ОСНОВНІ ТЕОРІЇЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ

Ідея держави виходить із самої глибини людської свідомості. На різних етапах розвитку народи приходили до спільного висновку про необхідність створення безпечних умов свого існування, регулювання прав, свобод та обов’язків.

Створюючи державу, люди замість підкорення стихійним силам підкоряються верховній владі, яку вони самі свідомо створили. Держава стала головною і необхідною умовою життя людей. Її розуміли як певний спосіб організації, впорядкування життя суспільства, збереження його цілісності й єдності, оптимальності функціонування його мешканців, як знаряддя закону й порядку в суспільстві. Держава створювалась як спеціалізований інститут публічної влади, що виражає і захищає всезагальний інтерес усього суспільства, захищає спільну справу народу. Хоча, треба зазначити, чималого поширення набуло також і розуміння держави як знаряддя панування одних над іншими, як інструменту гноблення й експлуатації, переважного задоволення інтересів політично й економічно пануючих соціальних сил і верств. Але збереження суспільності, цілісності людської спільноти без державності – не можливо.

Термін „держава” зазвичай вживається у двох значеннях. В широкому сенсі воно розуміється як країна, суспільство, розташоване на визначеній території, на яке розповсюджується управління системи органів вищої влади. У вузькому значенні держава – це організація, якій належить верховна влада, що склалась історично і закріпилась на даній території.

Уявлення про державу, її сутність, функції, форми, призначення склалось в основному у двох напрямках: природно-державному і класично-державному.

В суспільстві існує ряд концепцій про походження держави. Найбільш розповсюдженими є наступні: патріархальна, теократична, договірна, насильницька, класова.

Патріархальна теорія розглядає державу як велику сім’ю, створену на основі добровільного злиття малих сімей під покровителем батьківської влади. Давньогрецький філософ Арістотель вказував на природнє походження держави з спільноти сімей і свідомих громадян. „Держава, – писав він, – належить тому, що існує за природою, і що людина за природою є істота політична”^[5]. Продуктом природного розвитку, а саме, такою, що виникла внаслідок об’єктивних, не залежних від людської волі процесів, називав державу Арістотель. Він вважав, що держава (поліс) постає тоді, „коли виникає спілкування, зв'язок між сім’ями й родами задля благого життя та самоцінного існування”^[6]. Філософ уподібнював державу до таких первинних людських спільнот як сім’я й поселення. При цьому державу він вважав найвищою формою спілкування, яка обіймає і містить у собі всі інші. Людина, на думку мислителя, тільки в державі, у політичному спілкуванні може повністю здійснити свою людську природу. Держава за цією концепцією виступає як розвинута форма патріархальної влади, що здійснюється від імені і на всезагальну користь.

Теократична (теологічна) концепція розглядає державу як таке, що виникло на основі Божого встановлення. У давніх народів Сходу, Єгипту, Греції, Риму вища державна влада обожнювалась. Походження верховних правителів держави проголошувалось божественним.

„Так, у давньому Китаї вірили, що їх країна „Піднебесна” створена, керується й контролюється Небом, тобто Богом, а їхні інтереси – божественного походження. Аналогічні уявлення про верховну владу, державу існували, наприклад, в Японії. У політичній свідомості середньовічних суспільств домінувала ідея, що кожна влада від Бога і що діяльність государя подібна до діяльності Бога, бо вони обидва спочатку упорядковують світ, суспільство, влаштовують певний порядок у ньому, а вже потім управляють.

Метою призначення держави, вчив Фома Аквінський, є „спільне благо”, забезпечення умов для гідного, розумного життя, збереження необхідного для цього порядку. Здійснення такої мети потребує захисту недоторканості існуючої феодально-станової ієрархії, збереження привілейованого становища верстви можновладців і багатіїв, усунення нижчих верств від впливу на суспільство, дотримання усіма приписаного Богом обов’язку підкорятися вищим верствам, управителям, які уособлюють державу. „Спільне благо” в державі може бути досягнуте, на думку Фоми Аквіната, тільки за умови дотримання принципу, згідно з яким досконалість Всесвіту вимагає, щоб у світі була присутня нерівність.

Договірна концепція (суспільної угоди) (Прихильниками цієї теорії були Т.Гоббс, Дж. Локк, Б.Спіноза, Ж.-Ж.Руссо та інші). Теорія суспільного договору трактує виникнення держави на основі угоди, договору між правителями (суверенами) і підданими з метою забезпечення порядку, організації спільного співіснування, на користь загальних інтересів через свідоме самообмеження своєї свободи. „Необхідно, – вважав Т.Гоббс, – щоб кожна людина підкорила свою волю всезагальній волі, яка представляє волю усіх і кожного. Створене в такій спосіб, єдине називається державою”^[7].

Розвиваючи договірну теорію Дж.Локк вказує на недостатню розвиненість, урегульованість відносин у суспільстві в умовах приватної власності. Звідси й потреба у заключенні між людьми суспільного договору, який є умовою спокійного й безпечного користування людьми своєю власністю. Держава зобов’язана охороняти природні права громадян (право на життя, на економічну, політичну і духовну свободу). Якщо держава порушує угоду, то громадяни мають право позбавити впливу будь-яку державну особу і розірвати договір^[8].

В договірній концепції держава розглядається як орган всезагального примирення людей, які, знаходячись у своєму природному, додержавному стані, постійно конфліктували один з одним.

Теорія насильства (захвату) була висунута для пояснення причин виникнення держави наприкінці XIX ст. Найбільший її прихильник Людвіг фон Гумплович, австрійський юрист і соціолог, відповідно до ідей соціал-дарвінізму виокремлював серед найважливіших чинників державотворення війни й територіальні завоювання. Теорія насильства проголошує державу результатом прямої політичної дії – внутрішнього або зовнішнього насилля, завоювання, захвату. За думкою прихильників цієї концепції, наслідком перемоги більшості над меншістю чи більш сильного племені (як правило, кочівників) над більш слабкими (як правило, хліборобами, осідлими племенами) стає створення переможцями держави. Така держава стає органом управління переможеними.

Класова (марксистська) концепція. Ще Томас Мор – засновник утопічного соціалізму переконував, що держава є змовою багатих проти бідних. Але більш розвинений й повний характер ця концепція отримала у марксистів, в працях К.Маркса, Ф.Енгельса та В.І. Леніна у другій половині XIX – на початку XX ст. Марксизм розглядає виникнення держави як наслідок суспільного розподілу праці, появи приватної власності на засоби виробництва, розшарування суспільства на класи. Щоб класи з протилежними етнополітичними інтересами не знищували один одного стала потрібна сила, певний політичний інститут, яка б усмиряла зіткнення, тримала б суспільство в межах „порядка, але порядка, який узаконює та зміцнює гноблення.

Психологічна концепція (Представники Л.Петражицький, Джеймс Фрезер та інші). Ця теорія стверджує, що державне управління необхідне, оскільки люди мають психологічну потребу у підпорядкуванні. Дж. Фрезер пішов далі, пов’язуючи походження царської влади з сакральністю (магічністю). Мислитель вважав, що першими носіями влади – вождями, царями – стали чаклуни, жреці й маги; що підвалиною будь-якої влади є віра людей в чудотворну силу її носія. Ця віра згуртувала людей у спільноти; з релігійно-психологічних ритуалів, звичаїв виникли певні організаційні структури й висувалися керівники – лідери, формувалося централізоване підпорядкування людності. Так, на думку прихильників цієї теорії, через відчуження більшості людей від влади формувалися первісні держави.

В розглянутих концепціях прослідковуються дві основні тенденції в інтерпретації держави. В одній тенденції підкреслюється загальносоціальне значення держави: держава покликана представляти всезагальний інтерес, повинна слугувати інтересам суспільства й особи. Друга тенденція вважає державу знаряддям обстоювання приватних інтересів можновладців, вона виступає засобом гноблення сильними слабких, заможними бідних представників суспільства.