Розділ 7 Німці

Говорячи про ганзеатів, ми бачили, як Німеччина поруч з Італією задовго до інших європейських держав досягла розквіту завдяки розвиненій торгівлі; тепер маємо продовжити історію промисловості цієї нації, але спочатку слід кинути погляд на ранній стан і розвиток галузі.

У давній Германії більшу частину земельних угідь використовували як пасовиська для худоби або як територію для розплоджування диких звірів. Незначне і недосконале землеробство вели силами підневільних і жінок. Вільні ж люди лише воювали та полювали. Таким є походження германського дворянства.

Німецьке дворянство протягом усього середньовіччя придушувало землеробство, вороже ставилося до промисловості й було сліпим щодо тих вигод, які йому як власнику земель мав би принести розквіт обох цих галузей.

Пристрасть до первісних улюблених занять так глибоко вкоренилась у дворянстві, що воно, вже давно збагачене плугами та ткацькими човниками, ще й нині на засіданнях законодавчих зборів мріє про заповідники для диких звірів та право на полювання, ніби вовк і вівця, ведмідь і бджола можуть жити поруч у мирі, ніби земельні угіддя можна використовувати одночасно для садівництва, вирощування дерев, досконалого землеробства й для вигулювання диких свиней, оленів та зайців.

Землеробське господарство німців тривалий час залишалось у варварському стані, хоча не можна не помітити й впливу міст і монастирів на їхнє безпосереднє оточення.

Міста виникали в давніх римських колоніях поруч із резиденціями духовних та світських князів і панів, біля монастирів і за сприяння кайзерів, частково на територіях їхніх володінь, або там, де їхню появу зумовлювали рибальство чи сухопутний або водний транспорт. У більшості випадків вони активно розвивалися лише завдяки місцевим потребам і посередницькій торгівлі з чужоземцями. Велика й призначена для вивезення товарів внутрішня промисловість могла б виникнути лише внаслідок широкого розвитку вівчарства та льонарства.

Коли зважаєш на всі ці обставини, стає зрозуміло, чому Фландрія та Брабант за зовсім інших умов уже так рано досягли високого рівня свободи й достатку.

Попри ці завади, німецькі міста на Північному та Балтійському морях розквітли під впливом рибальства, судноплавства й посередницької морської торгівлі, у Верхній Німеччині та біля підніжжя Альп — під впливом Італії, Греції та сухопутної посередницької торгівлі, а на Рейні, Ельбі та Дунаї — завдяки виноробству, торгівлі вином, особливій родючості земель і водному транспортові, який у середні віки через погані дороги на суходолі та загальну небезпеку мав більше значення, ніж навіть у наші дні.

На цій різноманітності походження ґрунтується й різноманітність німецьких об’єднань міст — ганзейського, рейнського, швабського, голландського та швейцарського.

Певний час ці об’єднання були сильними завдяки духу молодої свободи, який вдихав у них життя, але для подальшого розвитку їм не вистачило внутрішньої гарантії, цементу, яким є принцип згуртування. Об’єднання міст, розділених між собою дворянськими володіннями та сільським кріпацьким населенням, мали рано чи пізно розпастися внаслідок поступового зростання та збагачення сільськогосподарського населення, серед якого принцип єдності побутував завдяки князівській владі.

Лише два із цих союзів зреалізували таке об’єднання, але не з огляду на політичні міркування, а під тиском і за сприяння певних умов, — це Швейцарський союз і Сім об’єднаних провінцій; тому ці об’єднання існують іще й сьогодні. Швейцарський союз — не що інше, як конгломерат міст Німецького Райху, створений і зцементований вільним населенням сільських регіонів, які лежать між цими містами.

Інші німецькі об’єднання міст зруйнувала їхня зневага до сільського населення, їхня безрозсудна міська гордість, яка проявлялась у тому, що їм подобалося тримати землеробське населення в покорі замість сприяти його підйому.

Єдності ці міста могли б досягти лише через дії спадкової королівської влади. Але в Німеччині вона перебувала в руках князів, які, боячись обмежень свого свавілля та прагнучи утримувати в покорі міста і дрібне дворянство, були зацікавлені не допустити спадкової імперії.

Саме тому дороговказом для німецьких князів була ідея Римської імперії. Лише на чолі війська вони були повелителями; тільки коли йшли на війну в чужоземні краї, могли вони об’єднати під своїм знаменом князів і міста. Тому вони сприяли свободі міст у Німеччині, а натомість в Італії вороже ставилися до неї і придушували її.

Однак римські походи не тільки дужче і дужче ослаблювали королівську владу в Німеччині, вони знищували також ті династії, завдяки яким усередині Райху, в ядрі нації, могла б виникнути консолідована сила. З припиненням існування роду Гогенштауфенів це ядро розкололося на тисячі уламків.

Розуміння неможливості сконсолідувати ядро нації спонукало рід Габсбургів, за своїм походженням слабкий і неімущий, використавши силу нації та підкоривши чужоземні племена, створити на південно-східному кордоні Райху консолідовану спадкову монархію; це була політика, яку на північному сході повторили маркграфи Бранденбурзькі.

Нещастя німецької нації завершилося винаходами пороху та книгодрукування, зміцненням позицій римського права та Реформацією, відкриттям Америки та нового шляху до Східної Індії.

Зумовлена цими подіями інтелектуальна, суспільна й економічна революція спричинила розкол і незгоди в основі Райху, розкол між князями, розкол між містами, навіть розкол між громадянами окремих міст і між сусідами кожного стану. Енергію нація тепер черпала з промисловості, із землеробства, з торгівлі та судноплавства, із завоювання колоній і поліпшення внутрішніх інституцій, узагалі з усіх солідних удосконалень; точилися суперечки щодо догм і спадку церкви.

За тих часів занепали Ганза і Венеція, а з ними — німецька велика торгівля, сила та свобода німецьких міст і на півночі, й на півдні.

Потім була Тридцятирічна війна, яка спустошила всі країни й міста. Голландія та Швейцарія відокремились одна від одної, а найкращі частини Райху завоювала Франція. Якщо раніше окремі міста, наприклад Страсбург, Нюрнберг чи Аугсбург, були сильнішими за цілі курфюрства, то тепер, з появою постійних армій, вони стали зовсім безсилими.

Якби до цієї революції міста і королівська влада тісніше сконсолідувались, якби монарх, який цілковито належав би до німецької нації, очолив Реформацію і провів її на користь національної єдності, могутності та свободи, то німці мали б зовсім інший розвиток землеробства, промисловості й торгівлі. Якою жалюгідною та непрактичною є за таких міркувань теорія політичної економії, котра добробут націй виводить лише з виробничих зусиль індивідуумів і не враховує того, що продуктивна сила всіх індивідуумів значною мірою зумовлена соціальним і політичним станом націй.

Запровадження римського права жодну націю не зробило такою слабкою, як німецьку. Невимовна плутанина, яку воно спричинило в приватноправових відносинах, була ще не найгіршим з його руйнівних результатів. Іще більшим його злом стало те, що сформувалася відокремлена від народу за духом і мовою каста науковців та юристів, яка ставилася до народу як до безграмотної у правовому сенсі незрілої маси, яка заперечувала здоровий людський глузд, яка всюди заміняла публічність таємничістю, яка жила в повній залежності від влади і тому говорила її мовою та захищала її інтереси, яка всюди підрізала коріння свободи. Тому ще на початку XVIII століття бачимо в Німеччині таке: варварство в літературі та мові, варварство в законодавстві, адміністративному і судовому управлінні, варварство в землеробстві, занепад промисловості й великої торгівлі, брак єдності та сили для національного об’єднання, безсилля і слабкість у всьому порівняно із зовнішнім світом.

Німці зберегли тільки одне — свій первісний характер; свою любов до праці, порядку, ощадливості та помірності; свою наполегливість і витривалість у дослідженнях та комерційних справах; своє щире прагнення до кращого; великий, зумовлений їхньою природою запас моральності, поміркованості та розсудливості.

Цей характер був спільним для урядів і тих, ким вони керували. Після майже повного занепаду нації та настання спокою почали наводити порядок у деяких окремо взятих сферах, удосконалювати справи, рухатися вперед. Ніде з таким завзяттям не дбали про виховання, моральність, релігійність, мистецтво та науку, ніде абсолютну владу не реалізовували з більшою поміркованістю та з більшими вигодами для просвітництва, порядку, моральності, викорінення зловживань і для сприяння суспільному процвітанню.

Перший крок до відродження німецької нації зробили самі уряди шляхом сумлінного використання доходів від предметів секуляризації на користь виховання та навчання, мистецтва і науки, моральності й узагалі суспільно корисних цілей. Завдяки таким заходам світло почало проникати в адміністрацію і судове управління, у виховання та літературу, в землеробство, промисловість і торгівлю та загалом у маси.

Німеччина завдячує першими успіхами мануфактурного виробництва відкликанню Нантського едикту й численним біженцям, які після цього безрозсудного заходу почали прибувати до всіх німецьких земель і повсюди дали поштовх розвитку мануфактур у виробництві вовни, шовку, біжутерії, головних уборів, скла, порцеляни, рукавиць та інших промислових галузях.

Перших урядових заходів на підтримку мануфактур у Німеччині вжито в Австрії та Пруссії; у Австрії — за часів Карла VI та Марії-Терезії й ще більше — за правління Йозефа ІІ. Раніше Австрія надзвичайно постраждала через вигнання протестантів, своїх найпрацелюбніших громадян; однак не можна і сказати, що відразу після цього вона вирізнилася сприянням просвітництву та інтелектуальному розвиткові. І все ж уже за часів Марії-Терезії завдяки протекціоністським митам, досконалішому вівчарству, поліпшенню доріг та іншим заходам промисловість досягла помітного прогресу.

Енергійніше і з незрівнянно більшим успіхом ця справа просувалася за правління Йозефа ІІ. На початку досягнення не були такими значущими, оскільки кайзер, як це було йому притаманно, здійснював ці, як і всі інші свої реформаторські плани, занадто швидко й оскільки Австрія була занадто відсталою від інших держав у своєму розвитку. Тут, як і в інших місцях, підтвердилося, що одноразового добра за певних умов може бути забагато і що протекціоністські мита, щоб їхній вплив відповідав їхній природі та щоб вони не мали шкідливих наслідків для наявного стану, на початку не мають бути зависокими. Але чим довше існувала ця система, тим очевиднішою ставала її доцільність. Цій системі Австрія завдячує своєю нинішньою потужною промисловістю та своїм квітучим землеробством.

Промисловість у Пруссії постраждала від спустошень Тридцятирічної війни дужче, ніж у будь-якій іншій країні. Її найважливішу галузь — виробництво сукна в маркграфстві Бранденбург — було майже знищено. Більшість виробників сукна емігрувала в Саксонію, а ввезення англійцями своїх товарів уже тоді унеможливлювало будь-який розвиток місцевих промислів. На щастя для Пруссії, відбулися відкликання Нантського едикту й переслідування протестантів у Пфальці та Зальцбурзі.

Великий курфюрст із першого погляду уздрів те, що до нього так чітко бачила Єлизавета. Завдяки його заходам велика частина біженців переселилась у Пруссію, збагатила землеробство цієї країни, відродила чимало галузей промисловості, культивувала науки і мистецтва. Усі наступники пішли його шляхом, але жоден не мав такого завзяття, як великий король — величніший у своїх заходах мирних часів, ніж у своїх успіхах на війні. Ця робота не привід детально обговорити незліченні заходи, завдяки яким Фрідріх ІІ залучив до роботи в країні велику кількість чужоземних фермерів, зробив родючими не використовувані до цього землі, дав поштовх до вирощування кормових і лікарських рослин, картоплі та тютюну, розведення кращих порід овець, великої рогатої худоби та коней, застосування мінеральних добрив і постачання землеробів капіталами й кредитами. Але ще більше, ніж цими прямими заходами, він підняв землеробство опосередковано через мануфактурні потужності, які завдяки вдосконаленій ним митній системі, здійсненому ним поліпшенню транспортного сполучення та заснованому ним банку досягли такого великого розквіту, як у жодній іншій німецькій землі, незважаючи на те, що географічне розташування Пруссії та її роздробленість на різні розмежовані між собою провінції не були чинниками, які сприяли б таким заходам, і те, що негативний вплив митниць, а саме руйнівні наслідки контрабандної торгівлі, був суттєво відчутнішим, ніж у великих країнах, оточених морями, річками та гірськими хребтами.

Цими хвалебними словами ми аж ніяк не маємо наміру захищати помилки системи, як, наприклад, обмеження експорту сировинних матеріалів; але те, що, попри ці помилки, завдяки заходам Фрідріха ІІ промисловість досягла пристойного рівня, не наважиться заперечувати жоден освічений і неупереджений історик. Усякій неупередженій та незатуманеній фальшивими теоріями людині має бути ясно, що не так унаслідок своїх завоювань, як насамперед завдяки своїм мудрим заходам на сприяння розвитку землеробства, промисловості й торгівлі, завдяки прогресу в літературі та науках Пруссія стала спроможною посісти місце в ряду могутніх європейських держав. І все це було справою одного-єдиного великого генія!

Також корона дістала підтримку не від енергії вільних інституцій, а виключно від упорядкованої та сумлінної адміністрації, яка, однак, перебувала в полоні мертвого механізму ієрархічної бюрократії.

А тим часом уся решта Німеччини протягом століть перебувала під впливом вільної торгівлі; це означає, що весь світ мав право завозити свої товари і продукти в Німеччину, але ніхто не бажав імпортувати німецькі товари і продукти. Правило мало свої винятки, проте їх було зовсім мало. Тут якраз не можна сказати, що вислови та обіцянки економічної школи щодо великих переваг вільної торгівлі можна підтвердити досвідом цих країн; усюди справи просувалися радше назад, ніж уперед. Такі міста, як Аугсбург, Нюрнберг, Майнц, Кельн та інші, мали лише третю, а то й четверту частину свого колишнього населення, і часто прагнення до війн виникало лише з бажання позбутися надлишку товарів, які не мали жодної цінності.

Війни справді розпочалися — внаслідок Французької революції, — а з ними прийшли англійські субсидії та вища конкуренція з боку Англії; це стало причиною нового падіння мануфактур в умовах зростання добробуту в землеробів — хоча лише позірного та короткочасного.

Потім була блокада континенту Наполеоном, яка стала епохою і в німецькій, і у французькій промисловій історії, незважаючи на те, що Ж.-Б. Сей, відомий учень Адама Сміта, назвав її страшною бідою. Хай би що висловлювали проти цього заходу теоретики, і насамперед англійські, ясно — і всі знавці німецької промисловості мусять це засвідчити, і в усіх статистичних записах того часу можна знайти відповідні підтвердження, — що тільки внаслідок цієї блокади німецькі мануфактури всіх галузей почали активно розвиватися та досягли істотного підйому76, що лише із цього моменту реально активізувався розпочатий раніше процес поліпшення породи тварин у вівчарстві, що лише із цього моменту з усією старанністю взялися за покращення транспортних засобів. З іншого боку, правдою є і той факт, що Німеччина втратила більшу частину своєї експортної торгівлі, й особливо це стосується лляних виробів. Але переваги були суттєво більші за збитки, і саме для прусських та австрійських фабрик, які вже й раніше випереджали підприємства інших німецьких земель.

Коли настав мир, англійські мануфактуристи знову вступили у страшну конкуренцію з німецькими, оскільки протягом взаємної блокади завдяки новим винаходам і великому збутові майже виключно в інших частинах світу мануфактури острова, порівняно з мануфактурами Німеччини, досягли набагато вищого рівня розвитку; завдяки цьому та капіталу, яким вони володіли, англійські мануфактуристи були в змозі пропонувати нижчі ціни, набагато досконаліші товари й надавати кредити на суттєво довший час, ніж німецькі колеги, які все ще мусили долати складнощі початкового періоду. Наслідком стало суцільне розорення та гучні скарги останніх, і особливо на Нижньому Рейні, на територіях, які раніше належали Франції, але для яких тепер ринок цієї держави закрився. Попередній прусський митний тариф теж зазнав багатьох змін саме в дусі абсолютної свободи торгівлі й більше не надавав достатнього захисту проти англійської конкуренції. Одначе прусська бюрократія довго залишалася байдужою до цього крику про допомогу. Вона занадто заглибилась в університетах у теорію Адама Сміта і не була в змозі швидко відреагувати на потреби часу. Так, у той час Пруссія мала представників національної економії, які навіть пропонували відродити давно померлу фізіократичну систему. Однак природа речей тут також переважила силу теорії. Довго залишатися глухими до крику мануфактуристів про допомогу все ж не наважилися, оскільки він лунав з регіону, який тужив за своїми попередніми зв’язками з Францією, та й важливо було здобути прихильність мануфактуристів. На ту пору дедалі більше поширювалася думка, що англійський уряд усіма можливими засобами сприяє заповненню континентальних ринків острівними мануфактурними товарами з наміром задушити в зародку мануфактури континенту. Потім цю думку підняли на сміх, але те, що вона певний час панувала, було природно, оскільки, по-перше, заповнення ринків відбувалося так, ніби його справді зорганізували з названою вище метою, і по-друге, відомий член парламенту Генрі Бругам (нині лорд Бругам) 1815 року прямо сказав у парламенті: «Можна ризикнути щось втратити на вивезенні англійських товарів для того, щоб задушити в колисці континентальні фабрики»77. Цю ідею лорда, котрий зажив слави як філантроп, космополіт і ліберал, на десять років пізніше майже такими самими словами повторив не менш відомий своїми ліберальними настроями член парламенту Г’юм; він теж прагнув до того, «щоб задушити континентальні фабрики в пелюшках».

Кінець кінцем прохання прусських мануфактуристів було майстерно виконано — правда, запізно, — і цього не можна не заперечувати, якщо взяти до уваги, як неприємно протягом років боротися зі смертю. Прусський митний тариф 1818 року за часів його запровадження відповідав усім потребам прусської промисловості: він не надавав їй занадто великого захисту та не перешкоджав корисним обмінам країни із закордоном. Його митні ставки були незрівнянно нижчими, ніж в англійській та французькій системах, і мали такими бути. Адже тут ішлося не про поступовий перехід від заборонної до протекціоністської системи, а про перехід від так званої вільної торгівлі до протекціоністської системи. Якщо розглядати цей тариф загалом, то друга його перевага полягала в тому, що в більшості випадків визначали митні ставки не за цінністю, а за вагою товарів. Унаслідок цього багато хто не тільки уникав контрабанди та занизької оцінки товарів, а й водночас досягав тієї великої мети, щоб найбільше оподатковувати предмети загального вжитку, які кожна країна легше від усього може виробляти сама і власне виробництво яких — через велику сумарну кількість товару — для країни є найважливішою справою, та щоби протекціоністське мито падало тим нижче, чим вищими були вишуканість і цінність товару, тобто коли зростали складність власного виробництва, спокуса і можливості контрабандної торгівлі.

Але визначення митних ставок за вагою з легко зрозумілих причин чутливіше вдарило по торгівлі із сусідніми німецькими державами, ніж по торгівлі з чужоземними націями. Ці середні та невеликі німецькі держави, витіснені раніше з австрійських, французьких та англійських ринків, тепер мали впоратись із ситуацією майже повного усунення з прусських ринків, яка вдарила по них так болісно, що багато з них повністю чи значною мірою перетворились на прусські провінції.

Тією мірою, якою зазначені вище заходи заспокоїли прусських фабрикантів, вони спричинили лемент фабрикантів у інших німецьких землях. До цього додалося ще й те, що нещодавно Австрія серйозно ускладнила ввезення до Італії німецьких товарів, а саме — полотна з Верхньої Швабії. Мануфактуристи цих земель, які могли збувати свої товари лише на невеликих, обмежених територіях та й між собою знову ж таки були розділені митними межами, відчували наближення розпачу.

Саме ця критична ситуація і спонукала той приватний союз, у якому налічували від 5000 до 6000 німецьких фабрикантів та торгівців і який було засновано 1819 року на весняному ярмарку у Франкфурті-на-Майні, боротися за досягнення двоєдиної мети: з одного боку — за скасування всіх німецьких внутрішніх митниць, а з другого — за створення єдиної німецької торгово-митної системи.

Цей союз офіційно оформили. Статут його передали на затвердження в німецький Бундестаг і в усі парламенти й уряди німецьких держав. У кожному місті обрали локального кореспондента, у кожній землі — провінційного кореспондента. Члени та кореспонденти союзу зобов’язалися віддавати всі можливі сили на досягнення мети союзу. Місто Нюрнберг призначили головним пунктом розташування союзу та надали йому повноваження обрати центральне правління, яке мало керувати справами об’єднання за підтримки радника; на останню посаду призначили автора цієї роботи. У щотижневій газеті союзу, яка мала назву «Орган німецьких торгівців і фабрикантів», повідомляли про переговори та заходи центрального правління, а також висвітлювали ідеї, пропозиції, дослідження та статистичні дані, які стосувалися цілей громади. Щороку в межах Франкфуртського ярмарку відбувалися генеральні збори союзу, на яких центральне правління подавало річний звіт про роботу.

Після того як цей союз передав у німецький Бундестаг петицію, в якій доводив необхідність і корисність заходів, котрі він пропонував, центральне правління в Нюрнберзі стало особливо дієвим. Воно негайно розіслало депутацію всім німецьким дворам і конгресу міністрів у Відні (1820 рік). На цьому конгресі було досягнуто щонайменше того, що багато середніх і малих німецьких держав схвалили проведення у цій справі окремого конгресу в Дармштадті. Переговори, що тут відбулися, привели до об’єднання Вюртемберга і Баварії, потім — до об’єднання деяких німецьких держав із Пруссією, згодом — до об’єднання середньонімецьких держав і зрештою, насамперед завдяки зусиллям барона фон Котта, — до загального об’єднання цих трьох митних конфедерацій, отож тепер, за винятком Австрії, обох Мекленбургів, Ганновера, Брауншвейга та ганзейських міст, уся Німеччина належить до одного митного союзу, який скасував на своїй території місцеві (внутрішні) митниці й створив єдину митницю для торгівлі із закордоном, доходи якої розподіляються між окремими державами-членами залежно від кількості їхнього населення.

Тариф цього союзу є за своєю сутністю прусським тарифом 1818 року, тобто це помірний протекціоністський тариф.

Завдяки такому об’єднанню промисловість, торгівля та сільське господарство німецьких держав-членів уже досягли величезного прогресу.

76 Наслідки цієї системи у Франції та Німеччині були різні, оскільки Німеччину значною мірою усунули з французьких ринків, а німецькі ринки відкрили для французької промисловості.

77 Звіт комітету з питань торгівлі та мануфактурного виробництва палаті представників конгресу Сполучених Штатів, 13 лютого 1816 року.