Засоби доказування як процесуальна форма доказів

Останнім поняттям, на яке слід звернути увагу при розкритті доказування як діяльності, що спрямована на зясування дійсних обставин справи та вирішення спору по суті є засоби доказування.

Як зазначалось у першому підрозділі засоби доказування — це процесуальна форма доказів. В свою чергу докази є тими засоба­ми, за допомогою яких підтверджується наявність чи відсутність обставин справи.

Будь-який засіб є обєктом, предметом чи пристроєм, необхід­ним для здійснення якої-небудь діяльності та призначений для досягнення певної цілі через свої властивості^[118].

Так і засоби доказування є тим обєктом (доказ, що має певний зміст та процесуальну форму), необхідним для здійснення дока­зування як діяльності по встановленню обставин справи та при­значені для досягнення визначеної цілі — встановлення обєктив- ної істини та вирішення спору по суті.

У ч. 2 ст. 57 ЦПК України наводиться вичерпний перелік за­собів встановлення обставин справи (засобів доказування): пояс­нення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; показання свідків; письмові докази; речові докази; ви­сновки експертів. Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України судами можуть бути прийняті як докази документи, одержані за допомо­гою електронно-обчислювальної техніки. Як речові докази судом досліджуються подані звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК Ук­раїни)^[119].

Основною проблемою правового регулювання інституту засобів доказування є встановлення вичерпного їх переліку як у ЦПК України так і в інших процесуальних кодексах.

Пояснення сторін, третіх осіб, їх представників можуть бути виражені у формі:

1) позовної заяви;

2) письмових пояснень у справі;

3) усних пояснень сторін та третіх осіб при їх особистій участі у судовому засіданні.

На відміну від інших засобів доказування, які можуть і не за­лучатись до провадження, вони використовуються завжди і у будь-якій цивільній справі.

Пояснення сторін та третіх осіб — це повідомлення названих осіб про відомі їм обставини, що мають значення для вирішення спору по суті. Специфіка такого засобу доказування полягає у тому, що пояснення у суді надають заінтересовані особи, які од­ночасно краще за всіх поінформовані про суть спору. При пере­вірці достовірності відомостей, повідомлених названими особами, повинна враховуватися їх зацікавленість у вирішенні справи.

Залежно від юридичної (процесуальної) заінтересованості роз­різняють два види пояснень сторін: ствердження і визнання.

Ствердження — це таке пояснення сторони або третьої особи, в якому містяться відомості про факти, що лежать в основі вимог та заперечень і підлягають встановленню у суді. Відповідно до ст. 176 ЦПК України, якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді — «так» чи «ні».

Іншою формою пояснення сторін і третіх осіб є визнання, тобто згода з фактом, на який інша сторона покладає свої вимоги чи заперечення. Визнання факту безпосередньо повязане з розпо­ділом тягаря доведення, у відповідності з яким кожна сторона доводить певні факти.

Визнаний стороною факт, на якому інша сторона обґрунтовує свої вимоги чи заперечення звільняє останню від необхідності до­ведення цього факту. Проте визнання стороною факту не є обо- вязковим для суду. Ст. 178 ЦПК України також передбачає при­йняття відмови сторони від визнання обставин, про що суд поста­новляє ухвалу. Відмова від визнання обставин можлива коли особа доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози, тяжкої обставини або обставини, визнаної у результаті зловмисної до­мовленості її представника з другою стороною.

Такий засіб доказування як пояснення сторін та третіх осіб дає суду можливість усвідомити, у чому полягає суть вимог пози­вача та заперечень відповідача, тобто чітко визначити їх позиції у спорі про право, що розглядається і оцінити їх із врахуванням всієї зібраної в справі доказової інформації.

У літературі висловлювалася думка, що серед різноманітних дій та суджень сторін та третіх осіб засобами доказування є лише ті, в яких сторони або треті особи повідомляють відомості про факти, що мають значення для встановлення спірних правовідно­син. Відповідно, у поясненнях сторін виділяють:

1) повідомлення, відомості про факти, тобто докази;

2) волевиявлення;

3) судження про юридичну кваліфікацію правовідносин;

4) мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвіт­лює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;

5) вираження емоцій, настрою^[120].

При цьому, зрозуміло, що засобами доказування є лише пояс­нення сторін у частині, що містить відомості про фактичні обста­вини, що мають значення для правильного вирішення справи, для застосування норми матеріального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України серед переліку доказів, якими можна доводити наявність або відсутність обставин справи названо пояснення сторін, допитаних як свідки. Редакція зазна­ченої норми викликає неоднозначність її тлумачення: засобами доказування є пояснення сторін чи вони стають засобами доказу­вання лише у випадку допиту сторін як свідків у порядку, перед­баченому ст. 184 ЦПК України.

При цьому, деякі автори, наприклад М. І. Балюк та Д. Д. Лус- пеник^[121], вважають правильною новелу ЦПК України з цього пи­тання, оскільки це посилює відповідальність учасників процесу за зловживання своїми процесуальними правами, зокрема, в час­тині дачі ними неправдивих пояснень суду. Однак, можна пого­дитись з думкою Р. В. Тертишнікова^[122], який пропонує внести зміни у ст. 57 ЦПК України і визначити пояснення сторін як са­мостійний вид доказів. На його думку, на користь віднесення по­яснень до засобів доказування є те, що згідно ч. 1 ст. 61 ЦПК підставою звільнення від обовязку доказування може бути ви­знання сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, певних обставин цивільної справи, що розглядається в суді.

Однак, на сьогодні, відповідно до п.

Наступний засіб доказування — показання свідків. Притяг­нення свідка до участі в процесі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі. Свідок — це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК Ук­раїни). Показання свідка — це повідомлення про відомі йому об­ставини, які мають значення для справи. Не є доказом показан­ня свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини (ст. 63 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) пра­вильно сприймати обставини, що мають значення для справи, аби давати про них правильні показання. Показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші обставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі^[124].

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають враху­ванню нормативно встановлені умови: можливість їх використан­ня у цивільному процесі, відношення їх до даної справи і стосун­ки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 50, 51, 180-183 ЦПК України), характер їх заінтересова­ності у справі.

Для можливого використання показань свідків у цивільному процесі встановлені умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи і надання про них правдивих по­казань. Сприйняття може відбуватися у безпосередній або опосе­редкованій формі.

Не можуть бути використані як показання свідків їх письмові пояснення, тому у відповідних випадках (наприклад, якщо пояс­нення таких осіб мають значення для справи і допитати їх не­можливо) вони приймаються судом як письмові докази, наголо­шує Пленум Верховного Суду України^[125].

ЦПК України (ст. 180-183) докладно регламентує процедуру допиту свідків у суді.

Наступний засіб доказування — письмові докази. Ч. 1 ст. 64 ЦПК визначено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або виписки з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Перелічити всі предмети, які закон відносить до письмових до­казів, неможливо. Законодавство дає приблизний перелік видів письмових доказів, які використовуються у цивільному процесі.

У теорії як цивільного так і кримінального процесу не вироб­лено такого визначення поняття письмових доказів, яке не ви­кликало б тих або інших заперечень і критики і яке вичерпно ви­значало б сутність письмових доказів.

Складність визначення письмових доказів полягає у тому, що у письмовій формі можуть надаватись пояснення сторін, третіх осіб і висновок експерта, тому зовні письмові висновки експерта нічим не відрізняються від письмових доказів. Крім того, значну кількість дискусій викликало розмежування письмових доказів від речових та нових засобів доказування — аудіо- та відеоносіїв інформації.

Під визначення поняття письмових доказів підпадають і пись­мові пояснення сторін, і висновки експерта, оскільки вони вико­нуються на предметі (папері) і за допомогою знаків виражають думки, що містять відомості про факти, що мають значення для справи. Отже, письмові докази неможливо визначити у повній мірі не вказавши на джерело такого засобу доказування, поход­ження цього виду доказів.

Для того щоб відрізнити письмові докази від інших засобів до­казування, М. К. Треушніков пропонує додати до ознак письмо­вого доказу те, що відомості про факти у письмовому вигляді ви­ходять від осіб, що не займали ще процесуального положення сторони, третьої особи, експерта. Письмові докази, як загальне правило, виникають до процесу, поза звязком з ним^[126].

Такої самої думки дотримується І. В. Решетнікова і виділяє такі ознаки письмових доказів:

1) у предметах за допомогою певних знаків, доступних для сприйняття людиною, відображаються відомості, що мають значення для справи;

2) відомості про факти виходять від осіб, що не займають ще процесуального положення сторони, інших осіб, що беруть участь в справі, експерта;

3) письмові докази переважно виникають до відкриття провад­ження у справі, поза звязком з ним^[127].

Треба погодитись з наведеними ознаками письмових доказів і при подальшому дослідженні будемо вважати їх такими, що най­більш повно відображають їх сутність.

Письмові документи прийнято поділяти: за змістом — на роз­порядчі (наказ про звільнення) та довідково-інформаційні (пере­писка); за формою — у простій письмовій формі (розписка) та кваліфікованій (нотаріально засвідчений договір); за джерела­ми — оригінали та копії; за субєктом, від якого виходить доку­мент — офіційні та приватні (неофіційні).

Стаття 185 ЦПК України встановлений порядок дослідження письмових доказів. Однією з новел нового ЦПК України є введен­ня правових норм про розгляд судом заяви про сумнів з приводу достовірності наданих йому доказів або їх фальшивість.

Так, ч. 2 ст.185 ЦПК України закріплює, що у разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Речовими доказами є предмети матеріального світу, що міс­тять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України).

На відміну від письмового доказу, чий зміст свідчить про на­явність або відсутність фактичних даних, у речових доказах фак­тичною інформацією служать ознаки матеріального обєкта, його зовнішній вигляд, певні властивості та якості, які сприймають­ся, як правило, візуальним шляхом. Крім того, речові докази незамінні внаслідок їх індивідуальних особливостей, а письмо­вий доказ може бути замінений іншими засобами доказування.

Речові докази подаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони не можуть самостійно одержати необхідний речовий доказ, то вправі звернутися в суд із клопотанням про витребуван­ня цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, зазна­чені причини, що перешкоджають самостійному її одержанню, і підстави, з яких особа вважає, що річ перебуває у даної особи або організації.

Витребування речових доказів і вирішення питання про відпо­відальність за їх неподання провадиться у порядку, встановлено­му ст.ст. 137, 93 ЦПК України. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК Украї­ни), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиран­ню доказів (ст. 132 ЦПК України).

Частиною 2 ст. 65 ЦПК України магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи віднесено до ре­чових доказів.

Така приналежність є спірною, оскільки носії аудіовізуальної інформації специфічні. Вони подібні до письмових доказів через те, що саме їх зміст, а не зовнішній вигляд (форма їх виражен­ня) містить фактичні дані, необхідні для вирішення справи, так і до речових доказів через те, що відносяться до предметних до­казів (інформація в них зберігається на матеріальному обєкті не­живої природи).

При цьому, слід зауважити, що носієм аудіовізуальної інфор­мації може бути не будь-який матеріальний обєкт, а спеціально виготовлений матеріал (диск, плівка). Інформація на носій пере­дається за допомогою існуючих технічних засобів, а не від безпо­середнього впливу на матеріал джерела відомостей про факт.

Як зазначає М. К. Треушніков, аудіо- і відеозаписи формують­ся завжди свідомим шляхом для певної мети. У цьому є їх схо­жість з письмовими доказами. Проте запис інформації здійсню­ється в цих доказах різними способами: у письмових доказах ві­домості закріплюються графічно (цифрами, буквами, знаками тощо), в аудіо- і відеозаписах — як правило, в електронному ви­гляді і за допомогою технічних засобів. Звідси і виникають від­мінності в способах дослідження цих доказів. На відміну від письмових доказів інформацію носіїв аудіо- і відеозаписів не можна сприймати лише за допомогою органів зору. Для цього ви­користовуються спеціальні прилади, що відображають звук та зображення^[128].

Дослідження відео- і звукозаписів у судовому засіданні почи­нається з такої процесуальної дії як відтворення їхнього змісту. У відповідності зі ст. 188 ЦПК України відтворення звукозапису і демонстрація відеозапису проводяться у судовому засіданні або в іншому приміщенні, спеціально підготовленому для цього, з ві­дображенням у журналі судового засідання особливостей оголо­шуваних матеріалів і зазначенням часу демонстрації. Після цього суд заслуховує пояснення осіб, які беруть участь у справі.

Таким чином, аудіо- і відеозаписи не можна повністю віднести ні до речових доказів ні до письмових. Треба погодитись з дум­кою Тертишнікова P. В.^[129], який вважає необхідним зазначити у процесуальному законодавстві магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини справи, як самостійний засіб доказування.

Перейдемо до останнього засобу доказування — висновку екс­перта. За визначенням ст. 66 ЦПК України висновок експерта — це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені судом. Експертами є особи, які мають спеціальні знання в галузі науки, мистецтва, техніки або ремесла, і залуча­ються судом до участі у цивільному процесі з метою зясування обставин, що мають значення для справи.

За визначенням юридичного словника висновок експерта — це обґрунтований висновок особи, що має певні спеціальні знання, який випливає з проведених досліджень фактичних даних, нада­них у розпорядження цього спеціаліста слідчим, судом, іншими особами та органами, і який у встановленій законодавством формі є процесуальним доказом^[130].

Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному по­рядку з додержанням встановлених процесуальним законом пра­вил. Це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних об­ставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини справи, наявність (відсутність) яких фік­сується у висновках експертів. Підставою для проведення судової експертизи є необхідність застосування спеціальних знань у га­лузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями, не­обхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, вважаються такі, що знаходяться за межами правових знань, за­гальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто тих, якими володіє вузьке коло фахівців.

Вперше поняття експертизи набуло нормативного визначення у Законі України «Про судову експертизу», введеному в дію з 25 лютого 1994 року, до якого в подальшому вносились зміни в ре­зультаті чого це поняття було викладено у такій редакції: «Судо­ва експертиза — це дослідження експертом на основі спеціаль­них знань матеріальних обєктів, явищ і процесів, які містять ін­формацію про обставини справи, що перебуває у провадженні органів дізнання, досудового та судового слідства»^[131].

Слово «судова» вказує на те, що головною метою цього закону є регламентація перш за все тієї експертної діяльності, яка здійс­нюється у передбачених процесуальними законами випадках.

Судова експертиза є комплексною науковою проблемою, що досліджується у криміналістиці, кримінальному, цивільному і господарському процесах. Правове регулювання порядку призна­чення і проведення експертизи, прав і обовязків експерта, вимог, що предявляються до висновку експерта і інші відносини, повя- зані з експертними дослідженнями, здійснюється відповідними процесуальними кодексами практично ідентично.

Порядок проведення судових експертиз в експертних устано­вах чітко регламентований процесуальним законодавством, ві­домчими нормативними актами (інструкціями), а схеми їх прове­дення (власне дослідження) — відповідними методиками.

Проблемам судової експертизи через її складність, комплекс­ність і важливість для відправлення правосуддя присвячені само­стійні обємні роботи. Питання проведення та значення судової експертизи у цивільному судочинстві розглянуті у роботах р "Росстл" тгс т^кої¹’³⁶ T "R Δ тзе^^ ?тттотзої^{[132] [133] T "R Ся упопої[134]’38}

∖J. -Р. РГ^дсс^х^ісь^ь^уї, T. JJ. хі.вер Ь^І.ті в^Дї, T. JJ. Kj сах. хх^х в^Дї,

Ю. М. Жукова^[135], А. Г. Давтян^[136] та інших авторів.

Зокрема, на погляд Е.Р. Росинської, судову експертизу від експертиз, що здійснюються в інших сферах людської діяльності (державна експертиза, відомча експертиза, експертиза якості та безпеки товарів, експертиза по факту порушення прав спожива­чів тощо) відрізняють наступні ознаки:

1) підготовка матеріалів на експертизу, призначення та прове­дення її з дотриманням спеціального правового регламенту, що визначає поряд з відповідною процедурою права та обо- вязки експерта, субєкта, що призначив експертизу, учасни­ків кримінального, цивільного, господарського, адміністра­тивного процесу;

2) проведення дослідження, заснованого на використанні спеці­альних знань у різних галузях науки, техніки, мистецтва або ремесла;

3) надання висновку, що має статус джерела доказів^[137].

Експертизу може бути призначено за заявою осіб, які беруть участь у справі. Проведення експертизи може бути доручено фа­хівцям відповідних установ, іншим фахівцям, будь-якій особі, яка володіє необхідними знаннями для дачі висновку. Експерта­ми може бути призначено кілька осіб у разі проведення комісій­ної чи комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводить­ся не менш як двома експертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігають­ся, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з ви­сновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК України). Комплексна експертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загальний висновок роблять експерти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єди­ного висновку або декілька в залежності наявності чи відсутності розбіжностей між експертами (ст. 149 ЦПК України).

Якщо сторони домовилися про залучення експертами певних осіб, суд повинен призначити їх відповідно до цієї домовленості. Особи, які беруть участь у справі, мають право подати суду пи­тання, на які необхідна відповідь експерта. Кількість і зміст пи­тань, за якими має бути проведена експертиза, визначається судом. При цьому суд має мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі.

Експертиза призначається ухвалою суду, де зазначаються: підстави та строк для проведення експертизи; з яких питань по­трібні висновки експертів; імя експерта або найменування екс­пертної установи, експертам якої доручається проведення експер­тизи; обєкти, які мають бути досліджені; перелік матеріалів, що передаються для дослідження, а також попередження про відпо­відальність експерта за свідомо неправдивий висновок та за від­мову без поважних причин від виконання покладених на нього обовязків.

Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потріб­но у звязку з характером досліджень або якщо обєкт досліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд має право за заявою які беруть участь у справі, або з власної ініціати­ви запропонувати експерту дати усне пояснення свого висновку. Усне пояснення заноситься до журналу судового засідання.

У необхідних випадках може проводитись додаткова чи по­вторна експертиза. Додаткова експертиза призначається у випад­ку, якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним. Повторна експертиза призначається якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності.

За результатами дослідження експерт складає висновок, який виступає одним з передбачених законом засобів доказування, а фактичні дані, що містяться в ньому, — доказами.

Водночас слід розуміти, що висновок експерта для суду не є обовязковим і оцінюється за загальними правилами, за якими ніякий доказ не має наперед встановленої сили. Суд може не по­годитися з висновком експерта і без призначення повторної екс­пертизи вирішити справу на підставі інших доказів. Але незгода суду з висновком експерта повинна бути мотивована в рішенні або ухвалі (ст. 60 ЦПК України).

Оцінка висновку експерта — це розумова діяльність, що здійс­нюється для встановлення допустимості і належності його як до­казу, а також вірогідності і доказового значення фактів і обста­вин, для встановлення яких призначена експертиза, визначення форм і шляхів його використання в доказуванні.

Судом оцінюється формальна та змістовна сторони висновку експерта у своїй сукупності. Формальна оцінка зводиться до пе­ревірки достатності представленого на дослідження матеріалу, вихідних даних, а також відповідності висновків кількості по­ставлених перед експертом питань.

Змістовна оцінка включає наукову обґрунтованість методів, засобів, методик, що застосовувались, правильність та правомір­ність їх використання, логічність висновків експерта, повноту проведеного дослідження в цілому, правильність виявлених екс­пертом ознак і як результат — обґрунтованість зроблених ним висновків, відповідність останніх проміжним результатам і про­веденому дослідженню.

При цьому, треба погодитись з думкою Л. Н. Головченко, яка зазначає, що «найбільш складного для суду є оцінка наукової об­ґрунтованості висновку експерта, під якою слід розуміти достат­ність матеріалу для зроблених висновків, ефективність методів дослідження, які застосовував експерт, відповідність висновків експерта проведеному дослідженню»^[138].

У звязку з цим, М. Г. Щербаковський говорить: «практика свідчить, що слідчий і суд, як правило, не в змозі оцінити ні на­укову обґрунтованість висновків експерта, ні правильність вибо­ру і застосування методів дослідження, ні відповідність методу сучасним досягненням даної галузі наукового знання. Обєктив- ною причиною такого становища є те, що для такої оцінки вони повинні мати ті ж знання, що і експерт»^[139].

Незважаючи на це, на відміну від інших видів доказів при до­казуванні знання, викладені у висновку експерта, відрізняються тим, що мають більше гарантій достовірності. Це пояснюється рядом обєктивних факторів: незацікавленістю та обєктивністю експерта, науковим характером відомостей, що містяться у ви­сновку, відбиттям у висновку всього шляху формування цього знання, можливістю через іншого експерта повторно перевірити результати первинної експертизи та ін.

Отже, відомості, що містяться у висновках експерта, є фак­тичними даними про ті або інші обставини обєктивної дійсності, а сам висновок, доказом. Але для правильного розуміння виснов­ку експерта, перевірки та оцінки цього доказу варто враховува­ти, що мотивовані висновки експерта являють собою думку цієї особи, і тому ці відомості носять субєктивний характер. Разом з тим в основі висновків експерта лежать факти обєктивної дійс­ності, які повязані з конкретною цивільною справою через надані на дослідження матеріали (обєкти).

Зокрема, С. В. Васильєв зазначає, що однією з особливостей змісту висновку експерта та аргументом на користь виділення цього доказу в самостійний вид є науковий характер фактичних даних, які містяться у висновку експерта, що виступає гарантією обєктивності та достовірності висновків експерта. Значення цієї особливості висновку експерта допомагає суду правильно зрозу­міти й оцінити цей доказ. Але це не означає, що висновки екс­перта є чисто науковим знанням. Зокрема, на це вказує те, що в експертному дослідженні заздалегідь визначено вихідний матері­ал для дослідження, який обмежено тільки рамками того, що на­дали сторони, свідки та інші учасники процесу. Проведення екс­пертизи передбачає обмежений період часу для формування ви­сновків експерта. Крім того, події цивільної справи зазвичай не можна повторити, тоді як багато з природно наукових фактів мо­жуть бути відтворені штучно (або природно), їх можна спостері­гати і перевіряти^[140].

Водночас високий науковий авторитет висновку експерта не надає йому наперед встановленої сили. Тому випадки, коли суди всупереч закону розглядають висновки експертів як джерело до­казів, що має перевагу над іншими доказами, без належної їх пе­ревірки й оцінки або переоцінюють доказове значення ймовірних висновків, є помилковою практикою, на що неодноразово звертав увагу Верховний Суд України, зокрема — у постанові Пленуму від 30 травня 1997 р. № 8^[141].

Незважаючи на те, що правовій природі та значенню судової експертизи у цивільному процесі присвячено значну кількість досліджень, до сьогодні ще залишаються питання, що не знайш­ли кінцевого вирішення. Особливо це стосується порівняно нових видів судової експертизи, до яких, безперечно, можна віднести судову експертизу обєктів інтелектуальної власності взагалі та судову експертизу торговельних марок зокрема.

На сьогодні єдиним дослідженням, що присвячене судовій експертизі обєктів інтелектуальної власності як засобу доказу­вання у цивільному процесі, залишається робота О. Ф. Дорошен­ка^[142], в якій розкрите місце судової експертизи обєктів інтелекту­альної власності, правові засади призначення експертизи у ци­вільних справах з порушення прав інтелектуальної власності, процесуальні права та обовязки експерта, форма та зміст виснов­ку експерта, а також дослідження та оцінка його судом. Окремі проблемні питання іноді підіймались у наукових статтях або ок­ремих підрозділах науково-практичних видань.

Якщо ж брати судово-експертні дослідження торговельних марок як один із видів дослідження обєктів інтелектуальної власності, то вони взагалі не мають глибокого теоретичного та методичного підґрунтя, хоча вимагають надзвичайної уваги, вра­ховуючи суттєве зростання кількості цивільно-правових спорів, повязаних із захистом прав на торговельні марки.

Судова експертиза, як засіб доказування грає важливу роль при вирішенні цивільних спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг і більш детально буде розглянута у наступному розділі ного дослідження.

Проведений аналіз дозволяє виділити особливості кожного із засобів доказування:

1. Відповідно до ст. 57 ЦПК України пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, отримані не за процедурою допиту свідків, не можуть використовуватися як засіб доказування.

2. Показання свідків викладені у їх письмових поясненнях (на­приклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для справи і допитати їх неможливо) приймаються судом як письмові докази.

3. Письмові докази переважно виникають до відкриття провад­ження у справі, поза звязком з ним і виходять від осіб, що не займають ще процесуального положення сторони, інших осіб, що беруть участь в справі або експерта.

4. Аудіо- і відеозаписи не можна повністю віднести ні до речо­вих доказів ні до письмових, тому пропонується виділити їх як самостійний засіб доказування.

5. Однією з особливостей змісту висновку експерта є науковий характер фактичних даних, які містяться у ньому, що висту­пає гарантією його обєктивності та достовірності. Водночас високий науковий авторитет висновку експерта не надає йому наперед встановленої сили.

1.4.