ПЕРСОНАЛІЇ

Аболін Роберт Іванович (18.05.1886, Ліфляндська губернія, Ризький повіт - 27.01.1939, Ленінград) - відомий геоботанік, болотознавець. Пра­цював у Середньоазійському державному університеті, Всесоюзному ін­ституті рослинництва, Грунтовому інституті АН СРСР, Ленінградському інституті геоботаніки.

Беклемішев Володимир Миколайович (Владимир Николаевич Бек­лемишев, 22.09 (4.10).1890- 4.09.1962, Москва) наро­дився в м. Гродно у родині лікаря. В 1913 р. закінчив Імператорський Санкт-Петербурзький університет, спеціалізувався по зоології безхребетних під керів­ництвом професорів В.Т. Шевякова, В.А. Догеля, В.М. Шимкевича. Після закінчення університету був залишений «для підготовки до професорського зван­ня». З 1918 р. працював у Пермському університеті, в 1932 переїхав до Москви, де протягом 30 років був завідувачем відділу Інституту медичної паразито­логії і тропічної медицини ім.

часи «справи лікарів» в 1953 р. був одним з небагатьох діячів АМН, хто надавав моральну і матеріальну підтримку сім’ям безвинно заарештованих. Основні праці: Основы сравнительной анатомии беспозвоночных. 1-е изд.: 1944, 2-е изд.: 1950, 3-е изд. (в 2-х т.): 1964; Медицинская энтомология. 1949; Биогеоценологиче- ские основы сравнительной паразитологии. М.: Наука. 1976. 502 с.; Методология сис­тематики. М.: KMK Scientific Press Ltd. 1994. 250 с.; Медицинская паразитология и па­разитарные болезни. 1960. Вып. 6. С. 752-753.

Бекон Френсіс (Francis Bacon, 22.01.1561- 09.04.1626J - англійський філософ, історик, політичний діяч, фундатор емпі­ризму. В 1584 р. його було обрано до парламенту. З 1617 р. - лорд-хранитель печатки, потім - лорд- канцлер; барон Веруламський і віконт Сент- Олбанський. В 1591р. його притягли до суду за зви­нуваченням у хабарництві, засуджений і звільнений з усіх посад. У подальшому його було помилувано королем, проте він вже не повернувся на державну службу і решту життя присвятив науковій та літера­турній діяльності. Його праці заклали основу індук­тивної методології наукового дослідження, у пода­льшому названої методом Бекона. Свій підхід до проблем науки Бекон ви­клав у трактаті «Новий органон» (1620).

Берталанфі Карл Людвіг фон (англ. Ludwig von Bertalanffy; 19,09. 1901, Ацгерсдорф -12.06.1972, Нью-Йорк) авст­рійський біолог. В 1934-48 доцент, потім профе­сор Віденського університету, в 1949-61 працю­вав у різних університетах США і Канади, з 1961 - професор теоретичної біології університету Альберта (Канада). Першозасновник узагальне­ної системної концепції «Загальна теорія сис­тем». Дослідник ізоморфізму в різних галузях науки. Сам фон Берталанфі описує походження загальної теорії систем як результат конфлікту між механіцизмом і віталізмом. Обидві точки зору бу­ли для нього несприйнятливими. «За цих умов я був вимушений стати за- 309

хисником так званої організмічної точки зору. Суть цієї концепції можна виразити наступним чином: організми суть організовані явища і ми, біоло­ги, мусимо проаналізувати їх у цьому аспекті.... Одним із результатів, отриманих мною, виявилась так звана теорія відкритих систем і станів ру­хливої рівноваги, яка по суті є розширенням звичайної фізичної хімії, кіне­тики і термодинаміки. Виявилося, однак, що я не зміг зупинитися на раз обраному шляху і був змушений прийти до ще більшої генералізації, яку я назвав загальною теорією систем. Ця ідея зводиться до досить давнього часу - я висунув її уперше в 1937 році на семінарі з філософії, що прохо­див у Чіказькому університеті.

Браун Карл Фердінанд (Karl Ferdinand Braun, 6.06.1850, Фульда - 20.04.1918, Нью-Йорк) німецький фізик, лауреат Нобелівської премії з фізики в 1909 р. (разом з Гуілельмо Марконі «за видатний внесок у розвиток бездротової телеграфії»). Винахідник кінескопа. На­родився в сім’ї гессенського чиновника. Відвідував гімназію в м. Фульда. В 1868 р. вступив до Марбур- зького університету, де вивчав фізику, хімію і мате­матику. В 1877 р. Браун стає професором теоретич­ної фізики Марбурзького університету. В 1880 р. він переїздить до Стасбургу і стає професором фізики в університеті Карлсруе. В 1887 р. він переїздить до університету ім. Ебернарда Карла в Тюбінгені, де бере активну участь в за­снуванні і будівництві фізичного інституту. В 1895 р. він стає директорром інституту і професором Страсбурського університету. В 1887 р. незалежно від Ле Шательє сформулював принцип динамічної рівноваги, який наразі носить ім’я принципу Ле Шательє-Брауна. Помер внаслідок нещасного випадку.

Вармінг Йоханнес Еугеніус (Юджин) (Johannes Eugenius Bulow

Warming, 3.11.1841-2.04.1924) - данський ботанік, еколог, альголог, міко­лог і мікробіолог, і фундатор наукової дисципліни екології. Написав пер­ший підручник з екології рослин (1895), читав перший університетський курс з екології, розробив її концепцію.

значний вплив як. Вважав, що об’єктами ботаніко- екологічного дослідження мають бути життєві фо­рми, угруповання і класи угруповань. Угруповання - основний підрозділ, що характеризується трьома рисами: певною фізіономією, певною екологією і певним набором життєвих форм. Написав багато праць з ботаніки, біогеографії, екології, морфоло­гії, історії розвитку і систематики рослин. В 1859 р. почав вивчати природознавство в Копенгагенсько­му університеті, проте залишив його на три з поло­виною роки (1863-1866), щоб працювати помічни­ком данського палеонтолога і зоолога Петера Віль- хельма Лунда, який жив у тропічних лісах Бразилії.

Після повернення в Европу рік вивчав ботаніку в Мюнхенському універси­теті, а в 1871 р. - мікробіологію в Бонському університеті. В тому ж році захистив докторську дисертацію в Копенгагені. З цього часу стає доцентом ботаніки в університеті, а також в політехнічному і фармацевтичному ко­леджі (1873-1882). З 1882 по 1886 Вармінг - професор ботаніки Стокго­льмської вищої школи (згодом перейменованої на Стокгольмський універ­ситет). Брав участь у багатьох експедиціях. З 1885 р. - професор ботаніки Копенгагенського університету і директор ботанічного саду в Копенгагені (до 1911). З 1878 - член Данської Королевської Академії наук. Був прези­дентом Міжнародної асоціації ботаніків (1913); лицарем данського Ордену Даннеброга I ступеня, англійського Королівського Ордена Вікторії і бра­зильського Імперського Ордена Троянди.

Вернадський Володимир Іванович (28.02.1863-06.01.1945) - відо­мий російський геохімік, фундатор вчення про біо­сферу та ноосферу. Народився 28 лютого 1863 року в сім’ї професора економіки й історії Київського і Мо­сковського університетів, видавця журналу «Эконо­мический указатель»; мати - дочка генерала. В 1905 р. учасник установчого з’їзду Конституційно- демократичної партії, на якому був обраний членом ЦК і в подальшому працював у різних її комісіях.

Віттекер Роберт Хардінг (Robert Harding Whittaker, 1920-1981), про­фесор університету в Ітаці (США) - один із визначних екологів нашого ча­су. Загальновідомі його праці з класифікації рослинності й екосистем (1962, 1967, 1973), концепції клімаксу та динаміки екосистем (1951, 1953, 1974), з алелохімічних взаємодій (1970, 1971), про співвідношення еколо­гічних ніш, екотопу і місць мешкання (1973), оцінці первинної продукції біосфери (1973), популяційній демографії (1979), проблемам видового різ­номаніття (1977) тощо. Індекс цитованості (SCI) Р. Віттекера найвищий серед фітоценологів (Розенберг, 1989) і один з найвищих серед екологів у цілому. Узагальнююча його наукові уявлення монографія “Угруповання і екосисте­ми ”, яка вийшла 2-им виданням у 1975 р. (рос. перекл. 1980 р.).

Вольтерра Віто (Volterra Vito) (1860-1940) - італійський математик,

автор загальновідомої класичної математичної мо­делі конкуренції та хижацтва («Математична тео­рія боротьби за існування», 1926).

Обраний членом-кореспондентом Петербурзь­кої Академії наук з 1909 р., а з 1926 р. - почесним членом АН СРСР. Він був наймолодшим сенатором Італійського королівства, борцем з фашизмом та єдиним із сенаторів, хто голосував проти передачі всієї повноти влади Муссоліні.

Гаузе Георгій Францевич (1910-1986) - його праці, присвячені боро­тьбі за існування, є одними з найпопулярніших еко­логічних праць у світі. Автор закону конкурентного виключення (1934). В 1931 р. блискуче закінчив Московський університет, і був залишений в ньому для роботи. Через професора МДУ В.В. Алпатова, який певний час працював в Балтіморі (США) разом з А. Лоткою, Г.Ф. Гаузе дізнається про теоретичні моделі конкуренції останнього і робить спробу пе­ревірити результати моделювання в експериментах на культурах найпростіших, бактеріях і дріжджах.

Отримані результати не були легкими для ін­терпретації, проте Г.Ф. Гаузе доходить висновку, що теоретичні побудови В. Вольтерра і А. Лотки можуть “претендувати” на роль фундаментального екологічного принципу (Гиляров, 1998). В 1932 р. Г.Ф. Гаузе опубліковує результати своїх досліджень в журналі «Quart. Rev. Biol.», а в 1934 р. видає в Балтіморі невелику (160 стор.) монографію “Боротьба за існування” і

публікує статтю в журналі «Science». Ці праці відразу зробили його одним з найвідоміших екологів світу. Щоправда, універсальність його закону не­одноразово ставилася під сумнів. Зокрема, Ю. Одум (1975) відмічає, що“...правило Гаузе (два види не можуть одночасно займати одну й ту ж нішу), ймовірно, справедливе як для лабораторних, так і для природних популяцій, хоч основні докази останнього і були отримані лише при випа­дкових спостереженнях. У природі близькоспоріднені види, чи види, які мають схожі потреби, зазвичай або мешкають в різних географічних зонах, або уникають конкуренції одне з одним якимось іншим чином, наприклад, завдяки відмінностям у добовій чи сезонній активності чи відмінностям у їжі”.

З 1940 р. Г.Ф. Гаузе працює, а потім очолює Інститут з розробки нових антибіотиків АМН СРСР. В 1942 р. разом зі своєю дружиною М.Г. Бражні- ковою він отримує з особливого штаму грунтових бактерій (Bac. brevis var G.-B.) антибіотик граміцидин «С»; за цю роботу йому присуджується Ста­лінськая премія 1946 р., він обирається академіком АМН СРСР... і вже ні­коли не повертається до екологічних проблем, назавжди вписавши своє ім’я в історію екологічної науки.

Геккель Ернст

(Ernst Heinrich Philipp August Haeckel, 16.02.1834, По­тсдам - 9.08.1919, Єна) всесвітньо відомий німець­кий біолог, запровадив у науку термін “екологія” (у праці “Загальна морфологія організмів”, 1866). Мо­лодий професор Єнського університету Ернст Гек­кель в 1860 р. познайомився з “Походженням видів” Ч. Дарвіна і ця книга, за словами самого Геккеля, відразу захопила його. А вже через шість років він видає найважливішу працю свого життя «Загальна морфологія організмів. Загальні основи науки про ор­ганічні форми». Саме в цій праці, присвяченій не стільки морфології, скільки проблемам загальної

біології, Е. Геккель запровадив у науковий вжиток термін «екологія». Піз­ніше він неодноразово звертався до нього - назвемо лише широко відому його актову промову “Про шляхи розвитку і задачі зоології”, виголошену на філософському факультеті Єнського університету в 1869 р. (цитату з ці­єї праці див. в розд.1; навіть Ю. Одум помиляється на три роки, вважаючи першу появу поняття «екологія» саме у цій праці Геккеля; Одум, 1986, т. 1), і монографію “Антропологія” (1874), вважаючи цариною екології “...всі заплутані взаємовідносини тварин і рослин одне з одним і з середовищем... а особливо - цікаві явища паразитизму, сімейного життя, піклування про нащадків, суспільного життя тощо”. Ще одна цитата дозволяє порівняти уявлення про екологію Е. Геккеля і К.Ф. Рульє: “...Що стосується природи умов існування, то вона для кожного окремого виду вкрай складна, в біль­шості випадків нам далека або абсолютно невідома. Вище, говорячи про 313

умови існування середовища, ми брали до уваги переважно неорганічні - вплив світла, тепла, вологи, неорганічної їжі тощо. Однак значно важливі­ше їх і більш впливові для виникнення і пристосування видів органічні фа­ктори, тобто взаємодія всіх організмів між собою” (Haeckel, 1866).

Внесок Е. Геккеля в екологію не обмежується лише запровадженням самого поняття «екологія». Він одним із перших описав і впритул наблизи­вся до важливих теоретичних узагальнень, зокрема до поняття екологічної ніші “...для кожного окремого виду в економії природи є певна кількість місць” (Haeckel, 1866) і консорції (1908), дав чудовий приклад трофічної піраміди (пальми-комахи-комахоїдні птахи-хижі птахи-кліщі-паразити- чні гриби; Геккель, 1908), запровадив термін «бентос». Поняття «екологія» не відразу війшло в науковий лексикон, що обумовлено важким сприйнят­тям тексту «Загальної морфології організмів». Популярне викладення тих же ідей в книзі “Природна історія творення світу” (1868) було зустрінуто читачами з захопленням (Новиков, 1980).

Гіляров Алексей Меркурьєвіч - професор Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, завідувач кафедри загальної екології (його батько - Меркурій Сергійович Гіляров - академік АН СРСР, видат­ний ентомолог, засновник грунтової зоології). Працює над з’ясуванням за­кономірностей динаміки чисельності прісноводних планктонних ракоподі­бних, розробляє теоретичні питання екології, головним чином, популяцій­ної. Автор “Популяционной экологии», «Динамики численности пресноводных планк­тонных ракообразных» та ін.

Грайм Дж. (Grime) розробив класифікацію життєвих стратегій у рос­лин - конкуренти, стрес-толеранти, рудерали, яка дуже схожа на аналогіч­ну систему Раменського, проте ця концепція набула широкого визнання саме після публікацій Дж. Грайма «Стратегія рослин і процеси в рослин­ності» (1979).

Гумбольдт Александр Фрідріх Вільгельм фон (Humboldt A., 1769­1859) славетний німецький натураліст, фітогеограф, один з найвидатніших за всю історію учений- мандрівник. Під час мандрів А. Гумбольдт звернув увагу на ту обставину, що рослини мають тенден­цію зустрічатися у складі певних угруповань. І якщо клімат, грунт і біологічні взаємодії схожі, виника­ють і схожі угруповання рослин. Він також відкрив взаємозв’язок між широтою і висотою над рівнем моря, показавши, що під’йом в гори в тропіках ана­логічно мандрівці на північ (або на південь) від ек­ватору. Одним з перших дійшов висновку про необ­хідність синтезу наук при дослідженні природного комплексу, що включає живі й абіотичні елементи, пропагував ідею цілісного вивчення природи.

Даль Карл Фрідріх Теодор (Dahl Karl Friedrich Theodor, 1856-1929) - німецький зоолог, планктонолог і фахівець з хеліцерових, учень Карла Мьобіуса, асистент професора в Кільському університеті і куратор Зооло­гічного музею Берлінського університету. Автор однієї з кращих книг із зоогеографії (Dahl, 1921-1923). Сприяв уніфікації екологічної та біогео­графічної термінології. Автор терміну «біотоп» (Dahl, 1908) як найменшо­го гомогенного ансамблю фізико-географічного середовища, субстату біо­ценозу.

Докучаев Василь Васильович (1846-1903) Відомий російський при­рододослідник, фундатор наукового ґрунтознавства. Народився 1 березня 1846 р.в с. Мілюково Смолен­ської губернії, в сім’ї сільського священика. Як і за­ведено, пішов слідом свого батька - духовне учили­ще, семінарія, академія; проте в перший рік навчан­ня в Петербурзькій духовній академії він її кидає і вступає на фізико-математичний факультет природ­ничого відділення Петербурзького університету. Слухає лекції Д.І. Менделеєва, А.М. Бутлерова, А.Н. Бекетова, П.Л. Чебишева та інших видатних росій­ських вчених. Науковий інтерес В.В. Докучаєва зо­середився на дослідженні грунтового покриву Європейської Росії, зокрема чорнозему. В 1883 р. виходить у світ монографія “Російський чорнозем”. В.В. Докучаєв вважає, що чорнозем “...для Росії дорожче за всяку нафту, всякого кам’яного вугілля, дорожче золотих і залізних руд; в ньому - ві­ковічне, невичерпне російське багатство!” (Докучаев, 1954). Воістину, “що маємо - не бережемо, втративши - плачемо”... У 1892 р. виходить ще одна важлива книга - “Наши степи прежде и теперь ” (цікавий і підзаголовок - “Издание в пользу пострадавших от неурожая”). У цій праці “озвучено” дуже важливе теоретичне досягнення В.В. Докучаєва - “...розуміння ним ландшафту як динамічної системи природних тіл і процесів”. Експедицій­ними дослідженнями протягом всієї його активної наукової діяльності бу­ли охоплені північна границя чорноземної полоси, чорноземи України, Молдови, Центральної Росії, Заволж’я, Криму, північні схили Кавказу. В 1899 р. виходить ще одна невелика, проте етапна робота - “К учению о почвенных зонах. Горизонтальные и вертикальные почвенные зоны”. Фактично, це була його остання робота - в 1900 р. він хворим повертається з поїздки до Тифлісу (Тбілісі) і потрапляє в лікарню (останні три роки він перебуває у стані важкої психічної депресії). Його учень В.І. Вернадський писав: “Це був російський самородок, який йшов своїм шляхом, цілком склався в Росії” (1922).

Зюсс Едвард (Suess E.) (20.08.1831, Лондон -26.04.1914, Відень) авст­

рійський геолог. У 1852 р. закінчив Віденський полі­технікум, з 1857 по 1901 - професор геології Віден­ського університету. В 1898-1911 - президент Віден­ської АН. З 1873 був членом рейхстагу. Досліджував геологічну будову і тектоніку Альп, Ломбардської западини, Апеннін. У своїй праці “Походження Альп” (1875) запропонував поняття “біосфера”. В цій книзі розвивав погляди про утворення гір на основі контракційної гіпотези, яка пояснює тектонічні про­цеси і виникнення складчастості охолодженням і сти-

сканням Землі. Основна наукова праця - «Лик Землі» (Т.1-3, 1883-1909), в якій дано зведення всіх регіональних досліджень, проведених до початку 20 ст. в різних країнах, та узагальнені уявлення про будову і розвиток зем­ної кори в її континентальних частинах на основі контракційної гіпотези. Ця праця спричинила великий вплив на розвиток різних галузей теоретич­ної геології.

Елтон Чарльз Сазерленд (Elton Charles Sutherland, 1900-1991) - ві­домий американський зоолог і еколог, одна з найві- доміших його праць - “Екологія тварин” (1927). Ч.С. Елтон одним з перших надав ніші сенсу “функ­ціонального статусу виду в угрупованні”, розвиваю­чи уявлення Ч. Дарвіна про спосіб життя виду, ролі, “професії” і його місці в економіці природи. Так, за Елтоном, під нішею тварини розуміють спосіб жит­тя і зокрема спосіб харчування в тому ж розумінні, в якому говорять про професію в людському суспіль­стві. При цьому підкреслюється, що ідея ніші має суто екологічний, а не таксономічний характер.

Клементс Фредерік Е. (Frederic E. Clements, 1874-1945) - американ­ський еколог, багато років був лідером не лише аме­риканської геоботаніки і екології, але й справляв ве­личезний вплив на дослідження в Канаді, Англії, Австралії, Індії і Європі. Наріжним каменем теоре­тичних побудов Ф. Клементса було вчення про угруповання як організм: “Одиниця рослинності - клімакс-формація... Формація зароджується, росте, дозріває і вмирає як організм... Далі, кожна клімакс- формація здатна знову самозароджуватися, повто­рюючи точно в більш важливих рисах етапи свого розвитку... Клімакс-формація - дорослий організм...

Сукцесія - процес репродукування формації...” (Clements, 1916). Ф. Кле-

ментс запровадив у екологію і фітоценологію сотні нових термінів, багато з яких виявилися корисними і впевнено увійшли в екологічну науку (се­рійне угруповання, біом).

Лавуазьє Антуан Лоран (Antoine L. Lavoisier, 26.08.1743-08.05.1794)

- один із фундаторів хімії і еколог. У 1792 р. А. Ла­вуазье підготував доповідь Французській Академії наук (дійсним членом якої він став у 1772 р.) працю під назвою “Колообіг елементів на поверхні земної кулі ”. Це була суто екологічна праця. “Рослини отримують з оточуючого їх повітря, з води і з усіеї неживої природи в цілому речовини, необхідні для їхнього організму. Тварини живляться або рослина­ми, або іншими тваринами, так що в решті решт ре­човини, з яких будуеться їхній організм, беруться з повітря або з мінерального царства. Нарешті, бро­діння, гниття і згорання безперервно повертають до повітря атмосфери і в мінеральне царство ті вихідні речовини, які у них запозичили рослини чи тварини. Якими шляхами здійснює природа цей дивовижний колообіг ре­човин між трьома своїми царствами ? “Оскільки згорання і гниття суть за­соби, які природа використовує для того, щоб повернути в мінеральне цар­ство ті матеріали, які вона з нього вилучила для створення рослин і тварин, то розвиток рослин і тварин має являти собою явища, зворотні згоранню і гниттю...”.

Через 70 років великий природодослідник Франції Луї Пастер (L. Pasteur) в Доповіді міністру освіти про успіхи хімічних і біологічних наук “Роль бродіння в природі” високо оцінив доповідь А. Лавуазьє, відзначив його пріоритет у розбитті “...на три складових елемента, до яких зводиться проблема безперервності життя на поверхні Землі (продуценти, консумен- ти і редуценти)”. І хто знає, якби не гільйотина Великої французьскої ре­волюції (А. Лавуазьє за рішенням революційного трибуналу був гільйото- ваний 8 травня 1794 р.), ми вели б відлік другого етапу розвитку екології з праць А. Лавуазьє, а не Е. Геккеля...

Ламарк Жан Батіст П’єр Антуан де Моне Шевальє (Jean-Baptiste

Pierre Antoine de Monet, Chevalier de Lamarck; 1744­1829) - славетний французький природодослідник. Одна з найвідоміших його праць - “Філософія зоо­логії” (1809), в якій викладено теорію еволюційного розвитку тваринного світу. Запровадив терміни “безхребетні”, “біологія”. Ж.Б. Ламарк у 1802 році у своїй книзі “Гідрогеологія ” писав “Який вплив жи­вих тіл на речовини, які знаходяться на поверхні зе­мної кулі та які становлять її кору, й які загальні ре- 317

зультати цього впливу...” Всі мінерали зовнішньої кори Землі, і складені з них низовини, горби, долини і гори є виключно продуктами тварин і рос­лин, котрі існували на цих ділянках поверхні земної кулі”. Згодом В.І. Ве- рнадський відмічав, що у розумінні Ламарка жива речовина є створювачем головних гірських порід нашої планети й тим самим французький учений “дав яскраве уявлення про значення біосфери в історії нашої планети”.

Левенгук Антон Ван (Antoni van Leeuwenhoek, 1632 - 1723) - гол­ландський натураліст, який значно вдосконалив мікроскоп, основополож­ник наукової мікроскопії, член Лондонського Коро­лівського суспільства (з 1680 року), вперше в історії за допомогою свого мікроскопу спостерігав мікро­скопічну структуру різних форм живих організмів. Зустрічаються різні варіанти написання імені учено­го - Антон, Антоні, Антоній і Антоніус. Антоні ван Левенгук народився 24 жовтня 1632 року в Делфті, в сім'ї майстра-кошикаря Філіпса Тонісзона. Антоні узяв собі прізвище Левенгук по назві сусідніх з його будинком Левових воріт (Leeuwenpoort). Сполучен­ня «гук» в його псевдонимі означає «куточок» (hoek). Батько помер, коли Антону було шість років. Мати направила хлопчика вчитися в гімназію в передмістя Лейдену. Дядько майбутнього натураліста навчив його основам математики і фізики. У 1648 році Антон поїхав до Амстердама вчитися на бухгалтера, але замість навчання влаштувався на роботу в галантерейну лавку. У 1654 році він повернувся в рідний Делфт, де потім жив до самої смерті. Купивши лавку, він зайнявся торгівлею. За свідченням сучасників, Левенгук дружив з художником Вермером, а після його смерті став його душоприказником. Оволодівши ремеслом шліфівальника скла, Левенгук став відомим майстром і успішним виготівником лінз. Усього за своє жит­тя він виготовив близько 250 лінз. Встановлюючи свої лінзи в металеві оправи, він створив мікроскоп, досягши 300-кратного збільшення, і з його допомогою проводив передові на ті часи дослідження. Серед іншого Леве­нгук першим відкрив кров'яні тільця, описав бактерії, найпростіші, сперматозоїди, будову очей комах і м'язових волокон, знайшов і описав ба­гато інфузорій, гідр тощо. Левенгук помер 26 серпня 1723 року в Делфті. Роботи Левенгука: «Sendbrieven ontleedingen en ontkellingen etc» (1685-1718, нідерла­ндською мовою); «Opera omnia s. arcana naturae» (1722, латинською мовою).

Ле Шательє Анрі Луї (Le Chatelier, 8.09.1850-17.09.1936) - французь­кий фізик і хімік Анрі Луї Ле Шательє народився в Парижі. Його бать­ко, гірський інженер, який брав участь у будівництві французьких заліз­ниць, залізниць, з раннього віку прищеплював сину любов до наук. Ле Шательє навчався в коледжі Роллан у Парижі, Політехнічній школі і Вищій гірській

школі. Одночасно він працював у лабораторії А. Сент-Клер Девіля і слухав лекції в Колеж де Франс. Крім природничих наук Ле Шательє з захоплен­ням займався питаннями релігії і древніми мовами. Після закінчення вірської школи працював гірським інженером в Алжирі і Безансоні. З 1877 по 1919 р. Ле Шательє був професором Паризької Вищої гірської школи, де викладав загальну і технічну хімію. Він був також професором кафедри загальної хімії в Колеж де Франс (1898-1907), а з 1907 по 1925 р. - професором Паризького університету. В 1907 р. його було обрано членом Паризької академії наук. Більшість праць Ле

Шательє присвячі практичним проблемам. Він був одним із перших хімі­ків, які систематично проводили фундаментальні дослідження металургій­них і хіміко-технологічних процесів. У 1884 р. Ле Шательє сформулював принцип динамічної рівноваги, який наразі носить його ім’я (незалежно від Ле Шательє цей принцип був сформульований в 1887 р. Карлом Фердінан- дом Брауном. Згідно з цим принципом, система, яка знаходиться у стані стійкої хімічної рівноваги, при зовнішньому впливі (зміні температури, ти­ску, концентрації реагентів тощо) прагне повернутися до стану рівноваги, компенсуючи спричинений вплив.

Лібіх Юстус Йоганн фон (Justus Liebig, 12.05.1803-18.04.1873) - ви­датний німецький агрохімік, який започаткував основи агрохімії і теорії мінерального живлення рослин. Одержав блискучу освіту в Бонському і Ерлангенському університетах, а також під керів­ництвом Ж.Л. Гей-Люссака в Сорбоні. З 1824 р. (у віці 21 рік) почав викладати в Гісенському, а потім і в Мюнхенському університетах. У 1825 р. у Гісе- ні він організував одну з кращих у Європі аналіти­чну лабораторію, з 1830 р. він іноземний член- кореспондент Петербурзької Академії наук. Коло наукових інтересів Ю. Лібіха надзвичайно широке, проте головним чином - це органічна хімія. Відкрив (1823) ізометрію, один з творців теорії радикалів, автор хімічної теорії бродіння і гниття. Він став одним з основоположників агрохімії і са­ме через неї впритул підійшов до екології. В 1840 р. сформулював закон мінімуму. У подальшому цей закон став застосовуватися для будь-яких екологічних факторів - У. Тейлор (Taylor, 1934) включив у закон, крім по­живних речовин, температуру, час тощо. В. Тишлер сформулював цей за­кон у такому вигляді: “Склад біоценозу з видів і числа особин визначаєть­ся тим фактором, який там знаходиться у песимумі” (Tischler, 1949).

Ліндеманн Раймонд Лаурел (Lindemann R.L., 1915-1942J - славетний американський еколог, гідробіолог, автор закону 10- ти відсотків (закону Ліндеманна). В 1942 р. на шпа­льтах журналу "Ecology" з’явилася стаття молодого американського дослідника Р. Ліндемана " Трофо- динамічний аспект екології", яка стала надзвичайно популярною. В цій праці екосистема визначається як "сукупність фізико-хіміко-біологічних процесів, що протікають в будь-яких масштабах простору- часу". Зараз очевидно, що це визначення обігнало свій час. Цікаво, що публікація статті Ліндемана йшла сутужно - два рецензенти (досить відомі на той час фахівці) дали негативні відгуки на рукопис, підкресливши, що лімнологія потребує не спекулятивних ідей, а конкрет­них фактів. І врешті-решт робота була опублікована завдяки настирливості вчителя Ліндемана - молодого відомого професора Дж. Евеліна Хатчінсо- на, який дуже високо оцінив наявні в статті ідеї та фактичні дані. На жаль, сам Ліндеман так і не встиг побачити свою статтю опублікованою - він помер після тяжкої хвороби у віці 26 років.

Лотка Альфред Джеймс (Lotka A.J., 1880-1949) американський ма­тематик, автор математичної моделі конкуренції та хижацтва. Альфред Ло­тка народився в 1880 р. у Львові, який на той час знаходився на території Австро-Угорщини і назива­вся Лембергом. У 1901 р. Лотка з дипломом бакала­вра приїздить до Лейпцігу, де в той час активно пра­цював один з фундаторів фізичної хімії - Вільгельм Фрідріх Оствальд, який в своїх лекціях відстоював значення термодинамічних принципів і особливо енергетичного підходу, покликаного, як він вважав, стати організуючим началом для фізичних і біологі­чних наук. Ці ідеї спричинили колосальний вплив на Лотку, який потім, коли уже працював у США, спробував впорядкувати біологію у відповідності з фізичними принципа­ми. Одна з перших праць А. Лотки називалась "Елементи фізичної біоло­гії". Сам Лотка не вважав себе екологом, а свою книгу адресував перш за все фізикам і хімікам, плекаючи надію привернути їхню увагу до сфери біології, де вони могли б з успіхом застосувати добре знайомі їм принципи. Ще раніше на праці Лотки звернув увагу один із засновників популяційно­го напрямку в екології - Раймонд Пьорл, який не лише залучає Лотку до безпосереднього співробітництва, але і підтримує його прагнення написати книгу. Через Пьорла і професора Московського університету В.В. Алпато­ва (який певний час працював у Пьорла в Балтіморі) результати дослі­джень А. Лотки стають відомі студенту Московського університету Г.Ф.

Гаузе, який відразу ж робить спробу експериментально перевірити запро­поновану Лоткою модель динаміки взаємодії хижака і жертви. Значну ува­гу Лотка приділяє і еволюції, причому розглядаючи її не в традиційному для біології аспекті, тобто не як зміни в часі організмів, а як еволюцію всієї біосфери (хоч цей термін він не використовує, а говорить тільки про круп­ні "біологічні системи"). Згідно сформульованому Лоткою правилу, "на­прямок еволюції такий, що загальний потік енергії, який проходить через систему, досягає максимальної величини, можливої для даної системи".

Макартур Роберт (Robert MacArthur) (1930-1972). В екології мирно співіснують дві методологічні установки - апостеріорна, чи екстенсивна («давайте збирати матеріал, а там побачимо, що з цього вийде» - на цьому базується багато пошуко­вих і режимних спостережень) і апріорна, або інте­нсивна («спочатку було слово...» - пропонується гіпотеза, під спростування чи докази якої і збира­ється екологічна інформація). Одним з лідерів і ос­новоположників апріорного підходу в екології був Роберт Макартур. Отримавши математичну освіту, він зближується з екологами, які групуються навко­ло Дж. Хатчінсона (в той час вже члена Національної академії наук США; остання обставина дозволяла друкувати праці колег за його рекомендацією без загального рецензування, що особливо важливо було для піонерних праць Р. Макартура; див. Гиляров, 1997).

Одна з перших його праць була присвячена аналізу співвідношення чисельності різних видів в угруповані (т. з. “модель розламаного стержня”; цікаво, що подальший розвиток ця модель отримала в 1978 р. в “моделі експоненційно розламаного стрижня” В.Д. Федорова). Крім теоретичних розробок він освоює і проводить дослідження в природі як еколог- польовик. Так, його праця з аналізу характеру конкуренції комахоїдних птахів роду Dendroica (схожих на наших славок) у хвойних лісах північно­го сходу США фактично на десять років випередила поняття «гільдії» (Root, 1967) і розширила уяву про простір екологічних ніш. Ця робота Р. Макартура, опублікована в 1958 р. в журналі «Ecology», стала основою його дисертації і була відзначена як краща екологічна публікація року. На­ступне десятиліття Р. Макартур проводить інтенсивні теоретичні дослі­дження з Е. Піанкою, Дж. Коннелом, Е. Уілсоном. Разом з ними він публі­кує яскраву за ідеями і за викладом, невелику за обсягом (всього 200 с.) книгу “Теорія острівної біогеографії”. Основна конструкція роботи - «рі­вноважна теорія острівної біогеографії», яка полягає в уяві про те, що “...кількість видів, які населяють острів, визначається рівновагою між іміг- рантами і вимиранням, причому сама рівновага має динамічний характер: види безперервно вимирають і заміщуються (за рахунок іміграції) тими ж чи іншими видами” (Бигон, Харпер, Таунсед, 1989, т. 2). Остання праця Р.

Макартура “Географічна екологія” (видана в 1972 р.) була написана ним всього за кілька місяців, коли він уже знав діагноз своєї невиліковної хво­роби. Помер Р. Мак-Артур від раку нирки. Йому було 42 роки.

Мьобіус Карл Август (Mobius Karl A., 7.02.1825, Айленбург - 26.04.1908, Берлін) - німецький зоолог, гідробіолог, один з фундаторів екології, перший директор При­родничого Музею (нім. Museum fur Naturkunde) в Берліні. Народився в Саксонії. В чотири роки всту­пив до початкової школи Айленбургу, а у віці 12 років батько відправив його навчатися на викладача. В 1944 р. Карл з відзнакою склав усі іспити і посту­пив на роботу вчителем у Зезені. В 1849 р. Мьобіус почав вивчати природознавство і філософію в Бер­лінському університеті імені Гумбольда. Закінчив­ши університет, Карл починає викладати зоологію, ботаніку, мінералогію, географію, фізику і хімію у вищій школі Джоана в Гамбурзі. В 1863 р. Мьобіус відкриває перший в Германії морський аква­ріум в Гамбурзі. В 1868 р., отримавши ступінь доктора наук в Галле- Віттенберзькому університеті, Карл стає професором зоології в універси­теті Кіля і директором Зоологічного Музею. Серед наукових інтересів Мьобіуса центральне місце посідали морські тварини. В 1868-1870 рр. Мьобіус досліджував середовище існування устриць, головним чином для того, щоб з’ясувати можливість розведення устриць в прибережних водах Германії. Досліджував устричні банки узбережжя Північного моря, вивчав умови існування устриць та їхні біологічні зв’язки з іншими організмами. Запропонував поняття “біоценоз” (1877) та дав чітке його визначення. Учасник експедицій з досліджень морської фауни Північного і Балтійсько­го морів (1871-1872) та океану (1874-1875). В 1888 р. Мьобіус став управ­ляючим Зоологічних колекцій в Берлінському Музеї Природознавства і професором систематики і біогеографії в університеті Гумбольда, де ви­кладав до 1905 року, після чого у віці 80 років залишив цю роботу.

Одум Юджин (Eugene Pleasants Odum, 17.09.1913 - 10.08.2002) - всесвітньовідомий американський еколог, нале­жить до династії знаменитих екологів, автор низки найпопулярніших у світі підручників з екології. Прізвище Одум добре відомо і в США, і в усьому світі. Старший з Одумів, батько Юджина, - Говард Вашингтон Одум - проводив свої дослідження в південних штатах Америки і узагальнив їх в моно­графіях “Південні райони Сполучених Штатів” (1936) і “Районування Америки” (1938); саме йому була присвячена брошюра Ю. Одума “Екологія”, 322

яка вийшла в 1963 р. в серії “Сучасна біологія” і перекладена російською мовою в 1968 р. Брат Юджина - Говард Томас Одум був директором Ін­ституту морських наук Техаського університету, зараз - професор унівеси- тету у Флориді - продовжує активно розвивати «енергетичний напрямок» в екології. З кінця 60-х років публікуються праці з морської екології В. Є. Одума, почали з’являтися публікації Елізабет С. Одум...

Наукову діяльність Ю. Одум розпочав як еколог-орнітолог і вже одна з перших його публікацій стосувалася теоретичних конструкцій і назива­лась “Концепція біому стосовно до розподілу північноамериканських пта­хів” (1945). Ю. Одум довгі роки очолював кафедру університету в Афінах, штат Джорджія. Ще в 1954 р. він опублікував підручник-монографію “Ос­нови екології”, яка багаторазово перевидавалася з урахуванням сучасних екологічних уявлень і була перекладена російською мовою в 1975 р. (пере­клад з 3-го видання 1971 р.). Відома книга Ю. Одума “Экология” також перекладена на російську мову і вийшла з друку в СРСР у двотомному ви­данні (1986). В 1998 р. побачила світ остання монографія Ю. Одума “Еко­логія. Міст між наукою і суспільством ”, в якій він постає з дещо несподі­ваного боку. В цій праці Ю. Одум стає до лав «інвайроменталістів», внося­чи свій внесок у створення науки, яка інтегрує закони біології і розвитку людського суспільства - “...екологія - інтегруюча наука, що має величез­ний потенціал для створення мосту між наукою і суспільством, що й під­креслював новий підзаголовок”. Ю. Одум пояснює свій інтерес до цієї проблематики впливом книги Ч. Сноу (Snow, 1959) “Дві культури” і прагненням запропонувати екологію в якості кандидата на роль “третьої культури” для зв’язку не лише природничих і соціальних наук, але і більш широко - науки і суспільства в цілому.

Пюттер Август - німецький біолог, запропонував методику визна­чення продукції і деструкції в гідроекосистемах за балансом кисню. Розро­бив теорію осмотичного живлення гідробіонтів (1919), згідно якої перева­жну частину раціону гідробіонти різних груп (від найпростіших, кишково­порожнинних і до риб включно) отримують осмотичним шляхом. В 1931 р. Август Крог піддав критиці низку положень осмотичного живлення гідро­біонтів (зокрема, А. Пюттер головний акцент робив на риб, а у них, якраз, частка осмотичного живлення мінімальна з досліджених гідробіонтів; кри­тикував А. Крог і низку методичних підходів до дослідження проблеми, хоч не піддавав сумніву саму можливість гідробіонтів до засвоювання час­тини органічних сполук з розчину). Проте широкими верствами наукової громадськості ця стаття А. Крога була сприйнята як «розгром» теорії ос­мотичного живлення гідробіонтів. Це на десятки років відкинуло дослі­дження проблеми осмотичного живлення різних груп гідробіонтів (дета­льніше про цю проблему можна почитати в: Хайлов К.М. Экологический метаболизм в море. - К.: Наук. думка, 1971. - 252 с.).

Раменський Леонтій Григорович (1884-1953) - російський еколог, ботанік і географ, д.б.н. Керував інвентаризацією кор­мових угідь у країні, розробив кількісні методи в гео­ботаніці. Першим розробив класифікацію життєвих стратегій у рослин - віоленти, патієнти, експлеренти (виповнювані), порівнюючи їх з левами, верблюдами і шакалами (1938), проте вона стала широко відомою після аналогічних публікацій Грайма (Grime, 1979). Л.Г. Раменський ніколи не працював в системі Акаде­мії наук - понад 25 років він працював у Державному Луговому інституті (після реорганізації 1931р. - Все­союзний Інститут кормів).

Рульє Карл (Шарль) Францевич (20.04.1814-04.1858) - професор Московського університету, автор знаменитої праці “Життя тварин по відношенню до зовнішніх умов ”. Поряд з А. Гумбольдом К.Ф. Рульє - перші фунда­тори системного дослідження природи, носії та по­лум’яні пропагандисти ідей цілісного світосприй­мання, тобто екосистемного підходу. К.Ф. Рульє - син полоненного французького солдата і російської акушерки. Після закінчення Медико-хірургічної академії він служив у полку і лише останні 14 років професійно зайнявся наукою, “природною історі­єю”, ставши професором Московського університе­ту. Рульє-теоретик не залишив узагальнюючої праці з повним викладенням своїх поглядів, які багато в чому передбачили основні положення екології, яка виникла через десятиліття. Проте велика кількість його статей визна­чили «обличчя» російської екології другої половини XIX і початку ХХ століть. У 1852 р. він сформулював відому метафору про “три вершки бо­лота” (її як епіграф використав у своїй магістерській дисертації його учень Микола Олексійович Сєвєрцов). К.Ф. Рульє був блискучим теоретиком і популяризатором - його загальнодоступні університетські й публічні лек­ції сприяли пропаганді нового екологічного напрямку. Вихідним теоретич­ним положенням, що мало визначальне значення для розвитку екологічних ідей Рульє був принцип найтіснішого взаємозв’язку організму з навколиш­нім середовищем і безперервного їх розвитку. “Уявити собі тварину, відді­лену від зовнішнього середовища...означало б уявити собі не лише вели­чезний, але навіть, за нашими поняттями, неможливий парадокс” (Рулье, 1845). “Під зовнішніми умовами ми розуміємо все те, що діє на тварину ззовні, тобто повітря, тепло, воду, грунт, рослини, що ростуть на землі, тварини, що живуть на ній і саму людину, коли вона діє на яку-небудь тва­рину” (Рулье, 1848). Вночі з 9 на 10 квітня 1858 р., повертаючись додому, К.Ф. Рульє втратив свідомість, упав і невдовзі помер, не приходячи до тя-

ми. На пам’ятнику на Ввєдєнському цвинтарі в Москві викарбувані його слова: “В природе нет покоя, нет застоя... В природе всеобщее непрерыв­ное движение и безусловная смерть невозможна”.

Сукачов Володимир Миколайович (26.05(07.06).1880-09.02.1967) - російський біогеоценолог, розробив вчення про рос­линні угруповання - фітоценози. Фундатор вчення про біогеоценози (1940). Наукова діяльність В.М. Сукачова, який тривалий час був лідером російських геоботаніків і екологів, розпочалася наприкінці ХІХ ст. В цей час у наукових товариствах Петербургу ще працювали такі крупні вчені й особистості, які ви­значали «обличчя» вітчизняної екології, як С.І. Ко- ржинский, А.Н. Бекетов, В.В. Докучаєв, Г.І. Танфі- льєв та ін. Особливу роль у формуванні Сукачова- еколога відіграв Г.Ф. Морозов, під впливом ідей якого він розпочав інтен­сивне дослідження лісів, які назавжди залишилися для нього об’єктом № 1. Перша праця, в якій вже звучать “теоретичні мотиви”, - “Про ботаніко- географічні дослідження в Бузулукському борі Самарської губернії” (1904). В 1920 р. В.М. Сукачов обирається член-кореспондентом, а в 1943 - ака­деміком АН СРСР. В 1915 р. він став членом-засновником Російського бо­танічного товариства, а в червні 1946 р. обраний його президентом. Голо­вна заслуга В.М. Сукачова - створення біогеоценології.

Тенслі Артур Джордж (Tansley Arthur G., 1871-1955) англійський бо­танік. Увів у науку поняття “екосистема” (1935 р.). Теслі на противагу концепції надорганізму Клемен­тса запропонував концепцію екосистеми. В журналі «Ecology» в 1935 р. була опублікована його стаття “Використання і зловживання концепціями і термі- на-ми науки про рослинність”. Ця праця увійшла в історію екології: в ній вперше було запропоновано та визначено поняття «екосистема». Як і на багатьох його сучасників-ботаніків, на нього значний вплив справила робота данського вченого Е. Вармінга (E. Warming, 1895), яка вийшла німецькою мовою в 1896 р., щоб ознайомитися з нею, А. Тенслі вивчив німецьку мову. Вже з 1913 р. він був визнаним лідером англійських екологів і фітоценологів, йо­го обрали першим президентом Екологічного товариства Великобританії.

Хатчінсон Джордж Евелін {Hutchinson G.E., 1903-1991). Відомий американський еколог, гідробіолог. Розробив вчення про багатовимірну екологічну нішу (1957), вперше сформулював це поняття як суму усіх зв’язків організмів даного виду з абіотичними умовами середовища та з 325

іншими видами живих організмів і показав, що нішу можна розглядати як багатомірний простір, або гіперпростір, в межах якого умови середовища допускають необмежено тривале існування особини чи виду. Розрізняв фун­даментальну нішу - гіперпростір, у межах якого можливе існування виду, коли він не обмежений конкуренцією з іншими, і реалізовану нішу - мен­ший гіперпростір, який займає вид за біотичних об­межень.

Шелфорд Віктор Ернест (Shelford Victor

Ernest) (22.09.1877-27.12.1968) - американський зоолог, еколог, автор най-

відомішого у факторіальній екології закону толерантності (1913). В 1915 р.

заснував Екологічне товариство Америки, а в 1916 р. став його першим президентом. Екологічного то­вариства Америки. В 1904-1914 рр. працював у Чи- кагському університеті, з 1914 - в Іллінойському університеті (з 1927 - професором). Головні праці в галузі біоценології, теорії та термінології, присвяче­ні методиці польових та лабораторних досліджень. Крім гідробіологічних досліджень, вивчав взаємо­дію організмів у наземних угрупованнях, вплив клі­мату на угруповання, сукцесії; займався класифікацією змішаних угрупо­вань. Першим описав природу Північної Америки з екологічної точки зору (The Ecology of North America, 1963).

Шеннон Клод Елвуд (Shannon Claude Elwood, 30.04.1916-24.02.2001)

- американський математик і електротехнік, фунда­тор теорії інформації. В 1936 р. закінчив Мічігансь- кий університет, в 1940 захистив дисертацію і з 1941 р. почав працювати в знаменитих Лабораторіях Бел­ла, з 1956 р. викладав в Мічіганському університеті, з цього ж року він - член національної академії наук США і Американської академії мистецтв і наук. У 1948 р. опублікував книгу “Математична теорія зв’язку”, де сформульовані основи теорії інформації (що дозволило з кількісного боку підійти до про­блеми одержання і передачі інформації). Загальновідома в екології форму­ла Шеннона стала основним кількісним показником видового різноманіття (що було запропоновано Р. Макартуром). Помер Клод Шеннон 24 лютого 2001 р. в массачусетському будинку для людей похилого віку від хвороби Альцтгеймера на 84 році життя.