Поняття та ознаки доказів

Цивільний кодекс України (далі — ЦК України) закріплює право на захист цивільних прав і інтересів (ст. 15), який може здійснюватись в юрисдикційних та неюрисдикційних формах. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого осо­бистого немайнового або майнового права, відповідно до ст.

Питанням захисту цивільних прав присвячено достатньо багато уваги в юридичній літературі. Визнані фахівці у галузі цивільного права, зокрема О. В. Дзера, H. С. Кузнецова, В. В. Луць та інші за­значають, що цивільно-правовий захист цивільних прав та інтер­есів як правова категорія може мати багатоаспектне значення^[1]. Він може розглядатися як правовий інститут цивільного, а також ци­вільно-процесуального права. При цьому необхідно чітко розмежо­вувати право на захист цивільних прав у матеріальному і проце­суальному значеннях, оскільки суб’єктивне цивільне право на за­хист та субєктивне цивільне процесуальне право вимагати захисту порушеного суб’єктивного матеріального права не є тотожними. Водночас вони не конкурують між собою, а сприяють у рівній мірі захисту основного цивільного субєктивного права.

Для розуміння сутності правового захисту слід розмежовувати поняття «правовий захист» і «правова охорона» оскільки вони не­суть різний правовий зміст. Хоча у нормотворчій діяльності часто застосовують поняття «охорона» і «захист» без чіткого їх розмежу­вання, правова охорона є більш широким поняттям порівняно з правовим захистом. В основі правової охорони визначальними є принципи забезпечення непорушності та здійснення цивільних прав, у т. ч. і права власності, та заходи, спрямовані на поперед­ження порушень цих прав. У той же час захисні норми спрямова­ні насамперед на відновлення порушеного права та усунення пере­шкод у його здійсненні шляхом вчинення відповідних дій.

Питанням співвідношення правових категорій «охорона» та «захист» промислової власності, зокрема торговельних марок, займався М. К. Галянтич, який зазначає, що правовий захист промислової власності завжди як би супроводжує охорону обєк- тів промислової власності, яким надана правова охорона, так і обєктів, відносно яких вирішується питання щодо її надання. За­хист не може існувати самостійно, бути самодостатнім, тому що він проявляється тільки в моменти порушення встановленого ре­жиму охорони прав на обєкти промислової власності. Правова охорона, не забезпечена правовим захистом, не може досягти ос­новної мети — визнання за відповідним субєктом належних йому певних субєктивних прав у сфері промислової власності, а право­вий захист спрямований на поновлення порушених прав та за­конних інтересів цих суб’єктів^[2].

Норми матеріального права визначають правову охорону су­спільних відносин, а норми процесуального права сприяють їх правовому захисту. Цивільно-правовий захист є системою актив­них заходів, які застосовуються субєктом цивільного права, ком­петентними державними чи іншими органами, спрямованою на усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення ви­конання обовязку по відновленню порушення права на порушни­ка. Водночас прийнятим є підхід, що право на захист є похідним від основного субєктивного цивільного права і не може існувати без останнього^[3]. Відповідно до ст. 3 Цивільного процесуального ко­дексу України (далі — ЦПК України), кожна особа має право в по­рядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захис­том своїх порушених, невизначених або оспорюваних свобод чи ін­тересів^[4]. Це право розповсюджується і на порушення прав інтелек­туальної власності, зокрема на торговельні марки.

Відповідно до ст. 1 ЦПК України завданнями цивільного судо­чинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невиз­начених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави^[5].

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від вста­новлення судом у справі обєктивної істини та правильного засто­сування норм матеріального і процесуального права. Для цього ст. 15 ЦПК покладає на суд обовязок, зберігаючи обєктивність і неупередженість, створювати необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи.

Така діяльність відбувається в процесі судового розгляду справи в результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку.

При виділенні специфіки процесуальних відносин, повязаних з вирішенням спорів щодо торговельних марок та визначенням предмету і засобів доказування у цій категорії спорів, доцільно зупинитися на розумінні доказів і доказової діяльності у цивіль­ному процесі в цілому.

Слід погодитись з думкою М. Й. Штефана, що обєктом піз­нання в цивільному судочинстві є матеріали справи, її обстави­ни — фактичні і юридичні — та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — встановлення обєктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальна форма пізнання — судовий розгляд. А пізнаваль­на процесуальна діяльність (процес пізнання) виступає мето­дом встановлення обєктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу^[6].

Завдання суду зі встановлення наявності чи відсутності пев­них обставин справи й повязаних з ними субєктивних прав та обовязків сторін досягається судом шляхом дослідження й вико­ристання ним у судовому процесі передбачених процесуальним законом інструментів судового доказування: доказів та засобів доказування. Але це завдання суду ускладнюється тим, що в теорії цивільного процесу, в цивільно-процесуальному законо­давстві й судовій практиці зазначені правові категорії тлума­чаться по-різному. Це особливо стосується визначення понять «докази», «засоби доказування» та «джерела доказів».

Ст. 57 ЦПК України містить дефініцію доказів: «Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наяв­ність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і запе­речення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирі­шення справи.

Значну увагу поняттю доказів приділяли такі процесуалісти як С. В. Курилєв^[7], М. А. Чельцов^[8], Ф. Н. Фаткуллін^[9], М. X. Ху- тиз^[10], Р. С. Бєлкін^[11], Д. М. Чечот^[12], А. К. Сергун^[13], С. Я. Фурса^[14], Р. В. Тертишніков^[15] та багато інших юристів — в рамках як ци­вільного, так і кримінального процесу.

Однак, незважаючи на закріплення поняття доказів проце­суальним законодавством, науковці продовжують сперечатись з приводу його визначення. Думки з цього питання можна згрупу­вати таким чином:

1) доказами є будь-які фактичні дані, а також відомості про них (В. А. Мусин, Н. А. Чечина^[16], М. К. Треушніков^[17]);

2) доказами позначають процес надання доказів субєктами до­казування, тобто сам процес доказування (К. С. Юдельсон^[18]);

3) визначення поняття доказів через єдність їх змісту (фактич­ні дані) і форми (засоби доказування) (В. В. Комаров^[19], М. Й. Штефан^[20]);

4) співвідношення засобів доказування і доказів як ціле і части­на (С. Я. Фурса, Т. В. Цюра^[21]).

Так, М. К. Треушніков пропонує наступне визначення судових доказів: «Судовими доказами є відомості про факти, що мають властивість належності, спроможні прямо або опосередковано підтвердити факти, що мають значення для правильного вирі­шення судової справи, виражені у передбаченій законом проце­суальній формі, отримані та досліджені у строго встановленому процесуальним законом порядку»^[22].

Зокрема, К. С. Юдельсон доказами вважав процесуальні засо­би і способи встановлення обєктивної істини. На його думку, по­няття процесуальних засобів і способів охоплює не лише види до­казів, принципи їх збирання і предявлення, а й методи викорис­тання й оцінки доказів^[23].

В. В. Комаров зазначає, що докази в цивільному процесі явля­ють собою єдність фактичних даних, які мають значення для пра­вильного вирішення справи, та їх процесуальної форми^[24].

С. Я. Фурса та Т. В. Цюра вважають, що доказ — це окремий елемент засобу доказування, що містить інформацію про обстави­ну справи, з існуванням якої особа повязує виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обовязків, а засіб доказування це сукупність окремих доказів (елементів), які за цивільним про­цесуальним законодавством допустимі для доказування в конк­ретній справі^[26].

Дореволюційні учені-процесуалісти, наприклад, Мали- шев К. І. зазначав, що «Доказом в загальному розумінні або до­водом називається все, що переконує наш розум в істинності або хибності будь-якого факту або положення. У цьому розумінні по­няття про доказування належить до області логіки. Судовими до­казами називаються законні підстави для переконання суду в іс­нуванні або не існуванні спірних юридичних фактів»^[27].

Отже, необхідно розділяти докази і доказування у логіці та су­довому процесі, про що також зазначає М. К. Треушніков. Логіч­ними доказами виступають судження, відомі думки, доведені ра­ніше положення. Логічне доведення є операція думками, суджен­нями. На відміну від логічного доказу (доведення), до якого люди звертаються в звичайній обстановці або в науковому пізна­вальному процесі, доведення при відправленні правосуддя і його предмет специфічні. Докази в цивільному і арбітражному проце­сах розглядаються як засоби здобуття судом вірного знання про факти, що мають значення у справі^[28].

Крім того, у науковій літературі існує дискусія щодо правиль­ності такого формулювання як «фактичні дані», що міститься у ст.

Сергун А.К. вважає, що доказами у цивільній справі є будь- які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин справи, розуміючи під «фактичними дани­ми» відомості про обставини справи^[30]. Так само зазначає М. Й. Штефан, що фактичні дані, вміщують інформацію про об­ставини, необхідні для правильного вирішення справи^[31].

Однак, вчений-процесуаліст С. Я. Фурса виділяє «юридичні факти» та «юридичні обставини» і говорить про те, що в окремо­му провадженні засобом захисту охоронюваних законом інтересів є рішення суду про констатацію юридичного факту, тобто з на­бранням судовим рішенням законної сили юридичні обставини перетворюються на юридичні факти, а охоронюваний законом ін­терес стає підставою для отримання особою певних прав, які ви­значаються законом на підставі встановленого юридичного факту^[32].

Крім відомостей про факти до доказів відносяться і доказові факти. Доказові факти, як юридичні факти, зазвичай необхідно підтверджувати доказами. Після встановлення доказового факту він використовується в якості доказу, що підтверджує існування або відсутність обставин предмету доказування.

Клейнман А. Ф. визначає докази як засоби, за допомогою яких суд упевнюється в існуванні або не існуванні фактів, що мають юридичне значення для даної справи^[33].

В цілях даного дослідження під фактичними даними слід ро­зуміти відомості про факти, а саме інформацію про ті обставини, які суду необхідно встановити по справі. У більшості випадків суд безпосередньо може сприйняти відомості про факти, а не самі факти, що мали місце в минулому. На підставі відомостей про факти суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

Наявні в теорії цивільного процесу погляди, що доказами в цивільних справах виступають тільки фактичні дані, відривають докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені в цивільний процес. Визнан­ня доказами як фактів обєктивної дійсності (фактичних даних), а також засобів встановлення цих даних (джерел інформації про факти) не повністю відповідає ст. 27 ЦПК України, зазначає М. Й. Штефан. Він характеризує докази у сукупній єдності їх змісту, процесуальної форми та встановленим порядком їх одер­жання, дослідження та оцінки^[34].

З наведених вище тверджень можна виділити два основних підходи до визначення доказів, а саме у вузькому та широкому значенні:

•у вузькому — саме як факти, фактичні дані, відомості про факти, які мають значення для встановлення обставин спра­ви та правильного вирішення спору по суті;

•у широкому — як єдність змісту (фактичних даних), проце­суальної форми (засобів доказування) та встановленого про­цесуального порядку їх одержання, дослідження та оцінки.

З огляду на такі філософські категорії як «зміст» та «форма», що відображають діалектичну єдність суттєвих сторін явищ дійс­ності, а саме: сукупність і спосіб організації притаманних їм еле­ментів і процесів, треба погодитись, що більш коректним буде ви­значення доказів у поєднанні їх змісту та процесуальної форми.

Так, згідно з діалектикою «зміст» і «форма» знаходяться в ор­ганічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу. Зміст — це сукупність елементів, процесів, звязків, які становлять даний предмет чи явище. Форма є вираженням зміс­ту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, ста­більність і самостійність.

Як зазначає С. П. Щерба, немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбав­лена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна погодитися з тими, хто відриває форму від змісту і наді­ляє її самостійним існуванням^[35].

Так само не можна відривати засоби доказування від доказів, тобто форму від змісту. При цьому треба враховувати проце­суальний порядок їх одержання, дослідження та оцінки. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, вста­новленого законом (ч. І ст.59 ЦПК). Такі фактичні дані не мо­жуть бути покладені в основу рішення суду по справі.

З цього приводу, слушною є думка С. В. Васильєва, який за­значає, що доказ, позбавлений свого пізнавального змісту, або позбавлений процесуальної форми, залучений у процес судового пізнання з порушенням процесуального порядку, перестає бути таким^[36].

Таким чином докази — це фактичні дані, що містять інформа­цію про обставини, що мають значення для правильного вирі­шення справи, одержані, досліджені та оцінені судом із дотри­манням встановленого законом процесуальному порядку та вира­жені у встановленій процесуальній формі.

Слід зазначити, що термінологічна невизначеність спостеріга­ється і щодо процесуальної форми доказів, а саме термінів «засо­би доказування» та «джерела доказів».

У ч. 2 ст. 57 ЦПК України наводяться наступні засоби вста­новлення обставин справи (засоби доказування): пояснення сто­рін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; пока­зання свідків, письмові докази, речові докази, звуко- і відеозапи- си, висновки експертів.

Наведені засоби доказування більш детально будуть розкриті у наступному підрозділі даного дослідження. Цей підрозділ при­свячений аналізу та розділенню понять «засоби доказування» та «джерела доказів».

Значний внесок у дослідження питання визначення проце­суальної форми доказів внесли такі науковці цивільного та кри­мінального процесу як С. В. Курильов, М. К. Треушніков, В. В. Комаров, С. Я. Фурса, Ю. М. Грошевий, С. М. Стахівський, О. І. Вінберг, М. С. Строгович та А. Ф. Бєлкін. Погляди зазначе­них науковців щодо засобів доказування можна також згрупува­ти таким чином:

1) засобами доказування є джерела доказів (А. І. Вінберг^[37],

С. В. Курильов^[38]);

2) засобами доказування є одержання відомостей про факти (М. С. Строгович^[39], Д. М. Чечот^[40]).

Крім того, терміни «джерела доказів» і «засіб доказування» як ототожнюють, так я виокремлюють як два різні поняття, або застосовують одне замість іншого.

Так, Михеєнко М. М. і Штефан М. Й., Вапнярчук В. В., Гусєв Є. В., Тертишніков В. І.^[41] висловились, що процесуальними фор­мами доказів є зазначені у процесуальному законодавстві (на­приклад у частині 2 ст. 57 ЦПК України) джерела доказів: пояс­нення сторін, третіх осіб, їхніх представників, показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів.

На думку М. К. Треушнікова, не можна ототожнювати засоби доказування, як процесуальну форму доказів, з джерелами дока­зів^[42]. Джерелами доказів є обєкти матеріального світу, які збері­гають інформацію про факти. Ними можуть бути люди (сторони, терті особи, свідки, експерти) або речі.

Більш плідною є позиція Ф. Н. Фаткулліна, який вважає, що під джерелами доказів потрібно розуміти як процесуальну форму, завдяки якій фактичні дані, що виступають як докази,

Сопова К. Доказування у цивільних справах залучаються до сфери процесуального доказування, так і носіїв фактичної інформації^[43].

P. С. Бєлкін достатньо переконливо наголошує, що в букваль­ному смислі засіб доказування — це те, за допомогою чого здійс­нюється доказування; доказування може відбуватись тільки за до­помогою доказів. Саме визначення доказів, що міститься в законі, виключає можливість користування чимось іншим, крім них, в до­казуванні. Джерела доказів не є засобами доказування: доказову силу мають тільки одержані з цих джерел фактичні дані^[44].

Слід також додати, що процесуальні закони, не містять понят­тя засобів доказування, проте часто його застосовують. Так, від­повідно до ч. 2 ст. 59 ЦПК України, обставини справи, які за за­коном мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Тлумачний словник визначає слово «джерело» як те, що дає початок чому-небудь; основа чого-небудь; вихідне начало; той або те, від кого або звідки довідуються про що-небудь^[45]. Слово «засіб» — як якусь спеціальну дію, що дає можливість здійснити що-небудь, досягти чогось; спосіб; те, що служить знаряддям у якій-небудь дії, справі. Відповідно джерело доказу — це те, звід­ки виходять відомості про обставини справи, а засіб — це те, за допомогою чого здійснюється доказування.

Крім того, визначаючи поняття джерела судового доказу, слід врахувати його практичне значення: суд повинен мати можли­вість безпосередньо досліджувати здатність джерела сприймати, зберігати і відтворювати відомості щодо обставин справи. Отже, в судовому процесі джерелом свідчень свідків є особа свідка, пояс­нень сторони — сторона, висновків експерта — експерт і письмо­вий документ, який він склав, — експертний висновок, речового доказу — предмет матеріального світу, а письмового доказу — особа, що його склала.

Відмінність джерел доказів від засобів доказування також можна прослідкувати при розгляді класифікації доказів.

Так, класифікація судових доказів можлива за декількома оз­наками (підставами):

1) за способом (процесом) формування докази поділяються на первинні та похідні. Первинні — це докази першоджерела, коли фактичні дані, встановлені з джерела, яке безпосередньо сприй­має обставину, що досліджується (показання свідка, речовий доказ). Похідні докази виникають в результаті вторинного відоб­раження (копіювання), формуються під впливом опосередкова­них джерел і є відображенням слідів, що виникли в результаті первинного відображення. Прикладами можуть бути копія дого­вору, копія свідоцтва, фотографія обєкта тощо. Між похідним до­казом і фактом, що свідчить про нього, завжди є одна або кілька проміжних ланок (доказів), що може привести до спотворення переданої інформації. У звязку з цим похідні докази, як прави­ло, менш достовірні, ніж первинні докази.

2) за характером звязку між змістом доказу та предметом до­казування, докази поділяються на прямі та побічні. Прямі дока­зи — це докази, що прямо, безпосередньо вказують на наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню (наприк­лад, показання свідка). За допомогою побічних (непрямих) дока­зів встановлюють лише проміжні факти, тільки їх сукупність є підставою для висновку про наявність або відсутність обставин, які підлягають доказуванню у справі. Вважається, що прямі до­кази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можли­вість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підлягають доказуванню. Побічні — характеризують­ся численністю звязків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька віро­гідних висновків про них.

3) за джерелом одержання докази поділяються на особисті та речові (предметні) залежно від того, хто є джерелом доказу — людина або матеріальний обєкт. До складу особистих доказів включаються не тільки пояснення осіб, які беруть участь у спра­ві, показання свідків і висновки експертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Штефан М. Й. вва­жає, що пояснення сторін є особистим доказом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде воно одержане в усній або письмовій формі^[46].

С. В. Курильов при класифікації доказів за їх джерелами, крім особистих і речових доказів, виділяв третій підвид — змі­шані докази. До змішаних доказів він відносив висновок експер­та (експертів). Автор обґрунтовував свою точку зору тим, що про­цес формування змішаних доказів складається з двох частин і ін­формація про факти витягується з двох джерел — особистого й речового. На його думку, експерт вивчає речові докази, надані в його розпорядження, перетворює отримані з цього джерела дока­зи і сам стає джерелом нового доказу — висновку експерта^[47].

Окремо виділяють також необхідні докази, без яких не може бути вирішена конкретна категорія справ^[48]. Визначити докази, необхідні для вирішення справи, дозволяє аналіз норм матеріаль­ного права. Наприклад, при розгляді справи про порушення прав на знак для товарів і послуг, одним з необхідних доказів буде правовстановлюючий документ — свідоцтво на знак для товарів і послуг, яке дозволяє визначити права його власника, строки на­стання таких прав та їх межі.

Отже класифікація доказів за джерелом їх одержання, а також за способом їх формування ще раз підтверджує, що джере­лами доказів виступають люди або речі.

Викладене дає підстави для висновку, що джерелом судових доказів в цивільному процесі є не засоби доказування, як проце­суальна форма доказів (фактичних даних), а особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтворюють у су­довому засіданні відомості, які мають значення для справи. Засо­би доказування — це процесуальна форма одержання фактичних даних, що містять інформацію про обставини справи безпосеред­ньо від джерел доказів. Саме засоби доказування, як процесуаль­на форма доказів, відрізняють судові докази від логічних, оскіль­ки доказ у судовому процесі буде розцінюватися як такий, якщо він одержаний у відповідному порядку (ч. 1 ст. 59 ЦПК України) та у чітко встановленій процесуальній формі (ч. 2 ст. 57 ЦПК України). Вичерпний перелік засобів доказування встановлений ч. 2 ст. 57 ЦПК України.

Для того, щоб суд визнав ту або іншу інформацію як доказ та міг залучити її до справи у вигляді конкретного засобу доказу­вання, вона повинна відповідати ознакам, встановленим нормами ЦПК України:

1) докази — це фактичні дані, на підставі яких суд встановлює обставини, які мають значення для вирішення справи (ст. 57 ЦПК);

2) взаємозвязок доказів з предметом доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Ця ознака відображає правило належності доказів (ст. 58 ЦПК).

3) встановлення фактичних даних засобами доказування, вичер­пний перелік яких міститься у законі: пояснення сторін, тре­тіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків; показан­ня свідків; письмові докази; речові докази; висновки експер­тів. Наведена ознака відображає правило допустимості доказів (ст. 58 ЦПК).

4) одержання, дослідження та оцінка доказів у процесуальній формі, тобто у порядку встановленому ЦПК України.

Однією з ознак доказів є їх належність (або відносність), вста­новлена ст. 58 ЦПК України. Вимога належності доказів склада­ється з двох критеріїв:

•значення для справи обставин, що встановлюються конкрет­ними доказами;

•значення цих доказів для встановлення саме таких обставин, тобто чи може доказ їх підтвердити або спростувати.

Отже, належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають звязок з шуканими фактами та у відповід­ності з нормою матеріального права входять у предмет доказу­вання. Завдання суду полягає в тому, щоб залучити до справи всі необхідні, тобто такі, що мають значення для справи, докази й одночасно не допустити загромадження його матеріалами та фак­тичними даними, які до справи не відносяться.

Як зазначають фахівці, саме принцип належності доказів є процесуальним фільтром, за допомогою якого на підставі внут­рішнього переконання суд відмежовує докази, що не мають від­ношення до справи^[49].

В цілому належність доказів характеризує їх сутність (зміст), а допустимість доказів характеризує форму доказів і означає, що обставини справи, які згідно із законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись ін­шими засобами доказування, відповідно до ст. 59 ЦПК України.

На думку І. В. Решетникової, допустимість доказів може мати загальний та спеціальний характер. Загальний характер допусти­мості свідчить про те, що у всіх справах, незалежно від їх катего­рії, необхідно дотримуватися вимоги щодо отримання інформації із визначених законом засобів доказування з дотриманням поряд­ку збирання, надання та дослідження доказів. Тобто допусти­мість доказів, перш за все, обумовлюється дотриманням проце­суальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості — це правила, що перед­бачають використання певних доказів для встановлення обставин справи (позитивна допустимість) або забороняють використання певних доказів (негативна допустимість)^[50].

Д. М. Чечот зазначає, що у порівнянні з правилом належності правило допустимості носить вузький характер. Належність сто­сується як фактичних даних (зміст доказів), так і засобів доказу­вання (процесуальна форма доказів). Належність є загальним правилом, а допустимість — його своєрідним доповненням. Якщо правило належності звязує суд відносно визначено, то правило допустимості має імперативний характер. Суд не може допустити або не допустити на свій розсуд окремий засіб доказування, він зобовязаний через пряму вказівку закону виключити його зі сфери доказування незалежно від змісту і значення для справи^[51].

Фахівці кримінального процесу більш широко розглядають допустимість доказів. Як властивості доказу допустимість міс­тить у собі чотири критерії (елементи, аспекти):

1) належний субєкт, правомочний проводити процесуальні дії, спрямовані на одержання доказів;

2) належне джерело фактичних даних (відомостей, інформації), що складають зміст доказу;

3) належна процесуальна дія, застосована для одержання доказів;

4) належний порядок проведення процесуальної дії (судової або слідчої), яка використовується як засіб одержання доказів^[52].

Зазначене скоріше стосується не допустимості доказів, а ха­рактеристики кожного із перерахованих у законі засобів доказу­вання та порядку залучення їх до справи.

Слід звернути увагу, що за деякими категоріями справ закон встановлює необхідність підтвердження тих чи інших обставин строго визначеними засобами доказування. Наприклад, при по­рушенні простої письмової форми угоди (зокрема, ліцензійного договору на передачу прав на торговельну марку) не можна поси­латися на показання свідків.

Крім того, науковці також виділяють такі якості доказів як достовірність та достатність для вирішення справи. Достовір­ність — це якість (властивість) доказів, що характеризує точ­ність, правильність відображення обставин, що входять до пред­мету доказування. Достатність — це така сукупність наявних у справі доказів, яка дозволяє вирішити справу по суті. При цьому достатність доказів — це не кількісний, а якісний показник.

Таким чином, підсумовуючи все вищевикладене, доказами є будь-які фактичні дані, що містять інформацію про обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, одержа­ні, досліджені та оцінені судом із дотриманням встановленого за­коном процесуальному порядку, виражені у встановленій проце­суальній формі і повинні відповідати вимогам належності, допус­тимості, достатності та достовірності.

Отже, джерелом судових доказів в цивільному процесі є особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і від­творюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи. Засоби доказування — це процесуальна форма одер­жання фактичних даних, що містять інформацію про обставини справи, безпосередньо від джерел доказів.

1.2.