Передмова

Історія розвитку наукової думки переконливо свідчить про те, що у періоди цивілізаційних зсувів завжди у організації соціальних досліджень настає голод на методологічне знання. Перехід від індустріальної до інформаційної цивілізації, що почався наприкінці ХХ століття і продовжується протягом ХХІ століття, яскраве тому підтвердження.

Така картина оновленого соціального світу є несприятливою для теоретичного мислення дослідників, що звикли укладати його у проскурово ложе свого світосприйняття, вивчати засобами обраної ними ідеології і обробляти новоутворення перевіреними технологіями набутого у минулому методологічного знання.

Як наслідок цього, сьогодні одна частина дослідників, та що стоїть на більш консервативних методологічних позиціях, піднімає питання про кризу методологічного знання, оскільки нові явища далеко виходять за їх традиціоналізм у підходах до пізнання соціального світу, а інша частина, та що відноситься до новаторів, оскільки знає певну сукупність методологічних підходів до освоєння принципово нового матеріалу і має мужність подолати свої ідеологічні уподобання, займається обґрунтуванням комплексного, системного або плюралістичного підходу до методологічного знання, намагаючись розширити можливості евристичного аналізу.

Це означає, що на практиці ми сьогодні спостерігаємо методологічний лаг, тобто певне відставання засобів пізнання від розвитку соціального світу. Соціальний світ виривається з темряви небуття у структурі людської особистості спонтанно, образно кажучи робить це за лічені хвилини, а методологічне мислення дослідників потім роками його наздоганяє.

При цьому треба визнати, що будь-яке відставання у галузі методологічного знання у період переходу світової спільноти до інформаційної цивілізації дуже небезпечно з декількох причин. По-перше, основою майбутнього виробництва стає асоційований розум людини, тобто несвоєчасність його переструктуризація та активізації веде до хронічного відставання від високотехнологічних суспільств. По-друге, нове знання сьогодні здобувається на інших глибинах Всесвіту, наприклад, нантехнології, генна інженерія, біороботизація, штучний інтелект, добратися до яких уже само по собі вимагає надзвичайного інтелектуального напруження. По-третє, оскільки сучасна система освіти, вищої професійної, у тому числі, переходить від фактологічної до методологічної парадигми, то це відставання може розтягнутися на довгі роки. По-четверте, майбутній етап розвитку, що має чітко виражену інформаційну спрямованість, потребує інтелектуально розвинених людей у масовому вимірі, оскільки саме вони мають створювати і підтримувати саморозгортання і високі темпи життєдіяльності функціональних систем різного призначення.

На практиці ліквідувати, на нашу думку, відставання у цій сфері можна двома шляхами. Один з них полягає в тому, що в галузь суспільствознавства активно запроваджується синергетика, як принципово новий метод дослідження соціальних явищ. Її прихильники вбачають переваги синергетики в тому, що вона створює нові образи, розкриває механізми самоорганізації та саморозгортання соціальних систем. Звісно, що на певному етапі такий метод забезпечує виробництво нових наукових продуктів і це треба вважати позитивним здобутком методологічного знання, як вчення про організацію теоретичного аналізу проблем сучасного світу. В спину їм “дихають” прихильники постмодернізму і плюралістичного підходів та етнометодологи.

Протистоїть цьому підходу у методології соціального пізнання інший алгоритм вивчення соціального світу. Сутність якого полягає у тому, що проблема методу пізнання відходить на другий план, а увага дослідників концентрується на центральній, на їх думку, проблемі сучасності. У свій час таку системоутворюючу роль у науці відіграла проблема так званого “вічного двигуна”. Звісно, що вона не була вирішена, але у ході її теоретичного дослідження було зроблено багато знахідок, що суттєво просунули світову спільноту по шляху еволюційного розвитку.

Сьогодні, здається нам, що у суспільствознавстві на перший план виходить проблема дослідження майбутнього суспільства. Для того, щоб переконатись в цьому достатньо звернутись до праць Д.Белла, У.Бека, І.Валлерстайна, Е.Гідденса, Дж.К.Гелбрейта, О.Зінов'єва, В.Андрущенка, В.Ляха, Й.Масуди, Т.Парсонса, Л.Мельника, В.І.Франчука та ін. Автори даної розвідки теж працюють над цією проблемою.

Отже, оптимізація суспільного життя розглядається стосовно її провідного природного утворення - країни. Остання аналізується як система матеріальних і духовних процесів, для цілісної характеристики якої дослідники застосовують термін "соціальний", "духовний" чи "суспільний" організм. З цією ж проблемою ми маємо справу й у випадку, коли для її пояснення застосовуються системний, органічний, надорганічний, суперорганічний чи організмічний підходи.

Ми вбачаємо певну перспективу у застосуванні до вивчення сучасного суспільства саме організмічну методологічну призму, оскільки сучасні країни переходять під тиском глобалізації до створення континентальних соціальних структур, наприклад, Загальноєвропейського Дому.

Тож, не заперечуючи плідність синергетичної парадигми, постмодерністських та інших підходів до вивчення соціальних явищ, перевагу ми віддаємо саме другому алгоритму організації суспільного пізнання, залишаючи за собою право: по-перше, використовувати будь-які методи, що плідно працюють на виявлення законів та закономірностей соціального світу.

Пояснимо чому ми є прихильниками того, щоб розглядати організмічну ідею у якості потужного і провідного на даний час методологічного засобу організації дослідження соціального світу. По-перше, вона, організмічна ідея, інтегрує соціологічні теорії минулого, наприклад вчення Г.Спенсера з ідеєю ноосфери В.Вернадського. Зміст і форма у даному випадку знаходять один одного. По-друге, соціальні системи розглядаються тут як форми специфічного енергоінформаційного життя, що виводить наші пошуки у Космос. По-третє, ми приступаємо до вивчення унікального явища планетарного походження - безсуб’єктної форми існування зверхколективних структур та безособистністних форм соціальної суб’єктивності - продуктів життєдіяльності розумної живої речовини, що має підняти завісу над таємницею існування інопланетних цивілізацій і сприяти пошуку форм спілкування з ними.

Однак, для кардинального вирішення проблеми відставання методологічного знання від стрибків у розвитку соціальних систем і збагачення світової спільноти теоретичними ідеями, парадигмами, концепціями та теоріями, що мають обслуговувати її протягом інформаційної фази розвитку безумовно треба певний час. Теоретичне мислення вийде на нормальний ритм свого функціонування тільки за умов створення принципово нової природничо-наукової картини світу. Сьогодні ми переживаємо черговий період напруженого очікування відкриття більш глибоких, ніж атом і поле, підвалин для її побудови. Пошук їх не припинявся ані на хвилину і після появи теорії поля.

У другій половині ХХ століття фізика підійшла до висновку про роль квантового вакууму як першопочатку в породженні Всесвіту. У зв'язку з цим "дотик" до таємниці початку Всесвіту вважається істотним моментом у розвитку природничих наук сучасного періоду.

Будучи квантово-механічним об'єктом, вакуум має складну внутрішню структуру, що характеризується набором квантових чисел, комбінація яких зумовлює наявність найнесподіваніших для нас його властивостей на різних рівнях саморозгортання універсуму. На його основі робляться спроби побудувати наукову картину еволюції Всесвіту. Сьогодні в літературі просліджується, що створення нової картини світу проходить роздільно в двох діаметрально протилежних напрямках. Це викликане тим, що є два різновиди вакууму: фізичний і семантичний. Одні дослідники створюють з квантового вакууму Фізичний Всесвіт, а інші Семантичний Всесвіт. Здається вихід тут можна знайти якщо інтегрувати два види вакууму у органічну систему, яка саме себе підтримує і відтворює шляхом взаємопереходу одного інгредієнта в інший і навпаки, оскільки досягнуте розуміння того, що збудженням саме вакуумного стану є всі елементарні частки, з яких складається Всесвіт; його особливості визначають не тільки закономірності атомів і молекул, але і глобальні властивості еволюції Всесвіту. Отже стрижнем роботи є ідея бінарного устрою Всесвіту. Якщо відмовитись від цього, тоді концепція розпорошится як будівля із карток. « как карточний домик»

Дана робота носить інтегративний характер і складається з двох частин, що утворюють органічну єдність, оскільки зміст першої є дискурсом, завдяки якому когнітивними засобами відбувається відтворення змісту другої частини - саморозгортання соціального організму фірми на основі її фенотипу або внутрішньо фірмової системи цінностей.

При цьому у справі вивчення закономірностей саморозгортання процесу ноосоціогенезу політичні негаразди, військові конфлікти, локальні війни і терирористичні акції, що сьогодні відбуваються як на вітчизняному, так і на світовому горизонті, не мають стояти на заваді дослідникам. Це завдання стратегічного плану, оскільки від глибини проникнення теоретичної думки саме у глибини морфогенезу соціального світу у кінцевому рахунку залежить цілераціональність і моральність поведінки громадян і урядовців, а відтак цим має бути забезпечена стабільність само розгортання сучасного соціального світу і благобуття кожного пересічного громадянина у період його глибинної диференціації, що веде до визрівання його соціальної структури і одночасної інтенсивної глобалізації, завдяки якій чітко «вимальовуються» контури принципово нових соціальних конструкцій - континентальних і міжконтинентальних підструктур єдиного планетарного соціального організму.

Володимир Бех,

Андрій Гашенко

Вересень 2005 року

м.Київ