§ 10. Установлення опіки та піклування

Згідно з чинним сімейним законодавством опіка та піклуван­ня над дітьми є одним із видів сімейної форми виховання дітей, з тих або інших причин позбавлених батьківського піклування, а та­кож формою захисту їх особистих та майнових прав та інтересів.

Підставою для встановлення опіки чи піклування над дітьми є факт втрати ними з тих чи інших причин батьківського піклу­вання. Головною метою опіки (піклування) є забезпечення особи­стих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, непов­нолітніх осіб (ст. 55 ЦК України).

Розмежування понять опіки та піклування не має істотного значення у сфері виховання та нагляду над підопічними дітьми, але є вкрай важливим у сфері охорони та захисту опікунами (пік­лувальниками) їх особистих і майнових прав та інтересів.

Різниця між опікою та піклуванням ґрунтується на відмінно­стях в обсязі дієздатності малолітніх та неповнолітніх осіб. Так, згідно зі ст. 31 ЦК України особи, які не досягли 14-річного віку, самостійно можуть здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної та творчої діяльності, що охороня­ються законом, і вчиняти дрібні побутові правочини. Усі інші пра- вочини за малолітніх вчиняють їхні законні представники - батьки (усиновлювачі) або опікуни. Тобто завдяки опікуну дити­на, яка залишилася без батьківського піклування, стає повноправ­ним учасником цивільних правовідносин.

Неповнолітні у віці від 14 до 18 років мають значно більший обсяг дієздатності. Крім дрібних побутових правочинів, вони мо­жуть самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, здійснювати права на результати інтелек­туальної чи творчої діяльності, що охороняються законом, уклада­ти договори банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним ними на своє ім'я, тощо. Інші правочини непов­нолітня особа вчиняє за згодою батьків (усиновлювачів) або піклу­вальників (ст.

Питання про правову сутність опіки (піклування) здавна було дискусійним. Суперечки про юридичну природу цього інституту розпочалися ще у XIX сторіччі і тривають дотепер. Особливість опіки полягає в тому, що вона, з одного боку, стосується інтересів приватних осіб, які через малолітство чи з інших причин потребу­ють опікування й знаходять його в опіці, а з іншого - переслідує цілі держави, оскільки саме на неї покладено обов'язок піклувати­ся про тих, хто сам не може подбати про свої інтереси. Отже, для держави є привід створити установу, яка надавала б допомогу особам, які її потребують^[CCLI]. Дискусії, що виникали з цього приводу, так і не сприяли одностайному рішенню. Як у дореволюційній правовій науці, так і в правознавстві радянських часів науковці так чи інакше звертали увагу на окремі складові опіки (піклування), акцентуючи увагу на її сімейно-правових, цивільно-правових, ад­міністративних та інших рисах.

Для з'ясування місця опіки в системі права доцільно розгля­дати її під різними кутами зору. З одного боку, опіка як правова форма виховання дітей, позбавлених батьківського піклування, є інститутом сімейного права, але з іншого - як спосіб охорони май­нових прав певних категорій осіб, безумовно, є і цивільно- правовим інститутом. На користь такого підходу свідчить і аналіз

Тема 12. Традиційні форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування законодавства, що регулює відносини, які виникають у зв'язку із виникненням, здійсненням та припиненням опіки, тим більш, що основну частину норм, які регулюють опікунські відносини, у су­часному законодавстві України запозичено із СК України до ЦК України. Усе це, безумовно, свідчить про зміну основної парадигми опікунських правовідносин і, як наслідок, усієї концепції опіки - чинним законодавством вона визнається вже не сімейним, а циві­льно-правовим інститутом.

Особливістю відносин, які виникають у разі встановлення та здійснення опіки (піклування), є те, що під час опіки (піклування) елементи вказаних галузей права переплітаються настільки тісно, що розділити їх неможливо. Однак у цілому норми, які регулюють ці відносини, є однорідними. Вони пов'язані єдиною метою - охо­роною особистих та майнових прав осіб, які не можуть здійснюва­ти ці права самостійно. Таким чином, опіка та піклування є міжга­лузевим правовим інститутом, який являє собою систему норм різних галузей права (сімейного, цивільного, адміністративного), головною метою яких є охорона особистих та (або) майнових прав осіб, які з тих чи інших причин не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов'язки.

Так, порядок установлення опіки та піклування над малоліт­німи та неповнолітніми особами регулюється цивільним законо­давством України. Згідно зі ст. 60 ЦК України опіка (піклування) над дітьми встановлюється судом, якщо під час розгляду справи буде виявлено, що вони позбавлені батьківського піклування, і суд за поданням органу опіки та піклування призначає такій дитині опікуна (піклувальника). В інших випадках опіка та піклування над малолітніми та неповнолітніми дітьми встановлюються орга­нами опіки та піклування (ст. 61 ЦК України).

Правові засади діяльності органів опіки та піклування регу­люють норми адміністративного законодавства. Особливість пра­вового статусу вказаних органів полягає в тому, що, виходячи з положень ст. 118, 143 Конституції України, ст. 32, 34 закону Украї­ни «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.), ст. 1 закону України «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.), Правил опіки та піклування, затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я України, Міністерства праці та соці­альної політики України від 26.05.1999 № 34/166/131/88, органи опіки та піклування як складові органів місцевого самоуправління належать до системи органів державного управління, однак не

належать до органів державної влади.

Норми сімейного законодавства регулюють лише правовід­носини щодо опіки та піклування над малолітніми та неповноліт­німи дітьми, оскільки такі відносини тісно пов'язані і невіддільні від здійснення основних сімейних прав та обов'язків (прав та обов'язків щодо виховання дитини, піклування про їх фізичний розвиток, навчання дітей, права вимагати повернення дітей від будь-яких осіб, які незаконно їх утримують, права давати згоду на всиновлення та ін.).

Згідно зі ст. 1 закону України «Про забезпечення організацій­но-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позба­влених батьківського піклування» установленням опіки та піклу­вання є влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківсько­го піклування, в сім'ї громадян України, які перебувають переваж­но у родинних відносинах з цими дітьми-сиротами або дітьми, по­збавленими батьківського піклування, з метою забезпечення їх виховання, освіти, розвитку й захисту їх прав та інтересів.

Крім цього, іноді на прохання батьків, які через тривалу хво­робу, відрядження тощо не можуть особисто здійснювати свої ба­тьківські обов'язки, органи опіки та піклування можуть призначи­ти їхній дитині опікуна (піклувальника). У таких випадках не ви­ключається навіть подальше спільне проживання батьків та опі­куна (піклувальника), приділення спільної уваги дитині й турботи про неї. Однак пріоритет у здійсненні прав та обов'язків щодо ви­ховання дитини у цьому разі належить опікуну, а батьківські пра­ва обмежуються, оскільки у таких випадках опіка (піклування) виникає перш за все саме через відсутність батьківської турботи щодо дитини.

Умови для призначення фізичної особи опікуном можна по­ділити на дві групи: позитивні умови - вимоги, яким повинна відповідати особа, яка бажає стати опікуном, та негативні - пе­решкоди для надання їй такого статусу.

До позитивних умов призначення фізичної особи опікуном належать: 1) повна цивільна дієздатність цієї особи; 2) бажання особи взяти на себе опікунські обов'язки; 3) особисті якості

Тема 12. Традиційні форми влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування кандидата в опікуни; 4) здатність особи до виконання опікунських обов’язків.

Згідно з ч. 1 ст. 244 СК України опікуном може бути лише пов­нолітня дієздатна особа, яка висловила бажання стати опікуном.

Хоча правило щодо дієздатності майбутнього опікуна важко заперечити, імперативність правила про обов’язковість досягнен­ня ним 18-річного віку викликає певні сумніви. Якщо, наприклад, у малолітньої дитини після смерті батьків залишився лише родич, якому не виповнилося 18 років, суду за погодженням з органом опіки та піклування має бути надано право призначити цього ро­дича опікуном малолітнього, якщо це відповідатиме інтересам дитини, адже не викликає заперечень теза про те, що дитині кра­ще виховуватися в сім’ї, ніж у дитячому закладі. Опосередковано підтвердженням цього може служити й зміст ч. 2 ст. 63 ЦК Украї­ни, в якій також виключається вимога щодо обов’язкового повно­ліття опікуна, і встановлено правило, що ним може стати фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Виходячи з цього, вважа­ємо, що призначення неповнолітньої особи опікуном могло б ста­ти ще однією підставою для емансипації, передбаченої ст. 35 ЦК, навіть у випадках, коли вона не працює, але має можливість вико­нувати опікунські обов’язки.

Умова про добровільне здійснення опікунських обов’язків та­кож є цілком природною, оскільки примус до виконання опікунсь­ких обов’язків не може відповідати інтересам підопічного. Неба­жання особи бути опікуном робить недосяжною головну мету опіки - охорону особистих та майнових прав дитини. На практиці згода стати опікуном чи піклувальником виражається у відповідній заяві особи, яка бажає стати опікуном, до органу опіки та піклування.

Ще однією умовою призначення особи опікуном чи піклува­льником є особисті якості цієї особи, стосунки між нею та підопі­чним, а також здатність до виконання опікунських обов’язків.

Крім цього, слід ураховувати бажання самої дитини, якщо вона досягла 10-річного віку (п. 3.1 Правил опіки та піклування). Однак, на відміну від усиновлення, у разі передання дитини під опіку (піклування) її згода на призначення тієї чи іншої особи опі­куном обов’язкового значення не має. Якщо дитина негативно ставиться до призначення особи опікуном (піклувальником), не­обхідно з’ясувати мотиви такого ставлення, і якщо це відповіда­тиме інтересам дитини, особа може бути призначена опікуном (піклувальником) без урахування бажання підопічного.

Негативні умови щодо призначення особи опікуном (піклу­вальником) є тотожними заборонам для всиновлення дитини, встановленим у ст. 212 СК України. Це заборони, які стосуються відсутності належної правосуб’єктності, є санкцією за протиправ­ну поведінку суб’єкта, а також ті, які свідчать про фізичну чи соці­ально-побутову нездатність бути опікуном (піклувальником).

Чинним законодавством під час призначення опіки над ди­тиною не враховується думка батьків дитини. Однак у випадках, коли батьки з об’єктивних причин не можуть самостійно здійсню­вати свої права, і через це над їхніми дітьми встановлюється опіка чи піклування, думка батьків щодо кандидатури опікуна чи піклу­вальника над їхньою дитиною повинна враховуватися. Наприклад, якщо одинока мати вийшла заміж за іноземця й від’їжджає до міс­ця проживання чоловіка в іншу країну, то вона повинна мати не лише моральне, але й юридичне право вирішувати, з ким залиши­ти свою дитину до тих пір, доки вона не зможе забрати дитину до себе.

У випадку призначення особи опікуном (піклувальником) за рішенням органу опіки та піклування права та обов’язки у неї ви­никають з моменту винесення такого рішення. Якщо ж рішення про призначення особи опікуном чи піклувальником за поданням органу опіки та піклування ухвалює суд, права та обов’язки опіку­на (піклувальника) виникають з моменту набрання чинності рі­шенням суду про призначення особи опікуном (піклувальником).

Особливістю сімейних опікунських відносин є те, що їх суб’єктами можуть бути не лише фізичні, а і юридичні особи: на­вчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, позбавлених ба­тьківського піклування, заклади охорони здоров’я, органи опіки та піклування тощо. До закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавле­них батьківського піклування, незалежно від форми власності та підпорядкування дитина може бути влаштована в разі, якщо з пев­них причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім’ю.

Правове регулювання опіки (піклування), що здійснюється юридичними особами, відрізняється від виконання обов’язків опі­куна чи піклувальника фізичною особою. Безпосередньо опіку (в повному обсязі) може здійснювати лише людина. Виконання опі­кунських обов’язків юридичними особами є дещо іншим. Так, зна­чна частка правових наслідків, які випливають із призначення фі­зичної особи опікуном чи піклувальником, є засобами державної підтримки цієї особи. Наприклад, опікуну за його бажанням нада­ється додаткова щорічна оплачувана відпустка. Відповідно, такі права не можуть надаватися юридичній особі. Саме тому у ст. 245 СК України закріплено положення про те, що адміністрація відпо­відного закладу охорони здоров’я, навчального або іншого дитя­чого закладу лише виконує функції опікуна.

Улаштування дитини до дитячого закладу не позбавляє ор­гани опіки та піклування за місцем походження та за місцем пере­бування дитини від обов’язку продовжувати діяльність щодо реа­лізації права цієї дитини на сімейне виховання.

Особливістю правового статусу опікунів та піклувальни­ків є те, що їх діяльність щодо здійснення своїх повноважень по­ставлена під постійний нагляд і контроль спеціально створених державних органів - органів опіки та піклування.

Згідно з ч. 1 ст. 56 ЦК України органами опіки та піклування є районні, районні в містах Києві та Севастополі державні адмініс­трації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, се­лищних рад, а безпосереднє ведення справ щодо опіки та піклу­вання покладається на відповідні відділи й управління місцевих державних адміністрацій - управління освіти, органи у справах сім’ї та молоді, служби у справах неповнолітніх, відділи (управлін­ня) соціального захисту та охорони здоров’я населення. У селищах та селах справами опіки та піклування безпосередньо відають ви­конавчі комітети сільських і селищних рад (п. 1.3 Правил).

Обов’язки, покладені на органи опіки та піклування, безпосе­редньо виконуються інспекторами відповідних відділів, котрі ор­ганізовують систематизований облік осіб, щодо майна яких вста­новлено опіку, обстежують умови життя підопічних, допомагають опікунам у виконанні покладених на них функцій, беруть участь у судових засіданнях під час розгляду справ, що випливають із пра­вовідносин щодо опіки тощо.

Державні адміністрації та виконавчі комітети об’єднують усю роботу по опіці та піклуванню. Вони виступають, з одного боку, як органи, що встановлюють опіку над малолітніми особами, ухвалюють рішення про призначення та звільнення опікунів, да­ють дозволи на відчуження майна осіб, які перебувають під опі­кою, тощо, а з другого боку, як керівні органи щодо відповідних відділів та управлінь і підлеглих органів опіки та піклування. Тоб­то здійснення фактичних дій (вибір опікуна і т. ін.) покладено на відповідний відділ, а здійснення юридичних дій (призначення опікуна, надання дозволів тощо) - на виконком. Однак від органів опіки та піклування залежить лише призначення опікуна, а не ви­значення кола його прав та обов’язків. Їх межі визначаються зако­ном і не можуть бути змінені розпорядженнями органів опіки та піклування.

Органи опіки та піклування здійснюють контроль за умовами утримання, виховання та освіти не лише дітей, яким призначено фізичну особу - опікуна (піклувальника), а і дітей, улаштованих до закладів охорони здоров’я, навчальних або інших дитячих закла­дів. У зв’язку з цим представники органів опіки та піклування ма­ють право відвідувати відповідні заклади, з’ясовувати умови утримання та виховання дітей, знайомитися з освітнім процесом і програмами, за якими здійснюється навчання, з організацією ме­дичного нагляду за дітьми тощо.