Розділ 6 Французи
Франція теж успадкувала деякі залишки римської культури. Однак під час вторгнення германців, які любили лише полювання і перетворювали вже давно культивовані поля знову на ліси та дикі луки, більшу частину цих залишків було втрачено.
Але монастирям, які пізніше стали великою перепоною для розвитку культури, Франція, як і всі інші європейські країни, завдячує значним внеском у прогрес землеробства в середньовічний період. Між тими, хто мешкав у монастирях, не було розбрату, типового для дворянства, вони не обтяжували своїх васалів військовою службою, а їхні поля і стада менше підпадали під грабунки та нищення. Духовенство любило добре життя, ненавиділо розбрат і, допомагаючи стражденним, прагнуло досягти пошани. Звідси й приповідка: «Добре жити під єпископським посохом».Хрестові походи, заснування Людовиком Святим міських громад і ремісничих гільдій, близькість до Італії та Фландрії ще в ранні часи сприяли розвитку промисловості у Франції. Уже в XIV столітті Нормандія та Бретань постачали вовняні й лляні тканини для внутрішнього використання і вивезення в Англію. Уже тоді значущим було й вивезення вин і солі, яке здійснювали переважно ганзейські посередники. Завдяки Францу І в Південну Францію прийшли мануфактури з виробництва шовку. Генріх IV сприяв розвитку цієї промисловості, а також виробництву скла, полотна та вовни; Рішельє і Мазаріні надавали підтримку фабрикам шовкових, оксамитових і вовняних виробів у Руані й Седані, а також рибальству та судноплавству.
На жодну країну не мало такого позитивного впливу відкриття Америки, як на Францію. З її західної частини багато зерна прямувало в Іспанію. Щороку багато мешканців Піренейського регіону виїжджали на роботу до Північно-Східної Іспанії. Величезні обсяги вина та солі надходили в іспанські Нідерланди, а французькі вироби з шовку та оксамиту і взагалі товари розкоші знаходили значущий збут у Нідерландах, Англії, Іспанії та Португалії.
Таким чином уже за давніх часів у Франції з’явилося в обігу багато іспанського золота й срібла.Але період розквіту французької промисловості почався лише за часів Кольбера.
На момент смерті Мазаріні ні виробництво і торгівля, ні судноплавство й рибальство не мали належного розвитку, а стан фінансової системи був поганий. Кольберу вистачило відваги наодинці взятися за справу, яка вдалась Англії лише внаслідок трьохсотлітніх зусиль і двох революцій. З усіх країн він запрошував наймайстерніших фабрикантів і робітників, купував підприємницькі таємниці, завозив найкращі машини й інструменти. Загальною та дієвою митною системою він надав внутрішній промисловості внутрішній ринок, усуненням чи максимальними обмеженнями провінційних митниць, будівництвом доріг і каналів сприяв розвитку внутрішніх обмінів. Ці заходи принесли ще більшу вигоду землеробству, ніж промисловості, оскільки вони подвоїли чи й потроїли кількість споживачів його продуктів та сприяли налагодженню дешевих і простих зв’язків між виробниками та споживачами. Крім цього, він підтримував розвиток землеробства ще й зменшенням прямого податку на землю, пом’якшенням суворих заходів, якими раніше супроводжували стягування всіх зборів, рівномірним розподілом податків і зборів та заходами для зменшення процентної ставки. Вивезення зерна забороняв лише в періоди його нестачі або дорожнечі. Особливого сприяння він надав розширенню зовнішньої торгівлі та рибальства, поновив торгівлю з Левантом, розширив операції з колоніями та започаткував їх у північному регіоні. У всіх адміністративних інстанціях Кольбер запровадив сувору ощадливість і суворий порядок. На час його смерті у Франції налічували 50 000 ткацьких верстатів у сфері виробництва вовни, країна виробляла шовкових товарів на суму 50 мільйонів франків, державні надходження від неї зросли на 28 мільйонів франків, нація мала чудове рибальство, активне судноплавство і могутній військово-морський флот71.
На століття пізніше економісти різко розкритикували Кольбера, стверджуючи, що цей державний діяч сприяв розвитку промислового виробництва за рахунок землеробства, — закид, який не доводить нічого іншого, як те, що вони самі були неспроможні оцінити природу мануфактурної промисловості72.
Хоча те, що Кольбер періодично перешкоджав вивезенню сировинних матеріалів, і було помилкою, але сприянням розвитку внутрішньої промисловості він так збільшував попит на сільськогосподарські продукти, що повертав сільському господарству в десятки разів більше, ніж забирав у нього згаданими перешкодами. І якщо всупереч освіченій державній практиці він запроваджував нові методи роботи та відповідними законами змушував фабрикантів дотримуватися їх, то водночас необхідно згадати, що на ту пору такі методи роботи були найкращими та найвигіднішими й що він мав справу з народом, який унаслідок тривалого деспотизму потонув у апатії та протидіяв усьому новому, якщо те було й кращим. Закид, що внаслідок захисної системи Кольбера Франція втратила велику частину своєї внутрішньої промисловості, могла зробити Кольберу лише та школа, яка повністю ігнорувала відкликання Нантського едикту73 з відповідними руйнівними наслідками. У результаті цього сумного заходу після смерті Кольбера з Франції протягом трьох років було вигнано пів мільйона найстаранніших, найуміліших і найзаможніших мешканців, котрі тепер з подвійною шкодою для країни, яку вони зробили багатою, перенесли свою промисловість і свої капітали у Швейцарію, в усі протестантські землі Німеччини, зокрема у Пруссію, а потім у Голландію й Англію. Так інтриги коханки-святенниці зруйнували за три роки геніальну справу цілої генерації та відкинули Францію назад, у її стару апатію, тоді як Англія, захищена своєю конституцією та підсилена енергією нації, джерелом чого стала революція, з дедалі більшою старанністю невпинно продовжувала справу Єлизавети та її попередників.
Сумний стан промисловості та фінансів у Франції, спричинений тривалим невмілим керуванням країною, та високий рівень достатку в Англії пробудили серед французьких державних діячів незадовго до Французької революції бажання піти шляхом позитивного прикладу. Проникнуті порожніми теоріями економістів, вони шукали — всупереч Кольберу — цілющі засоби для запровадження вільної торгівлі.
Виходили з того, що добробут країни можна відновити одним махом, якщо домогтися розширення ринку для французьких вин і горілки в Англії й у відповідь дозволити ввезення англійських промислових продуктів на умовах нижчих мит (12 відсотків). У захваті від такої пропозиції Англія охоче запропонувала французам друге видання договору Метуена, а саме так званий Еденський договір (1786 рік); то була копія, яка незабаром принесла не менш руйнівні результати, ніж португальський оригінал.Англійці, звиклі до міцних вин півострова, не збільшили їх споживання так суттєво, як цього очікували французи. І навпаки, у Франції з жахом констатували, що можуть запропонувати англійцям лише моду та предмети розкоші, тоді як англійські фабриканти у сфері предметів першої потреби, загальна вартість яких була неймовірно великою, перевершували французьких фабрикантів і низькими цінами, і якістю товарів, і наданням кредитів. Коли після періоду короткої конкуренції французькі фабрики вже стояли фактично на краю прірви, тоді як французьке виноробство отримало лише незначні прибутки, французький уряд спробував скасуванням договору зупинити нестримну руйнацію та зміг за таких обставин переконатися, що набагато легше за кілька років знищити квітучі фабрики, ніж цілому поколінню підіймати зруйновані підприємства до попереднього рівня. Англійська конкуренція сформувала у Франції потяг до англійських товарів, наслідком чого стала тривала й широка контрабандна торгівля, припинити яку було дуже складно. Однак після скасування договору англійцям було зовсім не важко знову звикнути до вин з [Піренейського] півострова.
Попри те, що революційні рухи та безупинні війни Наполеона не могли особливо сприяти розквіту французької промисловості, попри те, що протягом цього періоду французи втратили більшу частину своєї морської торгівлі та всі свої колонії, усе ж французькі фабрики досягли в роки імперії вищого рівня розвитку, ніж будь-коли за часів старих режимів, виключно завдяки повному володінню внутрішнім ринком і усуненню феодальних обмежень.
Такі самі спостереження зроблено також у Німеччині та в інших регіонах, на які поширилася континентальна система.У своєму лапідарному стилі Наполеон одного разу заявив: «Держава, яка за сучасних світових відносин дотримувалася б принципу вільної торгівлі, мала би бути розтертою на порох». Щодо торговельної політики Франції він висловив цими словами більше політичної мудрості, ніж усі тодішні автори з політичної економії в усіх своїх публікаціях. Можна тільки дивуватися, з якою проникливістю ця велика розумна людина, яка ніколи не вивчала системи політичної економії, змогла оцінити природу та важливість мануфактурних потужностей. Добре йому і Франції, що він не вивчав усього цього! «Раніше, — казав Наполеон, — був лише один вид власності, власність на землю; тепер додався новий вид — промисловість». Із цих слів ясно, що Бонапарт чітко бачив і говорив про те, чого не бачили тодішні економісти, або ж вони не так ясно висловлювалися стосовно того, що нація, яка всередині країни об’єднує мануфактурні й землеробські потужності, є набагато досконалішою та багатшою, ніж нація з одним землеробством. Те, що зробив Наполеон для запровадження і підтримки промислового становлення Франції, для підняття іміджу країни, для запровадження нових винаходів і досконаліших способів роботи, для поліпшення транспортної мережі, ще добре всі пам’ятають і немає потреби про це нагадувати. Доцільніше згадати, як викривлено й неправильно оцінювали цього проникливого та сильного правителя сучасні йому теоретики.
Після падіння Наполеона англійська конкуренція, яка до цього обмежувалася лише контрабандною торгівлею, знову стала на ноги на Європейському та Американському континентах. Уперше від англійців пролунала критика протекціоністської системи та хвала на адресу теорії вільної торгівлі Адама Сміта — теорії, яку ці практичні острів’яни досі вважали придатною лише для утопій. Одначе спокійний спостерігач міг легко помітити, що філантропсько-ентузіастські настрої були чужими цій зміні напряму думок, оскільки лише там, де йшлося про спрощення щодо вивезення англійських товарів на Європейський та Американський континенти, констатуємо звернення до космополітичних аргументів, але, коли заходило про вільне ввезення зерна чи про конкуренцію чужоземних товарів на англійському ринку, бачимо суттєву модифікацію цих аргументів74.
Англійці казали, що, на жаль, тривале дотримання протиприродної політики привело їхню країну до неприродного стану, якого не можна швидко змінити, не отримавши небезпечних і шкідливих наслідків; що необхідні зміни слід здійснювати з величезною обачністю та обережністю; що Англія за таких умов гідна співчуття і тим краще для націй Європейського та Американського континентів, коли їхній стан і їхні відносини дають їм змогу без затримки скористатися результатами вільної торгівлі. У Франції, хоча її старий рід правителів було повернуто на трон під покровительством Англії чи завдяки англійським грошам, цих аргументів дослухалися лише протягом короткого часу. Вільна торгівля острів’ян спричинила в сусідній країні, промисловість якої зміцніла за часів континентальної системи, такі страшні потрясіння, що порятунок було знайдено у заборонній системі, під захистом якої, за даними Дюпена, Франція від 1815 до 1827 року подвоїла свої мануфактурні потужності75.
71 Eloge de Jean Baptiste Colbert par Necker 1775 («Похвала Жану Баптисту Кольберу від Некера 1775 рік»), oeuvres completes, Vol. 15.
72 Див. роботу Кене: Physiocratie ou du gouvernement le plus avantageux au genre humain («Що вигідніше людству — фізіократія чи уряд»), 1768, Note 5 sur le maxime VIII, де Кене на двох сторінках відкидає всі заслуги Кольбера, тоді як Некеру знадобилося сто сторінок, щоб висвітлити його систему та його досягнення. Не знаємо, чому більше дивуватися — незнанню Кене сфер промисловості, історії та фінансів чи його сміливості, з якою він кидає звинувачення такій людині, як Кольбер, не посилаючись водночас на будь-які факти. До того ж цей неосвічений мрійник не зміг навіть відверто згадати вигнання гугенотів, зате не побоявся всупереч усій правді стверджувати, що Кольбер стримував торгівлю зерном за допомогою хитрої поліції.
73 Нантський едикт — указ короля Франції Генріха IV від 1598 року, який дарував французьким протестантам-гугенотам право на свободу совісті та відновив їх у громадянських правах. Нантський едикт був скасований 1685 року Едиктом Фонтенбло. Протестанти були знову відновлені у правах Версальським едиктом 1787 року. — Прим. наук. ред.
74 Розумний американський оратор Болдвін, який нині є вищим суддею Сполучених Штатів, влучним жартом схарактеризував систему вільної торгівлі Каннінга та Гускіссона: «Вона, як і більшість англійських промислових товарів, створена не для внутрішнього споживання, а насамперед для експорту».
Не знаю, сміятися треба чи плакати, коли згадуєш, із яким ентузіазмом ліберали у Франції та Німеччині, й особливо космополітичні теоретики, насамперед Ж.-Б. Сей, сприйняли повідомлення про систему Каннінга та Гускіссона. Вони були в такому захваті, ніби почався відлік часу тисячолітньої держави. Послухаймо, що біограф пана Каннінга говорить про погляди цього міністра щодо вільної торгівлі:
«Містер Каннінг був цілковито переконаний в істинності абстрактного принципу, згідно з яким торгівля процвітає найкраще за умов, коли вона повністю вільна; але, оскільки такої думки не дотримувались ні наші предки, ні нації, які нас оточують, то — як наслідок — обмеження запроваджено на всі комерційні операції, що призвело до такого стану справ, щодо якого необережне застосування абстрактного принципу, хоч би яким слушним він здавався в теорії, може мати руйнівні наслідки для практики». The political life of Mr. Canning by Stapleton (Стейплтон, «Політичне життя містера Каннінга»), p. 3.
У 1828 році ця англійська практика проявила себе знову з такою ясністю, що ліберальний Г’юм без усяких вагань говорив у парламенті про придушення фабрик на континенті.
75 Forces productives de la France («Продуктивні сили Франції»).