Елементи механізму доказування

Як і будь-яке системне явище, механізм доказування має струк­турну будову, в якій кожен елемент виконує власні функції, а у своїй взаємодії ці елементи забезпечують реалізацію процесуальної діяльності з встановлення обставин справи.

В теорії права утвердився підхід, згідно з яким до основних еле­ментів процесуально-правового механізму відносяться норми про­цесуального права; юридичні факти, що опосередковують процесу­альні правовідносини, або процесуальна фактична система; проце­суальні правовідносини^[168]. Механізм доказування у цивільному судочинстві містить в своїй структурі зазначені елементи у їх зв’яз­ку з доказовою діяльністю. Першим з них є норми цивільного про­цесуального права, які регулюють доказування і встановлюють його принципи, порядок та умови здійснення.

Як помітила М. А. Фокіна, механізм доказування у цивільних справах «слід розглядати як механізм виключно процесуальний. Ма­теріально-правові аспекти хоч і здійснюють на нього вплив, проте норми матеріального права, які визначають предмет доказування, встановлюють доказові презумпції тощо, не входять до структури цього механізму. Елементом механізму доказування є тільки ті норми, які визначають процесуальну сторону встановлення фактич­них обставин справи, тобто діяльність учасників доказування, про­цесуальну форму застосування методів доказування, доказів»^[169].

Дійсно, норми матеріального права відіграють у доказуванні важливу роль, однак засоби, за допомогою яких здійснюється дока­зування, та процедури встановлення обставин справи закріплені виключно нормами процесуального права.

У правознавчій доктрині висловлена цікава думка про те, що «звертаючись до суду за захистом невизнаного, порушеного чи оспо­реного права, особа не мотивує свої дії абстрактно існуючими іде­альними моделями правових норм. Для того, щоб одержати своє-

Механізм доказування та його структура часне і належне реагування на власне звернення до суду з вимогою відновити порушене право чи притягнути до відповідальності його порушника, учасник цивільних процесуальних правовідносин має чітко зазначити, які його права були порушені, підкріплюючи свої вимоги посиланням на конкретні норми законодавства. Тому скла­довою механізму цивільного процесуального регулювання виступає не норма цивільного процесуального права, а норма цивільного процесуального законодавства»^[170].

Слід відзначити, що процесуальний закон не зобов’язує позива­ча (заявника) посилатися на норми законодавства, обґрунтовувати ними заявлені вимоги. Як і в попередній редакції ЦПК, у чинній редакції такі правила не встановлені. Здійснюючи доказування у справі, позивач (заявник) має подавати докази, які підтверджують чи спростовують ту чи іншу обставину, проте правова кваліфікація спору здійснюється судом. І навіть у разі наявності посилань на норми, якими обґрунтовуються заявлені вимоги, такі посилання відносяться до норм матеріального права, адже саме вони охоро­няють особисті немайнові та майнові права, визначають порядок й умови їх реалізації та в багатьох випадках — зміст дій, що станов­лять порушення прав^[171].

У справах позовного провадження для процесуальної форми за­перечення проти позову чинна редакція ЦПК встановлює правило, згідно з яким при запереченні проти наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, по­винно даватися посилання не лише на відповідні докази, а й на норми права (п.

Проте головним недоліком зазначеного вище підходу є ототож­нення в ньому норми права з нормою законодавства, тобто, явища та його зовнішньої форми. Норма права є правилом поведінки, в той час як норма закону виступає зовнішньою формою вираження цього правила, засобом його втілення. Норма права отримує за­кріплення у законодавстві, проте регулятором суспільних відносин виступає не текстуальний вираз правила поведінки, а його зміст. Тому елементом механізму правового регулювання в цілому, вклю­чаючи механізм процесуально-правового регулювання та механізм доказування, є не норма законодавства, а норма права.

Норми цивільного процесуального права, встановлюючи поря­док вчинення процесуальних дій у цивільному судочинстві, в ціло­му визначають зміст процесуальної діяльності з розгляду і вирі­шення цивільних справ. Однак самого лише існування законодав­чих положень, що регулюють порядок судового розгляду справи та процедури вчинення тих чи інших дій, недостатньо для виникнен­ня і здійснення цієї діяльності. Як вірно зазначається з цього при­воду, «норма права містить загальну (абстрактну) програму (мо­дель) поведінки суб’єктів, розраховану на невизначене коло осіб і невизначене число випадків реалізації. Юридичні факти забезпе­чують перехід від загальної моделі прав та обов’язків до конкрет- ної»^[172]. Практична реалізація приписів норм цивільного процесу­ального права відбувається завдяки процесуальним юридичним фактам, які є другим елементом механізму доказування.

У різних галузях права сутність юридичних фактів тлумачиться на спільному підґрунті: у правовій нормі визначена обставина, котра у разі свого настання породжує виникнення, зміну чи припи­нення правовідносин та тягне для осіб, які стають, є чи були суб’єк­тами цих правовідносин, певні юридичні наслідки. Детальна ха­рактеристика процесуальних юридичних фактів буде надана далі, а в межах розгляду структурної будови механізму доказування до­цільно зупинитися на формах впливу процесуальних юридичних фактів на цивільні процесуальні правовідносини та доказування у цивільних справах.

Підставами виникнення цивільних процесуальних правовідно­син є «факти, з настанням і завдяки настанню яких виникає ци­вільний процес»^[173]. Таким фактом є дія заінтересованої особи з пред’явлення позову, подання заяви про видачу судового наказу, заяви у справі окремого провадження (якщо інша заява не була по­дана до пред’явлення позову, що детально буде досліджено далі), тобто, дія, яка ініціює виникнення цивільних процесуальних пра­вовідносин. Їх виникнення означає й виникнення процесуальної

Механізм доказування та його структура форми, в рамках якої здійснюється доказування. При цьому в заяві по суті справи, яка подається до суду, міститься виклад обставин, що обґрунтовують заявлені вимоги, та зазначення доказів на під­твердження кожної з цих обставин, а відповідні докази додаються до цієї заяви. Дія учасника справи з подання доказів до суду є про­цесуальним юридичним фактом, завдяки якому механізм доказу­вання починає функціонувати.

Зміни у цивільних процесуальних правовідносинах у доктрині пов’язуються зі «зміною підстави або предмету позову, що призво­дить до трансформації доказової діяльності, та зміною суб’єктного складу у правовідносинах на підставі заяви третьої особи з само­стійними вимогами, заміни неналежного відповідача у справі, за­лучення співвідповідача»^[174]. До цього можна додати, що постанов- лення ухвали про заочний розгляд справи є процесуальним юри­дичним фактом, на підставі якого правовідносини з позовного провадження змінюються на заочний розгляд справи.

Підставою для припинення цивільних процесуальних правовід­носин є процесуальні юридичні факти, які вказують на існування умови, передбаченої процесуальним законом, котра унеможливлює подальший розгляд справи. Поява такої умови у правовідносинах призводить, зокрема, до закриття провадження у справі позовного провадження, залишення без розгляду заяви, що розглядалася в порядку окремого провадження, якщо у справі виник спір про право. До процесуальних юридичних фактів, які слугують підста­вою припинення цивільних процесуальних правовідносин, нале­жать також затвердження мирової угоди, прийняття судом відмови позивача від позову. У зв’язку з припиненням цивільних процесу­альних правовідносин припиняється і дія механізму доказування, що має місце в момент ухвалення судового рішення.

Однак в період між моментами свого виникнення і припинення цивільні процесуальні правовідносини існують не у статичному вигляді. В процесі судового розгляду справи в силу вчинення різно­го роду дій досягаються певні процедурні результати, пов’язані не зі зміною чи припиненням правовідносин, а з їх розвитком. Як від­мітив свого часу В. В. Ярков, «численні юридичні факти забезпе­чують нормальне функціонування цивільних процесуальних пра­вовідносин: явка сторін в судове засідання, роз’яснення експертові його прав та обов’язків тощо. Здійснення цих юридичних фактів, не перериваючи нормального ходу цивільного судочинства, забезпе­чує поступальний розвиток цивільних процесуальних правовідно­син»^[175].

Таким чином, процесуальні юридичні факти задіюють норми цивільного процесуального права, переводять їх з категорії загаль­них приписів в категорію конкретної процесуальної діяльності з розгляду справи та встановлення її обставин, що здійснюється в рамках цивільних процесуальних правовідносин, які є третім еле­ментом механізму доказування.

Цивільні процесуальні правовідносини виникають «виключно на підставі процесуальних норм і на диспозитивній основі в резуль­таті вольових дій осіб, які звертаються до суду за захистом поруше­них, невизнаних або оспорюваних прав. Ці правовідносини струк- туровані у провадження, які складаються із стадій, що послідовно змінюють одна одну, і кожному процесуальному праву у цивільних процесуальних правовідносинах кореспондує певний процесуаль­ний обов’язок»^[176]. Цивільні процесуальні правовідносини вини­кають з приводу здійснення правосуддя у цивільній справі та охо­плюють численні елементарні правовідношення на рівні суд — по­зивач, суд — відповідач, суд — третя особа, суд — свідок тощо, які

Механізм доказування та його структура виникають в процесі розгляду справи. В рамках цивільних проце­суальних правовідносин відбувається функціонування механізму доказування, при цьому на кожній стадії цивільного процесу він діє особливим чином.

Подання доказів до суду з позовною чи іншою заявою, якою іні­ціюється процес у справі, є відправною точкою початку функціону­вання механізму доказування. При цьому ЦПК у ч. 9 ст. 83 покла­дає на позивача обов’язок надання (надсилання) копій доказів іншим учасникам справи до того, як вони будуть подані суду. Цьому передують дії позивача зі збирання цих доказів, на них він повинен зазначити і у своєму позові. У непозовних провадженнях також має місце збирання доказів до моменту звернення до суду. Чи є підстави розглядати такі дії як складові механізму доказування? Збирання доказів до подання повозу (заяви) здійснюється заінтересованою особою самостійно, на власний розсуд і за межами процедур, вста­новлених нормами ЦПК, тобто, процесуально-правове регулювання не має впливу на цю діяльність. Обов’язок позивача надати копії до­казів іншим учасникам справи безпосередньо встановлюється нор­мою ЦПК, проте виконання цього припису ще не є доказуванням: майбутній позивач може з будь-яких причин відмовитися від подан­ня позову, і докази, надіслані потенційним учасникам справи, не будуть досліджені та оцінені судом. Попереднє надання доказів іншим учасникам справи є передумовою використання доказів по­зивача при встановленні обставин справи, оскільки без підтверд­ження виконання цієї вимоги докази позивача не братимуться судом до уваги (ч. 9 ст. 83 ЦПК). Проте дія механізму доказування розпочинається лише у момент подання позову (заяви про видачу судового наказу, заяви у справі окремого провадження) і доданих до нього доказів до суду. На стадії відкриття провадження у справі функціонування механізму доказування виявляється в одержанні доказів позивача (заявника) судом, залученні їх у справу.

В рамках підготовчого провадження визначається предмет дока­зування у справі та здійснюється збирання доказів, необхідних для встановлення обставин справи. Особи, які набули процесуального статусу учасників справи, подають свої докази, суд вирішує питан­ня про витребування і забезпечення доказів, огляд доказів за міс­цем їх знаходження, виклик свідків, призначення експертизи. В ряді випадків на цій стадії може здійснюватися дослідження дока­зів, зокрема, огляд доказів, які швидко псуються, а певні обставини справи можуть набувати статусу встановлених: у разі визнання об­ставини учасниками справи, у разі визнання обставини загальнові­домою та в інших передбачених законом випадках. Тобто, основною метою функціонування механізму доказування у підготовчому про- вадженні є залучення у справу всіх необхідних доказів, однак його дія може охоплювати дослідження доказів і встановлення обставин справи.

Стадія судового розгляду призначена для вирішення цивільної справи по суті, а її обов’язковими елементами є з’ясування обставин справи, дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються, та оцін­ка доказів. У виняткових випадках в судовому засіданні у справу можуть залучатися докази, які не були подані у підготовчому про­вадженні з поважних причин. При дослідженні доказів з’ясову­ється зміст інформації, що міститься у них, під час оцінки доказів суд робить висновки про те, які обставини справи є встановленими. Отже, в ході судового розгляду справи основним спрямуванням ме­ханізму доказування є встановлення обставин справи, а його дія за­вершується з ухваленням судового рішення у справі.

На всіх стадіях цивільного процесу в рамках цивільних процесу­альних правовідносинах відбувається реалізація процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків учасників справи та по­вноважень суду, що пов’язані із залученням доказів у справу та їх дослідженням, суд виконує свої повноваження з оцінки доказів. Ци­вільні процесуальні правовідносини виступають в ролі свого роду правового середовища, в якому функціонує механізм доказування.

Питання щодо інших можливих елементів механізму доказу­вання слід вирішувати, виходячи з його сутності як системи проце­суально-правових засобів, які застосовуються з метою встановлення обставин цивільної справи. Його елементами не можуть виступати засоби, котрі не мають правової природи і в силу цього не здійсню­ють регулюючого впливу на доказування. Також до складу елемен­тів механізму доказування не можуть відноситися правові засоби, не призначені для встановлення обставин справи. Отже, структур­на будова механізму доказування повинна визначатися з ураху­ванням його практичного призначення.

Окрім розглянутих вище, у доктрині запропоновано включати до складу елементів процесуально-правового механізму також ци­вільні процесуальні процедури, судові акти правозастосування, ци­вільну процесуальну правову культуру та цивільну процесуальну правосвідомість^[177]; до складу елементів механізму доказування — методи (способи, прийоми) доказування і правосвідомість суб’єктів доказування^[178]. З приводу цих пропозицій можна висловити такі міркування.

Процесуальна процедура — явище, яке тісно пов’язане зі здій­сненням судочинства у цивільних справах, адже для кожної проце­суальної дії законом передбачено порядок її вчинення. Юридична процедура в цілому тлумачиться як «самостійний різновид соціаль­ної процедури, що регламентується відповідними процедурними нормами права, має офіційний правовий характер, складається із певної послідовності дій суб’єктів юридичної процедури, в результа­ті чого досягається певний результат у вигляді зміни правової дій- сності»^[179]. Процесуальна процедура має такі ж ознаки, а однією з її визначальних характеристик є законодавче закріплення умов, форм, способів здійснення. Отже, якщо під процесуальними про­цедурами мається на увазі порядок вчинення тих чи інших проце­суальних дій — витребування доказів, огляд доказів за їх місцезна­ходженням, привід свідка тощо, — цей порядок регламентований нормами ЦПК і не має самостійного значення у процесуально-пра­вовому регулюванні, оскільки поглинається таким його елементом, як норма цивільного процесуального права^[180].

Процесуальні акти застосування норм права можуть розглядатися в різних аспектах, про що вірно зазначає О. В. Пунько: «як самостійна правова категорія, як юридичний засіб державного управління сус­пільством, як одна з правових форм здійснення функцій держави, як організаційна форма діяльності державних органів і окремих гро­мадських організацій, як найважливіший засіб реалізації юридичних норм, як індивідуально визначені юридичні акти, як спеціальний юридичний факт тощо»^[181]. У цивільному процесі правозастосовні акти безпосередньо впливають на виникнення, зміну та припинення ци­вільних процесуальних правовідносин, що буде детально окреслено нижче, а тому найбільшою мірою відповідають сутності процесуаль­них юридичних фактів. З цим погоджуються й інші дослідники^[182], а тому вважати процесуальні акти застосування норм права окремим елементом механізму доказування не вбачається підстав.

Правова культура та правосвідомість мають тісний зв’язок між собою, на що вказують результати численних наукових розробок. «Правова культура пов’язана з правосвідомістю, що обумовлює їх функціонування в суспільстві взаємовпливом і взаємозалежністю. Функціонування правової культури суспільства детерміноване його правосвідомістю, правова культура охоплює правосвідомість у поєднанні з формами її прояву»^[183]. Правова культура розглядається як «поняття, що характеризує якісний стан розвитку правосвідомо­сті індивіда, його діяльності в правовій сфері»^[184]. Це «складне й ін­тегративне особистісне утворення, обумовлене індивідуальними, психологічними, віковими особливостями, впливом середовища, в основі якого лежить система цінностей, що визначають правову сві­домість і поведінку в юридично значимих ситуаціях»^[185]. Сприйняття людиною права, вираження ставлення до права у вчинках, рівень поваги до права та інші прояви правової культури і правосвідомості відіграють важливу роль і в повсякденному житті особи, і у право­відносинах за її участю. Однак внутрішній світ людини та його вираз у її поведінці не мають здатності до врегулювання цивільних процесуальних правовідносин^[186], порядку здійснення доказових дій. Правова культура та правосвідомість — категорії не юридичні, а загальнолюдські, тому не можуть відноситися до елементів проце­суально-правового механізму. Не дивлячись на їх очевидну цін­ність як показника рівня морального розвитку суспільства, ці явища не здатні виступати регулятором ні цивільних процесуаль­них правовідносин, ні доказування.

Методи, способи, прийоми доказування відіграють у доказовій діяльності важливу роль, їх застосування може мати безпосередній вплив на ефективність доказування, проте вони співвідносяться з логічною та розумовою діяльністю і не підпадають під сферу проце­суально-правового регулювання.

Правова культура, правосвідомість, методи, способи і прийоми доказування належать до засобів, що використовуються в механізмі доказування, проте вони не мають такого впливу на функціонуван­ня цього механізму, який дозволив би вважати їх його елементами. В структурній будові механізму доказування можна виділити лише один специфічний засіб, який слугує процесуальним інструментом

Механізм доказування та його структура здійснення доказування і без використання якого механізм доказу­вання не може виконати своє призначення. Таким засобом є докази. Нерозривний зв’язок із доказами визнавався однією з визначаль­них характеристик судового доказування на всіх етапах розвитку наукової думки. Цілком вірними є твердження, що «ніякі відомості і повідомлення, отримані за межами процесу, не з передбачених зако­ном засобів доказування, не можуть використовуватися судом. Знання судді про ті чи інші факти з особистого спілкування, при­ватного життя, повідомлень засобів масової інформації не можуть слугувати підставою для висновків суду (за винятком загальновідо­мих обставин)»^[187]. Окрім обставин, що не доказуються в силу закону, встановлення всіх інших обставин справи здійснюється з викори­станням доказів. Вони «допомагають судді встановлювати юридич­ні факти, які, будучи передбаченими у правовій нормі, здійснюють вплив на інтерпретацію накопиченого фактичного доказового мате- ріалу»^[188]. В механізмі доказування докази, що існують у передбаче­ній процесуальним законом формі та відповідають визначеним за­коном вимогам, утворюють для суду можливість підтвердити або спростувати первинні припущення про обставини справи, є засо­бом, який забезпечує набуття судом знань про обставини справи, про факти, які мають для неї значення.

Таким чином, юридична конструкція механізму доказування повинна бути логічною і лаконічною, обтяження її елементами, які не належать до сфери процесуально-правового регулювання і мають опосередкований зв’язок із процесуальним порядком доказу­вання, не виправдане. Елементи, які утворюють зміст механізму доказування у цивільному судочинстві, це:

1) норми цивільного процесуального права, які регулюють дока­зування;

2) процесуальні юридичні факти;

3) цивільні процесуальні правовідносини;

4) докази.

У своїй системній взаємодії ці елементи всебічно характери­зують механізм доказування, динаміку його функціонування та його призначення.