Поняття доказування, предмет, елементи та стадії доказування

Мета цивільного судочинства — захист прав та законних ін­тересів громадян та юридичних осіб — не може бути досягнута без встановлення фактичних обставин справи, на основі яких можливе прийняття судового рішення.

Проблеми доказування займають особливе місце у науках як цивільного так і кримінального процесуального права і підійма­лись у розробках науковців різних періодів. Так, серед дослід­жень представників цивільного та цивільного процесуального права слід згадати праці російських та вітчизняних вчених С. Ф. Афанасьева^[53], О. В. Бауліна^[54], А. Т. Боннера^[55], А. Г. Дав­тян^[56], Л. М. Звягінцевої^[57], А. Ф. Клейнмана^[58], К. С. Курилєва^[59], І. В. Решетнікової^[60], Т. В. Сахнової^[61], В. А. Мусіна, Н. А. Чечі- ной, Д. М. Чечина^[62], В. І. Тертишнікова^[63], М. К. Треушнікова^[64], С. Я. Фурси^[65], Ю. С. Червоного^[66], М. Й. Штефана^[67], О. О. Ште­фан^[68], К. С. Юдельсона^[69] та інших.

Дослідженням доказової діяльності в рамках кримінального процесу присвячені фундаментальні праці P. С. Бєлкіна^[70],

A. P. Бєлкіна^[71], О. І. Вінберга^[72], М. С. Строговича, H. І. Мухіна, С. О. Шейфера, О. О. Хмирова, В. A. Банна, М. П. Кузнецова,

B. С. Сорокіна та багатьох інших.

Однак, незважаючи на те, що проблемам доказування присвяче­на значна кількість теоретичних та практичних досліджень, на сьо­годні й досі не визначені окремі положення доказового процесу через наявність різних позицій теоретиків з одних і тих же питань.

У сучасній юридичній літературі виділяють і відмежовують по­няття доказування та докази.

Інші автори надають переваги саме процесу доказування як загальному міжгалузевому інституту. М. С. Строгович схильний визнавати його інститутом, спільним для кримінально-проце­суального і цивільно-процесуального права^[74]. О. В. Баулін також відносить інститут доказування до міжгалузевих, оскільки дока­зування в тотожних формах, аналогічними способами здійсню­ється як в цивільному так і в арбітражному процесі^[75].

Однак кримінально-процесуальна форма доказування відрізня­ється від цивільної та господарської як за предметом доказування та колом субєктів, так і за елементами та засобами доказування.

Досліджуючи структуру інституту доказування, необхідно враховувати, що його утворюють як загальні норми, що містять­ся у процесуальних кодексах (встановлюють принципи процесу, визначають зміст доказової діяльності, елементи доказування, субєкти доказування, розподіл обовязку по доказуванню), так і спеціальні норми, закріплені в процесуальних кодексах та актах матеріального права.

Переходячи до питання визначення поняття доказування треба зауважити, що судове доказування є складною та багатоас- пектною діяльністю, яку розуміють в літературі як комплексне явище, що поєднує філософський, інформаційний, логічний, пси­хологічний та інші моменти.

До того ж аналіз доказової діяльності має як теоретичну, так і практичну значимість, оскільки питання про зміст поняття дока­зування є ключовим як при визначенні типу процесу, принципів процесу, характеристики процесуальної форми, так і в практич­ній діяльності при розгляді спорів, зокрема — цивільно-правових спорів про захист прав на торговельну марку.

У наукових джерелах існують різні підходи щодо визначення природи судового доказування. Ряд процесуалістів в якості доказо­вої діяльності розглядає будь-яку діяльність, спрямовану на вста­новлення шуканих фактів, характеризує її як спеціальний різновид пізнавальної діяльності; визнає субєктами доказування як осіб, що беруть участь у справі, так і суд. Спільність пізнання і доказування відмічали свого часу у своїх роботах А. Ф. Клейнман, С. В. Кури- лєв, М. К. Треушніков, І. В. Решетнікова, А. Г. Коваленко та інші.

Проти ототожнення понять доказування та судового пізнання виступила Л. А. Ванєєва, яка розуміє під судовим пізнанням практично-пізнавальну діяльність лише суду і відмічала, що лише на суді лежить обовязок пізнати істину^[76]. Доказування ж є діяльністю лише тих осіб, що беруть участь у справі, і має на меті надати суду необхідний доказовий матеріал, переконати суд в обґрунтованості їх вимог та заперечень.

На думку С. Ф. Афанасьева, слід розмежовувати судове пізнання і судове доказування, оскільки головна процесуальна функція по­зивача і відповідача виражається в їх доказовій діяльності, у про­тивагу функції суду — пізнати дійсні права та обовязки сторін^[77].

В. І. Тертишніков зазначає, що характерними ознаками судо­вого доказування у цивільному судочинстві, є:

1) воно є засобом судового пізнання;

2) його субєктами процесуальний закон визначає спеціальний державний орган (суд) та осіб, які беруть участь у справі;

3) носить цілеспрямований характер, направлено на встановлен­ня обєктивної істини по справі;

4) здійснюється у встановленому процесуальним законом поряд­ку, тобто у процесуальній формі, яка підкорюється певним принципам (обєктивної істини, диспозитивності, змагальнос­ті, безпосередності та ін.) й передбачає обєм і певні види фак­тів та засобів доказування, встановлює строки доказування та його структуру^[78].

В свою чергу М. Й. Штефан, М. К. Треушніков^[79] та О. В. Бау- лін розглядають доказування як поєднання процесуальної та ро­зумової діяльності. Зокрема, М. Й. Штефан вказує на те, що до­казуванням буде процесуальна і розумова діяльність субєктів до­казування, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на зясування дійсних об­ставин справи, прав і обовязків сторін, встановлення певних об­ставин шляхом ствердження юридичних фактів, зазначення до­казів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, до­слідження і оцінки доказів. Процесуальна (практична) діяльність врегульована нормами цивільного процесуального права, розумо­ва (логічна) — законами логічного мислення^[80].

Слушною є думка М. К. Треушнікова, що правознавці, як пра­вило, вивчають зовнішню, практичну, тобто правову сторону до­казування, досліджують, наскільки норми права забезпечують реальні гарантії досягнення вірного знання. Проте найвищий ефект досягається комплексним дослідженням, коли проблема судового доказування вивчається з точок зору гносеологічної, ло­гічної, психологічної і правової в єдності^[81].

Як зазначає О. В. Баулін, єдність двох складових не дозволяє розглядати доказування винятково як розумову діяльність або як діяльність виключно процесуальну, що, у свою чергу, дозволяє всебічно, багатопланово підходити до дослідження і вивчення су­дового доказування^[82].

Останній підхід щодо визначення змісту судового доказування на який слід звернути увагу у контексті даного дослідження був запропонований С. Я. Фурсою, яка відокремлює розумову діяль­ність та її наслідки від доказової за допомогою додаткового по­няття «доведення»^[83].

Під доказуванням, зазначає С. Я. Фурса, слід розуміти регла­ментовану в певний порядок процесуальну діяльність зі збиран­ня, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду до­казів субєктами, що за цивільним процесуальним законодав­ством вправі надавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду.

Дійсно, ст. 10 ЦПК України містить термін «доведення», який застосовується у широкому значенні і характеризує діяль­ність осіб, що беруть участь у справі щодо встановлення певних обставин, власне процес доказування: «Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень»^[85].

Виходячи з наведеної норми, С. Я. Фурса пропонує: по-перше, розмежувати поняття доказування та доведення. По-друге, під поняттям доказування розуміти лише зміст стосовно таких про­цесуальних дій, як збирання, витребування (для адвокатів і про­курорів) і надання суду доказів особами, що беруть участь у спра­ві. Всі інші дії, що спрямовані на забезпечення сприятливого для сторони рішення суду, необхідно вважати процесом доведення, а не доказування. По-третє, поняття доведення пропонується вва­жати ширшим і таким, що містить у собі поняття доказування^[86].

Однак з наведеними твердженнями професора Фурси С. Я. не можна повністю погодитись. Термін «доведення», за тлумачним словником, означає логічну форму встановлення істинності будь- якого судження на підставі інших суджень, істинність яких пе­ревірена практикою^[87]. Крім того, за тлумачним словником термі­ни «доводити» и «доказувати» вважаються синонімами^[88].

Отже, розумову (логічну) діяльність зі встановлення обставин справи слід вважати «доведенням», однак не можна повністю роз­діляти два поняття — «доказування» і «доведення», оскільки, як уже зазначалось, судове доказування поєднує в собі процесуальну і логічну складові в їх єдності. Єдність двох складових не дозволяє розглядати доказування виключно як розумову або виключно як

Сопова К. Доказування у цивільних справах процесуальну діяльність, що, у свою чергу, дозволяє всебічно під­ходити до дослідження і вивчення судового доказування.

Крім того, якщо розумову (логічну) складову доказування ми називаємо доведенням, то останнє не може вважатись ширшим поняттям і таким, що містить у собі поняття доказування. Не можна також погодитись із тим, що сформульовані у ст. 27 ЦПК окремі процесуальні дії, як то: подача своїх доводів, міркувань та заперечень, слід вважати доведенням, а не доказуванням^[89], ос­кільки такі процесуальні дії є джерелом формування предмету доказування та відносяться до елементів доказової діяльності.

Таким чином, доказування — це розумова і процесуальна ді­яльність відповідних учасників судочинства, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на зясування дійсних обставин справи та вирішення спору по суті.

Процесуальна (практична) діяльність доказування врегульова­на нормами цивільного процесуального права, розумова (логічна) діяльність — законами логічного мислення. Правовій регламен­тації піддається лише практична сторона доказування, логічна залишається поза дією правових норм і підкоряється законам мислення і логіки.

Тому, пропонується за розумовою (логічною) діяльністю, що спрямована на формування у судді переконання в достовірності фактів та обставин справи, шляхом подачі своїх доводів, мірку­вань та заперечень сторонами, закріпити поняття доведення, як складову більш широкого поняття «процесуального доказування».

Метою доказування є встановлення істини, можливість та не­обхідність досягнення якої повинні виступати не лише правовою, але і моральною вимогою до осіб, що здійснюють судочинство. Довести — означає переконати суд у правдивості представленого факту. Завдяки доказам суддя переконується у правдивості фак­тичних обставин по справі.

В той же час доказування повязане з метою кожного субєкта у конкретній справі і залежить від його процесуального статусу: позивач на підставі юридичних обставин обґрунтовує свої вимо­ги, а відповідач — заперечення проти позову, заявники та заінте­ресовані особи намагаються встановити юридичні факти, з якими законодавство повязує виникнення певних прав або обовязків тощо. Кожна із сторін має право вимагати виконання судового

рішення в частині, що стосується цієї сторони, відповідно до ст. 31 ЦПК України. Тому, процес доказування необхідно повя- зувати з певним предметом, а не з метою.

Правильне визначення предмета доказування є дуже важли­вим. Його навмисне розширення може спричинити невиправдане затягування розгляду цивільної справи, загромадження справи фактами й обставинами, які не мають значення для винесення об­ґрунтованого рішення, а також може відвернути увагу осіб, які здійснюють судовий розгляд, від фактів і обставин, що мають дійс­но істотне значення для вирішення справи. Обмеження предмета доказування обовязково тягне за собою неповноту і навіть однобіч­ність розгляду справи в суді. Як свідчить практика, неповне зясу- вання судом обставин, що мають значення для справи — найбільш поширена підстава для скасування судового рішення в апеляційно­му порядку, відповідно до п. 1. ст. 309 ЦПК України.

У науці цивільного процесуального права питання про пред­мет доказування є дискусійним. Предметом доказування, відпо­відно до традиційної точки зору, є лише юридичні факти підстав позову і заперечень проти нього^[90] (факти матеріально-правового характеру). Для позначення всієї сукупності фактів, що підляга­ють доказуванню, як матеріально-правового, так і процесуально- правового характеру вживається термін «межі доказування»^[91].

Деякі вчені виділяють предмет судового пізнання та предмет до­казування. Зокрема, Н. А. Чечіна говорить про те, що певні факти не входять в предмет доказування, хоча без їх встановлення немож­ливе правильне вирішення справи, з чого виходить, що предмет су­дового пізнання не збігається з предметом доказування. У предмет судового пізнання входять і такі факти, які доводити не потрібно або через їх загальновідомість, або в силу преюдиції^[92].

Проте такі фахівці кримінального процесу, як Ю. М. Гроше­вий та С. М. Стахівський вважають не зовсім правильною і пере-

Сопова К. Доказування у цивільних справах конливою позицію тих процесуалістів, які прагнуть дати визна­чення предмета доказування через призму пізнавальної діяльності, але ставлять знак відмінності між обставинами, які підлягають пізнанню і обставинами, що мають бути доказаними^[93]. Зокрема, І. М. Лузгін розмежовує поняття «предмет пізнання» і «предмет доказування» у справі, пояснюючи це тим, що перше поняття є значно ширшим, ніж поняття «предмет доказування»^[94].

Видається, що для такого розмежування немає достатніх під­став. Адже будь-яка обставина, яка підлягає пізнанню у цивіль­ному судочинстві, обовязково входить до предмета доказування, і навпаки, ті обставини, що входять до предмета доказування, теж обовязково мають бути пізнані судом.

Такі відомі дослідники цивільного процесу як М. Й. Штефан^[95] та І. В. Решетнікова та джерелами визначення предмету доказу­вання зазначають підстави позовних вимог і заперечень та норму матеріального права, яка регулює спірні правовідносини. При цьому, І. В. Решетнікова говорить про те, що норма права, що регулює правовідносини, містить у собі вказівку на обставини, що належить довести не з конкретної, а абстрактної справи, а підстави позовних вимог та заперечень конкретизують обстави­ни, що підлягають доказуванню по конкретній справі^[96].

В свою чергу Треушніков М. К. вважає, що формулювання про предмет доказування, який визначається твердженнями і за­переченнями сторін, потребує уточнення. На його погляд до предмета доказування відносяться всі факти, що мають юридич­не значення, якщо навіть позивач і відповідач на них не посила­ються. У звязку з цим правильніше говорити, що предмет дока-

зування визначається на основі норми матеріального права, яка підлягає застосуванню судом^{[97] [98] [99].}

У результаті тверджень сторін визначається обєм фактичного матеріалу, що підлягає встановленню судом. За цивільно-проце­суальним правом сторони не несуть обовязок правового обґрунту­вання позову. Юридична кваліфікація відносин між сторонами входить в обовязок суду. Сторони не завжди можуть точно поси­латися на факти, що мають правове значення.

Під предметом доказування розуміється коло юридичних фак­тів, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті, зокрема, факти підстав позову та заперечень проти нього^{98, 99, [100].}

Ст. 179 ЦПК України містить визначення предмета доказуван­ня, до якого входять факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або які мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і під­лягають встановленню при ухваленні судового рішення^[101].

При такому формулюванні до фактів, які мають інше значен­ня для вирішення справи, можуть відноситись будь-які факти як матеріально-правового так і процесуально-правового характеру. Наприклад, Р. В. Тертишніков предмет доказування, який він називає обєктом доказування, формулює наступним рівнянням: обєкт доказування = (факти підстави позову + факти підстави за­перечень проти позову + факти додані судом + доказові факти + процесуальні факти та факти для виконання виховних та попе­реджувальних завдань) — (визнані факти + загальновідомі факти + преюдиціальні факти + презюмовані факти + іррелевантні та такі, що взагалі не мають значення для ухвалення рішення)^[102]. Тобто, він відносить до предмету доказування всю сукупність фактів, які підлягають встановленню у справі.

Однак, правильно визначити предмет доказування у цивільній справі — означає надати усьому процесу доказування потрібне русло і напрям. І треба погодитись з думкою Бауліна О.В. та Тре- ушнікова М.К, що для позначення всієї сукупності фактів, що підлягають доказуванню, у тому числі і тих, що мають проце­суальне значення, необхідно використовувати поняття «межі» доказування^{103, 104}.

В новому тлумачному словнику української мови термін «межі» розглядається як «рамки, допустима норма, а також обсяг, ступінь чого-небудь»¹⁰⁵. Дійсно, не дивлячись на окремі заперечення в про­цесуальній літературі, поняття меж доказування повязане з наяв­ністю того чи іншого обсягу доказового матеріалу, який ілюструє ступінь пізнання обставин, що входять до предмета доказування. Як слушно відзначає Л. М. Карнєєва, межі доказування визнача­ють глибину, ступінь дослідження обставин, що підлягають вста­новленню, коло, обсяг доказів та їх джерел, доказових фактів, про­цесуальних дій, необхідних для цього. Якщо предмет доказування слід розглядати як межі дослідження обставин справи по горизон­талі, то доказування, що визначають глибину їх дослідження, можна умовно визначити як межі по вертикалі¹⁰⁶.

¹⁰³ Баулин О. В. Доказательства и доказывание в гражданском судовпроизводстве: учебное пособие / О. В. Баулин, Д. Г. Фильченко; под. общ. ред. О. В. Баулина. - Воронеж: Издательство Воронежского государственного университета. — 2006. — С. 41.

¹⁰⁴ Треушников М. К. Судебные доказательства / М. К. Треушников. — [4-е изд., перераб. и доп.] — М.: ОАО «Издательский дом «Тородец», 2005. — С. 15.

¹⁰⁵ Межа -і, ж.

1) Лінія поділу якої-небудь території; границя (у 1 знач.). || Лінія, що поділяє землі або води суміжних держав; кордон. || Лінія (умовна), що розділяє між собою якісь частини поверхні. || Зорова лінія, що відділяє що-небудь від чогось. || перен. Уявна точка на сонячній орбіті, що поділяє лінію орбіти на відрізки, відповідні до ранку, дня або вечора. || між чим і чим, чого і чого, перен. Границя поділу, розрізнення яких-небудь явищ, предметів тощо.

2) Вузька цілинна смуга між полями, що є водночас і польовою стежкою або шля­хом. Торувати межу.

3) тільки мн., перен. Простір, обмежений чим-небудь. || Відтинок часу, обмеже­ний якими-небудь строками. У межах десяти хвилин. || Обсяг, ступінь чого-не­будь.

4) чого, чому і без додатка, перен. Допустима норма чого-небудь дозволеного.

5) перен. Останній, крайній ступінь. || Кінець, край чого-небудь. || Найвищий вияв якого-небудь почуття. (Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В.Т. Бусел.] — К., Ірпінь: ВТФ «Перун», 2004. — С.517).

¹⁰⁶ Карнеева Л. М. Доказательства в советском уголовном процессе. Учебное посо­бие / Л.М. Карнеева — Волгоград: Изд-во ВСШ МВД СССР, 1988. — С. 49;

Карнеева Л. М. Привлечение к уголовной ответственности. Законность и обосно­ванность / Л. М. Карнеева — М.: Юрид. лит., 1971. — С. 104.

Глибину дослідження обставин, що входять до предмету дока­зування визначити на законодавчому рівні неможливо, та й, ма­буть, недоцільно. Адже межі доказування визначаються завдан­нями вирішення кожної конкретної справи, тому встановлювати обсяг доказового матеріалу, який потрібен для реалізації вимоги закону щодо всебічного, повного і обєктивного дослідження всіх обставин справ (предмета доказування), нереально. Визначення необхідної сукупності доказів, яка забезпечить потрібну глибину дослідження обставин, що входять до предмета доказування, по­кладено на державні органи, які ведуть цивільний процес.

Таким чином, для правильного визначення кола фактичних даних та обставин, що підлягають доказуванню у цивільному процесі, слід розмежувати поняття «предмет доказування» і «межі доказування».

Під предметом доказування слід розуміти сукупність обста­вин, що мають значення для справи і які необхідно встановити для вирішення справи у суді. Предмет доказування по цивільній справі має два джерела формування:

•підстави позову і заперечення проти позову;

•норма матеріального права або сукупність норм, що підляга­ють застосуванню.

Для визначення всієї сукупності фактичних даних, що підляга­ють доказуванню, у тому числі і ті, що мають процесуальне зна­чення, пропонується застосовувати термін «межі доказування».

Межі доказування визначають сукупність доказів, достатніх для достовірного зясування обставин, що входять в предмет доказуван­ня. Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордо­ни, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.

Доказова діяльність є складною за своєю структурою і містить ряд елементів або стадій — певну сукупність процесуальних дій, що розрізняються спрямованістю на досягнення певної проце­суальної мети.

Склад елементів доказування залишається одним з найбільш дискусійних питань у теорії судового доказування. У науці ци­вільного процесу про структуру доказування висловлений цілий ряд неоднозначних думок, де елементи доказування відрізняють­ся за поняттям та їх кількістю.

Наприклад, І. В. Решетнікова розглядає процес судового дока­зування як сукупність послідовних стадій, а саме:

1) визначення кола обставин, що підлягають доказуванню;

2) виявлення та збирання доказів по справі;

3) дослідження доказів;

4) оцінку доказів;

5) перевірку правильності судового доказування при перегляді судових актів^[103].

А. Ф. Клейнман стверджує, що у поняття судового доказуван­ня не слід включати дослідження, перевірку та оцінку доказів судом, оскільки з них складається судове розбирання, судовий розгляд обставин справи^[104]. С. В. Курилєв вважає за необхідне розмежовувати судове доказування та оцінку доказів^[105]. А. Г. Давтян виділяє в структурі судового пізнання власне дока­зування, безпосереднє зясування судом деяких фактичних обста­вин, пізнання судом спірного правовідношення, пізнання, що здійснюється вищестоящими судами^[106].

У той же час М. К. Треушніков вважає, що виключення з по­няття доказування процесуальних дій по дослідженню доказів судом, їх перевірці та особливо, функцій по оцінці доказів, не до­зволяє розкрити повністю зміст судового доказування^[107].

М. Й. Штефан вважає, що процес доказування відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно склада­ється з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємоповя- зані й взаємообумовлені, і до яких він відносить:

1) твердження про факти;

2) зазначення заінтересованих осіб щодо доказів;

3) подання доказів;

4) витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою;

5) дослідження доказів;

6) оцінку доказів^[108].

Підсумовуючи викладене, всю структуру доказування можна представити у вигляді трьох етапів:

1. Збирання доказів — процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо залучення доказів до справи, яка складається з наступних дій:

1) твердження про факти. Докази можуть подаватися сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, і які пре- дявляють вимогу на захист прав. Зазначені особи мають, відпо­відно до п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України, викласти у позовній заяві обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги. Такими обставинами виступають юридичні факти, які породжують, змі­нюють або припиняють права та обовязки позивача. При цьому на суд покладений обовязок вказати сторонам на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають перевірці у судовому за­сіданні^[109].

2) зазначення зацікавлених осіб щодо доказів. Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України сторони та інші зацікавлені особи зазначають докази, що підтверджують позов.

М. Й. Штефан зауважує, що зазначення доказів — це інфор­мація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на під­ставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін^[110].

Зазначення доказів може відбутись не тільки на стадії від­криття провадження у справі, але й у наступних стадіях цивіль­ного провадження.

3) подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Відповідно до ст. 131 ЦПК України сторони зо- бовязані подати свої докази чи повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Докази подаються у строк, встановлений судом з урахуванням часу, необхідного для подання доказів. Докази, подані з порушенням зазначених вимог, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази пода­но несвоєчасно з поважних причин.

4) витребування доказів судом за клопотанням осіб, які бе­руть участь у справі, або за своєю ініціативою. Цивільним про­цесуальним кодексом України передбачені випадки, за яких суд за клопотанням сторін зобовязаний витребувати докази, якщо у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникли склад­нощі (ст. 137 ЦПК України).

5) надання судових доручень щодо збирання доказів. Збирання доказів може здійснюватись і шляхом надання судових доручень щодо збирання доказів. Так суд, який розглядає справу, в разі необхідності збирання доказів за межами його територіальної підсудності доручає відповідному суду провести певні проце­суальні дії (ч. 1 ст. 132 ЦПК України).

Отже, збирання доказів передбачає конкретні процесуальні дії учасників судового процесу із залучення доказів до цивільної справи.

2. Дослідження доказів (ст. 177 ЦПК України).

Дослідження доказів являє собою безпосереднє сприйняття і ви­вчення складом суду у судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених законом засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності^[111]. Процес дослід­ження доказів полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності суду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і досто­вірності, процесу їх формування, збереження і забезпечення.

Сутність дослідження доказів полягає у тому, що аналізу підда­ється їх зміст, перевіряється їх достовірність та встановлюється уз­годженість доказів по одній справі між собою. Аналіз наукової літе­ратури дозволяє стверджувати, що дослідженню доказів притаман­ні усі загальні риси процесу пізнання, незалежно від різновидів як самих доказів, так і засобів та методів їх дослідження.

А. Р. Белкін говорить, що дослідження доказів — обовязковий елемент процесу доказування, який повинен передувати оцінці доказів. Саме пізнання доказової інформації передує використан­ню доказів у доказуванні, оскільки тільки так може формуватися судження про цінність поданої інформації для справи та шляхах її використання для досягнення істини. Дослідження доказів, як і їх виникнення та збирання, носить закономірний характер, а ві­дображення закономірностей даного процесу в науці, їх пізнання набувають значення наукових закономірностей^[112].

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК України процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослід­ження являє собою шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійснюваних проце­суальних дій: допит свідків, давання пояснень сторонами й інши­ми особами, які беруть участь у справі, оголошення письмових доказів, огляд речових доказів.

Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій щодо дослідження дока­зів, зазначає М. Й. Штефан^[113]. Наприклад, при дослідженні ви­сновку судової експертизи та викликові експерта до суду, голо­вуючий розяснює експертові його права та обовязки, встановлені ЦПК України, попереджає експерта під розписку про криміналь­ну відповідальність за завідомо неправдивий висновок і за відмо­ву без поважних причин від виконання покладених на нього обо- вязків (ч. 1 ст. 171 ЦПК України).

Таким чином дослідження доказів являє собою як розумову так і процесуальну діяльність учасників цивільного процесу зі встановлення змісту доказу, його достовірності та узгодженості з іншими доказами в справі.

3. Оцінка доказів (ст. 212 ЦПК України).

Закон надає суду можливість самому оцінити кожний доказ. Гарантією правильної оцінки доказів виступають принципи, за­кладені процесуальним законодавством (зокрема, ст. 212 ЦПК України), у тому числі:

•оцінка доказів здійснюється судом за своїм внутрішнім пере­конанням,

•переконання ґрунтується на всебічному, повному, обєктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

•жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

•суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємозвязок доказів у їх сукупності.

Результати процесуального доказування оформлюються у визна­ченій законом процесуальній формі. Всі факти, встановлені судом, спосіб їх встановлення, використані докази повинні бути відобра­жені у мотивувальній частині судового рішення. Відсутність або іс­тотні недоліки процесуального закріплення зібраної інформації та зроблених висновків визначають необґрунтованість судового рішен­ня в цілому. Тобто, цілком можна погодитися з висновком, що важливо не лише пізнати юридично значущі обставини, але і у від­повідності із законом здійснити їх процесуальне оформлення.

Слід зауважити, що оцінка доказів є складним явищем, яке розглядається у науці і як розумовий процес, що проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, що виявляєть­ся у процесуальних діях^{118, [114] [115].}

Оцінка доказів — це розумова діяльність субєктів доказуван­ня, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки субєкти доказування аналізують докази — кож­ний окремо, у сукупності, взаємозвязку, єдності та суперечності. Оцінка доказів є визначення судом правдивості досліджених ві­домостей про факти, а при використанні непрямих доказів — також виявлення наявності або відсутності взаємозвязків фактів доказових з головними^[116]. Встановлення цих обставин є кінцевою метою оцінки, від її правильності безпосередньо залежить об­ґрунтованість актів судової влади.

Саме оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним від­повідного за змістом акту застосування норм права, що має обо- вязковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду (ст. 212, 215 ЦПК України). Це завершальна оцін­ка суду, яка втілюється у певній процесуальній дії, тобто має свою обєктивну процесуальну форму.

Отже, оцінка доказів являє собою розумову (логічну) діяль­ність, що втілюється у певній процесуальній дії — прийнятті су­дового рішення.

Таким чином, збирання доказів — це процесуальна діяльність учасників процесу із залучення доказів до цивільної справи, до­слідження доказів передбачає як процесуальну так і логічну ді­яльність зі встановлення змісту доказу, його достовірності та уз­годженості з іншими доказами в справі, і оцінка доказів є лише розумовою діяльністю, результатом якої є прийняття судового рі­шення (окрема процесуальна дія).

Викладені вище точки зору щодо стадій та етапів процесу дока­зування, безумовно, мають велике значення для розуміння змісту доказування і дозволяють зробити висновок, що елементи доказу­вання не співпадають за обсягом процесуальних дій та меж зі ста­діями процесу за цивільною справою, оскільки в одній стадії про­цесу можуть мати місце декілька елементів доказування (наприк­лад, твердження сторони про факти та надання доказів).

Однак, при визначенні елементів (стадій) доказування, з поля зору вчених випадає сама природа процесу доказування — єд­ність розумової і процесуальної діяльності, чинник зовнішньо- внутрішнього набуває форми то субєктивної, то обєктивної, на­приклад, збирання — зовнішня ознака, оцінка — внутрішня.

Крім того, ототожнюється поняття елемента і етапу (стадії) до­казування, в той час, коли елемент доказування є структурною одиницею чого-небудь, а етап (стадія) — ступінь розвитку проце­су. Наступною помилкою є штучний розрив тісно повязаних про­цесів збирання, подання, дослідження і оцінки доказів. У разі за­стосування такого підходу, судове доказування з процесу пере­творюється на механічну суму окремих частин. Виділення елементів доказування досить умовне і застосовується для зруч­ності дослідження змісту доказування. Так, наприклад, науковці вважають, що з одного боку, оцінка доказів — це етап (стадія) доказування, що завершує процес, а з іншого — оцінка доказів потрібна впродовж усієї діяльності по доказуванню, оскільки без неї не можна повноцінно і вірно визначити коло доказів при під­готовці справи і розгляді його по суті.

Незважаючи на різницю в підходах до різних етапів процесу доказування й до переліку дій на кожній його стадії, загальним аспектом доказового процесу буде поетапність та відповідна ста­дійність, які також мають відтворюватись у понятті доказування.

При аналізі процесу доказування стає зрозумілим, що не можна змішувати доказування як сукупну процесуальну діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі по встановленню фактичних об- ставин справи, та доказування як прикладну діяльність учасників процесу по переконанню суду в обґрунтованості їх позицій.

Доказові процесуальні дії суду та інших субєктів доказування здійснюються із застосуванням елементів доказової діяльності (власне елементів доведення, як розумової діяльності) у відповід­ності до процесуальної форми (власне доказування, як проце­суальної діяльності).

Тому, до елементів доказування (як розумової діяльності — доведення) пропонується відносити:

1) формування доказової бази у справі (фактичних даних та об­ставин, що підлягають доказуванню) і визначення на їх під­ставі предмета і меж доказування;

2) дослідження доказів;

3) оцінку доказів;

4) формування судом висновку по справі.

До стадій доказування, як процесуальної діяльності пропону­ється відносити:

1) твердження про факти;

2) зазначення заінтересованих осіб щодо доказів;

3) подання доказів;

4) витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою;

5) надання судових доручень щодо збирання доказів;

6) дослідження (перевірка) доказів;

7) результат оцінки доказів — прийняття судового рішення.

Розподіл між сторонами обовязку доказування здійснюється за загальним правилом, відповідно до якого кожна сторона по­винна посилатися на ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог та заперечень, крім таких випадків як ви­знання обставин сторонами, визнання обставин судом загальнові­домими та преюдиціальні факти (ч. 1 ст. 60, ст. 61 ЦПК Украї­ни). Наприклад, у справі про компенсацію матеріальної шкоди, завданої неправомірним використанням знака для товарів і по­слуг позивач доводить факт неправомірного використання такого знака та факт завдання матеріальної шкоди, його розмір. У свою чергу відповідач може заперечувати проти факту неправомірного використання знака для товарів і послуг, надавати свої докази щодо розміру спричиненої матеріальної шкоди.

У деяких випадках із загального правила про обовязок дока­зування допускаються вилучення, які встановлюються за допо­могою правових презумпцій. Прикладом такої презумпції може бути презумпція авторства, коли за відсутності доказів іншого автором твору вважається фізична особа, зазначена звичайним способом як автор на оригіналі або примірнику твору (ст. 435 ЦК України). Хоча процесуалісти зазначають, що будь-які презум­пції можуть бути спростовані^[117].

Отже, проведене дослідження дає підстави для висновку, що доказування — це розумова і процесуальна діяльність відповід­них учасників судочинства, яка здійснюється в урегульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на зясування дійсних обставин справи та вирішення спору по суті.

Пропонується за розумовою (логічною) діяльністю, що спрямо­вана на формування у судді переконання в достовірності фактів та обставин справи, шляхом подачі своїх доводів, міркувань та запе­речень сторонами, закріпити поняття «доведення», як складову більш широкого поняття «процесуального доказування».

Для правильного визначення кола фактичних даних та обста­вин, що підлягають доказуванню у цивільному процесі, слід роз­межувати поняття «предмет доказування» і «межі доказування».

Під предметом доказування слід розуміти сукупність обста­вин, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті. Для визначення всієї сукупності фактичних даних, що підляга­ють доказуванню, у тому числі і ті, що мають процесуальне зна­чення, пропонується застосовувати термін «межі доказування».

Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордо­ни, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.

Доказові процесуальні дії суду та інших субєктів доказування здійснюються із застосуванням елементів доказової діяльності (власне елементів доведення, як розумової діяльності) у відповід­ності до процесуальної форми (власне доказування, як проце­суальної діяльності).

1.3.