ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВЧИНКУ

Загальний цикл психологічного дослідження передбачає необхідність поступального здійснення теоретичного та емпіричного дослідження обраного предмета пізнання. Процес теоретичного дослідження (або теоретизації) дає змогу побудувати певну пояснювальну модель досліджуваного явища, виявити закономірності його існування та розвитку, обумовити можливість перетворюючих психологічних впливів щодо його сутнісних ознак.

В процесі теоретичного дослідження вчинку можна виділити два самостійних типи теоретизації його сутності: йдеться про теоре-тизацію загальну і теоретизацію прикладну. Загальна теоретизація вчинку спрямована на визначення природи вчинку, його сутнісних ознак, субстанціальних характеристик, специфіки реальних проявів тощо. Таким чином, у кожному конкретному психологічному дослідженні вчинку відбувається узагальнення вже набутого досвіду наукового тлумачення його психологічної сутності, а також досвіду тлумачення сутнісних ознак вчинку у суміжних галузях наукового знання: філософії, культурології, історіософії тощо. Також дослідник намагається дати певну інтерпретаційну модель сутності вчинку, його феноменологічної, культурно-історичної та власне психологічної структури, що синтезує певний науковий досвід, а також відображає авторську позицію дослідника у здійснюваному пізнавальному циклі.

Прикладна теоретизація вчинку пов'язується, як правило, з необхідністю теоретичного дослідження конкретних прикладних проблем, де вчинок постає у реально-дійсній формі виявів своєї сутності.

В результаті загальної та прикладної теоретизації вчинку — як в окремому психологічному дослідженні, так і в сукупності дослідницьких циклів — поступово складається можливість побудувати певне узагальнене наукове знання про вчинок — так звану психологію вчинку, що подає психологічне бачення та пояснення його сутності. Побудована наукова теорія може набувати статусу спеціальної або загальної пояснювальної моделі залежно від того, якого рівня узагальнення та ступеня цілісності набувають подані в ній визначення сутності предмета пізнання, чи висвітлені сутнісні закономірності існування досліджуваного явища, чи винайдені ефективні механізми психологічного впливу та реально-практичного перетворення дійсних ознак даного явища.

У психології вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди актуальною постає проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника. У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онтологічним та гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному випадку — психологічного пізнання. В процесі психологічного дослідження вчинку завжди присутня своєрідна діалектика предмета пізнання: якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має розглядатися в контексті, певною мірою абстрагованому від реальності індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають первинними, і саме вони визначають власне дослідницький контекст пізнавально-перетворюючих дій психолога. З'ясування загальних характеристик природи вчинку як такого, безумовно, є необхідним етапом теоретизації у психологічному дослідженні вчинку, проте специфіка психологічного дослідження (на відміну від філософського, культурологічного тощо) визначається "безпосередньою віднесеністю" до суб'єкта вчинку, до конкретного носія вчинкової активності — окремої особистості.

Отже, у психологічному дослідженні вчинку слід враховувати принципи прикладної теоретизації його сутності: І) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання; 2) принцип багаторівневого аналізу сутнісних ознак учинкової активності суб'єкта (Йдеться про поступальне здійснення різних, сутнісних для природи вчинку, рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей вчинку, аналізу історичного та онтогенетичного зміщення акцентів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу можливого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні, аналізу трансцендентної сутності вчинку); 3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент аналітичних пізнавальних дій вимагає застосування адекватних засобів (прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового діяння особистості.

Аналіз головних суперечностей учинкових структур.

Це — вихідний рівень аналізу вчинкової активності особистості. Певною мірою у ньому "зняті" елементи наступних рівнів аналізу. Проте це не робить достатнім реалізацію лише одного, хоч і провідного, рівня аналізу в конкретному психологічному дослідженні вчинку. Даний рівень аналізу ніби окреслює загальний контур змістовних ознак і характеристик вчинкового діяння людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій психолога щодо індивідуального способу, стилю вчинювання даної особистості.

У даному розділі детально розглядались основні суперечності вчинкових структур: між об'єктивним і суб'єктивним, зовнішнім та внутрішнім, свідомим і несвідомим, індивідуальним та універсальним тощо. Ці суперечності висвітлюють своєрідний онтологічний, сугнісний простір вибудови структури та розгортання змісту вчинку. Саме в цьому просторі і відбувається виявлення контуру вчинкової активності особистості. Вміщена схема-модель дає змогу більш наочно уявити цю залежність: головні суперечності вчинкових структур розміщені за принципом семантичного диференціалу й утворюють, таким чином, змістовий простір учинкової активності. Оскільки способові вчинкового діяння конкретної особистості завжди властиве домінування того чи іншого знаку в кожній семантичній парі (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального чи універсального тощо у здійсненому вчинку чи ряді вчинків), стає можливим накреслити контур вчинкової активності даної особистості, який відображає її схильність учиняти певним способом або насичувати свої вчинкові дії певним змістом. Безумовно, дана аналітична процедура стає можливою лише за умови достатності емпіричного матеріалу, що адекватно свідчить про властивий особистості спосіб чи стиль учинкового діяння.