Мета і суб’єкти доказування

Мета цивільного судочинства безпосередньо визначена у ч. 1 ст. 2 ЦПК як ефективний захист порушених, невизнаних або оспо­рюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Доволі поширеним є судження, що мета доказування полягає у встановленні обставин цивільної справи. Ця точка зору конкрети­зована у таких тлумаченнях, як «встановлення фактів предмету до- казування, що визначені судом та особами, які беруть участь у ци­вільній справі»^[78], «встановлення обставин (фактів), які мають істот­не значення для вирішення цивільної справи»^[79].

На розвиток цього положення пропонується пов’язувати мету до­казування також з формуванням висновків по суті встановлених обставин справи. Зокрема, В. В. Молчанов розкриває мету доказу­вання через «встановлення фактів та обґрунтування висновків про факти та інші обставини, що мають значення для правильного роз­гляду і вирішення справи»^[80]. М. К. Треушніков підсумовує, що «мета судового доказування полягає не в механічному наповненні справи доказовим матеріалом, а у вилученні судом точних виснов­ків для обґрунтування рішення»^[81].

Деякі вчені включають до мети доказування вирішення справи по суті^[82], встановлення істини у конкретній справі і вирішення спору між сторонами^[83]. І. В. Решетнікова вказує на «вирішення справи або вчинення процесуальної дії на основі встановлення об­ставин, які мають значення для справи або вчинення процесуаль­ної дії»^[84] як на мету доказування.

Дослідники, які обстоюють точку зору, що доказування здій­снюється виключно учасниками справи, вбачають його мету у «пе­реконанні суду особами, які беруть участь у справі, в існуванні у дійсності обставин, які мають значення для вирішення спору»^[85].

М. А. Фокіна виділяє загальну мету — правильне і своєчасне встановлення фактичних обставин справи, а також цілі доказуван­ня окремих учасників процесу і проміжні цілі, які стоять перед

Концепція доказування у цивільному процесі суб’єктами доказової діяльності на різних стадіях процесу. Зокрема, метою доказування на стадії підготовки справи до судового розгля­ду пропонується вважати «виявлення наявності умов для забезпе­чення правильного і своєчасного встановлення фактичних обста­вин справи в суді першої інстанції», на стадії судового розгляду проміжна мета в розумінні дослідниці співпадає з загальною метою доказування^[87].

Всі ці підходи мають певне раціональне зерно, однак дуже по- різному вирішують розглядуване питання. Для обґрунтування вис­новків з цього приводу слід враховувати таке.

Доказування призначене для встановлення тих обставин ци­вільної справи, котрі не звільнені від доказування з передбачених законом підстав, тому зв’язок доказування з розв’язанням цього за­вдання є цілком логічним. Встановлення обставин справи розпочи­нається з визначення кола обставин, покладених в основу вимог та заперечень учасників справи. Серед них можуть існувати ті, що встановлюються шляхом визнання їх існуючими в силу прямої вка­зівки закону (обставини, визнані учасниками справи, загальновідо­мі та преюдційні обставини). В окремих передбачених законом ви­падках обставини справи можуть встановлюватися внаслідок ви­знання їх судом, зокрема, коли суд постановив ухвалу про витребування доказів, необхідних для встановлення певної обста­вини, однак учасник справи не подав ці докази без поважних при­чин, суд може визнати цю обставину, навіть якщо у справі немає жодного доказу, який підтверджував би її існування (ч.

Питання про наявність обставин, якими обґрунтовуються вимо­ги і заперечення, та інших обставин, які мають значення для спра­ви, вирішується судом під час ухвалення рішення (п. 1—2 ч. 1 ст. 264 ЦПК). Можливо, саме на цій підставі сформувалися думки деяких науковців про те, що мета доказування полягає у вирішенні спра­ви. Однак цей підхід є не зовсім точним з огляду на таке.

При вирішенні справи по суті суд, окрім іншого, повинен зробити висновки про правовідносини, котрі випливають із встановлених об­ставин справи (п. 3 ч. 1 ст. 264 ЦПК). Визначення правовідносин у справі належить не до сфери доказування, а до юридичної кваліфі­кації, котра безумовно ґрунтується на результатах доказування, проте здійснюється в іншому порядку та за допомогою інших засо­бів. Здійснюючи кваліфікацію, суд встановлює, якою нормою права регулюються відповідні суспільні відносини, тобто, визначає їх ха­рактер з правової точки зору. Інструментом у цій діяльності висту­пають не докази, а норми права, при цьому учасники справи, котрі в усіх без винятку концепціях доказування визнаються його суб’єк­тами, не належать до суб’єктів юридичної кваліфікації.

Стосовно підходу, в якому пропонується вирізняти мету дока­зування учасників справи і мету пізнання (встановлення обста­вин справи) судом, можна подати такі думки. Дійсно, кожен учас­ник справи має власні цілі процесуальної діяльності, що зумовле­ні характером його юридичної заінтересованості в результатах розгляду справи. Реалізація повноважень суду з розгляду і вирі­шення справ підпорядкована загальним завданням цивільного судочинства, мета діяльності суду в цілому полягає у здійсненні правосуддя. Тому розглядувана точка зору в дечому вірна, однак лише частково.

Прибічники цього підходу вживають спроби розділити доказу­вання на два елементи: судове пізнання (встановлення обставин справи судом) і доказування, здійснюване учасниками справи. Однак у встановленні обставин справи задіяний не лише суд, а й учасники справи, які мають право брати участь у досліджені до­казів, ставити питання іншим учасникам справи, свідкам та екс­пертам. Коли учасник справи оглядає речовий доказ і з’ясовує його видимі характеристики або задає питання свідку і отримує відповіді на них, ця діяльність належить до дослідження доказів і не пов’язана з їх поданням та переконанням суду у правильно­сті своєї позиції.

З іншої сторони, суд не лише встановлює обставини справи, а здійснює й інші повноваження в доказуванні: зокрема, витребуван­ня доказів судом є одним з різновидів залучення необхідних дока­зів у справу, а не встановленням її обставин. Тобто, розмежувати доказування і встановлення обставин справи як різні види проце­суальної діяльності, котрі мають різних суб’єктів, неможливо з практичної точки зору. А це ставить під сумнів доцільність такого розмежування і на теоретичному рівні. Доказування спрямову­ється на встановлення обставин справи і є невід’ємною частиною цього процесу, і навпаки, встановлення обставин справи випливає в тому числі із здійсненого у ній доказування. В цій діяльності бе­руть участь і суд, і учасники справи.

Питання щодо складу суб’єктів доказування у цивільному судо­чинстві є дискусійним вже близько 70 років. Дослідники, які обстою­ють позицію, що доказування є процесуальною діяльністю лише учасників справи, мотивують це так: «суд нічого нікому не доказує, організовуючи та проводячи судовий процес у справах; суд — не суб’єкт, а адресат судового доказування»^[88]; «роль суду має залежний від змагальності сторін характер і не зводиться до збору доказів. За таких умов суд не може бути суб’єктом доказування, оскільки інше означало б те, що суд має заінтересованість у справі, яку він розгля­дає. Кінцевою метою судового доказування сторін є переконання суду в наявності своєї правової позиції, що являє собою єдність юри- дико-фактичних ознак конкретного правового спору. Суд як орган судової влади має розглянути і вирішити цивільну справу»^[89].

Проте якщо звернутися до положень процесуального законодав­ства, з них вбачається, що суд відіграє у доказуванні дещо іншу роль, ніж стверджується у наведених підходах.

Численні повноваження суду пов’язані не з встановленням об­ставин справи, а з залученням доказів у справу. За загальним правилом, подання доказів покладається на учасників справи (ст. 83 ЦПК), однак суд збирає докази з власної ініціативи, коли це потребується для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обме­жена, та в інших передбачених законом випадках (ч. 2 ст. 13 ЦПК) — наприклад, за наявності сумнівів в тому, що учасники справи добросовісно здійснюють свої процесуальні права (ч. 7 ст. 81 ЦПК). Такі приклади дуже поширені у судовій практиці, коли позивач не додає до позовної заяви певні докази, необхідні для всебічного і повного встановлення обставин справи, і суд за власною ініціативою зобов’язує позивача надати такі докази^[90]. Понад це, суд має повноваження самостійно призначити у справі експертизу, а остаточний перелік питань, котрі ставляться перед експертом, хоч і формується з урахуванням питань, поставлених учасниками справи, проте завжди визначається судом (ст. 103 ЦПК). Також суд сприяє учасникам справи в одержанні доказів шляхом їх витребування і забезпечення (ст. 84, 116—118 ЦПК), при цьому саме суд визначає, чи існує дійсна потреба в одержанні цих доказів. Окрім того, якщо необхідні докази знаходяться за межами територіальної підсудності суду, який розглядає справу або заяву про забезпечення доказів, суд самостійно доручає іншо­му суду зібрати ці докази (ч. 1 ст. 87 ЦПК). У справах окремого провадження суд може бути навіть більш активним у доказовій діяльності, ніж заявник. Зокрема, при підготовці до розгляду справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголо­шення її померлою суд самостійно визначає свідків, які можуть дати інформацію про відсутню особу, та надсилає відповідні запи­ти за останнім місцем проживання і за останнім місцем роботи відсутньої особи (ч. 1 ст. 307 ЦПК). Тобто, в контексті залучення доказів у справу суд займає достатньо активну позицію і в ряді ви­падків може діяти з власної ініціативи.

З огляду на предмет доказування суд вирішує питання про межі доказування — обсяг доказів, що необхідний для встановлення об­ставин справи. Якщо певна обставина підтверджується іншими до­казами або не заперечується іншими учасниками справи, суд може

Концепція доказування у цивільному процесі відхилити клопотання, подане з метою одержання додаткового до­казу щодо цієї обставини. Так, зокрема, позивач подав клопотання про виклик трьох свідків. В підготовчому судовому засіданні було з’ясовано, що один зі свідків може підтвердити обставини, які не за­перечуються відповідачем і підтверджуються письмовими доказа­ми. З цих мотивів суд задовольнив клопотання позивача частково і викликав для дачі показань лише двох інших свідків^[91]. Понад це, суд може впливати на тягар доказування: зокрема, на підставі ч. 10 ст. 84 ЦПК суд може визнати обставину, про яку стверджує перший учасник справи і щодо якої другим учасником справи без поважних причин не були подані витребувані судом докази, що відповідно звільняє першого учасника справи від доказування цієї обставини.

Таким чином, суд не займає пасивну позицію, дозволяючи пере­конати себе в існуванні тих чи інших обставин. Суд є не просто спо­стерігачем за дотриманням учасниками справи норм законодав­ства, він цілеспрямовано діє в напрямі залучення доказів у справу, формування меж доказування, а в окремих випадках і тягаря дока­зування. Вся ця діяльність належить до доказування, проте не пов’язана дослідженням чи оцінкою доказів, при здійсненні яких активна позиція суду не заперечується прибічниками будь-якої з існуючих концепцій доказування. Тому суд — повноцінний суб’єкт доказування, який діє в інтересах правосуддя.

Окрім того, поряд з учасниками справи суб’єктами доказування є також процесуальні представники. Маючи повноваження на ве­дення справи, представник здійснює процесуальні права та обов’яз­ки особи, яку він представляє, від її імені (ч. 1 ст. 64 ЦПК), вклю­чаючи подання доказів, участь в їх дослідженні тощо. При цьому представник заінтересований у результатах розгляду справи, така заінтересованість має процесуальний характер та зумовлює мету процесуальної діяльності представника. Відповідно, мета доказу­вання у цивільному судочинстві не зводиться лише до досягнення цілей учасників справи.

Що стосується пропозиції виокремлювати загальну мету доказу­вання, цілі доказування учасників процесу та цілі доказування на різних стадіях цивільного судочинства, з цього приводку слід за­значити таке. Незалежно від того, що суд та учасники справи мають різні цілі в доказуванні, а на кожній стадії цивільного судо­чинства воно спрямовується на вирішення окремих завдань, дока­зування має загальне призначення і мету, заради якої воно здій­снюється. Дослідження змісту окремих цілей на різних етапах до- казування може становити науковий інтерес, проте всі ці проміжні чи індивідуальні цілі об’єднуються в одне глобальне завдання — утворити для суду можливість встановлення обставин, що необхідні для вирішення справи.

Отже, усі розглянуті підходи певним чином розкривають сут­ність мети доказування, однак не є абсолютно точними. Врешті, слід проаналізувати, наскільки вірним є визначення мети доказу­вання як досягнення істини у справі.

Неможливо не погодитися з твердженнями, що «сторони більше заінтересовані у виграші справи, ніж у сприянні суду у встановлен­ні істини»^[92]; «істина конфлікту найбільшою мірою відома сторонам матеріальних правовідносин, і якби вони були заінтересовані у встановленні істини, судовий захист не був би їм потрібен, позивач і відповідач самостійно вирішили б спір. Кожна сторона викладає істину у власному баченні і заінтересована в тому, щоб суд визна­чив істинними ті обставини, на які вона посилається»^[93]. Дійсно, учасники справи мають власну мету в доказовій діяльності і кожен з них прагне схилити суд на користь своєї позиції, тому істина як така учасникам справи зазвичай байдужа. Однак у встановленні істини заінтересований суд. За красномовним висловом судді Феде­рального суду Австралії Рея Фінкелштейна, «суд є своєрідним полем бою сторін і саме істина повинна бути єдиним, що залишить­ся стояти після того, як осяде пил»^[94].

Доволі поширеним є розуміння істини, яка досягається у цивіль­ному судочинстві, як «обставин, встановлених на підставі викори­стання закріплених законодавством засобів та прийомів, які повно та всебічно відображають об’єктивні явища буття, що були предме­том розгляду конкретної справи»^[95]. Таке тлумачення розкриває її зміст лише частково, адже для встановлення істини недостатньо здійснити реконструкцію подій, які мали місце. Як вірно вказує Е. М. Мурадьян, «судова істина є продуктом пізнання реальних фактів, обставин, станів, відносин, що становлять суть справи, адекватного їх тлумачення і визначення юридичного смислу, зна­чення з позиції закону, який підлягає застосуванню»^[96].

Дійсно, суд не лише встановлює кожну обставину, на яку поси­лаються учасники справи, а з’ясовує співвідношення між всіма вста­новленими обставинами в їх юридичному значенні. Суду належить визначити, які події реальної дійсності впливають на кваліфікацію правовідносин, мають значення для вирішення правового конфлікту чи розв’язання іншої проблеми, з якою заінтересована особа зверну­лася до суду. Суд встановлює дії учасників справи не в їх звичайно­му розумінні, а в значенні юридичних фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну і припинення матеріальних правовідносин, пору­шення, невизнання або оспорювання прав, заподіяння шкоди, інших фактів, які мають значення для справи. Тому істина, яка до­сягається у цивільному судочинстві, це відповідність між встановле­ними обставинами та висновками суду щодо цих обставин. Така істи­на охоплює як знання про події, що відбулися у реальній дійсності, та роль учасників справи в цих подіях, так і встановлення юридич­них фактів на підставі цього знання. Саме задля цього і здійснюєть­ся доказування у цивільних справах, тому найбільш вірним видаєть­ся визначення його метою встановлення істини у справі.

Проведене дослідження дозволяє запропонувати таке визначення поняття доказування у цивільному судочинстві: це різновид судового пізнання, яке поєднує розумову і практичну (процесуальну) діяль­ність його суб’єктів (суду, учасників справи, процесуальних представ­ників), спрямоване на досягнення відповідності між обставинами справи та висновками суду щодо цих обставин і здійснюється за допо­могою доказів у визначеній законом процесуальній формі.

1.4.