Смисл життя як психологічний феномен.

На життєвому шляху самопізнання та самотворення рано чи пізно людина звертається до питання про смисл життя: "смисл життя взагалі" та "смисл мого власного життя".

"Запитувати про смисл, — писав Є.Трубецькой, — означає ставити питання про безумовне значення чогось, тобто про таке мислене значення, яке не залежить від чийогось суб'єктивного умонастрою, від свавілля будь-якої індивідуальної думки. Запитуємо ми про смисл якогось незрозумілого нам слова, про смисл певного нашого переживання або цілого нашого життя, питання завжди ставиться про всезагальне та безумовне значення чогось: мова йде не про те, що значить дане слово чи переживання для мене або для когось іншого, а про те, що воно повинно значити для всіх". Отже, коли йдеться про смисл, насамперед мається на увазі зміст або думка, що мають загальне значення і складають необхідний компонент будь-якого змісту, будь-якої думки взагалі.

Окрім такого загального значення, поняття "смисл" має специфічне значення позитивної всезагальної цінності, й саме в цьому аспекті воно постає, коли йдеться про смисл життя.

Коли йдеться про смисл будь-якого предмета, вказуються його зв'язки у більш обширній системі.

Якщо йдеться про смисл життя людини як живої істоти, то смисл постає як телеономне поняття, оскільки воно відображає певну цілеспрямованість діяльності та життєдіяльності взагалі.

Смисл життя пов'язаний з об'єктивно значущими цінностями, що усвідомлюються індивідом як необхідні, споріднені його сутності, бажані, як вища ціль його діяльності та намагань. До ціннісної основи смислу життя входить життєво важлива, емоційно прийнята ціль, яка не тільки об'єктивно доцільна, але й суб'єктивно стверджена, особисто визнана такою. В цілому смисл життя є сутнісним, фундаментальним атрибутом суб'єкта життя, що свідомо та цілеспрямовано вибудовує свій життєвий шлях і розгортає власне покликання та призначення.

За І.Кантом, смисл життя не поза людиною, а у ній самій, він іманентний особистості. Формотворчим фактором смислу життя є ідея, що приймається людиною як моральний закон власного життя, як обов'язок, що постає вищим благом для людини і саме так внутрішньо переживається нею. Поза людським буттям все існує лише як засіб, і тільки людина є "ціль сама по собі". Саме людина є суб'єктом морального закону, оскільки вона істота вільна та автономна. Смисл життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він — в усвідомленні індивідом свого буття як власне людського. Смисл життя є безпосередній вияв особистості людини. Власне людський смисл надає поведінці та діянню індивіда в житті добровільне самопідпорядкування моральному законові; саме це, стверджує І.Кант, підносить людину над її власною природою. Умовою та духовною (ідейною) формою такого звеличування людини над собою є усвідомлення нею власного "людського місця" у світі.

Й.Г.Фіхте вказує на проблему смислу життя як на основу для філософських розмірковувань. Істинно людський смисл життя він убачає в досягненні індивідом повного порозуміння із самим собою, у розумі, у свободі, в діяльності, в тому, щоб людина "з простого продукту природи стала вільною розумною істотою". Розуміння смислу життя базоване на певній концепції природи людини: кожна тварина є те, що вона є; тільки людина первісно — ніщо. Тим, чим вона повинна бути, вона має зробитися, і зробитися сама собою, своєю свободою. "Я можу бути тільки тим, чим я себе зроблю сам", — провідний моральний імператив Фіхте. Смисл життя полягає в розвитку людини, що є адекватним її власній природі. Смисл життя — власне у становленні людини особистістю. Але цей процес, ця складна діяльність не є замкненою в індивіді; вдосконалюючись, сама особистість удосконалює світ.

Г.В. Ф.Гегель бачив основу для вирішення проблеми смислу життя у створенні складної синтезованої пояснювальної системи розвитку буття, сутнього як такого. Ця система являє собою діалектичну єдність трьох ліній розвитку: людського пізнання та його логіки; форм буття світу; ряду цінностей, що безкінечно збагачуються. Саме тому всяке окреме буття і має розумітися як ланка в ланцюзі триєдиного світового процесу, і тим самим, відповідно, може бути визначений його смисл. Таким чином, смисл життя є щось надіндивідуальне, пов'язане з діалектикою світового процесу. Гегель указував, що вища сила — Бог — надає людям здатність жити особливими пристрастями та інтересами, але те, що отримується на цьому шляху — це виконання його намірів, які є дещо іншими порівняно з тим, до чого прагнуть самі люди. Особистість не є самодостатньою, абсолютно вільною, проте вона здатна впливати на розвиток явищ, керуючись настановами вищої сили.

Говорити про смисл життя безвідносно до особистості, конкретного живого індивіда неможливо, оскільки завжди існує чимось та кимось усвідомлюваний смисл життя. В той же час, будучи осо-бистісним феноменом, смисл життя за своєю суттю є дещо надіндивідуальне, надособистісне, що пов'язує життя індивіда з надін-дивідною системою значень, цінностей та смислів. Проте це підпорядкування є й власним атрибутом особистісного буття, і виявленням свободи особистості.

Смисл життя усвідомлюється та формується людиною на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок творення людиною смислу життя з її власною філософською та релігійною творчістю. Суть цього зв'язку в тому, що смисл життя постає своєрідною інтеграцією системи цінностей, що функціонують у певному суспільстві; цінностей, що належать світовій людській культурі в цілому; цінностей, які сама людина здатна творити в реальності свого безпосереднього самобуття.

Глибинна сутність осмислення людиною світу та власного "Я" полягає в тому, що смисл речей, за М.О.Бердяєвим, "відкривається не входженням їх в людину, при пасивній її установці щодо речей, а творчою активністю людини, що проривається до смислу через світ безглуздя. В предметному, речовому, об'єктному світі смислу немає. Смисл розкривається з людини, з її активності і означає відкриття людиноподібності буття. Позалюдське ідеальне буття безглузде. А це означає, що смисл відкривається в духові, а не у предметі, не в речах, не в природі, тільки в духові буття є людяним... Творча активність людини зовсім не означає конструювання. Смисл не в об'єкті, що входить у думку, і не в суб'єкті, що конструює свій світ, а в третій, не об'єктивній і не суб'єктивній сфері, в духовному світі, в духовному житті, де все є активністю і духовною динамікою. Якщо пізнання відбувається щодо буття, то в ньому активно виявляється смисл, відбувається просвітлення темряви буття. Пізнання є саме духовне життя. Пізнання відбувається з тим, що пізнається".