Соціалізм

Соціалізм - це не тільки політичний напрям, що домагаєть­ся встановлення якомога більш повної соціальної справедли­вості, але широкий комплекс секулярних віросповідань, що вклю­чає в себе низку напрямів (реформізм, комунізм, анархізм тощо).

Сфера кінцевої соціалістичної надії обмежується безпосе­реднім і повсякденним досвідом. У зв'язку з цим уявлення про потойбічне вважаються цілком закономірним перекручуванням світосприймання, що веде людей від їхніх інтересів на користь таких самих інтересів інших людей. Отже, людина може прагну­ти тільки того, що доступно її власному досвідові або досвідові, що заслуговує на довіру його та інших людей. Міра активності, що визначається соціалізмом - одна з найбільших в історії вчень про сенс життя: важко собі уявити те, на що потрібно буде витра­тити більше зусиль, ніж на зміну світу Ідеал соціалізму - Дон Кіхот, що віддає усі свої зусилля на те, щоб відновлювати спра­ведливість скрізь, де він бачить протилежне. Неможливість однієї людини установити світову справедливість є умовою вимоги, щоб зусилля соціалістів були поєднані й організовані.

Держава - найбільш ефективний апарат концентрації люд­ських зусиль.

Кожна держава потребує тісних взаємин з тією або іншою організацією релігійного характеру. Це пов'язано передусім з тим, що підтримка державного життя вимагає від людей величезних зусиль і жертв, тимчасом як його цілі широким масам населення зрозумілі далеко не завжди.

Отже, держава не може існувати без “своєї релігії”, а відпо­відні конфесіональні об'єднання, у свою чергу, ніколи не відмов­ляться від підтримки держави. Таким чином, стосунки будь-якої держави з громадами послідовників різноманітних віровчень, що складають підвладне їй населення, завжди грунтуються на обранні одного з цих віровчень як державного, у результаті чого всі інші мають відійти на другий план. Якщо ж останні внаслідок якихось причин чинять опір або не бажають розлучатися зі сво­єю головною роллю, держава під тиском нової головної ідеології змушена вживати найжорсткіших заходів, спрямованих проти опірних віросповідань.

Ця схема була реалізована і в нашій історії XX ст. До почат­ку того століття православ'я, що уже 900 років було державною релігією, через ряд об'єктивних і суб'єктивних чинників не мог­ло досить ефективно виконувати роль ідеології, що мобілізує сили народу для цілей державного розвитку. У зв'язку з цим великій імперській державі необхідна була нова релігія, яка б на­дихнула величезні маси населення на небувалий сплеск зусиль, санкціонувала би прорив у індустріальний розвиток і глобальне піднесення влади на світовій арені. І такою релігією став кому­нізм. Держава, створена більшовиками, у цьому відношенні була “релігійною” державою, де багато традицій і ритуалів, ідеалів і досягнень були освячені комунізмом, обраним державою своїм ідеологічним підґрунтям.

На підставі цього зовсім не є дивним те, що радянська соціалістична держава боролася з інакодумством або при­наймні намагалася поставити його під жорсткий контроль. Представники всіх інших віросповідань можуть розгляда­тися соціалістами тільки як союзники або супротивники в справі побудови соціалізму. Проте з огляду на те, що ця спра­ва потребує максимальної мобілізації всіх сил суспільства і що справедливість стосується всіх, очевидно, що, з погляду соціаліста, всі люди в остаточному підсумку мають стати со­ціалістами.

Поразка соціалістичної революції не може так розчарувати соціаліста, як крах його надій, коли перемога здається вже зо­всім близькою. Саме вдалість соціалістичного перевороту є кон­трольною ситуацією для соціалізму. Якщо влада захоплена, тре­ба правильно скористатися нею, щоб установити справедливість. Якщо справедливість установлена, її уже не треба встановлюва­ти. Тому, якщо ви хочете залишатися соціалістом, ви мусите про­довжувати боротися за справедливість, незважаючи на те, що перемога вже досягнута. Таким чином, виникає парадокс Сталі­на: загострення класової боротьби в міру наближення остаточ­ної перемоги соціалізму.

Що ближче соціалізм, то він далі. З побудовою соціалізму людина має або перестати бути соціалістом, або зламати побудо­ване і почати усе наново.

У колишньому Радянському Союзі вважалося, що соціа­лізм був побудований наприкінці 30-х рр. Прагнення безпосе­редньо боротися за встановлення справедливості за межами країни, що пропагувалось Львом Троцьким, було заперечене ще у 30-х, а в 50-х роках, боротьба із зовнішніми ворогами від­сунулася через ядерну загрозу, і генсек Микита Хрущов оголо­сив формою класової боротьби мирне співіснування. У 80-ті роки самі владарі, на яких лежала найбільша відповідальність за здійснення світової справедливості, усвідомили, що побу­доване суспільство насправді не є соціалістичним і необхідно будувати соціалізм заново.

У Радянській державі правили прибічники комунізму, як найбільш радикальної форми соціалістичного віровчення, про­те і вони в ході реалізацій своїх задумів мали були дозволити собі деякі відступи, приміром, визнання можливості побудови соціалізму в одній, окремо взятій країні.

У кінцевому підсумку соціалізм зводиться до формули: люд­ське життя визначається панівним у світі законом причинності або світових стихій, тому людина має встановити у світі владу справедливої винагороди за кожне людське зусилля.