<<
>>

ВИСНОВКИ

Філософсько-теоретичною основою прав і свобод людини з’явилися ідеї про примат людини як вищої соціальної цінності суспільства й держави, висловлені в XVII-XVIII століттях філософами-просвітителями Дж.

Локком (1632-1704), Ш.-Л. Монтеск’є (1689-1755), Ж.-Ж. Руссо (1712-1778), Ф.М.А. Вольтером (1694-1778). Вони вважали, що людина має природні, невід’ємні права (право на життя, право на свободу й ін.), що належать йому від народження, які не можуть бути відняті ні державою, ні суспільством. Ці філософсько-правові положення юридично закріплені в нормативно-правових актах того часу - англійській Великій Хартії Вільностей 1215 р., Петиції про право 1628 р., Хабеас Корпус Акт 1679 р. (Англія) (Акт про краще забезпечення підданого й про попередження ув’язнень за морями), і інших юридичних документах. Так, у Великій хартії вільностей 1215 р., у ст. 39, що багато вчених-юристів називають «перлиною» Англійської юриспруденції, записано: «Жодна вільна людина не може бути арештований, або укладений у в’язницю, або позбавлений володіння, або оголошений поза законом, або вигнаний, або яким- небудь іншим способом знедолений, і ми не підемо на нього, і не пошлемо на нього інакше, як по законному вироку рівних йому й за законом країни» . Неможливо заперечувати їхню важливу роль у розвитку сучасної юриспруденції й права.

Зараз важко представити, що перші ідеї прав і свобод людини сприймалися колись як соціальна утопія, що ідеї великих мислителів минулого, на багато випередили свій час і надали величезний вплив на всі наступні політичні події, дуже повільно й важко приживалися у свідомості людей і суспільстві в цілому. Перші спроби втілити ці ідеї в реальність початі в період буржуазних революцій у Франції, Англії, Америці, коли на законодавчому рівні були закріплені основні права й свободи людини, використовувані в юридичній практиці й понині. Зокрема, у Франції 26 серпня 1789 р.

була проголошена Декларація прав і свобод людини й громадянина, а в Америці 26 вересня того ж року - Білль про права (поправка до Конституції США). Однак, фактично, аж до гігантських соціальних потрясінь XX століття - першої світової війни, Жовтневої революції 1917 р., другої світової війни - навіть у державах з давніми республіканськими й демократичними традиціями фактично не визнавалася не тільки рівність всіх людей, але й можливість захисту людини, за яким зізнаються індивідуальність і повна повага його прав поза залежністю від поглядів, рівня культури, походження, місця в суспільстві, добробуту, раси, національності й кольору шкіри. Досить згадати відношення до євреїв і інших некорінних національностей у фашистській Німеччині.

Однак визнання суспільством ідей прав і свобод людини й громадянина припускало не тільки якийсь суспільний нормативний договір, що призивав людей поважати особистість, але й створення правової системи, що захищає її від свавілля влади. Історія людства показала, що права й свободи людини не можуть бути обмежені вузько національними рамками, тому що всі найбільші світові події накладають на неї свій відбиток, незалежно від територіальних, ідеологічних або інших бар’єрів. Тому цілком закономірно, що світове співтовариство прийшло до

розуміння й усвідомлення ідеї прав і свобод людини та громадянина як найважливішої фундаментальної юридичної й філолофсько-правової проблеми.

Така зміна ставлення до проблеми прав людини багато в чому стала можливою завдяки заснованій в 1945 році Організації Об’єднаних Націй і її діяльності. Її основним завданням є підтримка миру, безпеки, повага правового статусу людини й громадянина й поширення ідей про права й свободи. Так, 10 грудня 1948 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Загальну Декларацію прав людини. Важко переоцінити юридичне значення цього нормативно-правового акту. Уперше в міжнародній практиці Декларація відбила ідею про нерозривний зв’язок і взаємозумовленість усього комплексу основних прав і свобод людини.

Сьогодні Загальна Декларація прав людини є основним міжнародним правовим актом в області прав і свобод людини. І хоча Декларація не створює для держав правових зобов’язань, проте, вона впливає на регулювання відносин між державами, тому що на основі її положень у цей час розробляються й укладаються все нові міжнародні договори. Більше двадцяти років треба було для створення й прийняття Генеральною Асамблеєю ООН Міжнародного пакту про економічні, соціальні й культурні права й Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Вони були прийняті в 1966 р. і набули чинності в 1976 р. До другого пакту був прийнятий Факультативний протокол, що передбачає механізм розгляду скарг від окремих осіб. Ці три документи разом становлять Міжнародний Білль про права людини.

Ці міжнародно-правові документи стали стандартами у сфері прав та свобод людини. При цьому інтеграційні процеси на Європейському континенті базувалися не тальки на прагненні створення об’єднання для вирішення завдань політичного та економічного характеру, але й, насамперед, усебічного захисту прав та свобод людини, попередження жодної можливості їхнього порушення. Як вже було показано у першому розділі, демократія та права людини є головними цінностями Європейського союзу, на їх ґрунті забезпечується сталий соціально-економічний розвиток. Завдяки цьому приєднання до Європейського співтовариства є прагненням та головною ціллю політики багатьох держав. Забезпечення непорушності прав людини у країнах Європейської спільноти базується на особливостях правового регулювання правового статусу людини та громадянина.

<< | >>
Источник: Степаненко К.В.. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ з дисципліни ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ. Дніпро - 2016. 2016

Еще по теме ВИСНОВКИ:

  1. Висновки до розділу 2
  2. ВИСНОВКИ
  3. ВИСНОВКИ
  4. ВИСНОВКИ
  5. ВИСНОВКИ
  6. ВИСНОВКИ
  7. ВИСНОВКИ
  8. ВИСНОВКИ
  9. ВИСНОВКИ
  10. Висновки до розділу 3
  11. Висновки до розділу 1
  12. ЗМІСТ