Колізійна ситуація і формування психологічних знань.

У середньовічній, зокрема патристичній, психології зведення- поляризованих сутностей до однієї з них не допускається. Людина не може злитися з божественною сутністю, як це було, наприклад, у неоплатонізмі, хоча, за теологічним ученням, вона має психологічну структуру, подібну до структури божественної природи (троїстої основи — бути, знати, воліти).

Протиставлення двох способів життя — святого й гріховного — дістало концентроване вираження в ідеї двох градів — божественного й людського (А.Августші та ін.). Гостра непримиренність до всього тільки людського, світського, позбавленого священності, й породила колізійну форму психологічного мислення. Заперечення гріховного в людській психіці, очищення від гріха вказувало на необхідність досягнення стану перетворення — духовного, а після смерті — також тілесного, адже тіло сприймалося як здатне відродитися у своїй одухотвореності, позбавлене того, що пов'язувало його з предметно-матеріальним світом.

Звідси великий інтерес до вивчення будови та функціонування людського тіла. Патриотична психологія, що розглядала в єдності душу й тіло, постала як психологія антропологічна. Оскільки досягнення ідеального стану духовності було метою, воно пов'язувалося зі стихією становлення, розвитку психічного. Це відкривало можливість вивчення різних віків людського життя й основних зрушень у духовному формуванні особистості — свідомості буденної та філософської (після переображення). Так досягається перетин (не злиття!) двох сутностей — людської та божественної.

Багато теорій про форми поєднання людського й божественного вважаються єретичними, а патристика в цілому — це правовірний теологічний рух.

Це був категоріальний лад мислення. У психології притуплювалися колізійні протиставлення та відношення, осягнення психологічних структур стало "академічним". Розуміння предмета вважалося достатнім, якщо його можна було підвести під ту чи іншу категорію, а потім створити з них координаційну та субординаційну мережу. Арістотелева тенденція в психології, що поширилася через арабський світ у Західну та Східну Європу, виявилась у двох джерелах психології; це й становить її своєрідну колізійність (уже теоретичного плану). Починається інтенсивне поєднання двох психологій — категоріально-теоретичної та емпіричної. Великий дослідний матеріал, зібраний та описаний ученими-схоластами (П.Абеляр та ін.), було піддано категоріальній обробці. Втім, "сіль" цієї обробки мала присмак гіркоти: "навішувалися етикетки" абстрактних категорій на ряд живих феноменів людської психіки.

Філософія намагалася утримати у своїй системі психологію "золотими ланцюгами" категоріального ладу. Проте вона прагнула також великого узагальнення, і під її категорії можна було підвести не тільки психологічні факти, а й факти всіх наук, відомі для свого часу.

Категоріальне пояснення виявилося дещо ілюзорним, адже всі філософські категорії по суті мали відношення до будь-якого емпіричного факту. Таке становище в схоластичній психології було особливо характерним для університетської науки другого періоду Середніх віків. Відбиток цього ще довго супроводжуватиме психологію в навчальних закладах у XVII й навіть у XVIII ст. (Києво-Моги-лянська академія та ін.). З часом досвідний матеріал дедалі більше потребуватиме узагальнення не категоріально-метафізичного, а понятійно-наукового.

Колізійна непримиреннісь ситуації стає відправним пунктом для виникнення поглибленої самосвідомості, її спеціального аналізу, зростання інтересу до внутрішнього світу людини як основи, на якій формується мотивація людського вчинку. Саме колізія, "роздираючи" людину суперечностями спрямованостей, примушує піднятися над цими суперечностями, оволодіти ними, підкорити їх об'єктивну суть власним намірам.

Уже ідея "свободи волі" абстрактно заперечує колізійні непримиренності, але за ними має йти наповнення волі змістом людської суб'єктивності, її спрямованості. Воля, щоб позбутися своєї абстрактної свободи, мусить стати опредмеченою як змістом людських страждань, так і змістом об'єктивного світу. Зростаюча амплітуда інтересу до світу об'єктивного й до світу суб'єктивного формує, зрештою, мотиваційний аспект учинку.

Опредмечення людської волі вказує на мотиваційний процес. У той час, як ситуацію можна визначити через проекцію людських пристрастей, тобто через людську суб'єктивність, мотивація визначається через свою опредмеченість — світ об'єктів. Наповнення мотивації певною мірою об'єктним змістом дає можливість здійснити перехід до реальної тілесної вчинкової дії як зіткнення людини у вчинку з предметним світом. Такі логічні межі "мотиваційного" періоду в історії психології.

Мотиваційне визначення вчинкового осередку психічного охоплює період від Ренесансу, через Реформацію і Просвітництво до виникнення наукової психології у другій чверті XIX ст.

Мотиваційний рівень періодизації.

Досвідний характер психології Відродження грунтувався насамперед на з'ясуванні рушійних сил людської поведінки, які тепер убачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама себе покладає й цим визначає свою долю. Психологія переходить на мотиваційний рівень.

Основна мотиваційна суперечність учинку полягає в тому, що мотивація одночасно виступає усвідомленою й неусвідомленою.

У гегелівській титанічній "Феноменології духу" — одному з найвагоміших психологічних творів усіх віків і народів — показана суперечлива єдність свідомого й несвідомого в процесі саморозкриття духу. Йому (духу) здається, що окремі форми свідомості є адекватним відображенням абсолюту (об'єктивно існуючого світу), але потім з'ясовується, що ця адекватність ілюзорна. Проте свідомість як феномен залишається одночасно феноменом неусвідомленим. Так розгортається співвідношення свідомого й несвідомого компонентів у мотиваційний період історії психології. У цьому смисл її феноменологічного руху.

Співвідношення свідомого та несвідомого компонентів у мотивації проходить такий шлях: творча інтуїція (Відродження), малі перцепції та аперцепція в лейбніцівському вченні (XVII ст.), феноменологічна єдність у психологічному вченні Гегеля (кінець XVIII — початок XIX ст.). Виходячи зі співвідношення свідомого та несвідомого компонентів, можна уявити лінії становлення мотиваційного принципу в його послідовних формах (імпульсивній, емоційній, розумово-емоційній, раціоналізованій, розумовій, інтуїтивній).. До цих форм мотивації була прикута увага Л.Валли, Б.Спінози, Ш.Лабрюйєра, Ф.Ларошфуко та ін. Суперечливість мотивації приводить до побудови теорій поведінки людини в бароканському дусі. За зовнішньою усвідомлюваною пристойністю приховується егоїстична тенденція, самолюбство, мотив самозбереження.

Оскільки мотивація має двоїстий характер (чинити або не чинити, чинити так або інакше), остільки людині доводиться обирати, ставати на ту або іншу позицію (сторони мотивації). Виникає велика специфічна проблема психології Відродження — "боротьба мотивів" та самовизначення людини. Вона або губиться в схоластиці цієї боротьби (Панург зі славнозвісного роману Ф.Рабле), або формується в результаті переконання (провідні герої В.Шекспіра), щоб здійснити вчинок, вільний від "розірваної свідомості" (термін із гегелівської "Феноменології духу").

Прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня історії психології охоплює XVII ст. і період Просвітництва. Даний психологічний феномен передбачає взаємовідношення почуття, інтелекту й волі. Декарт, Спіноза особливо наголошували на емоційному й інтелектуальному компонентах прийняття рішення, протиставленого боротьбі мотивів. Вольовий аспект у прийнятті рішення охоплює вже першу чверть XIX ст. і пов'язується більшою мірою з філософським аналізом, ніж із психологічним (А.Шопенгауер та ін.).

Психологічний волюнтаризм проходить через усе XIX ст., і його родоначальниками можна вважати представників природничо-наукової психології Т.Рібо та психології свідомості В.Вундта. Прийняття рішення завершується, коли зникає, ліквідується боротьба мотивів, свідомість звужується до усвідомлюваної "точки", коли альтернатива обертається на мету, якої треба досягти за допомогою засобу. В цьому полягає основна суперечність учинкової дії.

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип.

Ідея дії постає в психології XIX і XX ст. Г. Спенсер, В.Джемс, Ж.Піаже, Л.С.Виготський, А.Валлон, С.Л.Рубінштейн та інші визначили віхи в розвитку ідеї дії. Вона як принцип пояснення пройшла через півтори сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію в психології.

Однак психологи цього періоду ніби втратили предмет своєї дисципліни в наукових пошуках; психологія має повернутися до самої себе. Психіка не є тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям людини, переживанням, ставленням до світу і має власне багатство. Вона самодостатня на зразок лейбніцівської монади. "Філософія життя", в яку включається й психологія життя з її принципом переживання, бере безпосередній бік психічного. У Вундта знаходимо ідею психології як безпосереднього досвіду. Слід було зафіксувати те положення, що психіка не тільки чомусь слугує, а й існує, переживається як щось дане, самодостатнє; вона є дзеркалом Всесвіту. Так виникають дві головні тенденції в психології XIX і XX ст. Якщо засіб пов'язується з адаптацією, то мета — з творчістю. Саме в творчості як самотворенні виражається самодостатність психічного.

Виникають дві психології. Одна спрямована до методів і предмета природничих наук, друга — до екзистенціально-гуманістичного тлумачення. Вони йдуть назустріч одна одній. Природничо-наукова психологія відтворює тенденції психології XVII ст.: перехід від ідеї рефлекторної дуги до ідеї рефлекторного кільця й навіть спіралі. Дж.Дьюї показує, що рефлекторна дуга сама по собі не діє, вона сліпа й потребує нескінченного подразника, щоб діяти. Про це говорить також І.П.Павлов, коли показує, що навіть на рівні інстинкту кінець однієї рефлекторної дуги є початком наступної. Організм має в самому собі мету, і Павлов навіть уводить колоритний термін — "рефлекс мети". Механіцизм і телеологія взаємно проникають. Аналогічну ідею висловлює В.М.Бехтерев. Е.Толмен створює purposive біхевіоризм, отже, його ідея організму містить мету у самій собі. Організм прагне насолоди, і гедонічний принцип було навіть покладено в основу кібернетичного тлумачення психіки. "Нова фізіологія" М.О.Бернштейна розвиває ідею зворотного зв'язку. Суб'єктивний біхевіоризм, утілений Д.Міллером, Ю.Галантером і К.Прі-брамому іде цим же шляхом. Учений павлівської школи П.К.Анохін, мабуть, переконливіше, ніж психологи, розвиваючи теорію функціонального механізму дії, показує, що ця теорія органічно поєднала в собі механіцизм і телеологію на засадах принципу зворотної аферентації.

Гуманістична психологія використовує ідею залежності буття, його наповненості світовими відношеннями, на основі чого людина здійснює рефлексію в суб'єктивність. Без життєвих відношень буття психічного буде нічим. Існування має переживатись, а переживаються відношення. Рефлексію в суб'єктивність було названо, зокрема, інтеріоризацією. Не слід уявляти її як перенесення зовнішнього у внутрішнє, а тільки як стимуляцію спонтанно виникаючого змісту.

Принциповий рух від мети до засобу (їхнього гуманістичного зв'язку), від засобу до вчинкових відношень, виражених порочним колом добра і зла (від поневолення до доброчинності) — такий зміст виникає в межах учинкової дії. У конкретному психологічному вираженні як предмет психологічного дослідження відповідно виступають адаптація — творчість — особистість. В іншому плані відбувається рух від цілі, мети до характеру. Останній є співвідношенням цілі і мети. Про це свідчить насамперед типологія характерів. На завершенні принципу дії постає ця велика проблема психологи, де О.ФЛазурський, Е.Кречмер та К.ІОнг, що тільки починає свій тріумфальний шлях, визначають провідний інтерес психологічних досліджень.

Збагачення особистості через ЇЇ минуле та майбутнє — це її життєвий і творчий шлях. Смисл життєвого й творчого шляху є смислом життя. Він полягає в самопізнанні та самостворенні. "Блудний син" повертається до свого "батька".

Культурно-історична функція післядії у психології.

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до середовища, а термін адаптація надає науковості таким тлумаченням. Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише службову роль психіки, не торкаючись її творчих інтенцій, неповторної суті існування духу. Можна у зв'язку з цим говорити про психологію сціентистську й гуманістичну — два головні спрямування в історії даної дисципліни.

Сціентистська психологія показує психіку як засіб для досягнення мети, котра належить іншому суб'єкту. Гуманістична психологія наполягає на тлумаченні психіки як такої, що має мету в собі самій. Засіб і мета є першими вихідними поняттями вчинкової дії. Психіка, витлумачена як засіб, виступає у своєму адаптивному вбранні, а як мета — у творчому, що насамперед виражається в самопокладанні (самопізнанні та самостворенні).

Відношення мети й засобу формують стратегію поведінки. Людина, беручи себе як засіб, стає на шлях резигнації власних потягів, у результаті чого породжується резигнативний тип поведінки, який загалом був розкритий у фроммівських пошуках учинкових механізмів авторитарності. Людина, беручи себе як мету, виявляє творчу активність (поки що обійдемо питання про те, який зміст цієї творчості). У будь-якому випадку творчість є гуманним засобом підкорити іншу людину. Тут постає й питання про сприйняття творчого предмета, його інтерпретацію, в чому людина, що сприймає, виявляє свою індивідуальність.

Стратегія поведінки тепер виступає у своєму власному змісті. І його визначено ще в стародавні часи. Арістотель вважав таким змістом рослинні, тваринні та духовні акти. Л.С.Виготський спробував поєднати в культурно-історичній психології ці рівні поведінки.

В іншому аспекті ці проблеми розглядаються в дусі психології життєвого й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику до продуктивності в період акме й вичерпай ості творчих можливостей, тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську психіку в її змістовому становленні.

Подібну ідею було винайдено ще в Стародавні віки. Філон Олександрійський, Щцерон, Отці Церкви у своїх "Сповідях" вже вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн fy-фейль та ін.), Дж.Кардано у творі "Про власне життя" показують рух людського духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів людського існування. Від ідеї смислу в логотерапії до ідеї смислу, який стосується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення з набуттям "фаворського світла" тощо. Сучасна психологія широко використовує старовинні ідеї щодо шляхів підняття до найвищих станів (чань-буддизм тощо).

Отже, людина повертається до самої себе, до найсокровенніших станів свого буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психологія стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою соціального та індивідуального змісту.

Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психологія, адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту свого індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах вчинкової дії. Далі йде післядія, й вона відкриває перед дослідником нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не завершується.

Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію, співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона внесла як активна істота свою пристрасть і наклала на зовнішній світ свою печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про це її совість?

Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частково охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію. Поширену в науці ідею зворотного зв'язку (від Дж. Дьюї до П.К.Анохіна, М.О.Бернштейна, Д.Міллера, Ю.Галантера, К.Прібрама та ін.) належить розкрити у його психологічному змісті. И тут постає справжня драматична психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нове настановлення для майбутніх учинків, і саме на грунті післядії виявляється справжня психологія людини.

Стародавній вислів "за плодами їхніми пізнаєте їх" мусить бути виправлений у напрямі психологічного змісту, який з'являється у людини на фунті того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще не постає у справжній своїй суті. Це може бути просто злочин або порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за звичкою. її треба прояснити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і тому втрачає психологічну істинність, або валідність дослідження, валідність методу й самої методології.

Прояснення післядії вимагає "совість вчинку", адже було відкинуто "боротьбу мотивів" і водночас у стані альтернативізму відкинуто значний духовний зміст, і тепер він як закон постає в людській совісті. Це також ідея карми, спокутування вини в якнайширшому розумінні. В цій післядії — головні естетичні корені драматургії, а конкретніше — психологія самопокарання, адже післядія як совість вимагає самопокарання людини, й тільки в такому випадку людина виступає в усій завершеності свого вчинку. Це покарання має різні форми: резигнація, або самопокарання; перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії — поширення своєї "юрисдикції" на іншу особу. Проте вина залишається й мусить бути спокутувана.

Зрештою, в післядії розкривається повне "порочне коло" моральних відносин. Психологічно тут постає відтворення здійсненого вчинку в новій його моделі. У цьому й полягає плюралізм учинку. Нову модель треба здійснити реально, адже в собі вона супроводжувала вчинок із самого його початку. В післядії відбувається інтенсивний анамнез, підсумовуються враження від скоєного, й так обирається характер учинкової спіралі на грунті післядії.

Ще задовго до того як психологія почала відчувати необхідність дослідження післядії, це вже відбувалося у драматургії, коли автор ставився серйозно до своїх героїв та їхньої долі. Едіп, усвідомивши свою провину в учинку, осліплює себе. Самопокарання може відбутися інакше — коли хтось інший бере на себе роль ката, проте й у такому разі драматургійний смисл самопокарання не змінюється. Щоправда, найбільший ефект досягається самопокаранням у прямому значенні цього слова. Однак тут може відбутися персоніфікація подібної здатності людини, і хтось інший зробить усе, що необхідно.

Кожний учинок несе в собі й злочинність, адже в ньому людина використовує інших саме як засіб. Леся Українка показала вину, її спокутування та самопокарання в трагедії "Оргія". Післядія розгортається в останні хвилини трагедії. Антей убиває свою дружину Нерісу за те, що вона заплямувала свою гідність, виступаючи як танцюристка на оргії у Мецената. Проте й сам себе губить, передавивши

Вчинковий принцип в історії психології*

Див.: продовження табл. на наступній сторінці.

власне горло струною кіфари. Якщо міркувати лише в межах дії, тут немає самопокарання як головного естетичною рушія драматургії. І все постає дуже банально: Антей губить себе і Нерісу, щоб не служити чужій владі й відстояти свою гідність. Однак справжній смисл трагедії на рівні свідомої післядії як принципу психологічного дослідження полягає в тому, що Антей, убиваючи Нерісу, найближчу й найдорожчу людину, не здолав зла — служіння володарям, нехай і на грунті святого мистецтва. Служіння як таке залишається, й такий кінець є надто тривіальним, глядач виражає лише скорботу з приводу марної загибелі людини, а далі й тієї, котра покарала її.

Справжній смисл трагедії полягає в тому, що Антей усвідомлює свою провину — гублення людського існування, страту Неріси — й сам карає себе. Дія — вбивство Неріси — викликає самосуд і самопокарання. У Лесі Українки все відбувається миттєво, але глядач (або читач) відразу дізнається, що тут покарання себе самого вже не стосується провини в тому розумінні, що Антей не хотів служити Меценатові; це відходить на задній план. На цю провину, а її, зрештою, й не було, накладається справжня провина — безпідставне, антиправне, антиморальне вбивство іншої людини, адже саме в цьому акті, в його запереченні здійснюється моральний закон — право людини на самовизначення.

Таким є предмет (через культурологічний підхід в історії психології) самої системи психології. Культурно-історичну концепцію слід бачити не стільки в інструментальній функції знака (у створенні знака й полягає, за Л.С.Виготським, культурно-історична діяльність людини), скільки в культурно-історичній функції післядії, яка ставить завершальний акцент у формуванні психічних феноменів і розкриває цим дійсне багатство людських духовних сил.

Психологія післядії безпосередньо пояснює смисл провідних спрямувань психології XX ст. Психоаналіз (від Фрейда до Франкла) передбачає аналіз того, що вже відбулося та що привело людину до внутрішнього конфлікту між свідомим і несвідомим.

Післядія й полягає в тому, щоб (у взаємодії лікаря і пацієнта) ліквідувати антагонізм між витісненим у несвідоме і свідомими (зокрема, моральними) настановами. Еволюція біхевіоризму полягає в тому, що в ньому виникає настанова на визнання важливої ролі результату дії, на чому наголошували Б.Скіннер, а також представники суб'єктивного біхевіоризму (Мімер, Галантер, Прібрам). Генетична психологія Піаже, гештальтпсихологія, когнітивна психологія, психосинтез, численні спрямування, пов'язані з центральною проблемою особистості, та ін. наголошують на цьому ж. Історія Всесвітньої Психології XX ст. саме такою постановкою і вирішенням найважливіших своїх питань набуває гуманістичного характеру.