Політичні мислителі України кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Ідеї М. Драгоманова залишались відправним пунктом у політичних дискусіях на межі ХІХ-ХХ ст. У соціалістичному або націонал-демокра­тичному напрямах їх розвивали С. Подолинський, І.

Іван Франко (1856-1916), використовуючи окремі марксистські фо­рмули, розвивав по суті зовсім інші ідеї. Так, ідея світової революції у ньо­го - це не бунт бідних проти багатих, а повільні глобальні перетворення у культурі, науці, політиці шляхом просвіти робітників, а не насильства. Го­ворячи про відмирання держави при соціалізмі, він фактично проводить ідеї «громадівського соціалізму» - кожна особа вільна, і з вільних осіб складається громада, яка також є автономно-вільною. У статті «Поза ме­жами можливого» та інших працях 90-х років висуває ідею національної самостійності України. З цих позицій критикував М. Драгоманова за його прихильність до політичної цілісності Росії (з Україною включно), а також за надто народницьку («мужикофільську») основу його поглядів, за якою український народ складався виключно із селян і робітників.

У 1895 р. (праця «Україна irredenta») з ідеєю національної самостій­ності України виступає у Львові Юліан Бачинський (1870-1940), провідний діяч Української Радикальної партії. Віддаючи належне марксистській по­літекономії, він обгрунтовував потребу створення незалежної соборної української держави, вважаючи здобуття суверенітету головною передумо­вою подальшого соціально-економічного та культурного розвитку Украї­ни. У 20-ті роки зайняв прорадянську позицію, покладаючи надії на проце­си українізації в радянській Україні, куди й переїхав, але згодом був репре­сований і загинув у таборах.

Романтично-націоналістичний напрям політичної думки започатку­вав Микола Міхновський (1873-1924) - активний діяч «Братерства тарасів- ців» (1891), Революційної Української партії (1900) та Української Народ­ної партії (1902).

Російська революція стимулювала розвиток ідеї самостійної й суве­ренної української держави, яку висунули М. Міхновський, С. Петлюра, а згодом до неї приєднався голова Центральної Ради М. Грушевський, і вона була втілена в IV Універсалі Центральної Ради 22 січня 1918 р. Михайло Сергійович Грушевський (1866-1934) - видатний історик, мислитель та політичний діяч України, академік, автор багатотомної «Історії України- Руси». Він прийшов до політики через історію, при цьому визнавав: «Доб­ре робити історію важніше, ніж гарно писати її. Добра конституція вартні- ша від геніальної поеми, і добрий земельний закон займе місце в нашій національній бібліотеці поруч Шевченкового „Кобзаря”». У низці політо­логічних праць 1917-18 рр. («Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Ві­льна Україна», «Якої ми хочемо автономії і федерації», «На порозі нової України» та ін.) обгрунтовував закон національного самовизначення, згідно з яким повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завер­шенням потреб національного розвитку будь-якої народності, яка обіймає певну територію та володіє достатніми здатностями й енергією розвитку. Проте виступав проти гасла «Україна для українців», вважаючи, що Украї­на - «для всіх, хто живе на Україні і любить її», незалежно від етнічної приналежності.

Відомий політичний діяч та письменник Володимир Кирилович Вин­ниченко (1880-1951), як і М. Грушевський, був активним діячем націона­льно-визвольних змагань 1917-19 рр. - заступником голови Центральної Ради (й основним автором її чотирьох Універсалів), першим головою її Генерального Секретаріату, а також Директорії УНР. Будучи прихильни­ком марксизму і соціалізму, різко розходився з ними в тлумаченні націона­льного питання. У своїй праці про українську революцію «Відродження нації» (1920) писав про «денаціоналізацію, нищення рідних форм розвит­ку» як причину занепаду українського народу і доводив його відмінність від руської нації. Національна свідомість, за В. Винниченком, не знає ні класів, ні партій, ні віку, ні статі, а тому класовий інтернаціоналізм є про­пагандою національного самогубства. Перебуваючи в еміграції, він виро­бив своєрідну світоглядну позицію «конкордизму» (від франц. сопсогбіе - згода): людина має жити у «згоді» сама із собою, з природою, з іншими людьми, з нацією. В останні роки життя пропагував ідею «зближення» ка­піталізму і соціалізму з метою відвернення загрози ядерного самогубства людства. У «Заповіті борцям за визволення» (1949) обстоював ту позицію, що незалежну Україну слід творити в Україні, а не поза її межами, - на­родною волею, а не ефемерними емігрантськими інституціями (негативно оцінюючи діяльність С. Петлюри).