Основні типи капіталізму

Історичний досвід приблизно 30 країн світу свідчить, що капіталістичний спосіб виробництва в цілому економічно більш ефективний, оскільки приватна власність, вільне підприємництво і ринок (із його „вільними” цінами, грою попиту і пропозицій, конкуренцією) жорстко примушують самостійних виробників діяти раціонально, результативно і з врахуванням потреб споживачів.

Характеристика основних типів капіталізму

Найбільш непривабливим є початковий капіталізм – період стихійного становлення ринкової системи і накопичення стартового капіталу в руках відносно невеликої групи найбільш активних людей, здібних до підприємництва.

Дослідники називають цей період диким, розбійним і кримінальним капіталізмом. В країнах-першопроходцях капіталізму (Англії, Франції, Німеччині та ін.) початковий період капіталізації тривав не одну сотню років (головним чином з XVI по XIX ст.), поки, нарешті, основна частина власності не отримала господарів і не наладилось виробництво, поки суспільство не перемогло масову бідність і не стало заможним, поки люди не втомились від „беспредела”, не заспокоїлись і не виробили законодавчі норми цивілізованого життя.

Бюрократичний капіталізм (або державний капіталізм) вбачає, що економікою та іншими сферами суспільного життя розпоряджається держава, тобто насамперед її бюрократичний апарат, багаточисельна армія чиновників. Звідси характерними є надмірне втручання державних органів в діяльність громадян (жорсткий контроль, часті перевірки і реєстрації; необхідність на все отримувати дозвіл державних органів, свавілля чиновників, корупція^[21], змова бюрократів з великим бізнесом і кримінальними колами, домішування „тіньової економіки”, криміналізація суспільства, низький рівень життя більшості населення і надбагатство корумпованих чиновників і верхівки бізнесу).

В чомусь подібну картину дає і олігархічний капіталізм. Тут економіка і влада сконцентровані в руках вузької групи так званих „олігархів”^[22] – великих банкірів, біржових спекулянтів, промислових, торгівельних магнатів. При цьому вищі керівники державного апарату, політичних партій, ЗМІ можуть бути куплені олігархами і реалізувати в політиці саме їх інтереси. У той час як олігархи розпоряджаються національним багатством, отримуючи надприбутки, більшість населення має невисокий рівень життя.

На відміну від попередніх типів демократичний капіталізм (його також називають цивілізованим або „народним капіталізмом”) є можливим лише в умовах зрілої реальної демократії, коли народ сам обирає і контрою владу в суспільстві, і коли гарантовані права і свободи особи. У такому суспільстві ефективно діє різноукладна, соціально-ринкова економіка (ринок + соціальні гарантії усім громадянам), ведеться широке підприємництво, працює велика маса середніх і малих бізнесів. Найбільш питому вагу в суспільстві (60-80 %) займає середній клас – прошарок людей із доброю освітою, надійною роботою, порівняно високими прибутками і незалежним способом життя. При цьому в країні порівняно мало бідних і надбагатих, життя регулюється відлаженими і авторитетними законами, а держава гарантує власникам захист від бандитів та вимагателів-бюрократів.

Зрозуміло, що реальне життя далеке від рівних і чітких схем. Але реалією залишається факт, що на початку XXI ст. в Україні воєдино сплелись елементи початкового, бюрократичного і олігархічного капіталізмів.

Теорія трьох стадій сформувалась на рубежі 1950-1960-х рр. західними мислителями: американцями Деніелом Белом (народ. у 1919 р.) і Уолтом Ростоу; французом Раймоном Ароном (1905-1983) та ін. Ця концепція віддзеркалює зміну технологічних епох (цивілізацій)^[23] у всесвітній історії і відштовхується насамперед від характеру і рівня розвитку економіки (яка із сфер є провідною, якими є техніка, технології та організація виробництва, роль науки і знань в житті людей і т.д.). Відповідно до цієї теорії у глобальному^[24] розвитку суспільства виділяються три типи суспільства:

1) доіндустріальне, або аграрне^[25], традиційне (переважно з добуваючою економікою);

2) індустріальне^[26] (з розвитком в основному обробляючої промисловості);

3) постіндустріальне (від лат. post – після), в основі якого інтелектуальні, інформаційно-комп’ютерні технології^[27], які потребують високого рівня освіти та інтелекту.