Розвиток української політології в ХХ ст.

Після поразки Української Народної Республіки українська полі­тична думка розвивалась за кордоном, зокрема у творах В. Липинського, який відстоював монархічні ідеї, а також в інтегральному націоналізмі Д.

В'ячеслав Липинський (1882-1931) - теоретик елітарного консерва­тизму. Брав участь у створенні Союзу визволення України, Української демократично-хліборобської партії. З 1919 р. - в еміграції. Основний твір - «Листи до братів-хліборобів: Про ідею і організацію українського монар­хізму». Вважав, що без власної держави не може існувати українська нація. Але демократія не здатна створити державу. Провідну роль у розвитку су­спільства має відігравати національна еліта. Необхідно спиратись на клас землевласників-хліборобів як нову аристократію («класократія») і будува­ти державу виходячи з етнопсихологічних та геополітичних особливостей. Форма держави - монархія (гетьманство), яка спирається на місцеве само­врядування. Нація розглядається як територіальне об’єднання громадян, свідомих у своєму прагненні бути нацією та об’єднаних відповідальною державою. Тому нація є продуктом складного взаємовідношення держави і громадянства («територіальний націоналізм»).

Віра в націю як найвищу суспільну цінність сягнула гіпертрофова- них розмірів у ідеологічній конструкції Дмитра Донцова (1883-1973). Він починав із марксизму, був членом УСДРП; створив у 1914 р. Союз визво­лення України, зорієнтований на підтримку Німеччини та Австро- Угорщини, висував ідеї боротьби проти Росії. Засновник Організації украї­нських націоналістів, ідейною основою якої стала його праця «Націона­лізм» (1926).

Ідеї Д. Донцова розвивав М. Сціборський у своїй теорії націократії («Націократія», 1935) як режиму панування нації у власній державі, де заперечується право участі політичних партій в управлінні державою, а диктатура сприймається як оптимальний спосіб здійснення державної вла­ди на час національної революції. Ідеологію ОУН розвивали також публі­цисти Ю. Липа, П. Полтава та інші. Послідовним прихильником концепції «держава-нація» був Лев Ребет. В основі такої нації він бачить етнічну спільноту. Відповідно держава існує саме як національна, що означає, що в ній існує якийсь «етнічний господар». Основну роль у процесі формування нації Л. Ребет відводить родині. Саме в ній зберігаються засади національ­ного життя: це той інститут, де з елементів минулого твориться майбутнє в біологічному, соціальному й культурному відношенні. Отже, саме кровна спорідненість і побудована на цій спорідненості культурна ідентичність є засадничими щодо утворення національної свідомості.

Розвиток української політичної науки в еміграції до та після Другої світової війни відбувався в окремих наукових центрах, наприклад - Украї­нському вільному університеті (створений у 1921 р. у Відні, потім працю­вав у Празі, з 1945 р. - у Мюнхені). Ідеї Грушевського розвивали представ­ники народницького напряму Р. Лащенко і С. Шелухін (народоправство, демократизм, безкласовість, пріоритет прав народу й людини над правами держави, примат інтересів трудового народу).

Теорію нації і націоналізму, яка взагалі є провідною темою україн­ської політології ХХ ст., розвивали також В. Старосольський, О. Бочковсь­кий та інші. Зокрема Ольгерд Бочковський (1884-1939) у своєму «Вступі до націології» (1934) обгрунтував місце націології в системі суспільних наук, звернув увагу на проблеми етнополітики, подав історію розвитку світової націології. Націю розглядав як сукупність об’єктивних і суб’єктивних складових, віддаючи перевагу «національній свідомості» та «національній волі» як тим творчим силам, які формують модерну націю. На думку вче­ного, тільки демократія закладає реальний грунт для пробудження і само­визначення націй. Найважливішу роль у націотвірному процесі відіграє держава, яка міцно пов’язує націотворний процес з певною територією. Якщо ж нація неспроможна створити свою державу, тоді держава покли­кана виплекати зі свого різнонаціонального населення одну націю. Завдан­ня етнополітології О. Бочковський убачає в тому, щоб теоретично сконст­руювати такий тип держави, який практично до мінімуму зводив би націо­нальні меншини, тобто забезпечував максимальне об’єднання кожного народу. Цю політичну систему він називає націократією. При цьому ви­знає, що не завжди політика національного максималізму найдоцільніша, а головне - найреальніша.