КОНТУР ВЧИНКОВОЇ АКТИВНОСТІ ОСОБИСТОСТІ у площині головних суперечностей вчинку

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, розвивається і видозмінюється, набуває усталеності в процесі вчинювання.

Психологічне дослідження та аналіз умов, причин, детермінант та механізмів індивідуального змінювання особистістю власного способу вчинкового діяння дають змогу простежити і встановити глибинні суплені особливості та характеристики життєдіяння особистості як достеменного суб'єкта власного життя. При відповідному лонгітюдному дослідженні (стосовно вікових періодів розвитку особистості, етапів психологічного зростання, етапів психологічної та буттєвої активності тощо) можна побачити, як змінюється контур учинкової активності особистості відповідно до певного віку, етапу особистісного розвитку тощо.

Поряд з указаними індивідуально-психологічним та біографічним контекстами аналізу головних суперечностей вчинку можливий ще один: коли йдеться про кожний з компонентів учинкової структури окремо і про детальний розгляд особливостей проявів головних суперечностей щодо кожного з цих компонентів — ситуативного, мотиваційного, дійового та післядійового. Так можна виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості в цілому. Наприклад, якщо ситуативний компонент учинку (або ряду вчинків) характеризується домінуванням ознак універсального та трансцендентного, а у мотиваційному компоненті спостерігається їх редукція до протилежного — індивідуального та посейбічного, то досить часто дійовий і післядійовий компоненти зберігають у своєму змісті вказану редукцію.

Також досить часто можна спостерігати суперечності (це вже суперечності іншого порядку — індивідуально-психологічні) між змістовним наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів. З одного боку, "перевершувальний" зміст мотиваційного компоненту і "підпорядкований" зміст компоненту дійового можуть свідчити про певні індивідуально-психологічні особливості діяння особистості у світі (іноді цей тип особистості називають "мрійливим", "відірваним від реальності" тощо). З іншого боку, цей факт може свідчити про певні труднощі особистості у реалізації своїх намірів, задумів, очікувань, що може бути пов'язане з певним кризовим станом, недостатністю досвіду діяння тощо. Отже, і компонентний аналіз головних суперечностей вчинкових структур може виявити глибинні, певною мірою приховані особливості життєдіяння особистості у світі. Можливості його зростають із доповненням елементами індивідуально-психологічного та біографічного аналізу головних суперечностей вчинкової активності особистості.

Аналіз головних суперечностей вчинкових структур, як і інші рівні аналізу, має забезпечуватися відповідними аналітичними засобами та техніками. Поступальність та цілісна завершеність здійснених аналітичних дій дають змогу не лише вірогідно ідентифікувати та кваліфікувати досліджувані факти, а й узагальнити й згрупувати їх у певні інтерпретаційні моделі, побудувати типології вчинкової активності особистості тощо.

Аналіз історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку.

Буття людини є історичним, що визначається одразу декількома факторами.

В індивідуальному бутті конкретної особистості певним чином перетинаються ознаки суспільної історії'та ознаки індивідуальної історії буттєвого діяння даної особистості. Цей перетин у просторі й часі культурно-історичного процесу — завжди індивідуально-неповторний, адже зумовлений характеристиками і зовнішніх, і внутрішніх детермінант розгортання обох типів історичного процесу — і соціального, й індивідуального. Сутнісні ознаки цього перетину, а саме ознаки взаємовпливів конкретної особистості й історичного процесу як такого, знаходять своє відображення у кожній з форм буттєвого виявлення індивідуальної природи особистості, а особливо у способах вчинкового діяння особистості у світі.

Індивідуальна історія вчинкового діяння особистості великою мірою визначається онтогенетичними закономірностями становлення та розгортання особистісного буття, а також індивідуальними відмінностями у виявленні та здійсненні онтогенетичних ознак учинкової активності особистості. У змісті вчинкового діяння особистості, кожного окремого її вчинку завжди своєрідно протистоять історичне (суспільно-історичне) та онтогенетичне (індивідуально-істориче), а тому завжди можна спостерігати певне зміщення акцентів, певне домінування однієї з визначених сторін. Тому в психологічному дослідженні вчинку є суттєвим виявлення цього зміщення, а також поступальний розгляд його детермінант.

У реальності індивідуального життя особистості, як і в змісті конкретного її вчинку, досить складно чітко визначити межі протистояння, домінування та переважання того чи іншого аспекту її життєдіяння, адже вони тісно пов'язані між собою, перебувають у взаємовпливах, мають відносно усталений вияв тощо. Проте вчинкова дія має своєю специфічною ознакою здатність ви кристал і-зовувати міру суб'єктивної зрілості особистості у певний період її індивідуальної історії. Тому психологічний аналіз вчинку дає підставу стверджувати змістовну чи процесуальну перевагу певного змістового компоненту її буття (у даному випадку — історичного чи онтогенетичного).

Окремі особистості у своєму життєдіянні, відшукуючи екзистенціальні опори власного буття, керуються зовнішньо-ситуативними відносинами зі світом (світом речей, інших людей, власного "Я"). Зовнішній світ немовби веде, підштовхує особистість до певного кроку, вчинку чи дії, вказує той чи інший шлях, зумовлює її суб'єктивну активність. Зовнішній історичний контекст життя особистості має для неї провідну спонукальну силу в життєдіянні, а сама особистість пізнає, сприймає, "читає" І кінець кінцем реалізує вказаний алгоритм діяння та вчинювання.

Інші особистості спрямовують свою буттєву активність на актуалізацію внутрішньо-ситуативних відносин зі світом: вони діють і вчиняють відповідно до певного етапу онтогенезу, вікового чи сензи-тивного періоду розвитку тощо. Внутрішня логіка особистісного розвитку знаходить пряме відображення у зовнішніх виявах сутності таких особистостей. Іноді можна спостерігати в життєдіяльності зрілої особистості домінування ознак одного з попередніх етапів онтогенезу або більш раннього віку: так, іноді в її діях і вчинках проглядається "активний підліток" чи "захоплений юнак" тощо. Власне онтогенетичний аспект детермінації вчинкової активності особистості постає провідним у її життєдіянні.

Окремому типу особистості властиве активне, творче перевершеним ситуативних відносин із тими чи іншими елементами зовнішнього і внутрішнього світу.

Кожному з описаних типів учинкового діяння особистості властиве певне зміщення історичного та онтогенетичного акцентів у структурі вчинку. Доповнення аналізу характеристик цього зміщення індивідуально-психологічними особливостями вчинкової активності особистості дає змогу ефективно та продуктивно кваліфікувати певний тип вчинкового діяння даної особистості, а також прогнозувати особливості його розгортання у просторі індивідуальної історії ЇЇ буття.

Аналіз духовних рівнів учинку: індивідуальне — народне — вселюдське.

Вчинкове діяння особистості у світі безпосередньо пов'язане із ціннісною творчістю як формою здійснення власне людського способу існування, як вершинним засобом реалізації творчої сутності буття людини, як засобом її прилучення до культурно-історичного процесу в якості суб'єкта цього процесу. В учинковому діянні людина творить, стверджує, знову відтворює і т.д. певну цінність, ідею, ідеал, еталон, підносячи зміст цієї цінності до рівня узагальненого взірця, орієнтира у повсякденному діянні. Ціннісна творчість особистості постає при цьому не лише як процес раціонального продукування певних розумових узагальнень, а й як синтезований вияв життєвих сил особистості, ЇЇ таланту сприймати, чуттєво переживати світ і його складові, надихати смислом кожний момент, фрагмент чи цілісну подію, етап свого буття, насичувати його індивідуально-неповторним змістом.

Творчість ціннісного змісту буття особистості розгортається одразу в декількох змістових просторах, онтологічних за своєю суттю: по-перше, особистість створює ціннісний контекст власного буття, виявляючи свою індивідуальність; по-друге, особистість примножує, певною мірою творить культурно-історичний контекст ціннісного буття людства, стверджуючи людяність, забезпечуючи відтворення людського способу існування на різних його сутнісних рівнях: історичному, соціальному, індивідуальному.

Зміст, процес, результат вчинкового діяння особистості, кожного окремого учинку завжди постає індивідуальною цінністю, адже кожний елемент вчинку виявляє індивідуальну природу особистості, спричиняє її подальший розвиток, зумовлює можливість реально-практичного звершення її покликання та призначення, а отже складає необхідні умови особистісного "здійснення себе", своєї неповторної сутності. У вчинковому діянні буття особистості отримує певні онтологічні спонуки — рухатись у напрямках до цілісності та завершеності його змісту, ствердження смислу. Тому вже на онтологічному рівні аналізу кожний окремий вчинок особистості характеризується як звершена індивідуальна цінність та як започаткована цінність культурно-історична, зміст якої може сягати етнічного, всезагального тощо значення. Поряд із цим конкретні продукти духовного творення особистості (життєві орієнтири, намагання, ідеї-взірці, еталони поведінки та професійного діяння тощо) суб'єктивно сприймаються нею як безпосередні, життєво необхідні цінності ЇЇ реального життя; іноді об'єктивний зміст цих особистісних надбань може перевершувати простір та масштаб індивідуального життєдіяння особистості, а індивідуальна цінність отримує новий рівень свого сутнісного виявлення.

Якщо індивідуальний здобуток вчинкового діяння особистості спричиняє саморух, розвиток, прогресивне змінювання ціннісного ряду соціального рівня (сфера діяння професійних груп, суспільних утворень, етносів, народів), він постає як суспільна цінність, в якій певною мірою виявлене суспільне, етнічне, народне. Якщо ж індивідуальний зміст та результат вчинкового діяння перевершує межі конкретного історичного етапу розвитку суспільства та існування певного етносу, він може набувати статусу культурно-історичної цінності, в якій відтворений вселюдський смисл буття, а здійснений спосіб вчинювання чи духовного творення може підноситися до рангу канону.

Аналіз духовних рівнів вчинкового діяння особистості дає змогу визначити змістовий масштаб її вчинювання та життєдіяльності в цілому, прогнозувати напрями розгортання індивідуального буття даної особистості, ефективно кваліфікувати власне продуктивний, результативний компонент того чи іншого її вчинку.

Аналіз можливого та дійсного, необхідного та достатнього у вчин-ковому діянні.

Цей рівень аналізу стає можливим за умови здійснення попередніх рівнів аналітичних пізнавальних дій щодо реально-практичних виявів учинкової активності особистості, оскільки спрямований на розкриття глибинних психологічних закономірностей її вчинкового діяння. Саме на рівні аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього стає можливим актуалізувати приховані чи не виявлені повністю в реальному житті особистості протиріччя її взаємодії зі світом — зовнішнім та внутрішнім, оточуючим та згорнутим у просторі "Я" особистості.

Як вчинковій дії (або циклу дій у цілому), так і кожному окремому компоненту вчинку властива певна діалектика можливого та дійсного. Це — онтологічна властивість буття як такого, існування сутнього як такого, а отже індивідуальне, "безпосереднє самобуття" відтворює у просторі своєї індивідуальної історії відповідні онтологічні ознаки. Можливе у вчинковому акті постає у двох онтологічних формах: І) як інтенція розгортання вже здійсненого, актуалізованого змісту, набутої якості (коли особистість здатна у кожній окремій вчинковій дії відтворити властивий їй набутий раніше досвід вчинкового діяння); 2) як інтенція набування нового, якісно відмінного змісту, нової якості (коли йдеться про можливість особистості осягнути інший простір вчинкових впливів, сформувати і засвоїти новий досвід індивідуального діяння). Відповідно дійсне може поставати у таких формах: 1) як безпосередньо виявлене, відтворене особистістю у конкретному вчинковому акті; 2) як "перед-осягнута", "перед-бачувана" можливість здійснити, розгорнути в реальності індивідуального життя певну характеристику, певну ознаку, певний досвід.

Отже, індивідуальному способові вчинкового діяння особистості завжди властива своєрідна діалектика можливого та дійсного, що виявляє індивідуально-неповторні механізми взаємодії даної особистості зі світом. Так, окрема особистість схильна вибудовувати свій вчинковий акт, спираючись передусім на вже відомий їй досвід, на вже освоєні в реальності засоби діяння тощо. Інша особистість постійно спрямована на експериментування, пошук нових засобів виявити свою сутність та осягнути світ. Іноді реальний, дійсний вияв цих спрямувань вступає в певне протиріччя з їх ініціюванням з боку особистості: так, суб'єктивні уявлення особистості про начебто властивий їй усталений спосіб учинкового діяння, що певною мірою "охороняє" її суб'єктивність від можливих деструктивних впливів та змін, можуть перебувати у деякій розбіжності з реальним станом речей, а вчинковий спосіб діяння даної особистості може поставати як "відкритий", "незахищений" з точки зору зумовленім та забезпечення суб'єктивної цілісності особистості в процесі пізнавально-перетворюючих взаємодій зі світом. Суб'єктивні ознаки діалектики можливого та дійсного, властиві вчинковим актам конкретної особистості, мають детально вивчатись, оскільки вказують на сутнісні протиріччя суб'єктивного та об'єктивного, уявлюваного та реального, властиві її способу життєдіяння в цілому.

У психологічному дослідженні вчинку суттєвим є й висвітлення діалектики необхідного та достатнього — також онтологічних характеристик життєдіяння людини. У висвітленні логічних взаємо-переходів необхідного та достатнього постає зміст розгортання потенційних можливостей особистості у звершенні вчинку певного духовного рівня, із певною мірою майстерності та завершеності. Необхідне постає у вчинковому діянні як: І) сутнісна, онтологічна ознака, інтенція буття "бути таким", "бути спорідненим власній суті", "бути здійсненим"; 2) як сутнісна необхідність "розгорнути власний, індивідуальний зміст", що в реальності індивідуального життя особистості природно виявляється від вчинку до вчинку, від окремої дії до циклу дій тощо; 3) як онтологічна ознака "свободи потенційного руху" індивідуальної сутності у просторі та часі індивідуальної історії. Достатнє, відповідно, поставатиме у декількох сутнісних іпостасях, серед яких щодо вчинкового діяння особистості слід виділити: 1) достатнє як сутнісну завершеність морального змісту вчинкової дії, що, власне, і стверджує вчинок як такий на відміну від іншого тилу соціальних дій особистості; 2) достатнє як сутнісна завершеність самовиявів "Я" особистості у звершеному вчинку, що характеризують представлений світові спосіб вчинкового діяння як індивідуально-неповторний, суб'єктивно-сутнісний тощо; 3) достатнє як динамічну, процесуальну ознаку вчинкового діяння особистості, що стверджує не лише поступальність розгортання вчинкового акту та індивідуальної історії життя особистості взагалі, а й цілісну завершеність (змістовну та процесуальну) кожної окремої ланки, компонента, етапу вчинкового діяння як самодостатнього сутнього, в якому повною мірою виявлена неповторна сутність індивідуального буття особистості (суб'єкта даного вчинку). Побудована дослідником критеріальна модель указаних ознак дасть змогу не тільки діагностичного, а й прогностичного аналізу процесу розгортання вчинкової активності особистості.