Організаційно-структурний компонент правового статусу

Перелік завдань, які покладаються на суб'єктів публічної адміністра­ції, є об'ємним, а власне завдання відрізняються одне від одного. Тому задля забезпечення компетентного, швидкого та контрольованого виконання нормативно визначених мети та завдань утворюється ор­ганізаційно-структурний компонент - сукупність внутрішніх складових суб'єкта публічної адміністрації, покликаних безпосередньо виконува­ти конкретне завдання з їх переліку.

Так, будь-який суб'єкт публічної адміністрації може мати внутрішній поділ, наприклад, на департаменти, управління, відділи, відділення, групи, сектори, посади.

Посада¹ є первинною організаційною структурою (найпростішим утворенням), із якої формуються департаменти, управління, відділи, відділення, групи, сектори, інші складові суб'єкта публічної адміністра­ції, які у сукупності утворюють організаційно-правову форму найвищо­го рівня - конкретного суб'єкта публічної адміністрації.

Під посадою в організаційно-правовому сенсі розуміється певна га­лузь завдань, яка відводиться для якоїсь особи. Посадовий керівник (посадовець) - це та особа, яка зобов'язана виконувати відповідні завдання за своєю посадою. Посада визначається внутрішньо власне органом, вона, на відміну від органів влади, не має зовнішньої ком­петенції^{[252] [253].}

Посада - це, наприклад, сфера завдань асистента декана юридич­ного факультету, завідуючого господарськими справами школи. Назва «посада», крім того, часто вживається в більш широкому розумінні, а саме в значенні органів влади (фінансове управління адміністрації землі) або частини органів влади (служба забезпечення громадського порядку або соціальна служба громадських органів влади)¹.

Організація та контроль за виконанням завдань цими складовими суб'єкта публічної адміністрації здійснюються спеціальними суб'єкта­ми, котрі обіймають керівні посади.

Схематично внутрішню організацію будь-якого суб'єкта публічної адміністрації можна представити так:

Приклад

Апарат міністерства - організаційно поєднана сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також вико­нання покладених на міністерство завдань (ч. 1 ст. 11 Закону України від 17 березня 2011 р. «Про центральні органи виконавчої влади»^{[254] [255]).}

Керівником апарату міністерства є заступник міністра - керівник апа­рату (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»).

Структуру апарату міністерства затверджує міністр (ч. 3 ст. 11 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади»).

Вимоги до формування структури апарату міністерства визначаються Кабінетом Міністрів України (ч. 4 ст. 11 Закону України «Про централь­ні органи виконавчої влади»).

Таким чином, уся сукупність завдань суб'єкта публічної адміністрації розподіляється всередині нього між його структурними складовими, наділеними згідно з покладеними завданнями чітко визначеним обся­гом прав і обов'язків.

Гарантування належного здійснення повноважень складовими суб'єкта публічної адміністрації забезпечується юридичною відпові­дальністю, котра передбачена для осіб, котрі обіймають посади.

Нагальність існування організаційно-структурного компоненту пра­вового статусу суб'єкта публічної адміністрації обумовлюється не лише об'єктивною потребою кваліфікованого вирішення завдань, покладе­них на суб'єкта публічної адміністрації.

На необхідності застосування у законодавстві й практиці кращого досвіду щодо статусу суб'єктів публічної адміністрації наголошується у рекомендації Комітету міністрів Ради Європи^[256]. Так,

• публічні адміністрації відіграють життєво важливу роль у демокра­тичному суспільстві, й для належного виконання покладених на них завдань вони зобов'язані мати у своєму розпорядженні відповідний персонал;

• створення та утвердження інститутів демократії можливе лише за рахунок існування публічної адміністрації, яка діє згідно з принципами верховенства права, є нейтральною, лояльною до інститутів демократії та поважає інтереси громадян, яким слугує;

• публічні службовці є основною складовою публічної адміністрації, а для належного виконання своїх завдань вони зобов'язані мати на­лежні навички.

Коли це доцільно, категорії та рівні публічних службовців мають визначатися на основі їхніх функціональних обов'язків, що передба­чають і певний обсяг відповідальності (п. 3 Додатку до Рекомендації № R (2000) 6).

Публічні службовці за загальним правилом мають користуватися тими самими правами, що й інші громадяни. Проте їх здійснення може регламентуватися на підставі закону чи колективних угод для забезпе­чення відповідності цих прав обов'язкам публічних службовців. Права публічних службовців, особливо політичні та профспілкові, можуть об­межуватися законом лише у тих випадках, коли це є необхідним для належного виконання ними публічних функцій (п. 8 Додатку до Реко­мендації № R (2000) 6).

Задля належного урахування прав усіх громадян, при виконанні публічними службовцями публічних функцій на них покладаються відповідні обов'язки. До них, зокрема, належать дотримання прин­ципів верховенства права, відданості демократичним інститутам, безсторонність, нейтральність, об'єктивність, дотримання суборди­нації, повага до громадян та підзвітність. Крім того, щоб забезпе­чити повне залучення публічних службовців у здійснення ними пу­блічних функцій, а також запобігти конфлікту інтересів чи випадкам корупції, до публічних службовців можуть застосовуватися певні обмеження щодо додаткового працевлаштування, виконання або участі у певних різновидах діяльності (п. 13 Додатку до Рекоменда­ції № R (2000) 6).

Публічні службовці несуть відповідальність за виконання покладе­них на них завдань (п. 14 Додатку до Рекомендації № R (2000) 6).

6.2.3.