§ 2. Види правових режимів майна батьків та дітей

Відносини батьків та дітей характеризуються не тільки осо­бистою, персональною близькістю, але й майновими зв'язками. Кожна людина із самого народження наділена загальною право­здатністю, до складу якої входить і здатність мати на праві влас­ності майно.

1) правовідносини, пов'язані з управлінням батьками май­ном дітей;

2) правовідносини, що виникають у процесі здійснення діть­ми правочинів із приводу їхнього майна, за якими батьки здійс­нюють контроль;

3) правовідносини, що виникають між батьками та дітьми, які проживають разом, щодо користування майном, що належить їм на праві власності^[184].

З огляду на існування різних правовідносин із приводу май­на, учасниками яких виступають батьки та діти, а також на трива­ле спільне проживання цих осіб постає питання про визначення правового режиму майна батьків та дітей.

Під правовим режимом майна у сімейному праві узвичаєно розуміти порядок регулювання майнових відносин членів сім'ї між собою та з третіми особами.

Сімейний кодекс України прямо вказує на існування двох ви­дів правових режимів майна батьків та дітей - режиму роздільно­сті майна (ст. 173) та режиму спільної сумісної власності (ст. 175).

Режим роздільності майна батьків і дітей означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного ко­ристування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, особа, яка не є власником цього майна, не набуває на нього жод­них прав, крім права користування у встановлених законом випа­дках. Зрозуміло, що завдяки наявності у батьків повного обсягу цивільної дієздатності більшість майна сім'ї набувається саме ни­ми в результаті укладення різних цивільно-правових правочинів, проте на підставі своєї правоздатності навіть малолітні діти мо­жуть бути власниками майна.

1) майно, одержане в дар - це один із найбільш розповсю­джених способів отримання дитиною майна; діти можуть отриму­вати у власність майно за договором дарування не тільки від ро­дичів, а і від інших фізичних і навіть юридичних осіб;

2) майно, успадковане дитиною за законом чи заповітом;

3) власні доходи - це можуть бути проценти з банківського вкладу, власником якого є дитина, прибутки від творчої чи під­приємницької діяльності, стипендії, пенсії, заробітна плата тощо;

4) майно, набуте за власні кошти.

Також до майна, що є власністю дитини, належить майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання то­що). У ст. 174 СК України надається приблизний перелік такого майна, і він не є вичерпним.

До майна, призначеного для розвитку, навчання та вихован­ня дитини, не можна віднести речі, які за своїм призначенням мо­жуть бути використані для спільного користування й задоволення потреб усіх членів сім'ї (спортивне обладнання, домашній кіноте­атр тощо). Не викликає сумнівів, що такі речі теж можуть сприяти розвитку та навчанню дитини, проте вони забезпечують інтереси й інших осіб. За презумпцією, встановленою ч. 2 ст. 173 СК України, ці речі вважаються власністю батьків, і в разі виникнення спору між батьками та малолітніми або неповнолітніми дітьми, які спі­льно проживають, щодо того, кому належить майно, обов'язок до­водити приналежність майна дитині лежить на дитині або особі, яка її представляє.

Майно, призначене для розвитку, навчання та виховання ди­тини, не належить до спільної сумісної власності подружжя, хоча воно й було набуте подружжям під час шлюбу. Законом чітко ви­значається, що таке майно є власністю дитини, а отже у разі вини­кнення спору не підлягає поділу між подружжям та передається без компенсації тому з подружжя, з ким проживає дитина, хто буде здійснювати управління цим майном в інтересах дитини.

У житті часто буває так, що батьки продають або дарують одяг, іграшки чи книги, які є власністю дітей. У такому випадку батьки діють не як власники цього майна, а як законні представ­ники дитини, тобто здійснюють управління її майном.

Відповідно до ч. 175 СК України майно, набуте батьками й ді­тьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, нале­жить їм на праві спільної сумісної власності. Таким чином, указана стаття встановлює існування режиму спільної сумісної власності батьків та дітей поряд із режимом роздільності майна.

Батьки та діти набувають права спільної сумісної власності на об'єкти, створені їх спільною працею чи за рахунок спільних коштів, у тому разі, коли між ними має місце домовленість про створення об'єкта саме спільної власності. Це означає, що дитина, як і її батьки, повинні усвідомлювати, що вони створюють об'єкт права спільної сумісної власності. Також вони мають узгодити між собою, який саме внесок у створення об'єкта спільної сумісної вла­сності буде зроблено кожним із них, та з'ясувати й досягти домов­леності з усіх істотних питань, пов'язаних зі створенням об'єкта спільної сумісної власності. Зрозуміло, якщо дитина лише допома­гає батькам у створенні речі, але не робить при цьому свого істот­ного внеску, то вона не набуває права власності на цю річ.

Крім указаних у ст. 175 СК України підстав набуття батьками й дітьми об'єкта права спільної сумісної власності, на практиці існують й інші підстави. Так, у спільну сумісну власність батьків і дітей може перейти майно за різними цивільно-правовими право- чинами (договором дарування, заповітом тощо). Крім того, зако­ном установлено випадки, коли дитина обов'язково стає суб'єктом права спільної часткової власності (приватизація житла, право на обов'язкову частку у спадщині тощо).

Незалежно від підстав виникнення права спільної сумісної власності батьків і дітей на майно їх дії як співвласників підкоря­ються загальним правилам, установленим ЦК України. Так, відпо­відно до ч. 1 ст. 369 ЦК України, співвласники майна, що перебуває у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спі­льно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпо­рядження майном, що є спільною сумісною власністю батьків і ді­тей, здійснюється за їх взаємною згодою. У разі вчинення одним зі співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він був учинений за згодою всіх співвласників. Якщо правочин щодо розпорядження спільним майном батьків і дітей підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній ре­єстрації (продаж квартири, автомобіля тощо), то мають бути наявні письмова й нотаріально посвідчена згода усіх співвласників, а та­кож дозвіл органу опіки та піклування на укладення такого право- чину. Відповідно до ст. 370 ЦК України співвласники мають право на виділення у натурі частки із майна, що перебуває у спільній сумі­сній власності. Зазвичай такі частки є рівними, якщо інше не вста­новлено договором між батьками та дитиною чи рішенням суду.