Правові аспекти впливу діяльності людини на середовище

Основна ідея. Для забезпечення охорони навколишнього природного середовища від антропогенних впливів засто­совується ряд механізмів нормативного та правового харак­теру, які реалізуються через такі види діяльності, як еколо­гічна стандартизація, екологічна сертифікація, екологічне нормування, ліцензування екологічно значимої діяльності, екологічний контроль і моніторинг, екологічний аудит і уп­равління природоохоронною діяльністю.

Смислові зв'язки. Екологічна стандартизація — екологіч­на сертифікація — екологічне нормування — ліцензування екологічно значимої діяльності — екологічний контроль і моніторинг — екологічний аудит — управління природо­охоронною діяльністю.

Ключові терміни. Стандарти, ISO, якість навколишнього природного середовища, екологічна сертифікація, екологіч­ні норми та ліміти, нормативи плати за забруднення нав­колишнього середовища, ГДК, ГДВ, ГДС, ГДН, дозволи, погодження, сертифікати, ліцензії, екологічний моніторинг, екологічний аудит, екологічне управління, державне еколо­гічне управління.

Мета — схарактеризувати функціонування окремих ме­ханізмів захисту довкілля від антропогенного забруднення, які реалізуються через певні, детально описані у розділі види діяльності, та функціонування системи, яка об’єднує ці ме­ханізми, що є гарантією забезпечення якості навколишнього природного середовища.

12.5.1. Екологічна стандартизація

Стандартизація займає особливе місце в комплексі заходів щодо гарантування екологічної безпеки навколишнього при­родного середовища. Тільки в Євросоюзі прийнято близько 90 директив у галузі екології. Вони стосуються генеральної політики Євросоюзу з охорони навколишнього середовища, якості води та повітря, промислових ризиків, відходів, шумів тощо.

Екологічні стандарти поділяються на міжнародні, держав­ні, галузеві та локальні. Міжнародні стандарти затверджуються та впроваджуються Міжнародною організацією зі стандарти­зації (ISO), державні — спеціальними постановами Держав­ного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики, галузеві — наказом відповідного мініс­терства чи відомства, локальні — постановою відповідного територіального природоохоронного органу в межах його компетенції.

Стандарти в галузі охорони навколишнього середовища можна поділити на три групи:

• стандарти управління якістю навколишнього природ­ного середовища;

• стандарти якості навколишнього природного середови­ща та дослідження якості;

• стандарти з охорони та захисту навколишнього природ­ного середовища.

Система управління якістю навколишнього природного се­редовища — частина загальної системи менеджменту, яка включає організаційну структуру, діяльність щодо планування, обов’язки, відповідальність, досвід, методи, процеси та ресурси формування, аналіз та реалізацію екологічної політики. Вра­ховуючи те, що управління навколишнім середовищем за своєю природою — міжнародна проблема, яка може бути вирішена тільки на міжнародному рівні, всі закони, норма­тивні документи та стандарти, що стосуються навколишнього середовища, повинні базуватися на одній науковій і мето­дичній базі. Така заява зроблена ISO ще в 1970-ті роки, а в 1996 році опубліковано основні стандарти серії ISO 14000, які встановлюють загальні критерії для оцінювання відповід­ності систем управління навколишнім середовищем, а також принципи й процедури екологічного аудиту та кваліфікаційні критерії для аудиторів з екології. Україна з моменту вступу до ISO бере участь у роботі всіх її комітетів зі стандартизації якості повітря, води, ґрунту.

Система управління навколишнім середовищем має бути організаційною структурою, яка шляхом постійного моніто­рингу та періодичного аналізу має підтримувати ефективність функціонування з урахуванням змін внутрішніх і зовнішніх чинників, а кожен працівник організації повинен усвідомити свою відповідальність за покращення екологічних характе­ристик.

Стандарти якості навколишнього природного середовища та дослідження якості містять нормативи екологічної безпеки. До них відносять гранично допустимі концентрації забруднюю­чих речовин у навколишньому середовищі; гранично допус­тимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та інших видів шкідливого впливу на навколишнє середовище; гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування; гранично допустимі викиди та скиди в навко­лишнє середовище забруднюючих речовин; рівні шкідливого впливу біологічних і фізичних чинників.

Стандарти з охорони та захисту навколишнього природного середовища встановлюють загальні вимоги до охорони від забруднення атмосфери, гідросфери і ґрунтів; правила кон­тролю якості повітря, води і ґрунтів; правила встановлення допустимих викидів шкідливих речовин промисловими під­приємствами; основні вимоги щодо охорони та раціональ­ного використання природних ресурсів; загальні вимоги та правила поводження з відходами.

12.5.2. Екологічна сертифікація

Сертифікація — процедура підтвердження відповідності, за допомогою якої незалежна від виробника (продавця, виконавця) та споживача (покупця) організація засвідчує в письмовій фор­мі, що продукція, процес або послуга відповідає встановленим вимогам. Цілковито новим і поки що незадіяним регулятив­ним механізмом для України є екологічна сертифікація.

• у сфері функціонування господарського комплексу: реалі­зація обов’язкових екологічних вимог природоохоронного законодавства під час ведення господарської діяльності; впровадження систем екологічного менеджменту у струк­тури об’єктів управління; створення екологічно безпечних виробництв, технологічних процесів і обладнання; додержан­ня вимог екологічної безпеки та запобігання забрудненню довкілля під час розміщення, переробки, транспортування, ліквідації та захоронення відходів виробництва й споживан­ня; додержання вимог екологічної безпеки упродовж усього життєвого циклу будь-якої продукції; запобігання ввезенню в Україну екологічно небезпечної продукції, відходів, тех­нологій і послуг;

• у сфері інтеграції України до Європейського Союзу, спри­яння інтеграції економіки країни в Європейський ринок; гармонізація системи екологічної сертифікації з міжнарод­ними та національними системами акредитації та сертифі­кації; підвищення конкурентоспроможності вітчизняної про­дукції; усунення технічних бар’єрів у міжнародній торгівлі; надання екологічному сертифікату та екологічному знаку відповідності статусу документів, які в особі уповноважено­го органу державної влади з екологічної сертифікації гаран­тують додержання вимог природоохоронного законодавства України;

• у сфері міжнародного співробітництва у галузі охорони навколишнього природного середовища: сприяння участі Ук­раїни у формуванні світового механізму охорони навколиш­нього природного середовища; забезпечення виконання Україною міжнародних угод, конвенцій та договорів у при­родоохоронній галузі; виконання міжнародних зобов’язань України у сфері управління якістю навколишнього природ­ного середовища; забезпечення контролю за транскордонним переміщенням забруднювальних речовин та перевезенням небезпечних відходів.

Для державної системи сертифікації можна визначити такі об’єкти обов’язкової екологічної сертифікації:

• екологічно небезпечні — продукція, технології, вироб­ництва;

• системи екологічного управління на виробництвах, пов’язаних із випуском екологічно небезпечної продукції;

• відходи виробництва та споживання, у тому числі еко­логічно небезпечні й ті, що є об’єктом транскордонного пе­ревезення;

• діяльність у сфері поводження з відходами;

• очисні споруди;

• технології та обладнання для підготовки питної води;

• види тварин і рослин, що підпадають під дію Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загрозою винищення.

12.5.3. Екологічне нормування

Одним із базових механізмів регулювання навколишнього природного середовища є державне екологічне нормування.

Екологічні нормативи — закріплені законодавством норми, що регулюють природоохоронні та природоресурсні відносини, спрямовані на задоволення екологічних потреб суспільства та забезпечення оптимальної якості навколишнього середовища людини, мають кількісні значення і визначають рівень еколо­гічної безпеки. За юридичною силою вони поділяються на за­конодавчі норми (закони) та підзаконні норми, які входять до урядових правових актів, нормативних актів міністерств і відомств, актів місцевого рівня, а за змістом юридичного припису — на попереджувальні, заборонні, відновлювальні, заохочувальні та каральні. Екологічні нормативи розробля­ються і вводяться в дію спеціально уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з питань екології й природних ресурсів та іншими уповноваженими державними органами відповідно до законодавства України.

Мета екологічного нормування — встановлення комплексу обов’язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і за­безпечення екологічної безпеки.

Нормування в галузі охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів визначає кількісні показники, які повинні зменшувати антропогенний вплив суспільства до меж, у яких допускається така зміна природного середовища, а це, у свою чергу, дає змогу ме­ханізмам саморегуляції екосистем здійснювати процес від­новлення природних ресурсів і не призводить до деградації довкілля.

Сьогодні розвиток екологічного нормування в Україні здійснюється для забезпечення:

• відповідності норм завданням збереження екосистем;

• розвитку нормативної бази як елемента управління та засобу контролю діяльності суб’єктів господарювання;

• ефективності норм як правових гарантій соціальної за­хищеності людини.

В екологічному нормуванні слід виокремити два напрями: саме нормування та лімітування. При нормуванні визнача­ються нормативи гранично допустимих викидів і скидів за­бруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та інших видів шкідливого впливу на нього, а також норма­тиви плати за забруднення навколишнього середовища і роз­міщення відходів. Мета лімітування полягає у затвердженні для підприємств, установ та організацій лімітів використання чи добування природних ресурсів, лімітів викидів і скидів за­бруднювальних речовин у навколишнє природне середовище та лімітів на утворення і розміщення відходів.

До основних видів екологічного нормування, що ви­користовуються в Україні, належать норми, ліміти та нор­мативи плати за забруднення навколишнього середовища, а також норми, ліміти та нормативи плати за використання природних ресурсів.

Існує система показників, за допомогою яких оцінюється антропогенний вплив — вплив забруднювальних речовин на навколишнє середовище. Основні з них — гранично допусти­ма концентрація (ГДК), гранично допустимий викид або скид (ГДВ, ГДС) та гранично допустиме навантаження (ГДН).

У цілому гранично допустимі нормативи встановлюються для того, щоб поступово досягти нормативу якості природних ресурсів, тобто науково обґрунтованих значень концентра­ції забруднювальних речовин і показників якості (загально- фізичних, біологічних, хімічних, радіаційних) і санітарно- гігієнічних норм у місцях розташування джерел забруднення для забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності люди­ни та природних екосистем.

Ліміти на природокористування — важливий регулятор­ний інструмент, який, обмежуючи економічне зростання, здійснює стабілізацію процесів виробництва та споживання, утримує їх у межах збалансованого екологічно безпечного функціонування суспільства. При цьому сутність такого інс­трументу базується на двох стратегічних засадах: обмеженості можливостей біосфери приймати, поглинати та асимілювати різного роду відходи, вироблені соціально-економічною сис­темою, та кінцевому характері невідновлюваних природних ресурсів. Розробка лімітів у галузі охорони навколишнього природного середовища ґрунтується на відповідних еколо­гічних нормах. Так, ліміти викидів і скидів забруднювальних речовин стаціонарними джерелами, ліміти на розміщення відходів визначаються для підприємств, установ і організацій з урахуванням гранично допустимих обсягів і встановлюють­ся у вигляді дозволів на викиди та скиди.

Окремий вид екологічних норм — нормативи плати за за­бруднення навколишнього середовища та за використання при­родних ресурсів. Вони — компоненти економічного механізму природокористування, які створюють стимули до раціональ­ного використання природних ресурсів і забезпечують ре­альні джерела бюджетного фінансування природоохоронної діяльності. В охороні довкілля важливу роль відіграють нор­мативи плати за понадлімітне забруднення навколишнього середовища та понадлімітне використання природних ре­сурсів, які мають характер штрафних санкцій.

12.5.4. Ліцензування екологічно значимої діяльності

Згідно із Законом України «Про охорону навколишньо­го природного середовища» природокористування в Україні здійснюється в порядку загального та спеціального вико­ристання природних ресурсів.

Залежно від виду діяльності, природного ресурсу, ступеня шкідливості впливу на навколишнє природне середовище та інших чинників видаються дозвільно-погоджувальні доку­менти різної юридичної сили: дозволи, погодження, сертифі­кати, ліцензії.

Право на проведення тих видів господарської діяльності, що підлягають обмеженню, реалізується через ліцензуван­ня. Ліцензування належить до групи традиційних адміністра­тивних механізмів управління. Основні принципи державної політики України у сфері ліцензування — захист прав, за­конних інтересів, життя та здоров’я громадян, захист навко­лишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави. Законодавча основа у цій сфері — Закон України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначає, що ліцензування — видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцен­зійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усу­нення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування.

Отже, ліцензія — єдиний документ дозвільного характеру, який дає право на ведення певного виду господарської діяль­ності, що, відповідно до законодавства, підлягає екологічно­му обмеженню. Ліцензування стосується екологічних аспек­тів і зумовлює необхідність врахування екологічних вимог.

Розвиток ліцензування природокористування та приро­доохоронної діяльності набуває в Україні дедалі ширшого застосування, оскільки воно належить до ефективних інстру­ментаріїв екологічного управління. Ефективність ліцензуван­ня полягає у його комплексності, яке, крім адміністративних важелів управління, об’єднує інструментарії:

• інформаційний — екологічний аудит та екологічну ек­спертизу;

• економічний — визначення умов справляння платежів;

• ринковий — укладення договору з ліцензіатом.

Право на видачу ліцензій мають органи ліцензування: Міністерство екології та природних ресурсів України, Дер­жавний комітет ядерного регулювання України, Національне космічне агентство України, Міністерство палива та енер­гетики України, Міністерство аграрної політики України, Державний комітет України по земельних ресурсах. За цими органами закріплені певні види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню. За видачу ліцензії справляється плата, розмір і порядок зарахування якої до Державного бюд­жету встановлюються Кабінетом Міністрів України. Розвиток екологічного ліцензування має два стратегічних напрями: окреме ліцензування та комплексне ліцензування.

Окреме ліцензування стосується видів діяльності в галузі охорони навколишнього природного середовища та здоров’я населення, а також окремих видів природокористування з уведенням спеціальних дозволів на право розміщення в навколишньому середовищі викидів, скидів забрудню­вальних речовин і відходів. До сфери окремого ліцензування належать, згідно із Законом України «Про затвердження пе­реліку особливо небезпечних хімічних речовин, виготовлен­ня та реалізація яких підлягає ліцензуванню», — небезпечні відходи.

Комплексне ліцензування визначає право на здійснення одночасно викидів, скидів забруднювальних речовин у дов­кілля та розміщення відходів. Цей вид ліцензування поки що не знайшов свого застосування в Україні і потребує форму­вання відповідної законодавчої бази.

У цілому екологічне ліцензування є процесом, що скла­дається з декількох етапів:

• встановлення нормативів впливу на навколишнє при­родне середовище: гранично допустимих викидів і скидів, норм розміщення відходів, граничних норм вилучення при­родних ресурсів або ж відповідних тимчасових лімітів впливу та вилучення;

• обчислення з урахуванням різноманітних коефіцієнтів відповідних ставок платежів за використання природного ресурсу або впливу на навколишнє середовище та встанов­лення конкретного розміру плати;

• внесення нормативів, лімітів і ставок платежів у ліцен­зію та відповідний договір на природокористування.

Після оформлення ліцензії ліцензіат стає об'єктом еколо­гічного контролю.

12.5.5. Екологічний контроль і моніторинг

Державний екологічний моніторинг — базовий механізм системи державного екологічного управління, що створює її інформаційні основи. В Україні в межах своїх повнова­жень його здійснюють Міністерство екології та природних ресурсів України, Національне космічне агентство Украї­ни, Міністерство охорони здоров’я, Міністерство аграр­ної політики, Державний комітет лісового господарства, Державний комітет по земельних ресурсах, Державний ко­мітет по водному господарству, Державний комітет з пи­тань житлово-комунального господарства та їхні органи на місцях.

Міністерство екології та природних ресурсів України здій­снює спостереження за:

• джерелами промислових викидів в атмосферу та дотри­манням норм гранично допустимих викидів;

• джерелами скидів стічних вод та дотриманням норм гранично допустимих скидів;

• станом поверхневих вод суші;

• станом ґрунтів сільськогосподарських угідь із визна­ченням залишкової кількості в них пестицидів і важких ме­талів;

• викидами та скидами з об’єктів, на яких використову­ються радіаційно небезпечні технології;

• станом і складом звалищ промислових і побутових від­ходів;

• станом наземних і морських екосистем;

• станом атмосферного повітря (у тому числі спостере­ження за транскордонним перенесенням забруднювальних речовин);

• атмосферними опадами;

• метеорологічними опадами;

• станом і режимом морських вод;

• станом ґрунтів;

• станом озонового шару у верхній частині атмосфери;

• радіаційною обстановкою (на пунктах радіоспостере- жень і в районах діяльності АЕС);

• станом сільськогосподарських посівів, запасами воло­ги у ґрунті та агрометеорологічними умовами формування врожаю;

• підземними водами з оцінкою їх ресурсів;

• ендогенними та екзогенними процесами;

• здійснює державне еколого-геологічне картування те­риторії України для оцінки стану геологічного середовища та його змін під впливом господарської діяльності.

Підприємства, установи та організації, незалежно від форм власності, діяльність яких призводить чи може призвести до погіршення стану навколишнього природного середовища, зобов’язані вести спостереження за викидами та скидами і розміщенням відходів.

Міністерство екології та природних ресурсів України разом з іншими органами державної виконавчої влади, на­званими вище, забезпечують вдосконалення мереж спосте­режень за станом навколишнього природного середовища, раціоналізацію та оптимізацію роботи служб спостережень, уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, удосконалення бази приладів і систем контролю, створен­ня міжвідомчого банку даних про стан навколишнього природного середовища, створення локальних, регіональ­них і національного центрів моніторингу навколишнього природного середовища, а також координує роботу, що проводиться в Україні за міжнародними природоохорон­ними програмами, у яких використовуються результати моніторингу.

Взаємодія зазначених органів, підприємств, установ, ор­ганізацій і забезпечення функціонування системи державного моніторингу навколишнього природного середовища на всіх рівнях здійснюються відповідно до міжвідомчих положень і технологічних інструкцій.

12.5.6. Екологічний аудит

Один із найефективніших інструментів економіко-еко- логічного контролю у процесі становлення ринкової еко­номіки — екологічний аудит — незалежне дослідження усіх аспектів господарської діяльності підприємства будь-якої фор­ми власності з метою встановлення розміру його прямого та опосередкованого впливу на стан навколишнього природного середовища. Мета екологічного аудиту — приведення приро­доохоронної діяльності до узгодження з вимогами законо­давства та нормативними актами, оптимізація використання природних ресурсів. Ініціатор екологічного аудиту підприєм­ства — адміністрація підприємства.

Міжнародною організацією стандартизації прийня­тий Проект міжнародного стандарту 150/DIS 1410, який вміщує основні вказівки відносно екологічного аудиту у складі основних положень, процедури аудиту систем екологічного менеджменту та кваліфікаційних критеріїв екологічних аудиторів. До його затвердження як аналог рекомендовано використовувати Стандарт Європейського банку реконструкції та розвитку, яким розроблено Про­токол екологічного аудиту для промислових підприємств загального типу, Стандартний формат аудиторського звіту, Робоче керівництво для аудиторів із питань охорони нав­колишнього природного середовища, здоров’я населення та екологічної безпеки.

Головні причини проведення екологічного аудиту такі:

• страхування (запобігання витратам на ліквідацію на­слідків забруднення навколишнього середовища);

• конкуренція на ринку (товари повинні бути екологічно чистими, що підвищує попит на них на споживчому ринку; спеціальним ярликом виділяються товари, які пройшли еко­логічну перевірку);

• придбання (витрати на придбання забрудненої земель­ної ділянки або підприємства можуть виявитись завищеними, що неодмінно покаже подальша екологічна експертиза цих об’єктів);

• законодавство (необхідність роботи із забруднюючими матеріалами).

Оскільки мова йде про дослідження всіх аспектів госпо­дарської діяльності підприємства, екологічний аудит повинен об’єднувати і розширювати програми та методики вже існуючих видів аудиту, а саме виробничого аудиту, аудиту фінансової діяльності, аудиту на відповідність.

Висновок екологічного аудитора має вміщувати таку ін­формацію:

• висновок про адекватність природоохоронної та вироб­ничої діяльності законодавству та нормативним актам;

• висновок про стан фінансово-економічної звітності, обліку, своєчасності та розміру поточних екологічних пла­тежів, цілеспрямованості використання капітальних коштів, які виділені на охорону навколишнього природного середо­вища;

• оцінку впливу підприємства, на якому проводиться аудит, на стан середовища, здоров’я виробничого персоналу, дані про розмір викидів і скидів забруднюючих речовин, ви­робництво яких заборонено міжнародними зобов’язаннями держави;

• результати аналізу темпів росту виробництва продукції та кількості викидів і скидів забруднюючих речовин, спожи­вання енергетичних і матеріальних ресурсів;

• результати порівняльного аналізу основних показників природоохоронної та виробничої діяльності підприємства і подібних підприємств України та інших країн;

• оцінку потенційної безпеки підприємства у разі виник­нення аварійної ситуації, ефективність розробленого плану робіт із ліквідації осередків аварії, наявність необхідних ма­теріально-технічних засобів;

• висновок про професійну компетентність робітників природоохоронних служб підприємства, їх забезпеченість сучасними технічними засобами контролю за додержанням гранично допустимих норм забруднення;

• інформованість керівного та виробничого персоналу про обсяг і характер забруднень навколишнього природного середовища підприємством, рівень морального й матеріаль­ного стимулювання за зниження рівня забруднення, енерго- та матеріаломісткості виготовленої продукції.

12.5.7. Управління в галузі

охорони навколишнього середовища

Загальне визначення екологічного управління, яке відоб­ражає існуючі відносини в системі «природа — суспільство» та їх антропогенний характер, можна сформулювати так: еко­логічне управління — свідомий вплив людини на різноманітні господарські та природні об'єкти і процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а також на людей, пов'язаних із ними, — який здійснюється для отримання бажаних резуль­татів.

Для того щоб екологічне управління відповідало своєму призначенню, необхідно дотримуватися таких вимог:

• принципи, методологія екологічного управління по­винні бути адекватними задекларованим на глобальному і національному рівнях керівним принципам гармонізації жит­тєдіяльності суспільства та збалансованого розвитку;

• впровадження і розвиток екологічного управління ма­ють ґрунтуватися на екологічних функціональних законах і принципах та методології системного підходу;

• для забезпечення методологічної тотожності у підходах екологічне управління повинне мати у своїй основі систему міжнародних регламентів і стандартів, методологію систем­но-екологічного підходу;

• розвиток системного екологічного управління має за­сновуватись на гуманітарних принципах і пріоритетах націо­нальної екологічної політики;

• функції екологічного управління повинні кореспонду­ватися із загальносистемними функціями адміністративного управління;

• екологічне управління має ґрунтуватися на власній за­конодавчій та нормативно-правовій базі, яка за своїм пра­вовим впливом на розвиток суспільства повинна займати домінуюче місце й роль;

• ефективність екологічного управління забезпечується професійно підготовленим управлінським персоналом — еко­логічними менеджерами, підготовка яких здійснюється за спеціальними програмами;

• екологічне управління повинне мати у своєму розпо­рядженні власну інформаційну систему, яка забезпечує моні­торинг реалізації прийнятих рішень.

За системними ознаками найвідчутніше впливають на про­цес гармонізації життєдіяльності суспільства та збалансова­ного розвитку зокрема такі системи:

• державного екологічного управління;

• корпоративного екологічного управління;

• місцевого екологічного управління чи самоврядування;

• громадського екологічного управління;

• басейнового управління;

• управління екологічними мережами (природно-заповід­ним фондом);

• управління екологічною безпекою.

Найвідоміші механізми екологічного управління такі:

• біотичне регулювання навколишнього середовища;

• еколого-господарський баланс територій;

• кадастровий;

• моніторинговий;

• законодавчий і нормативно-правовий;

• економічний;

• адміністративний;

• інформаційно-контрольний;

• науково-освітній;

• громадський.

У різноманітних системах екологічного управління ці уп­равлінські механізми діють по-різному, але фундаментальний для всіх систем — механізм біотичного регулювання, через який реалізуються екологічні закономірності співіснування суспільства та природи.

12.5.8. Державне управління

На підставі біотичних принципів гармонізації життєдіяль­ності та збалансованого розвитку головними напрямами дер­жавного екологічного управління є:

• екологічне оздоровлення деградованих природних об’єктів, ландшафтів і стабілізація екологічного стану дер­жави;

• відновлення природного потенціалу, заощадливе при­родокористування;

• формування національної екологічної мережі;

• охорона навколишнього природного середовища;

• забезпечення екологічної безпеки, зменшення антро­погенного тиску та забруднення відходами;

• екологізація загальних функцій управління державою;

• екологізація соціально-економічного розвитку, впро­вадження принципів збалансованого розвитку;

• розвиток національного екологічного партнерства.

У державній системі екологічного управління застосо­вується загальне управління, яке здійснюється в особі держав­них законодавчих, виконавчих, правових органів, і уповнова­жене, або спеціальне, управління, яке здійснюється суб’єктами, що мають спеціальне повноваження на екологічне управлін­ня відповідно до чинного законодавства. Цей поділ має своє відображення у структурі функцій управління — загальних та спеціальних.

До загальних функцій належать: законодавче регулюван­ня, прогнозування, планування, організація, координація, погодження, контроль і нагляд.

До спеціальних функцій належать: біовпорядження, ре- сурсовпорядження, розподіл і перерозподіл природних ре­сурсів, облік природних ресурсів, спеціалізований контроль, лімітування, нормування, експертиза, моніторинг, вирішення спорів, забезпечення відповідальності за екологічні правопо­рушення, стандартизація, аудит, сертифікація, ліцензуван­ня, страхування, організація освіти, інформування, постійне вдосконалення управління.

Органи загального державного управління — уповнова­жені законодавчими актами органи державної виконавчої влади, які, крім функцій загальнодержавного управління, виконують функції формування та забезпечення реалізації державної екологічної політики, визначення правових ос­нов регулювання екологічних правовідносин, здійснення контролю за додержанням екологічного законодавства. До цих органів належать: Президент України; Верховна Рада України; Рада національної безпеки та оборони України; Кабінет Міністрів України; Представництво Президента в АР Крим; Рада Міністрів АР Крим; Верховна Рада АР Крим; обласні державні адміністрації; Київська міська державна адміністрація; Севастопольська міська держав­на адміністрація; районні державні адміністрації; районні в АР Крим державні адміністрації; районні в м. Києві де­ржавні адміністрації; районні в м. Севастополі державні адміністрації.

До спеціально уповноважених законодавчими актами органів державної виконавчої влади, які виконують цільові функції екологічного управління, належать:

• спеціально уповноважений центральний орган виконав­чої влади з питань екології та природних ресурсів — Мініс­терство екології та природних ресурсів України;

• Державна екологічна інспекція України;

• Державна екологічна інспекція Республіканського ко­мітету АР Крим з екології та природних ресурсів;

• Державні екологічні інспекції в областях;

• Державна екологічна інспекція в м. Києві та м. Сева­стополі.

Таким чином, загальне державне екологічне управлін­ня в Україні здійснюється органами загального державного управління, а уповноважене (спеціальне) екологічне управ­ління — суб’єктами, що мають спеціальне повноваження на екологічне управління відповідно до чинного законо­давства. Слід зауважити, що структура та обов’язки органів державного екологічного управління України знаходяться в стані динамічних змін і оптимізації як в області ієрархіч­ного підпорядкування, так і в області розподілу обов’язків і відповідальності за окремі напрямки екологічної політики держави.

ВИКОРИСТАНА І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

Закон України «Про охорону навколишнього природного се­редовища».

Закон України «Про екологічну експертизу».

ДБН А. 2.2-1-2003. Склад і зміст матеріалів оцінки впливів на навколишнє середовище (ОВНС) при проектуванні і будівництві підприємств, будинків і споруд.

Бобильов С. Н. Економіка збереження біорізноманіття (підви­щення цінності природи). — М.: Наука, 1999. — 322 с.

Боков В. А., Лущик А. В. Основы экологической безопаснос­ти. — Сімферополь: Сонат, 1998. — 224 с.

Качинський А. Б. Безпека, загрози і ризик: наукові концепції та математичні методи. — К.: Інститут проблем національної безпеки, 2004. — 472 с.

Корниенко В. І. Основы менеджмента устойчивого развития. — М.: Ступени, 2002. — 256 с.

Кулагіна Г. Д. Статистика навколишнього середовища. — М.: МНЕПУ, 1999. — 246 с.

Мазур И. И., Молдованов О. И., Шишов В. Н. Инженерная эко­логия. — М.: Высш. шк., 1996. — Т. 1. — 637 с.

Максименко Н. В., Задніпровський В. В., Клименко О. М. Ор­ганізація управління в екологічній діяльності. — Харків: ХНУ ім. В. Н. Каразіна, 2008. — 340 с.

Мацнєв А. І., Проценко С. Б., Саблій Л. А. Моніторинг та ін­женерні методи охорони довкілля. — Рівне: Рівненська друкарня,

2000. — 504 с.

Медоуз Д. Х, Медоуз Д. Л, Рандерс Й. За пределами роста. — М.: Прогресс, 1994.

Миронова Н. Г., Білецька Г. А. Екологічна стандартизація і сер­тифікація. — Львів: Новий світ, 2006. — 140 с.

Моніторинг довкілля / під ред. В. М. Боголюбова. — Вінниця: ВНТУ, 2010. — 232 с.

Мягков С. М. География природного риска. — М.: Изд-во МГУ, 1995. — 224 с.

Орел С. М., Мальований М. С. Ризик. Основні поняття. — Львів: Вид-во Нац. ун-ту «Львівська політехніка», 2008. — 88 с.

Основи екології. Екологічна економіка та управління природо­користуванням / за ред. Л. Г. Мельника, М. К. Шапочки. — Суми: Університетська книга, 2005. — 759 с.

Руденко В. П. Географія природоресурсного потенціалу Украї­ни. — Л.: Світ, 1993. — 240 с.

Стан світу 1999. Доповідь інституту Worldwatch про розвиток на шляху до сталого суспільства. — М.: Всесвіт, 2000.

Титенберг Т. Экономика природопользования и охрана окру­жающей среды/ пер. з англ. К. В. Папенова. — М.: ОЛМА-Пресс,

2001. — 643 с.

Чепурних Н. В., Новосьолов А. Л. Економіка та екологія: розви­ток, катастрофи. — М.: Наука, 1996. — 432 с.

АДРЕСИ В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ

Закон України «Про екологічну експертизу» (www.zakon.rada. gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=45 %2F95- %E2 %F0)

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» (www.zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1264-12).

Постанова Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1995 р. № 870 «Про порядок передачі документації на державну екологічну експертизу» (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=870- 95- %EF)

Агентство США з міжнародного розвитку та навколишнього середовища (US Agency for International Development (USAID) (www. usaid.gov/environment).

ГЕО-2007. Доповідь ЮНЕП (www.grid.no/geo2007).

Інститут Всесвітніх спостережень (Worldwatch Institute) (www. world-watch.org, www.un.org.ua/files/national_ecology.pdf).

Інтернет-видання газети Earth Times (www.earthtimes.org).

Національна Рада з питань науки та навколишнього середовища (National Council for Science and the Environment (NCSE)) (www. cnie.org).

Програма ООН з навколишнього середовища UNEP (United Nations Environment Program) (www.unep.net, www.unep.org/ geo2000).

Проект «Зміни навколишнього середовища та безпеки» (Envi­ronmental Change and Security Project) — проект Міжнародного центру В. Вільсона, представлені поточні події з охорони навко­лишнього середовища, доповіді (www.ecsp.si.edu).

Проект «Зміни навколишнього середовища та безпеки» (Envi- ronmen Change and Security Project) (www.ecsp.si.edu).

Цілі світового розвитку на період 1990—2015 рр. (www. developmentgoals.org).

Лісовий кодекс України (http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/ main.cgi?nreg=3852-12)

Кодекс України «Про надра» (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/ laws/main.cgi?nreg=132 %2F94- %e2 %F0)

ПИТАННЯ

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

1. Мета та основні завдання екологічної експертизи.

2. Об’єкти екологічної експертизи.

3. Якою мірою оцінюється вплив на компоненти навколишньо­го середовища проектованої діяльності?

4. Яка загальна інформація наводиться в розділі ОВНС для кожного компонента навколишнього природного середовища, що розглядається?

5. Опишіть стадії аналізу ризику.

6. Особливості управління ризиком.

7. Особливості розробки заяви про екологічні наслідки.

8. Алгоритм розробки та передачі на державну експертизу НЕЕО.

9. Процедура проведення державної екологічної експертизи.

10. Можливі шляхи проведення державної екологічної експер­тизи.

11. Характеристика та класифікація природних ресурсів.

12. Дайте оцінку ринковим методам грошової оцінки ресурсів і умов навколишнього середовища.

13. Поняття та зміст критерію «шкода природному середовищу».

14. Економічні та екологічні результати інвестування.

15. Основні форми та заходи природоохоронної діяльності.

16. Дайте характеристику стандартам якості навколишнього природного середовища та дослідження якості.

17. В яких сферах діяльності держави екологічна сертифікація сприяє розв’язанню нагальних питань?

18. Охарактеризуйте напрямки екологічного ліцензування.

19. Назвіть основну тенденцію зміни стану глобального навко­лишнього середовища у XXI ст.

20. Назвіть 11 глобальних екологічних проблем за даними до­повідей ГЕО-2002.

21. Назвіть 7 нових екологічних загроз людству за даними до­повідей ГЕО-2007.

22. Коротко охарактеризуйте екологічні проблеми, пов’язані з використанням трансформаційних змін клімату, руйнуванням стратосферного озонового шару та порушенням погодних умов.

23. Коротко охарактеризуйте екологічні та соціально-економічні проблеми, пов’язані з виснаженням лісових ресурсів і скороченням біорізноманіття.

24. До яких соціальних і економічних проблем веде нестача прісної води?

25. Коротко охарактеризуйте екологічні та соціальні проблеми, пов’язані з деградацією земель і зменшенням продуктивності сіль­ського господарства, продовольчої безпеки.

26. Коротко охарактеризуйте екологічні та соціально-економічні проблеми, пов’язані з різким зменшенням рибних запасів.

27. Назвіть основні економічні наслідки хімічного забруднення прибережних зон, води, землі та повітря.

28. Які екологічні наслідки глобальної урбанізації?

29. Які очікувані зміни основних екологічних проблем відповід­но до фонових сценаріїв екологічної Стратегії України?

30. Перерахуйте основні напрямки зниження антропогенного та техногенного навантаження на навколишнє середовище в Україні до 2015 року.

31. Які завдання стоять перед екологами з припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття?

ТЕМИ АНАЛІТИЧНИХ ОГЛЯДІВ

1. Правові основи проведення державної екологічної експертизи в Україні.

2. Нормативні основи розроблення розділу «Оцінки впливів на навколишнє середовище при проектуванні та будівництві підпри­ємств, будинків і споруд».

3. Особливості оцінки впливу виробництва мінеральних добрив на повітряне середовище.

4. Особливості оцінки впливу виробництва алюмінію на водне середовище.

5. Порівняльна характеристика методу оцінки забруднення шля­хом зіставлення фактичних рівнів забруднення з нормативними та методу аналізу ризику.

6. Відмінності у розробці та передачі на державну екологічну експертизу НЕЕО та ОВНС.

7. Порядок і послідовність проведення екологічної експертизи ОВНС.

8. Опишіть алгоритм проведення екологічної експертизи будів­ництва тракторного заводу.

9. Природні ресурси Півдня України.

10. Природні ресурси Західної України.

11. Порівняльна характеристика переваг і недоліків ринкових і неринкових методів грошової оцінки ресурсів та умов навколиш­нього середовища.

12. Шкода навколишньому середовищу, відповідальність за неї та відшкодування.

13. Екологічне інвестування та його результати.

14. Стандарти України в галузі охорони навколишнього при­родного середовища.

15. Характеристика об’єктів обов’язкової екологічної сертифі­кації.

16. Ліміти на природокористування та плата за забруднення.

17. Мій сценарій розвитку Європейського Союзу з урахуванням екологічних проблем.

18. Найбільш імовірний сценарій рішень екологічних проблем високорозвинених країн.

19. Екологічні завдання, які стоять перед країнами, що розви­ваються.

20. Що може запропонувати Україна людству на Конференції Ріо + 20?

21. Імовірний сценарій виконання Стратегії в нашій країні.

22. Конференція ООН з навколишнього середовища та розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та її основні підсумки.

23. Десять років після Ріо: підсумки Всесвітнього саміту зі ста­лого розвитку (Йоганнесбург, серпень—вересень 2002 р.).

24. Роль України в міжнародних екологічних угодах і кон­венціях.

25. Міжнародні угоди щодо зниження «парникового ефекту».

26. Міжнародні угоди про використання Світового океану.

27. Регіональні програми дій ООН щодо боротьби зі спусте- люванням.

28. Конвенція про біологічне різноманіття: цілі та зміст.

29. Комплексний план заходів у Порядку денному на XXI сто­ліття.

30. Основні принципи державної екологічної політики України на період до 2020 року.

31. Реалізація проекту «Глобальна екологічна перспектива» (ГЕО-4).

32. Підсумки рішень по доповіді «Наше спільне майбутнє» Між­народної комісії з навколишнього середовища та розвитку.

33. 27 принципів Декларації Ріо-де-Жанейро, слідувати яким погодилися глави держав.

34. Найважливіші чинники зміни глобального клімату.

35. Виснаження земельних, лісових ресурсів і скорочення біоріз- номаніття.

36. Стан здоров’я населення планети.

37. Проблема забруднення прибережних зон і руйнування еко­систем.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

ДЛЯ САМОСТІЙНОГО КОНТРОЛЮ ЗНАНЬ

1. Для експертизи проектованої діяльності розробляється розділ:

а) ОВНС; b) НЕЕО; с) ЗЕН; d) ЗКПО?

2. Для експертизи екологічної ситуації розробляється розділ:

a) ОВНС; b) НЕЕО; с) ЗЕН; d) ЗКПО?

3. Компоненти та об’єкти навколишнього природного середо­вища, на які впливає планована діяльність, а також ті, сучасний стан яких не відповідає нормативному: а) не розглядаються в роз­ділі ОВНС; b) розглядаються в розділі ОВНС; с) підлягають вилу­ченню зі списку нормованих; d) передаються на розгляд у Кабінет Міністрів?

4. Для оцінки впливів на навколишнє середовище серед компо­нентів виділяється такий: а) космічний простір; b) виплавка металу;

c) клімат і мікроклімат; d) соціальне середовище?

5. Другою стадією оцінки ризику є: а) характеристика ризику;

b) управління ризиком; с) аналіз; d) формулювання висновків?

6. Величина ризику, з якою суспільство погоджується, врахову­ючи положення, що абсолютної безпеки досягти неможливо, вихо­дячи з економічних, технічних, етнічних та інших умов, називаєть­ся: а) небезпечний ризик; b) неприйнятний ризик; с) прийнятний ризик; d) абсолютний ризик?

7. Юридичним документом щодо суті екологічних наслід­ків діяльності та гарантій виконання природоохоронних заходів із забезпечення безпеки навколишнього середовища на весь пе­ріод здійснення планованої діяльності є: а) ПТО; b) КХН; с) ЗЕН;

d) РВО?

8. Громадські слухання повинні проводитись: а) перед розроб­кою НЕЕО; b) перед приїздом еколого-експертної групи; с) після оголошення експертного висновку; d) не повинні проводитись без референдуму?

9. У випадку наявної або можливої потенційної небезпеки об’єктів екологічної експертизи для навколишнього природного середовища: а) ці об’єкти не дозволяється експлуатувати; b) прово­диться державна екологічна експертиза; с) інформація передається до прокуратури; d) проводиться референдум?

10. Екологічним критерієм класифікації природних ресурсів є:

a) за природним джерелом походження; b) щодо можливого вико­ристання в господарській діяльності людини; с) за вичерпністю та можливістю відновлення; d) за технічними можливостями експлу­атації?

11. До об’єктів екологічної шкоди належить: а) технологічний;

b) глобальний; с) генетичний; d) вулканічний?

12. Стандарти Міжнародної організації зі стандартизації в галузі управління якістю навколишнього природного середовища відно­сяться до серії: а) 9000; b) 11 000; с) 14 000; d) 15 000?

13. До об’єктів обов’язкової екологічної сертифікації не від­носиться: а) екологічно небезпечні продукція, технології, вироб­ництва; b) створення замкнутого водообігу; с) діяльність у сфері поводження з відходами; d) очисні споруди?

14. Одним із напрямків екологічного нормування є: а) ліцен­зування; b) екологічна експертиза; с) екологічний аудит; d) ліміту­вання?

15. До дозвільно-погоджувальних документів не належать:

a) сертифікати; b) свідоцтва акредитації; с) ліцензії; d) дозволи?

16. До сфери моніторингу Міністерство екології та природних ресурсів України не належить: а) стан поверхневих вод суші; b) стан наземних і морських екосистем; с) стан ґрунтів; d) мікробіологічне забруднення питної води?

17. Стан глобального навколишнього середовища: а) покра­щується; b) залишається стабільним; с) продовжує погіршуватися;

d) значно покращується; е) катастрофічно погіршується?

18. Виберіть одну з глобальних проблем, яка найскладніше піддається корекції: а) хімічне забруднення, b) руйнування страто­сферного озонового шару; с) нестача прісної води; d) зміна клімату;

e) збільшення частоти та наслідків стихійних лих; f) скорочення біорізноманіття?

19. Виберіть регіон світу, в якому не відбувалося зростання темпів викидів СО₂: а) Європа; b) США; с) Африка; d) Південно- Східна Азія; е) Латинська Америка; f) країни СНД?

20. Вкажіть основну причину руйнування озонового шару: а) за­пуск космічних апаратів; b) глобальне виробництво та споживання хлорфторвуглеців (ХФВ); с) спалахи на Сонці; d) авіація; е) ви­пробування ядерної зброї?

21. На початку 1990-х рр. обсяг вироблених у всьому світі не­безпечних відходів складав: а) 200; b) 300; с) 400; d) 500; е) близько 800 млн т/рік?

22. Максимальна кількість постраждалих від стихійних лих при­падає на: а) Азію; b) Латинську Америку; с) Європу; d) Африку; е) США та Канаду; f) Україну та країни СНД?

23. На частку сільського господарства світу припадає: а) 90 %;

b) 70 %; с) 60 %; d) 40 %; е) 10 % споживання прісної води?

24. У результаті горіння лісів, саван, сільськогосподарських від­ходів, паливної деревини та деревного вугілля щорічно в атмосферу потрапляє: а) близько 1 млрд т Карбону, що становить 10 % його сумарних глобальних викидів; b) близько 2 млрд т Карбону, що ста­новить 20 % його сумарних глобальних викидів; с) близько 3 млрд т Карбону, що становить 30 % його сумарних глобальних викидів; d) близько 4 млрд т Карбону, що становить 40 % його сумарних глобальних викидів; е) близько 5 млрд т Карбону, що становить 50 % його сумарних глобальних викидів?

25. За даними ВООЗ, у 2002 році передчасно померли через ат­мосферне забруднення: а) понад 100000 людей; b) понад 300 000 лю­дей; с) понад 500 000 людей; d) понад 600 000 людей; е) понад 800 000 людей?

26. На сьогодні під загрозою зникнення перебувають: а) понад 3 тисячі видів тварин і майже 20 тисяч видів рослин; b) понад 5 ти­сяч видів тварин і майже 40 тисяч видів рослин; с) понад 6 тисяч видів тварин і майже 50 тисяч видів рослин; d) понад 7 тисяч видів тварин і майже 60 тисяч видів рослин; е) понад 8 тисяч видів тва­рин і майже 70 тисяч видів рослин; f) понад 10 тисяч видів тварин і майже 90 тисяч видів рослин?

27. Протягом 2009 року в результаті виробничої діяльності утво­рилося відходів I—III класів небезпеки: а) 1,2 млн т; b) 0,2 млн т;

с) 0,4 млн т; d) 0,8 млн т; е) 1,0 млн т?

28. Показники утворення відходів у великих містах досягають: а) 130—180; b) 230—280; с) 330—380; d) 430—480; е) 530—580 кг/рік на одну людину?

ВІДПОВІДІ НА ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ