Основні риси адміністративного акта

Адміністративний акт становить собою офіційне рішення, прийня­те від імені публічної влади і засноване на нормах адміністративного права. У зв'язку з цим не є адміністративним актом приватноправовий акт, наприклад, розірвання суб'єктом публічної адміністрації договору оренди нежитлового приміщення.

Адміністративний акт спрямовується на регулювання окремого, кон­кретизованого випадку, тобто є конкретно-індивідуальним. Цим він відрізняється від нормативного акта, призначеного регулювати необ­межену кількість випадків, та який у зв'язку з цим стосується необме­женої кількості осіб.

Конкретно-індивідуальний характер адміністративного акта не озна­чає, що такий акт стосується винятково однієї особи. Він також може визначати права та обов'язки і групи осіб, проте необхідно, щоб ця група з високою часткою ймовірності могла бути індивідуалізованою (визначеною) на момент видання такого акта.

Приклад

Рішення органу місцевого самоврядування про перенесення зупинки громадського транспорту. Коло потенційних адресатів такого акта може визначатися за територіальною ознакою. Тобто дія адміністративного акта поширюється на осіб, які проживають поблизу означеної зупинки.

Окремий вид адміністративних актів становлять так звані конкрет­но-абстрактні адміністративні акти.

Приклад

Працівники міліції забороняють приватним особам заходити до будів­лі, яка знаходиться в аварійному стані.

У наведеному прикладі регулювання є абстрактним (оскільки на момент винесення заборони неможливо визначити коло потенцій­них осіб, яких стосуватиметься заборона) та одночасно конкретним (оскільки йдеться про заборону входу до конкретної будівлі). У зв'яз­ку з цим виникає питання, який з критеріїв (конкретність адресату або конкретність предмету регулювання) слід брати до уваги під час визначення природи (індивідуальної чи нормативної) названого юри­дичного акта? Як вважають європейські автори¹, до позиції яких варто дослухатись, у подібних випадках більш вірним буде звертати увагу на предмет регулювання адміністративного акта.

Характерною рисою адміністративного акта є обмеженість терміну його дії. Це пов'язано з тим, що адміністративний акт «втрачає» свою дію одразу після його застосування чи виконання. Однак у певних ви­падках обмеженість дії акта не дозволяє зробити однозначного вис­новку про його ненормативний (індивідуальний) характер.

Приклад

Напередодні Нового року сільський голова віддає розпорядження об­робити усі ялинки, які ростуть перед приватними помешканнями, білим розчином, для того, щоб запобігти їх викраденню. Таке розпорядження вважається нормативним чи адміністративним? Відповідь буде залежати від того, чи йдеться про разову акцію (у цьому випадку це - адміністра­тивний акт, оскільки власників ялинок можна ідентифікувати (визначи­ти) на момент видання акта) або про постійну діяльність, тобто яка буде повторюватися щорічно (у цьому випадку матиме місце норма права).

Адміністративний акт може бути виданий лише суб'єктом, наділеним адміністративними повноваженнями^{[362] [363]. Такі повноваження насамперед мають суб'єкти публічної адміністрації. Проте, як зазначалося вище, адміністративні повноваження реалізуються також іншими суб'єктами публічної влади, наприклад Президентом України або Головою Верхов­ної Ради України.}

Президент України приймає рішення про звільнення з посади голови місцевої державної адміністрації. Голова Верховної Ради України приймає рішення про призначення на посаду керівника апарату Верховної Ради України. Зазначені рішення є адміністративними актами.

Принциповою особливістю адміністративного акта є спрямованість його дії, яка є завжди зовнішньоорієнтованою. Іншими словами, ад­міністративний акт не може стосуватися питань внутрішньоорганіза- ційного функціонування суб'єкта публічної адміністрації. З огляду на викладене необхідно відмежовувати адміністративний акт від служ­бового розпорядження. Службове розпорядження видається керів­ником того або іншого органу державної влади або органу місцевого самоврядування з метою налагодження (організації) роботи підлеглих осіб (підрозділів).

Службове розпорядження не може бути оскаржене до адміністра­тивного суду ані службовцем, якого воно стосується, ані приватною особою.

Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу»^[364] державний службовець повинен діяти в межах своїх повноважень. У разі одержання доручення, яке суперечить чинному за­конодавству, державний службовець зобов'язаний невідкладно в пись­мовій формі доповісти про це посадовій особі, яка дала доручення, а у разі наполягання на його виконанні - повідомити вищу за посадою особу.

Відповідно до ст.ст. 17, 104 КАС України зазначені юридичні спори не належать до компетенції адміністративного суду, оскільки службо­ве розпорядження не порушує права, свободи чи інтереси приватної особи. Проте у разі, якщо наслідком службового розпорядження стає адміністративний акт, який зачіпає права (свободи, інтереси) приватної особи, він відповідно може бути предметом оскарження до адміністра­тивного суду.

Разом з цим слід розрізняти рішення, наприклад, керівника органу виконавчої влади, прийняте щодо державного службовця: 1) як еле­менту системи органу виконавчої влади та як 2) самостійного суб'єкта правовідносин. У першому випадку йдеться, наприклад, про рішення, пов'язане зі зміною часу прийому громадян державним службовцем. У другому - про звільнення державного службовця з посади. Перше рішення є службовим розпорядженням, а друге - адміністративним актом, який, відповідно, може бути оскаржений державним службов­цем до адміністративного суду.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.

10.3.