Загальна теорія управління - як головний концепт дослідження

Завданням цього підрозділу є уточнити концепт філософських засад формування загальної теорії управління технічними, біологічними і соціальними системами, тобто окреслити предмет дослідження.

Інакше кажучи, концепт - це логічно-інтуїтивна схема вивчення проблеми, встановлення зв’язку між його елементами, а концептуалізація є особливою формою пізнання дійсності [508, с. 262]. Отже, потрібно розкрити сенс предмета дослідження, що прихований у інтегрованому вислові “філософські засади формування загальної теорії управління”, а водночас й межі дослідницького поля.

Для розгортання філософського аналізу предмета цього дослідження необхідно зробити одне важливе уточнення. Коли йдеться про загальну теорію управління, ми маємо на увазі зміст, закладений у словниках в термін “кібернетика”, але з певними відмінностями. Пояснимо, у чому тут справа.

Кібернетика (від др.-грец. κυβερνητικη / kybernetike - “мистецтво управління”; kybernao - “правлю кермом, управляю”; kybernetes - “керманич”, зокрема від цього кореня походять слова “губернатор”, або англ. government - “уряд”) - наука про загальні закономірності процесів управління і передачі інформації в системах живої і неживої природи природного і штучного походження. Слово “кібернетика” (гр. “мистецтво керманича”) вперше вжив як термін для управління в загальному розумінні давньогрецький філософ Платон [217]. Інше визначення (В. Глушков) - наука про загальні закони отримання, зберігання, передавання й перетворення інформації у складних системах управління.

Значний внесок у становлення та розвиток кібернетики зробили, як відомо, українські вчені М.

A. Анісімов, І. Войтович, В. Глушков, В. Губарєв, В. Дейнека, Ю. Єрмольєв, М. Згуровський, О. Івахненко, І. Коваленко,

B. Королюк, Ю. Кривонос, В. Кунцевич, С. Лебедєв,

О. Летичевський, І. Ляшко, А. Морозов, О. Палагін, В. Редько, І. Сергієнко, В. Скопецький, В. Скурихін, К. Ющенко [217].

Тож ми вважаємо за доцільне у подальшому розводити поняття “кібернетика” - як наука про інформаційний обмін в управлінні технічними, біологічними і соціальними системами і між ними, а “управління” - як наука про організаційну взаємодію людей у горизонті трьох різних об’єктів і між ними, а також як такі, що різняться засобами і технологіями. Формування нового наукового напряму в правовій науці - інформаційне право - закріплює цю різницю між даними явищами у праві.

Почнемо аналіз головного концепту з уточнення терміна “філософія”. Здавалося б, - немає жодних проблем, однак, це далеко не так, і завдання це непросте, оскільки автори французького “Словника філософської мови” приводять 60 визначень “філософії” [578]. Проте, на наш погляд, існуючі формулювання філософії вдало узагальнені в “Философской энциклопедии” (1970): це - “форма суспільної свідомості, спрямована на вироблення цілісного погляду на світ і на місце людини в ньому, що досліджує онтологічні, гносеологічні, аксеологічні, естетичні і етичні аспекти “суб’єкт-об’єктних” взаємовідносин” [503].

У чому ж полягає пізнавальний потенціал філософії, і у чому полягає суть філософського аналізу? У процесі розмежування філософського і наукового предмета дослідження використовується такий методологічний принцип, як рефлексія. У “Філософському словнику” (2006) зазначається, що існують три види рефлексії: елементарна, наукова і філософська. Елементарна рефлексія повертає суб’єкт до самоаналізу своїх вчинків і знань. Наукова рефлексія спрямована на аналіз прийомів і методів пізнання, які використовуються в тій чи іншій сфері дослідження [509, с. 809]. Філософська рефлексія, окрім критичного принципу, що дозволяє описати, пояснити і спрогнозувати наслідки закономірностей, формує евристичний принцип пізнання, тобто виконує роль джерела знання.

До цього треба додати, що аналіз поняття - це та сила, якою філософія впливає на науку. Це підтверджує і Г. Гегель, який на питання, що таке філософія, відповідав: “Своєрідна риса цієї науки полягає в тому, що в ній її поняття лише, мабуть, становить її першопочаток, насправді весь розгляд цієї науки є доказ і, можна сказати, власне знаходження цього поняття; поняття є по суті результат такого розгляду” [109, с. 8].

Філософія хоч і тісно пов’язана з наукою, але не тотожна останній. “Наука - сфера людської діяльності, метою якої є вивчення предметів і процесів суспільства, мислення і природи, їх властивостей, відносин і закономірностей; соціальний інститут, що забезпечує виробництво знання, його накопичення, використання і зміну, система знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, а також окрема галузь таких знань. У ширшому сенсі, під наукою розуміється об’єктивно достовірне і систематичне знання про явища природи і життя людини, представлених з погляду їх закономірності і незмінного порядку” [509, с. 582].

Філософські детермінанти, а ми їх вивчаємо як засади, складають те, що ми називаємо філософською основою теорії управління. У дослідженні ми розрізняємо поняття “засади” і “основи” у такому ключі, як вони вжиті у законодавчому акті України [184]. Для нас поняття “основи” ширше від поняття “засади”. Крім філософських основ, теорія управління має й інші детермінанти.

Тож, явище, що ховається у терміні “основа” - це те, що для предмета теорії управління є генетично поданим, онтологічно беззаперечним, що зумовлює головні особливості його суті, межі його просторово-часового перебування, що забезпечує сталу динамічну єдність його структури і змісту.

Пояснюється це наявністю у феномена управління, як і в усього на світі, причин його виникнення, розвитку і функціонування, і їх досліджує теорія управління.

Отже, філософські засади - це сукупність детермінант формування теорії управління, що вивчаються і залучаються до дії у ході духовного виробництва. Згодом ми ще повернемося до цього і подамо елементи виробництва, що, з одного боку, є продуктами філософського аналізу і у сукупності складають її філософську основу, а з іншого, - протистоять метафізичним, онтологічним, методологічним, культурологічним, антропологічним, екзистенціальним і іншим чинникам.

Окремого аналізу потребує термін “формування”. У “Толковом словаре живого великорусского языка” В. Даля термін “формировать” пов’язується, як відомо, з чимось таким, що має власну онтологію і означає “набирати, будувати, складати, доповнювати до повного складу” [147, с. 538]. У словнику іншомовних слів за редакцією В. Льохіна та Ф. Петрова його подано у двох значеннях, а саме: а) утворювати, б) надавати форму. Це означає, що у ході спеціального дослідження процесу управління технічними, біологічними і соціальними системами потрібно виявити, саме чому надається гармонійна форма і яка, а також, що і як утворювати.

За змістом термін “формування” - це процес надання форми чому-небудь; у широкому сенсі під формуванням розуміють будь- який процес, в якому будь-чому надається стійкість, закінченість, певний тип, або щось створюють, організовують, складають, сполучають [517]. За характером - це спонтанний процес без обмежень у часі і просторі, без національної приналежності, на відміну від раціонального процесу управління, у якому обов’язковими елементами є мета, суб’єкт, термін виконання, засоби реалізації і інші параметри проектно-конструкторської діяльності.

При цьому наголосимо, що визначення соціальної проблеми управління принципово відрізняється від визначення соціальної задачі.

Аналізуючи глибше предмет дослідження, уточнимо сенс поняття “управління”, що не збігіється з терміном “організація”. Питання про розмежування теорії організації і науки про управління в дослідженнях, що проводяться, і опублікованих працях вирішується неоднозначно [307].

Сенс поняття управління може бути розкритий тільки через філософські категорії причинності і доцільності, структури і функції і ряду інших. Тож, термін “управління” є надзвичайно складним, якщо його навіть не ставити у синонімічний ряд з терміном “організація”, оскільки він стосується технічних, біологічний і соціальних систем.

Будь-який смисл може бути розпакований. З цього приводу Гегель писав: “Поняття для свого розвитку не потребує жодних зовнішніх стимулів; його природа, що включає в себе протиріччя між простотою і відмінністю і саме тому неспокійна, спонукає його до самоздійснення, вона змушує його розгортати і робити дійсною відмінність, що існує в ньому самому тільки ідеально, тобто в суперечливій формі нерозрізненості; так призводить вона до того, щоб шляхом знімання його простоти як певного недоліку, певної односторонності зробити його справді цілим, до того ж первісно воно містить у собі тільки спроможність” [118, с. 12].

Термін “управління” має, як мінімум, мовою науки - три дискурси: технічного, біологічного і соціального походження і призначення. Існують, як відомо, словники з управління технічними і соціальними системами. Ми маємо визначитись щодо його інтегрованої форми і розглянути як суперечність соціального буття.

Отже, ми розглядаємо філософський дискурс не просто як вживання певного категоріального апарату, що обслуговує життєдіяльність людини та її утворень, а як символічну репрезентацію феномена управління загалом, як його вироблення, теоретичне обґрунтування його системної цілісності і зв’язку із зовнішнім світом на прикладі таких геологічних процесів, як техноценоз, біоценоз і соціоценоз.

Навіть перший погляд на віддзеркалення управління у такій площині свідчить про те, що воно сьогодні потребує уваги філософів і теоретиків, оскільки: а) перебуває у кризовому стані, про що свідчить сучасний стан техніки (наприклад, Чорнобиль (Україна, 1986), Фокусіма (Японія, 2011), катастрофа “Челенджера” (США, 1986), спалах у світі епідемії СНІДу (1999), інші катаклізми біо- і соціосфери); б) рекомендації щодо його модернізації не мають узагальненого характеру, а направлені на вирішення дрібних питань практичного спрямування. Ось що з цього приводу зазначає професор О. Тихонов: “Склався, - пише він, - величезний ринок рекомендацій практикам, як їм краще всього і ефективніше вести свою справу. Одна “панацея” конкурує з іншою, а тим часом у науці немає згоди відносно природи і функцій управління, його відмітних ознак і якостей. Здається, що може бути простіше - розкажіть спочатку, що таке управління, а потім, як його удосконалювати” [477, с. 32].

Тому ми, перш, ніж приступити до вивчення філософських засад управління, маємо визначитися з його дефініціями. Існує багато поглядів, а відповідно й визначень щодо цього явища. Найрадикальнішими є погляди математиків, що працюють у сфері кібернетики, і соціальних менеджерів, що обслуговують організаційні потреби держави, громадянського суспільства і ринкової економіки. Ми ж виходимо з того, що управління розглядається як “вбудований в соціальний процес свідомо сконструйований соціокультурний механізм регуляції стосунків між учасниками спільної діяльності, що поєднує їх інтереси, організацію і самоорганізацію, формальні і неформальні норми, досягнення продуктивних цілей і стійкості соціальних зв’язків” [477, с. 260].

Певну плутанину вносять спостереження і подальше тлумачення багатьох природних явищ, які зовнішньо нагадують управління. Наприклад, відомий фахівець у галузі філософії управління академік В. Афанасьєв у визначенні сутності управління в “Большой Советской Энциклопедии”, вважає, що воно являє собою “елементарну функцію організованих систем різної природи (біологічних, соціальних, технічних), яка забезпечує збереження їхньої визначеної структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію програми, мети діяльності” [76, с. 33].

Більш точним, на наш погляд, є визначення, запропоноване О. Спіркіним, згідно з яким “управління - це функція будь-якої організованої системи, спрямована на збереження її якісної визначеності, на підтримку динамічної рівноваги із середовищем та на її розвиток”. Автор вважає управління своєрідним відгуком “на всю суму інформаційних взаємодій системи”, спрямованих “на надання їй такої поведінки і стану, такої структурної організації та тенденції розвитку, які б відповідали всій накопиченій цією системою інформації та враховували б її об’єктивні потреби”. У такому контексті, він вважає управління орієнтованим не тільки на інформаційне минуле системи, але й на її майбутнє [454, с. 435].

Близьке до цього, але більш чітке визначення дають білоруські автори М. Д’яченко і А. Кандибович, вважаючи, що управління - це “функція організованих систем, яка забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму функціонування, реалізацію програми діяльності” [169, с. 440-441].

Визнання необхідності філософського осмислення феномена управління знайшло місце і у вітчизняній філософській літературі. Так, наприклад, словник соціальних термінів тлумачить управління як специфічну функцію “особистих організованих систем природи, суспільства, виробничо-механічної сфери, що забезпечує їх життєдіяльність, цілеспрямовану динаміку їх розвитку, реалізацію конкретних програм і практичних завдань” [514, с. 605].

Донецькі дослідники філософії управління В. Альохін, В. Бурега, С. Поважний та Л. Альохіна вважають, що “у широкому філософському розумінні управління є фундаментальною загальною функціональною властивістю об’єктивного світу, органічної і неорганічної природи, свідомих і стихійних сил, яким притаманні якості закономірності, доцільності, цілепокладання та цілеспрямованості на результат дії” [508, с. 13].

Наведемо й деякі інші визначення, що потрапили до словників і енциклопедій. Управління - “елемент, функція організованих систем різної природи: біологічних, соціальних, технічних, що забезпечує збереження їх певної структури, підтримання режиму діяльності, реалізацію програми, мети діяльності” [511, с. 704]. Це визначення також охоплює предмет нашого дослідження і вписується у його проблемне поле.

Управління - “керування рухом будь-кого / чого, керівництво діями будь-кого” [347, с. 683]. Управління - “дія на керовану систему з метою забезпечення необхідної її поведінки” [339, с. 9].

Усвідомлення цього явища відбувається в контексті формування глобального світовідчуття. “Домінантою глобального світовідчуття є управлінський імператив, або таке ставлення до дійсності, для якого природним є прагнення до розуміння будь-якої проблеми з метою її практичного вирішення,” - вважає В. Терін [472, с. 106]. Він зумовлений гостроконфліктним, перманентно- кризовим характером сучасного буття людства, усвідомлення якого не дозволяє втратити контроль над глобальними процесами і допустити тим самим глобальну катастрофу. Таке розуміння управління (“governance”) у сенсі відповідального правління легко поплутати з простим здійсненням повноважень на управління (“goverment”), однак ці концепції відокремлюються одна від одної.

Жорстка математична логіка управління у техносфері, відсутність концептуальності у сфері управління біологічними організмами та їх організаційними об’єднаннями, розпорошеність ідей і протистояння концепцій у сфері соціального розвитку, особливо у політичній площині, підштовхують нас до пошуку загальних теоретичних засад організаційної взаємодії [488]. Філософія управління слугуватиме нам когнітивним засобом, що сприяє їх пошуку.

Не варто вести мову про кількість концепцій у сфері соціального управління. Їх декілька десятків і кожного року з’являються усе нові і нові. Щоб переконатись у цьому, достатньо зазирнути до відповідних словників з менеджменту або звернутись до вітчизняних праць: “Сучасні теорії менеджменту” М. Туленкова (2007) [487], “Філософія гуманістичного менеджменту”

В. Воронкової (2008) [103], “Теоретичні основи раціональності соціального управління” М. Туленкова і О. Чувардинського (2009) [489] та ін.

Оптимізму додає те, що техносфера і соціосфера - це продукти діяльності людини як представника біосфери. Тобто одна і та ж субстанція перебуває у різних організаційних і субстратних формах. Вони приречені на соціальну взаємодію, зокрема й організаційну. “Ми вважаємо, - пише О. Тихонов, - що управління онтологічно пов’язує різні реальності шляхом введення причинно- наслідкових зв’язків між ними, що приводить природний процес у стан цілісності, що свідомо розвивається і спрямовується” [477, с. 171].

Йдеться про формування наукової теорії управління [517]. Позитивно на створення загальної теорії управління були налаштовані, як відомо, француз Анрі Файоль (1841-1925) і росіянин О. Богданов (Маленовський) (1873-1928).

Анрі Файоль у 1916 році опублікував працю “Общее и промышленное управление” [498]. У ній він узагальнив напрацьовані схеми управління, створюючи струнку, логічно виважену систематичну теорію менеджменту.

Згодом аналогічну ідею більш розгорнуто подав О. Богданов у відомій, але нерозкодованій дотепер праці “Тектология. Всеобщая организационная наука” (1912) [65-66]. “Будь-яка людська діяльність об’єктивно є організуючою або дезорганізуючою. Це означає: будь-яку людську діяльність - технічну, громадську, пізнавальну, художню - можна розглядати як певний матеріал організаційного досвіду і досліджувати з організаційної точки зору. У буденній мові словам “організувати”, “організація”, “організаторська діяльність” надається сенс вужчий, більше спеціальний. Але якщо ми захочемо дати поняттям наукову визначеність і точність, то цей буденний сенс їх не може бути утриманий як невиразний і такий, що містить в собі непослідовність - заплутаний, нечіткий, суперечливий” [65, с. 69]. О. Богдановим протягом тривалого часу, а саме: з 1912 і до 1928 року, володіла “всепроникаюча моністична цілеспрямованість: пошук організаційних зв’язків світового цілого”.

Ідея всезагальності науки організації була сприйнята у Росії на початку 20-х років ХХ століття як ідеологічне протистояння матеріалістичній філософії. Вона отримала у класиків марксизму навіть власне визначення - “емпіріомоністична філософія О. Богданова” [65, с. 19]. З приводу цієї ідеї, всезагальності організації, М. Бухарін у 1920 році писав В. Леніну: “Раніше Богданов стояв на позиції визнання філософії. Зараз він філософію знищує... “Тектологія” є, за Богдановим, заміна філософії. Вона виключає “гно(у!)сеологію” [65, с. 19]. Це був зворотний погляд марксистів на філософію через управління.

Наразі перед нами постала світоглядно-ідеологічна і методологічна проблема інтеграції викладеного вище змісту трьох дискурсів, що існують у сфері управління, у єдину несуперечливу картину, на основі якої можна в умовах становлення організаційної єдності світової спільноти створити загальну теорію управління соціальним розвитком.

Ми вважаємо, що тут доцільно використати методологічний засіб, який ввів у науку Мішель Фуко - поняття диспозитиву [521, с. 338]. У методологічній частині ми подамо більш розгорнуто це поняття, бо воно відіграє провідну роль у “зведенні” у несуперечливу картину управління технічними, біологічними і соціальними системами.

Таким чином, ми можемо сформувати головний концепт дослідження. На основі зроблених уточнень можна намітити специфіку “філософії управління”, тобто тієї інтелектуальної сфери, де перетинаються пізнавальні інтереси філософії і управління: вона вивчає концепції про місце і роль людини- суб’єкта в системі управління, а також форми і способи їх реалізації у функціонуванні і розвитку систем управління.

Як самостійна філософська дисципліна, “філософія управління” ґрунтується на двоякій основі - формального і змістовного характеру. Спроба формальної аргументації неминуче обернеться повторенням вже викладених свого часу Фрідріхом Шелінгом аргументів щодо права на самостійне існування іншої філософської дисципліни - “філософії мистецтва”. Відомо, зауважує він, як “безсовісно зловживають поняттям філософії”. Поєднання слів “філософія” і “мистецтво” здається сполучає протилежні суті - ідеальне, суб’єктне, з одного боку, і об’єктивну реальність - з іншого, проте “філософія мистецтва” не перестає бути сферою філософського пізнання, оскільки (і доки) націлена на характерну для філософії “безумовну загальність” [547, с. 66].

Змістовна ж аргументація raison d’ktre “філософія управління” припускає аналіз філософської думки з погляду відображення фундаментальних проблем управління.

Отже, філософські засади, що полягають у обґрунтуванні природи, сутності, змісту, форм і видів управління технічними, біологічними і соціальними системами, а також у формуванні організаційної свідомості, організаційного світогляду і культури, створенні ідеології і методології цього дослідження, є концептуальною основою для практичної розробки завдань подальшої проектно-конструкторської роботи з обґрунтування управління технічними, біологічними і соціальними системами у дискурсі формування інформаційного суспільства в Україні [184].

Зрештою, у якості висновку з розглянутого вище, дамо відповідь на питання, що дає філософія дослідникам управління технічними, біологічними і соціальними системами? Відповідь буде короткою. Філософські питання будь-якої природничої науки мають принаймні чотири важливі аспекти:

По-перше, світоглядно-ідеологічний, що характеризує, головним чином, вплив цієї науки на розвиток філософії - збагачення її законів, уточнення змісту категорій. Одним з аспектів дослідження філософських засад науки є аналіз основних понять відповідної дисципліни. Адже в понятійному апараті, передусім, відбивається специфіка предметної сфери, яка вивчається засобами цієї науки. Філософія має у розпорядженні засоби, які дозволяють виявляти специфічні особливості об’єктів, що “схоплюються” науковими поняттями, давати характеристику способу, яким у цих поняттях фіксуються визначення відбиваних об’єктів, досліджувати зміст і форму поняття, його пізнавальні функції, методологічне значення і світоглядну роль. Аналіз суті її фундаментальних понять (“система”, що “управляє”, “інформація”, “складність”, “управління”, “зворотний зв’язок”, “модель” та ін.). Філософські виведення розвитку кібернетики, що, зокрема, стосуються причинності і доцільності, випадковості і необхідності і інших досить загальних категорій.

Філософія визначає ідеологію вивчення управлінської діяльності людини, що розглядається нами як сукупність семантичних фільтрів дедуктивного аналізу. Вона визначає низку принципових поглядів на управління, а саме: 1) розглядає ціннісно- смислову природу явища; 2) сприймає соціальний організм країни як диспозитив, що інтегрує технічне, біологічне і соціальне тіло у органічну цілісність; 3) формулює принцип, що превалює в управлінні конкретною сферою; 4) подає систему саморегуляції соціального організму країни, що має морфологічну форму гомеостату, як таку, що: а) врівноважує їх між собою, б) змушує обслуговувати одне одного, в) забезпечує продукування сталої системи функцій у структурі цілого - соціального організму країни.

По-друге, методологічний, що віддзеркалює вплив філософії на розвиток і вдосконалення методів дослідження і з’ясування об’єктивного змісту засадничих понять цієї науки; і, зрештою, філософія має у розпорядженні засоби, що дозволяють виявляти специфічні особливості об’єктів, що “схоплюються” науковими поняттями, давати характеристику способу, яким в цих поняттях фіксуються визначення відбиваних об’єктів, досліджувати зміст і форму поняття, його пізнавальні функції, методологічне значення і світоглядну роль.

До філософських проблем також відносяться деякі методологічні проблеми, зокрема, пов’язані із застосуванням у кібернетиці методів математики і логіки, з одного боку, і експериментальних - з іншого. Найважливішими філософськими питаннями кібернетики є з’ясування її предмета, методу, об’єму і змісту основних понять, перспектив розвитку і її соціальне, зокрема, військове значення.

По-третє, соціологічний, який досліджує соціальну роль людини і соціальну обумовленість цієї науки суспільством, обґрунтовує предмет дослідження як соціальну проблему.

По-четверте, філософія моделює можливий розвиток будь-яких систем, навіть можливих світів. При цьому, технічна система моделюється легше, ніж біосистема, а та - легше, ніж соціальна. Кібернетична модель процесу - не символ, а досить вірна в необхідному відношенні копія реального процесу, яка дозволяє скористатися загальними законами управління, розкритими кібернетикою, для відшукування шляхів підвищення ефективності управління розвитком планетарної спільноти.

Наступним кроком має стати уточнення характеру предмета нашого дослідження, що має важливе значення для розробки алгоритму науково-пошукової роботи. Якщо це соціальна наукова проблема, то потрібно передбачити проектування засобів її вирішення, а якщо наукова задача - то відібрати з наявного методологічного комплексу засобів дослідження відповідний інструментарій і приступити до її вирішення.

1.2.