ДОДАТКИ

1. З А К О Н У К Р А Ї Н И ПРО ОСНОВНІ ЗАСАДИ (СТРАТЕГІЮ) ДЕР­ЖАВНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ НА ПЕРІОД ДО 2020 РОКУ

( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2011, N 26, ст.218 ).

1. Затвердити Основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року (додається). 2. Кабінету Міністрів України розробити та затвер­дити до 31 березня 2011 року Національний план дій з охорони навколишнього приро­дного середовища. 3. Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування.

Президент України В. ЯНУКОВИЧ

м. Київ, 21 грудня 2010 року N 2818-VI ЗАТВЕРДЖЕНО Законом України від 21 грудня 2010 року N 2818-VI

ОСНОВНІ ЗАСАДИ (СТРАТЕГІЯ) державної екологічної політики України на період до 2020 року

Розділ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Антропогенне і техногенне навантаження на навколишнє природне середовище в Україні у кілька разів перевищує відповідні показники у розвинутих країнах світу.

Тривалість життя в Україні становить у середньому близько 66 років (у Швеції - 80, у Польщі - 74). Значною мірою це зумовлено забрудненням навколишнього природ­ного середовища внаслідок провадження виробничої діяльності підприємствами гірни­чодобувної, металургійної, хімічної промисловості та паливно-енергетичного комплек­су.

Першопричинами екологічних проблем України є:

успадкована структура економіки з переважаючою часткою ресурсо- та енергоєм­них галузей, негативний вплив якої був посилений переходом до ринкових умов; зно­шеність основних фондів промислової і транспортної інфраструктури; існуюча система державного управління у сфері охорони навколишнього природного середовища, регу­лювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розмежування приро­доохоронних та господарських функцій; недостатня сформованість інститутів грома­дянського суспільства; недостатнє розуміння в суспільстві пріоритетів збереження на­вколишнього природного середовища та переваг сталого розвитку; недотримання при­родоохоронного законодавства.

Атмосферне повітря

За даними державної статистичної звітності 2009 року, основними забруднювача­ми атмосферного повітря є підприємства переробної і добувної промисловості та під­приємства електро- і теплоенергетики (відповідно 31 і 21 та 40 відсотків загального об­сягу викидів забруднюючих речовин, що надходять в атмосферне повітря від стаціона­рних джерел забруднення). Викиди забруднюючих речовин пересувними джерелами становлять 39 відсотків загальної кількості викидів забруднюючих речовин в атмосфе­рне повітря. Викиди забруднюючих речовин автомобільним транспортом становлять 91 відсоток забруднюючих речовин, що викидаються пересувними джерелами.

До забруднюючих речовин, що переважно викидаються в атмосферне повітря, на­лежать оксид азоту, оксид вуглецю, діоксид та інші сполуки сірки, пил.

Збільшується кількість випадків перевищення встановлених нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарними джерелами. Основними причинами, що зумовлюють незадовільний стан якості атмосферного повітря в населе­них пунктах, є недотримання підприємствами режиму експлуатації пилогазоочисного обладнання, нездійснення заходів із зниження обсягу викидів забруднюючих речовин

32 7

до встановлених нормативів, низькі темпи впровадження новітніх технологій та значне збільшення кількості транспортних засобів, зокрема тих, що вичерпали строк придат­ності.

Упродовж останніх років у промислово розвинутих містах в атмосферному повіт­рі постійно реєструвалася наявність до 16 поліциклічних ароматичних вуглеводнів, з яких 8 є канцерогенами, груп нітрозамінів (нітрозодиметилам і нітрозодіетиламін) та важких металів (хром, нікель, кадмій, свинець, берилій). При цьому в обсягах забруд­нення хімічними канцерогенами найбільшу питому вагу мають сполуки класу поліцик- лічних ароматичних вуглеводнів.

Загалом канцерогенний ризик у 2009 році досяг 6,4-13,7 випадку онкологічних за­хворювань на 1 тисячу осіб, що значно перевищує міжнародні показники ризику.

Охорона вод

Водокористування в Україні здійснюється переважно нераціонально, непродукти­вні витрати води збільшуються, об'єм придатних до використання водних ресурсів вна­слідок забруднення і виснаження зменшується.

За рівнем раціонального використання водних ресурсів та якості води Україна, за даними ЮНЕСКО, серед 122 країн світу посідає 95 місце.

Система державного управління в галузі охорони вод потребує невідкладного ре­формування у напрямі переходу до інтегрованого управління водними ресурсами. Фун­кції управління в галузі охорони, використання та відтворення вод розподілені між різ­ними центральними органами виконавчої влади, що призводить до їх дублювання, не­однозначного тлумачення положень природоохоронного законодавства та неефектив­ного використання бюджетних коштів.

Питне водопостачання України майже на 80 відсотків забезпечується використан­ням поверхневих вод. Екологічний стан поверхневих водних об'єктів і якість води в них є основними чинниками санітарного та епідемічного благополуччя населення. Водно­час більшість водних об'єктів за ступенем забруднення віднесена до забруднених та дуже забруднених.

Підземні води України в багатьох регіонах (Автономна Республіка Крим, Донбас, Придніпров'я) за своєю якістю не відповідають нормативним вимогам до джерел водо­постачання, що пов'язано передусім з антропогенним забрудненням. Особливе занепо­коєння викликає стан водопостачання сільського населення, оскільки централізованим водопостачанням забезпечено лише 25 відсотків сільських населених пунктів України.

Забруднення води нітратами призводить до виникнення різноманітних захворю­вань, зниження загальної резистентності організму і, як наслідок, до підвищення рівня загальної захворюваності, зокрема на інфекційні та онкологічні захворювання. Невід­повідність якості питної води нормативним вимогам є однією з причин поширення ба­гатьох інфекційних та неінфекційних хвороб.

Охорона земель і ґрунтів

Стан земельних ресурсів України близький до критичного. За період проведення земельної реформи значна кількість проблем у сфері земельних відносин не лише не розв'язана, а й загострилася.

Серед земель України найбільшу територію займають землі сільськогосподарсь­кого призначення (71 відсоток), 78 відсотків з яких є ріллею.

На всій території поширені процеси деградації земель, серед яких найбільш мас­штабними є ерозія (близько 57,5 відсотка території), забруднення (близько 20 відсотків території), підтоплення (близько 12 відсотків території). Зменшується вміст поживних речовин у ґрунтах, а щорічні втрати гумусу становлять 0,65 тонни на 1 гектар.

Проблеми у сфері охорони земель значною мірою зумовлені незавершеністю про­цесу інвентаризації і автоматизації системи ведення державного земельного кадастру, недосконалістю землевпорядної документації та недостатністю нормативно-правового забезпечення, проведення освітньої та просвітницької роботи, низькою інституціональ- ною спроможністю відповідних органів виконавчої влади.

Охорона лісів

За площею лісів та запасами деревини Україна є державою з дефіцитом лісових ресурсів.

Ліси займають більш як 15,7 відсотка території України (9,58 мільйона гектарів) і розташовані в основному на півночі (Полісся) та заході (Карпати). Оптимальним, за єв­ропейськими рекомендаціями, є покажчик лісистості 20 відсотків, для досягнення якого необхідно створити більше 2 мільйонів гектарів нових лісів. Загальна площа вкритих лісовою рослинністю земель збільшилася з 1961 року із 7,1 до 9,5 мільйона гектарів (на 33,8 відсотка).

Якщо зазначені темпи заліснення будуть збережені, то лише через 20 років в Україні буде досягнутий оптимальний рівень лісистості.

Ліси Держкомлісгоспу, віднесені до природно-заповідного фонду, займають бли­зько 1,2 мільйона гектарів, або 35 відсотків природно-заповідного фонду України. Час­тка заповідних лісів, що перебувають у підпорядкуванні Держкомлісгоспу, становить 15,4 відсотка.

Повноваження з охорони та відтворення лісів покладені на центральні та місцеві органи виконавчої влади, що призводить до їх дублювання та неефективного викорис­тання бюджетних коштів. Система управління в галузі охорони та відтворення лісів не повністю забезпечує багатоцільове, безперервне і невиснажливе використання ресурсів та лісових екосистем. Необхідно здійснити реформування зазначеної системи із забез­печенням розмежування природоохоронних і господарських функцій.

Надра

За даними кадастрового обліку, в Україні на початок 2009 року налічувалося 8658 родовищ з 97 видами корисних копалин і майже 12 тисяч їх проявів. Одними з найбі­льших за обсягом є запаси вугілля, залізних, марганцевих і титаноцирконієвих руд, а також графіту, каоліну, калійних солей, сірки, вогнетривких глин, облицювального ка­меню. Частка їх в Україні є значною. Загалом у 2009 році функціонувало більше 2 ти­сяч гірничодобувних підприємств. Загальна кількість розроблених родовищ становить 3 тисячі. В обсягах видобутку переважають залізорудна сировина, флюсові вапняки, кам'яне вугілля, а також будівельне каміння.

Більшість корисних копалин в Україні видобувається в межах кількох головних гірничопромислових регіонів - Донецького, Криворізько-Нікопольського, Прикарпат­ського. Довготривале інтенсивне використання ресурсів надр у цих регіонах призвело до значних змін геологічного середовища та виникнення надзвичайних ситуацій приро­дного і техногенного характеру. Головними чинниками негативного впливу є надзви­чайно висока концентрація гірничодобувних підприємств, високий рівень виробленості переважної більшості родовищ, недостатній обсяг фінансування робіт, спрямованих на зменшення впливу на навколишнє природне середовище, зумовленого розробкою ро­довищ.

Надзвичайні ситуації

На території України зберігається високий ризик виникнення надзвичайних ситу­ацій природного і техногенного характеру. В Україні функціонують 23767 потенційно небезпечних підприємств та інших об'єктів, аварії на кожному з яких можуть призвести до виникнення надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру державно­го, регіонального, місцевого та об'єктового рівня.

Щороку реєструється до 300 надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру, внаслідок яких гинуть люди, завдаються великі економічні збитки.

Основними причинами виникнення техногенних аварій і катастроф та посилення негативного впливу внаслідок виникнення надзвичайних ситуацій природного і техно­генного характеру в Україні є: застарілість основних фондів, зокрема природоохорон­ного призначення, великий обсяг транспортування, зберігання і використання небезпе­чних речовин, аварійний стан значної частини мереж комунального господарства, не­достатня інвестиційна підтримка процесу впровадження новітніх ресурсозберігаючих і екологічно чистих технологій в екологічно небезпечних галузях промисловості, насам­перед металургійній, хімічній, нафтохімічній та енергетиці; природоохоронні пробле­ми, пов'язані з істотними змінами стану геологічного та гідрогеологічного середовища та зумовлені закриттям нерентабельних гірничодобувних підприємств, шахт і розрізів, небажання суб'єктів господарювання здійснювати заходи із запобігання аваріям та ка­тастрофам на об'єктах підвищеної небезпеки та потенційно небезпечних об'єктах тощо.

Відходи та небезпечні хімічні речовини

Протягом 2009 року внаслідок провадження суб'єктами господарювання виробни­чої діяльності утворилося 1,2 мільйона тонн відходів I-III класу небезпеки. Основна ча­стина цих відходів (0,9 мільйона тонн, або 75 відсотків загального обсягу) віднесена до III класу небезпеки, а відходи I-II класу небезпеки становлять відповідно 3,8 та 299,2 тисячі тонн.

Гострою природоохоронною проблемою є поводження з побутовими відходами. Питомі показники утворення відходів у середньому становлять 220-250 кілограмів на рік на одну особу, а у великих містах досягають 330-380 кілограмів на рік відповідно. Тверді побутові відходи в основному захороняються на 4157 сміттєзвалищах і поліго­нах загальною площею близько 7,4 тисячі гектарів і лише близько 3,5 відсотка твердих побутових відходів спалюються на двох сміттєспалювальних заводах у містах Києві та Дніпропетровську. За розрахунками, близько 0,1 відсотка побутових відходів є небез­печними.

Значну загрозу для навколишнього природного середовища та здоров'я людини становлять медичні відходи, що містять небезпечні патогенні та умовно патогенні мік­роорганізми. В Україні щорічно утворюється приблизно 350 тисяч тонн медичних від­ходів, що становлять потенційний ризик поширення інфекцій.

В Україні спостерігається тенденція до збільшення обсягу утворених і вивезених на полігони твердих побутових відходів. Обсяг вивезених твердих побутових відходів, який у 2009 році досяг 50,1 мільйона кубічних метрів, збільшується щороку майже на 4 мільйони кубічних метрів. У 2009 році послугами із збирання твердих побутових від­ходів охоплено 72 відсотки населення.

Серед твердих побутових відходів збільшується частка відходів, які не піддаються швидкому розкладу і потребують значних площ для зберігання. Кількість перевантаже­них сміттєзвалищ становить 243 одиниці (5,8 відсотка їх загальної кількості), а 1187 одиниць (28,5 відсотка) - не відповідають нормам екологічної безпеки.

На кінець 2009 року в Україні на 2987 складах накопичено більше 20 тисяч тонн непридатних пестицидів, більше половини з яких - невідомі суміші високотоксичних пестицидів, які належать до переліку стійких органічних забруднювачів ООН.

Біобезпека

На сьогодні в Україні створюється система біобезпеки, основною метою якої є за­безпечення безпечного провадження генетично-інженерної діяльності та використання генетично модифікованих організмів і запобігання несанкціонованому та неконтрольо- ваному їх поширенню.

Досягнення цієї мети передбачається шляхом запобігання екологічним, економіч­ним, соціальним та іншим ризикам, пов'язаним з використанням генетично модифіко­ваних організмів і провадженням генетично-інженерної діяльності, а також процесам, що становлять загрозу національним інтересам.

У процесі вступу до Світової організації торгівлі Україна взяла зобов'язання щодо створення законодавчої бази у сфері біотехнологій відповідно до міжнародних норм та принципів. Це зумовлює необхідність всебічного вивчення та врахування міжнародно­го досвіду, зокрема країн - членів ЄС.

Біологічне та ландшафтне різноманіття

Займаючи менше 6 відсотків площі Європи, Україна володіє близько 35 відсотка­ми її біорізноманіття. Біосфера України нараховує більше 70 тисяч видів флори і фау­ни, зокрема флори - більш як 27 тисяч видів, фауни - більш як 45 тисяч видів. Протягом останніх років спостерігається збільшення кількості видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України.

Україна розташована на перетині міграційних шляхів багатьох видів фауни, через її територію проходять два основних глобальних маршрути міграції диких птахів, а де­які місця гніздування мають міжнародне значення. Більше 100 видів перелітних птахів охороняються відповідно до міжнародних зобов'язань.

До складу природно-заповідного фонду України входять більш як 7608 територій та об'єктів загальною площею 3,2 мільйона гектарів (5,4 відсотка загальної площі краї­ни) та 402,5 тисячі гектарів у межах акваторії Чорного моря. Частка природно- заповідних територій в Україні є недостатньою і залишається значно меншою, ніж у більшості країн Європи, де площі, зайняті під природно-заповідні території, становлять у середньому 15 відсотків.

Екстенсивний розвиток сільського господарства призвів до значного зменшення ландшафтного різноманіття. Більше 40 відсотків площі України в минулому були за­йняті степовими ландшафтами. На сьогодні їх залишилося близько 3 відсотків. На цих територіях зосереджено 30 відсотків усіх видів флори і фауни, занесених до Червоної книги України.

За роки незалежності площа природно-заповідного фонду України збільшилася у два рази, але окремі об'єкти природно-заповідного фонду перебувають в управлінні центральних органів виконавчої влади, для яких природно-заповідна справа не є пріо­ритетом діяльності.

Основну загрозу біорізноманіттю становлять діяльність людини та знищення при­родного середовища існування флори і фауни. Спостерігається катастрофічне змен­шення площі територій водно-болотних угідь, степових екосистем, природних лісів. Знищення навколишнього природного середовища відбувається внаслідок розорювання земель, вирубування лісів з подальшою зміною цільового призначення земель, осушен­ня або обводнення територій, промислового, житлового та дачного будівництва тощо. Поширення неаборигенних видів у природних екосистемах викликає значний дисба­ланс у біоценозах. Управління збереженням біорізноманіття прісноводних та морських екосистем розвивається не так швидко, як для екосистем суші, що негативно впливає на обсяг рибних запасів та середовища перебування водних живих ресурсів.

З метою припинення процесів погіршення стану навколишнього природного се­редовища необхідно збільшувати площі земель екомережі, що є стратегічним завдан­ням у досягненні екологічної збалансованості території України. Збільшення площі на­ціональної екомережі має насамперед відбуватися в результаті розширення існуючих та створення нових об'єктів природно-заповідного фонду.

Завдання щодо охорони біорізноманіття не вирішується під час приватизації зе­мель, підготовки і виконання програм галузевого, регіонального і місцевого розвитку. Відсутність закріплених на місцевості в установленому законом порядку меж об'єктів природно-заповідного фонду призводить до порушення вимог заповідного режиму. По­вільними є темпи встановлення у натурі (на місцевості) прибережних захисних смуг вздовж морів, річок та навколо водойм, які виконують роль екологічних коридорів.

Забезпечення екологічно збалансованого природокористування

Всесвітня Конференція ООН з питань навколишнього природного середовища і розвитку ухвалила декларацію та визнала концепцію сталого розвитку домінантною ідеологією цивілізації у XXI столітті.

Сталий соціально-економічний розвиток будь-якої країни означає таке функціо­нування її господарського комплексу, коли одночасно задовольняються зростаючі ма­теріальні і духовні потреби населення, забезпечується раціональне та екологічно безпе­чне господарювання і високоефективне збалансоване використання природних ресур­сів, створюються сприятливі умови для здоров'я людини, збереження і відтворення на­вколишнього природного середовища та природно-ресурсного потенціалу суспільного виробництва.

Інтеграція екологічної політики та удосконалення системи інтегрованого екологічного управління

Врахування майбутнього впливу на довкілля на етапі планування політик, планів і програм розвитку не є законодавчо обов'язковим в Україні на відміну від законодавства ЄС.

Природоохоронні аспекти не набули широкого відображення в галузевих еконо­мічних політиках. Запровадження новітніх екологічно чистих технологій та поширення найкращого досвіду є дуже повільними. Низькі ціни на енергоресурси, що втримуються протягом тривалого часу, а також високий рівень зношеності обладнання призвели до того, що Україна посідає шосте місце у світі за обсягом споживання газу, перевищуючи в 3-4 рази показники країн Європи. Лише протягом останніх трьох років в умовах під­вищення ціни на газ вживаються заходи, спрямовані на розвиток джерел відновлюваної та альтернативної енергетики.

Необхідно також вирішити питання щодо охорони навколишнього природного середовища на об'єктах військово-оборонного промислового комплексу, недоступність яких для відповідного нагляду та контролю призводить до порушень природоохорон­ного законодавства, забруднення поверхневих та ґрунтових вод нафтопродуктами, знищення природних ландшафтів, незадовільного відновлення не придатних до вико­ристання земель. Вітчизняними підприємствами та іншими суб'єктами господарювання не створено систему екологічного управління та екологічного маркування продукції. На 2009 рік в Україні налічується 1630 підприємств, що отримали сертифікати системи управління якістю, в тому числі 55 - системи екологічного управління. Лише для 256 видів продукції 27 товаровиробників отримали екологічний сертифікат на відповідність міжнародним екологічним критеріям згідно з вимогами міжнародних стандартів серії ISO 14000.

Інтеграція екологічної політики до галузевих політик, обов'язкове врахування екологічної складової при складанні стратегій, планів і програм розвитку України, впровадження екологічного управління на підприємствах, екологізація господарської діяльності є шляхом до сучасної секторальної екологічної політики, що реалізується у країнах Західної та Центральної Європи.

Регіональна екологічна політика

Відмінності соціально-економічного розвитку регіонів України зумовлюють нері­вномірне техногенне навантаження на навколишнє природне середовище. Передбача­ється, що положення Основних засад (стратегії) державної екологічної політики Украї­ни на період до 2020 року (далі - Стратегія) та розроблені на її основі національні плани дій будуть інтегровані в регіональні програми соціально-економічного розвитку та де­талізовані на рівні регіональних планів дій з охорони навколишнього природного сере­довища Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, на основі яких будуть розроблені місцеві плани дій з охорони навколишнього природного сере­довища, підготовлені на рівні сільських, селищних та міських рад.

У результаті виконання місцевих планів дій передбачається посилити роль орга­нів місцевого самоврядування в процесі реалізації державної екологічної політики, ви­значити напрями її вдосконалення з урахуванням регіональної специфіки та Керівних принципів сталого просторового розвитку Європейського континенту (Ганновер, 2000 рік).

Розділ 2. МЕТА І ПРИНЦИПИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Метою національної екологічної політики є стабілізація і поліпшення стану на­вколишнього природного середовища України шляхом інтеграції екологічної політики до соціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя і здоров'я населення, впровадження екологічно зба­лансованої системи природокористування та збереження природних екосистем.

Основними принципами національної екологічної політики є:

посилення ролі екологічного управління в системі державного управління Украї­ни з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, соціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;

врахування екологічних наслідків під час прийняття управлінських рішень, при розробленні документів, які містять політичні та/або програмні засади державного, га­лузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;

міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

запобігання надзвичайним ситуаціям природного і техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозування екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної оцінки, державної екологічної експертизи, а також державного моніторингу навколишнього природного середовища;

забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на терито­рії України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;

відповідальність нинішнього покоління за збереження довкілля на благо прийде­шніх поколінь;

участь громадськості та суб'єктів господарювання у формуванні та реалізації еко­логічної політики, а також урахування їхніх пропозицій при вдосконаленні природо­охоронного законодавства;

невідворотність відповідальності за порушення законодавства про охорону навко­лишнього природного середовища;

пріоритетність вимоги "забруднювач навколишнього природного середовища та користувач природних ресурсів платять повну ціну";

відповідальність органів виконавчої влади за доступність, своєчасність і достовір­ність екологічної інформації;

доступність, достовірність та своєчасність отримання екологічної інформації;

державна підтримка та стимулювання вітчизняних суб'єктів господарювання, які здійснюють модернізацію виробництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Розділ 3. СТРАТЕГІЧНІ ЦІЛІ ТА ЗАВДАННЯ

Національна екологічна політика спрямована на досягнення стратегічних цілей.

Ціль 1. Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості

Завданнями у цій сфері є:

створення національної інформаційної системи охорони навколишнього природ­ного середовища;

збільшення частки екологічної інформації та соціальної реклами природоохорон­ного спрямування, що регулярно поширюється засобами масової інформації: до 2015 року - на 15 відсотків, до 2020 року - на 30 відсотків базового рівня (тут і далі за текс­том базовим є рівень 2010 року);

сприяння розвитку інформаційних центрів, територіальних органів спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та Орхуського інформаційного центру, утвореного при спеціально уповно­важеному органі виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного сере­довища;

створення до 2015 року мережі загальнодержавної автоматизованої інформаційно- аналітичної системи забезпечення доступу до екологічної інформації, що включатиме, зокрема, національну систему кадастрів природних ресурсів, реєстри викидів та пере­несення забруднюючих речовин, і до 2020 року - системи управління екологічною ін­формацією, відповідно до стандартів ЄС;

розроблення до 2012 року та впровадження до 2020 року програми підтримки проектів громадських екологічних організацій і доведення обсягу її фінансування: у 2015 році - до рівня не менше 2 відсотків загальних видатків Державного фонду охоро­ни навколишнього природного середовища України, у 2020 році - до рівня не менше 3 відсотків цих видатків;

розроблення до 2015 року і реалізація Стратегії екологічної освіти з метою стало­го розвитку українського суспільства та економіки України;

створення до 2015 року системи екологічного навчання та підвищення кваліфіка­ції державних службовців, до компетенції яких належать питання охорони навколиш­нього природного середовища;

створення до 2015 року мережі регіональних екологічно-просвітницьких центрів на базі закладів освіти, неурядових природоохоронних організацій тощо;

розроблення до 2015 року організаційного механізму місцевого, регіонального та національного рівня для активного залучення громадськості до процесу екологічної освіти з метою сталого розвитку, екологічної просвіти та виховання;

систематичне інформування про діяльність органів виконавчої влади у сфері охо­рони навколишнього природного середовища через офіційні веб-сайти та засоби масо­вої інформації;

створення до 2012 року і впровадження до 2015 року механізму забезпечення до­ступу громадськості до екологічної інформації та участі у прийнятті рішень відповідно до положень Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі при­йняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (Орхуської конвенції);

сприяння виданню та розповсюдженню Доповіді громадських екологічних органі­зацій щодо проведення громадської оцінки національної екологічної політики почина­ючи з 2011 року;

створення до 2015 року умов для проведення громадської оцінки діяльності орга­нів виконавчої влади, здійснення громадського контролю з питань охорони навколиш­нього природного середовища;

сприяння місцевим громадам щодо впровадження невиснажливого господарю­вання та екологічно дружніх технологій; створення в кожній області інформаційно- експериментальних та демонстраційно-навчальних центрів підтримки заходів з впрова­дження і поширення моделей невиснажливого господарювання та екологічно дружніх технологій до 2020 року;

надання державної підтримки створенню і розвитку населених пунктів, що вико­ристовують енерго- та ресурсозберігаючі технології житлового будівництва, та компле­ксне впровадження таких технологій до 2015 року;

включення питань формування екологічної культури, екологічної освіти та про­світи в державні цільові, регіональні та місцеві програми розвитку.

Ціль 2. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки

Завданнями у цій сфері є:

підвищення рівня екологічної безпеки шляхом запровадження до 2015 року ком­плексного підходу до проведення оцінки ризиків, запобігання та мінімізації наслідків стихійних лих відповідно до Йоганнесбурзького плану дій:

атмосферне повітря

зменшення обсягу викидів загальнопоширених забруднюючих речовин: стаціонарними джерелами до 2015 року на 10 відсотків і до 2020 року на 25 відсо­тків базового рівня;

пересувними джерелами шляхом встановлення нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах до 2015 року відповідно до стандартів Євро-4, до 2020 року - Євро-5;

визначення цільових показників вмісту небезпечних речовин в атмосферному по­вітрі, зокрема для важких металів, неметанових летких органічних сполук, завислих часток пилу (діаметром менше 10 мікрон) та стійких органічних забруднюючих речо­вин з метою їх врахування при встановленні технологічних нормативів викидів забруд­нюючих речовин стаціонарними джерелами забруднення;

оптимізація структури енергетичного сектору національної економіки шляхом збільшення обсягу використання енергетичних джерел з низьким рівнем викидів дво­окису вуглецю до 2015 року на 10 відсотків і до 2020 року на 20 відсотків, а також за­безпечення скорочення обсягу викидів парникових газів відповідно до задекларованих Україною міжнародних зобов'язань в рамках Кіотського протоколу до Рамкової конве­нції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату;

визначення до 2015 року основних засад державної політики з адаптації до зміни клімату, розроблення та поетапне виконання національного плану заходів щодо пом'я­кшення наслідків зміни клімату та запобігання антропогенному впливу на зміну кліма­ту на період до 2030 року, в тому числі в рамках реалізації механізму Кіотського про­токолу до Рамкової конвенції Організації Об'єднаних Націй про зміну клімату, проектів спільного впровадження та проектів цільових екологічних (зелених) інвестицій;

охорона водних ресурсів

реформування протягом першого етапу системи державного управління в галузі охорони та раціонального використання вод шляхом впровадження інтегрованого управління водними ресурсами за басейновим принципом;

реконструкція існуючих та будівництво нових міських очисних споруд з метою зниження до 2020 року на 15 відсотків рівня забруднення вод забруднюючими речови­нами (насамперед органічними речовинами, сполуками азоту і фосфору), а також зме­ншення до 2020 року на 20 відсотків (до базового року) скиду недостатньо очищених стічних вод;

розроблення та виконання до 2015 року плану заходів щодо зменшення рівня за­бруднення внутрішніх морських вод і територіального моря з метою запобігання зрос­танню антропогенного впливу на навколишнє природне середовище та відновлення екосистеми Чорного і Азовського морів;

охорона земель і ґрунтів

зменшення до 2020 року в середньому на 5-10 відсотків площ орних земель в об­ластях шляхом виведення із складу орних земель схилів крутизною більш як 3 градуси, земель водоохоронних зон, консервації деградованих, малопродуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь з подальшим їх залісненням у лісовій та лісо­степовій зонах та залуженням у степовій зоні;

забезпечення до 2015 року повного врахування природоохоронних вимог у проце­сі відведення земель для розміщення об'єктів промисловості, будівництва, енергетики, транспорту і зв'язку та під час вирішення питань щодо вилучення (викупу), надання, зміни цільового призначення земельних ділянок;

розроблення і впровадження до 2020 року системи управління агроландшафтами лісомеліоративними методами на засадах сталого розвитку;

охорона лісів

збільшення до 2020 року площі заліснення території до 17 відсотків території держави шляхом відновлення лісів та лісорозведення на земельних ділянках лісового фонду, створення захисних лісових насаджень на землях несільськогосподарського призначення і землях, відведених для заліснення, відновлення та створення нових поле­захисних лісових смуг, крім природних степових ділянок;

геологічне середовище та надра

впровадження до 2020 року екологічно безпечних технологій проведення гірни­чих робіт, обов'язкової рекультивації та екологічної реабілітації територій, порушених внаслідок провадження виробничої діяльності підприємствами хімічної, гірничо­добувної, нафтопереробної промисловості, зокрема забезпечення до 2020 року рекуль­тивації земель на площі не менше 4,3 тисячі гектарів;

забезпечення максимально повного використання видобутих корисних копалин, мінімізації відходів при їх видобутку та переробці;

здійснення до 2015 року державного обліку артезіанських свердловин та облад­нання їх засобами виміру обсягів видобутої води;

захист від надзвичайних ситуацій техногенного і природного характеру

підвищення до 2020 року ефективності функціонування державної системи коор­динації діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування із за­побігання виникненню надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру та підвищення оперативності реагування у разі їх виникнення;

модернізація до 2020 року національної системи інформування населення з пи­тань надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру;

забезпечення функціонування локальних систем оповіщення населення;

забезпечення виконання до 2015 року заходів зі зменшення обсягу винесення ра­діонуклідів за межі зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення шляхом функціонування науково обґрунтованої системи, що поєднує природні віднов- лювальні процеси з меліоративними, лісоохоронними та технічними заходами, які під­вищують бар'єрні функції природно-техногенного комплексу зони відчуження;

проведення постійно діючого радіоекологічного моніторингу під час виконання робіт із зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та перетворення об'єкта "Укриття" на екологічно безпечну систему;

реалізація проектів реабілітації територій, що зазнали радіоактивного забруднен­ня внаслідок Чорнобильської катастрофи, та повернення земель чорнобильської зони відчуження в економіку України з метою подальшого ефективного використання і роз­витку промислового майданчика та виробничої інфраструктури Чорнобильської АЕС та зони відчуження;

зниження рівнів опромінення населення та реабілітація територій, що зазнали ра­діоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи, шляхом забезпечення радіаційного захисту населення і довкілля, розвитку продуктивних сил забруднених ре­гіонів, відновлення виробничої та соціальної інфраструктури на цих територіях, зняття з них обмежень щодо виробництва сільськогосподарської продукції;

забезпечення реалізації радіоекологічних і соціально-економічних заходів на ра­діоактивно забруднених територіях, підтримка і ведення розподільних банків даних щодо радіоактивного забруднення природного середовища (на рівні районів і облас­тей), оцінки доз опромінення населення, яке проживає на забруднених територіях, шля­хом оцінки, прогнозування і прийняття оперативних рішень;

реалізація проектів ефективного використання лісових ресурсів на територіях, ра­діоактивно забруднених внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, насамперед з метою запобігання лісовим пожежам;

укріплення до 2020 року берегів водних об'єктів у межах населених пунктів;

визначення протягом першого етапу усіх територій, на яких існує загроза виник­нення надзвичайних ситуацій у зв'язку з незадовільним техногенним та екологічним станом, та районування їх з поділом на категорії небезпеки;

відходи та небезпечні хімічні речовини

забезпечення до 2015 року зберігання 70 відсотків побутових відходів міст з насе­ленням не менш як 250 тисяч осіб на спеціалізованих та екологічно безпечних поліго­нах, а також до 2020 року зберігання в повному обсязі таких відходів, а також змен­шення до 2020 року в спеціальних місцях зберігання побутових відходів на 15 відсотків базового рівня частки відходів, що піддаються біологічній деградації;

збільшення до 2020 року в 1,5 раза обсягу заготівлі, утилізації та використання відходів як вторинної сировини;

запровадження новітніх технологій утилізації твердих побутових відходів;

забезпечення до 2020 року остаточного знешкодження накопичених не придатних до використання пестицидів шляхом запровадження екологічно безпечних технологій їх знешкодження та розроблення до 2015 року і виконання до 2020 року плану заходів щодо заміни особливо небезпечних хімічних речовин, що виробляються і використо­вуються в основних секторах національної економіки, та забезпечення їх безпечного транспортування і зберігання;

створення до 2015 року системи безпечного поводження з медичними відходами;

біобезпека

здійснення контролю за ввезенням на територію України генетично модифікова­них організмів, запобігання їх неконтрольованому поширенню та удосконалення до 2015 року дозвільної системи у сфері поводження з генетично модифікованими органі­змами, у тому числі щодо їх транскордонних переміщень, забезпечення координації ге­нетично-інженерної діяльності;

забезпечення протягом першого етапу розроблення нормативно-правових актів з питань державного регулювання і контролю у сфері поводження з генетично модифіко­ваними організмами та провадження генетично-інженерної діяльності;

удосконалення протягом першого етапу дозвільної системи у сфері поводження з генетично модифікованими організмами, в тому числі щодо їх транскордонних пере­міщень, та забезпечення координації генетично-інженерної діяльності.

Ціль 3. Досягнення безпечного для здоров'я людини стану навколишнього приро­дного середовища

Завданнями у цій сфері є:

запобігання порушенням санітарно-гігієнічних вимог до якості повітря в населе­них пунктах (з кількістю населення не менш як 250 тисяч осіб) шляхом створення та удосконалення до 2015 року систем автоматичного моніторингу та посилення екологі­чного контролю за якістю повітря;

переважне (90 відсотків) забезпечення дотримання до 2020 року санітарно- гігієнічних вимог до якості поверхневих вод у місцях інтенсивного водокористування населення (для населених пунктів з кількістю населення не менш як 250 тисяч осіб); забезпечення у повному обсязі дотримання нормативних вимог до джерел централізо­ваного питного водопостачання до 2015 року;

переважне (70 відсотків) забезпечення дотримання до 2020 року санітарно- гігієнічних вимог до якості води, що використовується для потреб питного водопоста­чання та приготування їжі сільським населенням;

33 7

підготовка до 2015 року державної цільової програми проведення оцінки та запо­бігання ризикам здоров'ю населення України від чинників навколишнього природного середовища, що передбачає застосування методології оцінки ризику; запровадження до 2020 року керованого управління екологічним ризиком (включаючи випадки надзви­чайних ситуацій техногенного і природного характеру);

запровадження до 2020 року системи екологічного маркування товарів і продуктів харчування;

виявлення зон екологічного ризику та підготовка державної цільової програми зниження техногенного тиску на здоров'я населення зон екологічного ризику на період до 2020 року;

посилення до 2015 року державного екологічного контролю за дотриманням зако­нодавства у процесі розміщення, будівництва, експлуатації нових і реконструкції існу­ючих промислових підприємств та інших об'єктів на підставі оцінки ризику для здоро­в'я населення;

створення до 2015 року інституційних засад для інформування населення щодо екологічних ризиків;

розширення кола питань санітарно-епідеміологічного та природоохоронного ха­рактеру у програмі освіти управлінських кадрів до 2015 року та удосконалення до 2020 року системи безперервної фахової освіти для осіб, які працюють у сфері охорони на­вколишнього природного середовища;

розвиток до 2015 року нормативно-правової бази з екологічного страхування, що ґрунтуватиметься на визначенні питань щодо шкоди, яка може бути заподіяна здоров'ю населення;

розвиток до 2015 року державної системи моніторингу навколишнього природно­го середовища шляхом її модернізації, посилення координації діяльності суб'єктів мо­ніторингу та вдосконалення систем управління даними як основи для прийняття управ­лінських рішень.

Ціль 4. Інтеграція екологічної політики та вдосконалення системи інтегрованого екологічного управління

Завданнями у цій сфері є:

розроблення та впровадження нормативно-правового забезпечення обов'язковості інтеграції екологічної політики до інших документів, що містять політичні та/або про­грамні засади державного, галузевого (секторального), регіонального та місцевого роз­витку до 2012 року;

інституційна розбудова і посилення ефективності державного управління в при­родоохоронній галузі;

розвиток у рамках процесу "Довкілля для України" партнерства між секторами суспільства з метою залучення до планування і реалізації природоохоронної політики усіх зацікавлених сторін;

впровадження систем екологічного управління та підготовка державних цільових програм з екологізації окремих галузей національної економіки, що передбачають тех­нічне переоснащення, запровадження енергоефективних і ресурсозберігаючих техноло­гій, маловідходних, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів;

розроблення і впровадження до 2015 року системи стимулів для суб'єктів госпо­дарювання, що впроваджують систему екологічного управління, принципи корпорати­вної соціальної відповідальності, застосовують екологічний аудит, сертифікацію виро­бництва продукції, її якості згідно з міжнародними природоохоронними стандартами, покращують екологічні характеристики продукції відповідно до встановлених міжна­родних екологічних стандартів;

у промисловості та енергетиці:

схвалення у 2012 році Концепції впровадження в Україні більш чистого виробни­цтва та затвердження до 2015 року відповідної стратегії та національного плану дій;

розроблення до 2015 року методології визначення ступеня екологічного ризику, обумовленого виробничою діяльністю екологічно небезпечних об'єктів;

у транспортно-дорожній галузі:

встановлення до 2015 року протишумових споруд/екранів (у місцях, де населені пункти розташовані поблизу автомагістралей) у населених пунктах з кількістю насе­лення не менш як 500 тисяч осіб та до 2020 року - у населених пунктах з кількістю на­селення не менш як 250 тисяч осіб;

створення до 2015 року економічних умов для розвитку інфраструктури екологіч­но чистих видів транспорту, зокрема громадського, збільшення до 2020 року частки громадського транспорту в загальній інфраструктурі на 25 відсотків;

підвищення вимог до забезпечення екологічної безпеки та надійності трубопрові­дного транспорту;

у житлово-комунальному господарстві та будівництві:

перегляд нормативно-правової бази з метою забезпечення природоохоронних ви­мог, зокрема щодо енерго- та ресурсозбереження, у процесі промислового та житлового проектування, будівництва, реконструкції та демонтажу споруд;

підвищення енерго- та ресурсозбереження в багатоквартирних будинках;

у сільському господарстві:

створення умов для широкого впровадження екологічно орієнтованих та органіч­них технологій ведення сільського господарства та досягнення у 2020 році їх викорис­тання та двократного збільшення площ їх використання у 2020 році до базового рівня;

у військово-оборонній галузі:

розроблення до 2015 року стимулів із заохочення впровадження систем екологіч­ного управління у військових формуваннях, забезпечення до 2020 року екологічно без­печного природокористування в ході оперативної та бойової підготовки, під час прове­дення військових навчань і тренувань;

ліквідація наслідків екологічної шкоди, заподіяної військовою діяльністю, зокре­ма компенсація збитків державі, завданих тимчасовою дислокацією на території Украї­ни іноземних військ;

у галузі туризму та рекреації:

впровадження до 2015 року систем екологічного управління та посилення держа­вного екологічного контролю за об'єктами туристичного, рекреаційного призначення та готельно-ресторанного бізнесу, розвиток екологічного туризму та екологічно орієнто­ваної рекреації;

розроблення на першому етапі економічних важелів сприяння розвитку екологіч­ного та зеленого туризму.

Ціль 5. Припинення втрат біологічного та ландшафтного різноманіття і форму­вання екологічної мережі

Завданнями у цій сфері є:

створення до 2015 року системи запобіжних заходів щодо видів-вселенців та за­безпечення контролю за внесенням таких видів до екосистем, у тому числі морської;

удосконалення до 2015 року нормативно-правової бази щодо системи здійснення контролю за торгівлею видами дикої флори і фауни, що перебувають під загрозою зни­кнення;

проведення до 2015 року інформаційно-просвітницької кампанії щодо цінності екосистемних послуг на прикладі екосистем України, формування до 2015 року та по­дальше застосування вартісної оцінки екосистемних послуг;

доведення до 2015 року площі національної екомережі до рівня (41 відсоток тери­торії країни), необхідного для забезпечення екологічної безпеки країни, запровадження системи природоохоронних заходів збереження біо- та ландшафтного різноманіття і розширення площі природно-заповідного фонду до 10 відсотків у 2015 році та до 15 відсотків загальної території країни у 2020 році;

впровадження до 2020 року екосистемного підходу в управлінську діяльність та адаптація законодавства України у сфері збереження навколишнього природного сере­довища відповідно до вимог директив Європейського Союзу;

створення до 2020 року мережі центрів штучного розведення та реакліматизації рідкісних видів рослин і тварин та таких, що перебувають під загрозою зникнення;

створення до 2020 року системи економічних важелів сприяння збереженню біо­та ландшафтного різноманіття та формуванню екомережі на землях усіх форм власнос­ті;

вжиття до 2015 року адміністративних заходів з припинення катастрофічного зменшення запасів водних живих ресурсів унаслідок їх надмірної експлуатації та погі­ршення стану навколишнього природного середовища.

Ціль 6. Забезпечення екологічно збалансованого природокористування

Завданнями у цій сфері є:

підготовка та схвалення в 2012 році проекту Концепції 10-річних рамок політики сталого споживання та виробництва (ССВ) згідно з Йоганнесбурзьким планом дій, роз­роблення та реалізація Стратегії та національного плану дій до 2015 року;

подальший розвиток національної системи кадастрів природних ресурсів, держа­вної статистичної звітності з використання природних ресурсів та забруднення навко­лишнього природного середовища;

технічне переоснащення виробництва на основі впровадження інноваційних про­ектів, енергоефективних і ресурсозберігаючих технологій, маловідходних, безвідход­них та екологічно безпечних технологічних процесів до 2020 року;

запровадження до 2015 року системи економічних та адміністративних механізмів з метою стимулювання виробника до сталого та відновлюваного природокористування і охорони навколишнього природного середовища, широкого запровадження новітніх більш чистих технологій, інновацій у сфері природокористування;

підвищення енергоефективності виробництва на 25 відсотків до 2015 року та до 50 відсотків до 2020 року порівняно з базовим роком шляхом впровадження ресурсо­збереження в енергетиці та галузях, що споживають енергію і енергоносії;

збільшення обсягу використання відновлюваних і альтернативних джерел енергії на 25 відсотків до 2015 року та на 55 відсотків до 2020 року від базового рівня;

збільшення до 2020 року частки земель, що використовуються в органічному сільському господарстві, до 7 відсотків;

створення до 2015 року екологічно та економічно обґрунтованої системи платежів за спеціальне використання природних ресурсів та збору за забруднення навколишньо­го природного середовища для стимулювання суб'єктів господарювання до раціональ­ного природокористування;

реформування до 2015 року діючої системи фондів охорони навколишнього при­родного середовища з метою посилення централізації коштів на рівні областей, Авто­номної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя.

Ціль 7. Удосконалення регіональної екологічної політики

Завданнями у цій сфері є:

розроблення та виконання середньострокових регіональних планів дій з охорони навколишнього природного середовища як основного інструменту реалізації націона­льної екологічної політики на регіональному рівні;

розроблення до 2015 року методології та підготовка місцевих планів дій з охоро­ни навколишнього природного середовища;

впровадження екологічної складової в стратегічні документи розвитку міст та ре­гіонів, урахування вимог Ольборзької хартії під час проведення оцінки регіональних програм соціального та економічного розвитку, перегляд до 2020 року генеральних планів розвитку великих міст з метою імплементації положень зазначених міжнародних документів;

законодавче забезпечення до 2015 року переходу від соціально-економічного пла­нування до еколого-соціально-економічного планування розвитку регіонів і міст;

розроблення до 2020 року нормативно-правової бази щодо еколого-економічних макрорегіонів;

проведення до 2020 року класифікації регіонів за рівнями техногенно-екологічних ризиків, створення відповідних банків геоінформаційних даних і карт;

реалізація до 2015 року пілотного проекту щодо поєднання системи територіаль­ного планування з процедурами довгострокового прогнозування, еколого-соціально- економічного планування та проведення стратегічної екологічної оцінки на прикладі Карпатського макрорегіону;

розвиток партнерства "громадськість - влада - бізнес" на регіональному рівні з ме­тою забезпечення до 2020 року соціальних та екологічних стандартів екологічно безпе­чного проживання населення;

зменшення негативного впливу процесів урбанізації на навколишнє природне се­редовище, припинення руйнування навколишнього природного середовища у межах міст, підвищення показників озеленення та територій зелених насаджень загального користування, зниження до 2020 року рівня забруднення атмосферного повітря, водо­йм, шумового та електромагнітного забруднення.

Розділ 4. ІНСТРУМЕНТИ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИКИ

Основними інструментами реалізації національної екологічної політики є: міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного се­редовища;

удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природного середовища;

екологічна експертиза та оцінка впливу об'єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища;

екологічний аудит, системи екологічного управління, екологічне маркування; екологічне страхування;

технічне регулювання, стандартизація та облік у сфері охорони навколишнього природного середовища, природокористування та забезпечення екологічної безпеки;

законодавство у сфері охорони навколишнього природного середовища;

освіта та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики;

економічні та фінансові механізми;

моніторинг стану довкілля та контроль у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища і забезпечення екологічної безпеки;

міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середо­вища та забезпечення екологічної безпеки.

4.1. Міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін

Важливим інструментом реалізації національної екологічної політики є розвиток партнерства між секторами та залучення до планування і реалізації політики усіх заці­кавлених сторін (органи виконавчої влади, приватний сектор, виробники, науковці, громадські організації, органи місцевого самоврядування).

Створення міжвідомчої комісії "Довкілля для України" за аналогією з процесом ЄЕК ООН "Довкілля для Європи" та підтримка її діяльності є механізмом забезпечення такого партнерства. Завданнями зазначеної міжвідомчої комісії є щорічна підготовка і проведення національних конференцій "Довкілля для України" за участю громадськос­ті, науковців, а також партнерів - представників міжнародних організацій та програм, екологічно дружнього бізнесу.

4.2. Оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан навколишнього природного середовища

Удосконалення екологічного законодавства в частині застосування Стратегічної екологічної оцінки (СЕО) як обов'язкового інструменту стратегічного планування роз­витку соціально-економічної політики на національному, регіональному та місцевому рівнях. Посилення соціально-економічного розвитку Центральноєвропейського та Схі­дноєвропейського регіонів робить СЕО важливим інструментом оцінки впливу на на­вколишнє природне середовище, зокрема у транскордонному контексті.

4.3. Удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища

Удосконалення дозвільної системи у сфері охорони навколишнього природного середовища спрямоване на регулювання природокористування шляхом встановлення науково обґрунтованих обмежень на використання природних ресурсів та забруднення навколишнього природного середовища. Розвиток зазначеного виду діяльності пов'яза­ний із впровадженням інтегрованого дозволу щодо регулювання забруднення навколи­шнього природного середовища відповідно до Директиви ЄС про попередження та ко­нтроль забруднення ('IPPC' 96/61/EC Directive), спрощення процедури видачі дозволу та забезпечення прозорості. Важливим аспектом є вдосконалення наукового забезпечення встановлення лімітів на використання природних ресурсів та встановлення гранично­допустимих рівнів забруднення навколишнього природного середовища.

4.4. Екологічна експертиза та оцінка впливу на стан навколишнього природного середовища

Екологічна експертиза та оцінка впливу на стан навколишнього природного сере­довища (ОВНС) спрямовані на запобігання негативному впливу на навколишнє приро­дне середовище та встановлення відповідності запланованої чи здійснюваної діяльності нормам і вимогам законодавства про охорону навколишнього природного середовища, раціональне використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки. Забезпечення ефективного проведення державної та громадської екологічної експертизи є важливим пріоритетом у природоохоронній діяльності і потребує поліп­шення фінансової підтримки.

4.5. Екологічний аудит та системи екологічного управління

Екологічний аудит та системи екологічного управління спрямовані на підвищення екологічної обґрунтованості та ефективності діяльності суб'єктів господарювання, встановлення відповідності об'єктів екологічного аудиту вимогам природоохоронного законодавства та удосконалення управління суб'єктами господарювання, що провадять екологічно небезпечну діяльність, або окремими природними комплексами.

4.6. Екологічне страхування

Екологічне страхування є одним з видів страхування цивільної відповідальності власників або користувачів об'єктів підвищеної екологічної небезпеки у зв'язку з ймо­вірним аварійним забрудненням ними навколишнього природного середовища та спри­чиненням шкоди життєво важливим інтересам третіх осіб, яке передбачає часткову компенсацію шкоди, завданої потерпілим. Необхідно розробити та впровадити методи­ку проведення оцінки ризиків та загроз, зумовлених експлуатацією екологічно небезпе­чних об'єктів, обчислення страхових тарифів відповідно до визначеного рівня ризику. Надзвичайно важливим є створення ринку послуг екологічного страхування та засну­вання страхових компаній, здатних забезпечити надійний механізм страхування.

4.7. Технічне регулювання та стандартизація у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки

Технічне регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки спрямовані на впровадження науково обґрунтованих та безпечних для навколишнього природного середовища і здоров'я населення вимог до процесів, товарів та послуг.

Стратегічні завдання щодо розвитку системи технічного регулювання потребують інтеграції екологічних норм, вимог та правил відповідно до законодавчої бази Євро­пейського Союзу.

Впровадження міжнародних стандартів у сфері ресурсозбереження, охорони на­вколишнього природного середовища, надрокористування, систем екологічного управ­ління та екологічних критеріїв до товарів та послуг надасть можливість вітчизняному товаровиробнику покращити екологічні аспекти виробництва і продукції та рівень кон- курентоздатності на міжнародних ринках.

Необхідно розробити підсистему стандартизації та сертифікації у сфері екологіч­ної безпеки, затвердити екологічні вимоги до продукції, а також гармонізувати націо­нальні стандарти до стандартів і норм ЄС та міжнародних стандартів серій ISO 14000, ISO 19000 з посиленням контролю з боку держави за використанням екологічних мар­кувань, зокрема щодо вмісту генетично модифікованих організмів. Пріоритетом розви­тку цього інструменту є розроблення та впровадження системи державної підтримки вітчизняного товаровиробника продукції з поліпшеними екологічними характеристи­ками відповідно до законодавчо встановлених вимог, а також вдосконалення методів та систем державного обліку і статистичної звітності у сфері охорони навколишнього природного середовища.

4.8. Законодавство у сфері охорони навколишнього природного середовища

Реалізація екологічної політики потребує ефективного функціонування системи законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища, спрямованого на досягнення національних пріоритетів. Основними вимогами до такого законодавства є його відповідність Конституції України, наближення до відповідних директив ЄС, за­безпечення впровадження багатосторонніх екологічних угод (конвенцій, протоколів тощо), стороною яких є Україна, соціальна прийнятність, реалістичність, економічна ефективність. Законодавство має сприяти гнучкому застосуванню відповідних економі­чних інструментів для стимулювання впровадження інноваційних екологічних техно­логій, розв'язанню екологічних проблем на місцевому рівні.

Приведення у відповідність екологічного законодавства України із положеннями джерел acquis Communautaire в першу чергу необхідно здійснити за такими напрямами:

забезпечення наскрізності екологічної політики, її інтеграції до політик державно­го, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;

моніторинг і оцінка якості атмосферного повітря, зокрема щодо загальнопошире- них забруднюючих речовин, зонування території України, планів поліпшення якості атмосферного повітря в зонах і агломераціях; регулювання зменшення вмісту сірки у пальному;

перегляд нормативів вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах під час виробництва певних категорій транспортних засобів в Україні;

перегляд нормативів якості поверхневих вод, які використовуються для потреб централізованого водопостачання і для культурно-побутового користування, очищення комунальних стоків, запобігання забрудненню внаслідок змиву нітратів із сільськогос­подарських земель;

здійснення контролю за поводженням з такими видами відходів, як використані хімічні джерела струму, ртутні, у тому числі компактні, відпрацьовані оливи, електро­нне обладнання, не придатні до використання транспортні засоби;

впровадження комплексної/інтегрованої дозвільної системи для стаціонарних джерел викидів (у першу чергу енергогенеруючих);

ліцензування виробництва, застосування, імпорту і експорту небезпечних хіміч­них речовин, контроль за їх вмістом у продукції та безпечне видалення.

Враховуючи потреби врегулювання питань, що викликають резонанс у суспільст­ві, необхідно:

забезпечити дотримання законодавства України, що гарантує права громадян на доступ і користування землями водного фонду і землями рекреаційного, оздоровчого, природоохоронного та історико-культурного призначення;

завершити формування національної законодавчої бази з питань біобезпеки та за­безпечити її подальше вдосконалення з урахуванням відповідних положень законодав­ства ЄС. Розглянути доцільність розроблення підзаконних актів щодо участі громадсь­кості у прийнятті рішень або ратифікації Алматинської поправки до Орхуської конвен­ції. Розробити процедуру і методи запобігання неконтрольованому вивільненню гене­тично модифікованих організмів, зокрема щодо удосконалення процедури дозвільної системи, системи прийняття рішень, порядку маркування, стандартизації, державної реєстрації генетично модифікованих організмів, продукції, отриманої з їх використан­ням, та встановлення обмеження щодо їх застосування; системи пакування, зберігання, транспортування і маркування продукції, що надходить в обіг; використання генетично модифікованих організмів у замкнених системах, поводження з відходами генетично модифікованих організмів і тарою;

розробити комплексні регіональні і місцеві програми, спрямовані на вирішення таких актуальних екологічних проблем:

оптимізація планування забудови і розвитку зелених зон;

підвищення якості атмосферного повітря і зниження рівня шуму шляхом оптимі- зації транспортних потоків та мінімізації викидів із стаціонарних джерел;

мінімізація утворення, сортування, переробка та безпечна утилізація або захоро- нення відходів;

підвищення якості і забезпечення доступу до якісної питної води.

З метою удосконалення природоохоронної діяльності підприємств необхідно: сприяти вирішенню із суб'єктами господарювання питань щодо виконання про­грам збору і утилізації продукції після завершення строку її використання, забезпечен­ня інформування населення про вплив виробничої діяльності на стан довкілля, органі­зації широких громадських обговорень щодо планів будівництва;

здійснювати збалансовану політику, спрямовану на підвищення вимог і відпові­дальності суб'єктів господарювання за забруднення навколишнього природного сере­довища і на стимулювання впровадження природоохоронних заходів. З цією метою не­обхідно передбачити підвищену відповідальність за забруднення навколишнього при­родного середовища і компенсацію завданих збитків, включаючи повну вартість реку- льтивації'/санацн забруднених ґрунтів/підземних вод. Цьому також сприятиме адаптація існуючих методик проведення розрахунку збитків за забруднення навколишнього при­родного середовища до найкращої світової практики, зокрема щодо забруднення ґрун­тів і підземних вод. Необхідно законодавчо визначити засади пільгового стимулювання діяльності, що передбачає добровільне зобов'язання щодо очищення забруднених зе­мель, зокрема в ході їх приватизації і впровадження новітніх екологічно чистих техно­логій.

4.9. Освітнє та наукове забезпечення формування і реалізації національної еколо­гічної політики

Розроблення методологічних основ та запровадження безперервної екологічної освіти сприятимуть успішній реалізації національної екологічної політики. Такі її скла­дові, як екологічна освіта для сталого розвитку, програма екологічної освіти в рамках державних освітніх програм для дошкільних навчальних закладів, для загальноосвітніх навчальних закладів та вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації, програми післядипломної освіти та курсової перепідготовки фахівців, є критерієм успішності ре­алізації Стратегії. Випереджаючими темпами має розвиватися всеохоплююча екологіч­на просвіта та виховання підростаючого покоління шляхом підтримки діяльності поза­шкільних закладів освіти, еколого-натуралістичних центрів та природничих секцій центрів дітей та юнацтва. Необхідно налагодити виробництво виховних та соціальних природоохоронних програм на телебаченні, забезпечити підготовку публікацій, видан­ня спеціальних інформаційних випусків, буклетів, бюлетенів. Подальший розвиток та підтримка неурядових організацій сприятимуть активізації екологічного руху в Україні, поширенню міжнародних зв'язків для спільного розв'язання екологічних проблем, об­міну інформацією, знаннями та досвідом, а отже, формуванню свідомого громадянсь­кого суспільства на засадах сталого розвитку.

Під час розроблення програм наукового та інноваційного розвитку необхідно вра­ховувати потребу в раціоналізації та оптимізації природокористування, зокрема техно­логічного переоснащення виробництва шляхом:

енергозбереження, розвитку відновлюваних та альтернативних джерел енергії, а також збільшення обсягу використання джерел енергії з низьким рівнем викидів дво­окису вуглецю;

ресурсозбереження, зменшення питомого споживання земельних ресурсів, води, деревини, мінеральних та органічних речовин природного походження на одиницю ви­робленої продукції, забезпечення більш якісного та комплексного їх перероблення, а також використання відходів як сировини, їх більш повної переробки для виробництва продукції і товарів широкого вжитку;

удосконалення технологій очищення атмосферного повітря, водних об'єктів, мі­німізації утворення відходів;

розроблення нових нормативів якості навколишнього природного середовища, нормативів безпеки використання природних ресурсів, граничних нормативів впливу на навколишнє природне середовище, стандартів екологічної безпеки тощо;

розвитку технологій промислового та сільськогосподарського виробництва, що унеможливлюють або зменшують обсяг використання екологічно небезпечних хіміч­них речовин та їх сполук;

виконання регіональних програм соціально-економічного розвитку та схем тери­торіального та місцевого планування з дотриманням принципів сталого розвитку та розвитку екомережі;

відтворення рідкісних біологічних видів, а також тих, що перебувають під загро­зою зникнення, розроблення схем їх адаптації до сучасних умов життя.

4.10. Економічні та фінансові механізми

Забезпечення стабільного фінансування природоохоронної діяльності, вдоскона­лення економічних інструментів є основними передумовами реалізації екологічної по­літики в Україні.

Розроблені та впроваджені на початку 90-х років XX століття економічні інстру­менти та механізми фінансування природоохоронної діяльності потребують подальшо­го розвитку в умовах глобалізації.

Внаслідок обмеженості бюджетних коштів важливим є пошук нових джерел фі­нансування природоохоронних заходів, спрямованих на ліквідацію забруднення, забез­печення екологічної безпеки, заходів, пов'язаних з відтворенням та підтриманням при­родних ресурсів у належному стані. У зв'язку з цим необхідно забезпечити до 2020 року сприятливий податковий, кредитний та інвестиційний клімат для залучення коштів міжнародних донорів та приватного капіталу в природоохоронну діяльність, створення суб'єктами господарювання систем екологічного управління, впровадження більш чис­того виробництва, технологій ресурсо- та енергозбереження.

З метою розвитку економічного механізму природокористування та природоохо­ронної діяльності необхідно:

удосконалити нормативно-правову базу з питань оподаткування забруднення на­вколишнього природного середовища, зокрема виробництва, зберігання, транспорту­вання та споживання екологічно небезпечної продукції, яка негативно впливає на на­вколишнє природне середовище та здоров'я населення;

підвищити збір за забруднення навколишнього природного середовища, збільши­вши плату за скидання одиниці маси забруднюючої речовини до європейського рівня, з урахуванням токсичності;

реформувати систему фондів охорони навколишнього природного середовища для мобілізації фінансових ресурсів на національному рівні та на рівнях Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя;

удосконалити нормативно-правову базу з питань природокористування на платній основі;

удосконалити методику визначення шкоди, заподіяної внаслідок порушення зако­нодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища та погіршення якос­ті природних ресурсів;

переглянути пільги щодо спеціального використання природних ресурсів та за­бруднення навколишнього природного середовища з метою їх мінімізації;

збільшити податкове навантаження на ті види діяльності та форми споживання, що є екологічно шкідливими для суспільства, насамперед на шкідливу для здоров'я лю­дей продукцію, ресурсні та екологічні платежі;

стимулювати розвиток екологічного підприємництва, зокрема виробництво про­дукції, виконання робіт і надання послуг природоохоронного призначення.

4.11. Моніторинг стану довкілля і контроль у сфері охорони навколишнього при­родного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Для забезпечення розвитку державної системи моніторингу навколишнього при­родного середовища, спрямованого на надання органам виконавчої влади, органам міс­цевого самоврядування і населенню своєчасної, достовірної інформації про його стан, та з метою підвищення ефективності здійснення державного контролю за дотриманням природоохоронного законодавства необхідно проаналізувати інформаційні потреби си­стеми державного управління, створити єдину мережу спостережень, здійснити оптимі- зацію, модернізацію і технічне забезпечення системи моніторингу навколишнього при­родного середовища, вдосконалити метрологічне забезпечення проведення спостере­жень, інтегрувати інформаційні ресурси суб'єктів системи моніторингу і забезпечити функціонування єдиної автоматизованої підсистеми збирання, оброблення, проведення аналізу і збереження екологічних даних.

Завданням державного контролю у сфері охорони навколишнього природного се­редовища є забезпечення виконання вимог законодавства у зазначеній сфері. Зміцнення інституціональної спроможності системи державного екологічного контролю за дотри­манням природоохоронного законодавства передбачає:

вдосконалення нормативно-правової бази щодо здійснення державного контролю у сфері охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки;

перегляд існуючої організаційної структури і розподілу повноважень територіа­льних органів Державної екологічної інспекції України;

здійснення комплексу заходів, спрямованих на підвищення рівня відповідальності суб'єктів господарювання за виконанням вимог природоохоронного законодавства;

врегулювання відносин у сфері здійснення громадського контролю за викорис­танням природних ресурсів та охороною навколишнього природного середовища.

4.12. Міжнародне співробітництво у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки

Для здійснення на належному рівні міжнародного співробітництва у сфері охоро­ни навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки необ­хідне:

безумовне виконання міжнародних зобов'язань відповідно до багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів України;

послідовне врахування рекомендацій всесвітніх самітів ООН зі сталого розвитку в містах Ріо-де-Жанейро та Йоганнесбурзі;

розширення співробітництва з питань запобігання транскордонному забрудненню навколишнього природного середовища;

запобігання глобальній зміні клімату;

забезпечення активної участі українських представників у роботі міжнародних організацій природоохоронного спрямування.

Розділ 5. ЕТАПИ РЕАЛІЗАЦІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЧНОЇ ПОЛІТИ­КИ

Досягнення цілей Стратегії здійснюватиметься в два етапи:

до 2015 року передбачається забезпечити стабілізацію екологічної ситуації, упові­льнення темпів зростання антропогенного навантаження на навколишнє природне се­редовище, створення умов для підвищення рівня екологічної безпеки населення, запо- чаткування переходу до природоохоронних стандартів Європейського Союзу, розроб­лення відповідних нормативно-правових актів, підвищення громадської активності у сфері охорони навколишнього природного середовища;

протягом 2016-2020 років передбачається здійснити поступове розмежування фу­нкцій з охорони навколишнього природного середовища та господарської діяльності з використання природних ресурсів, імплементацію європейських екологічних норм і стандартів, екосистемне планування, впровадження переважно економічних механізмів стимулювання екологічно орієнтованих структурних перетворень, досягнення збалан­сованості між соціально-економічними потребами та завданнями у сфері збереження навколишнього природного середовища, забезпечити розвиток екологічно ефективного партнерства між державою, суб'єктами господарювання та громадськістю, широке по­ширення екологічних знань.

Розділ 6. МОНІТОРИНГ ВИКОНАННЯ ТА ПОКАЗНИКИ ЕФЕКТИВНОСТІ

Проведення моніторингу реалізації Стратегії організовується з метою отримання достовірної інформації про ефективність виконання планів, проектів і програм з охоро­ни навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки.

Основою моніторингу є система цільових показників (наведені у додатку до Стра­тегії), орієнтованих на індикатори сталого розвитку та завдання збалансованої екологі­чної політики. Результати моніторингу висвітлюються у Національній доповіді про ре­алізацію національної екологічної політики України, що подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України кожні п'ять років, у регіональних та галузевих еколо­гічних звітах, які щороку подаються до уповноваженого центрального органу виконав­чої влади з питань охорони навколишнього природного середовища центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування.

Уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколи­шнього природного середовища здійснює моніторинг реалізації Стратегії та за резуль­татами моніторингу, а також на основі регіональних та галузевих екологічних звітів щорічно готує та видає звіт про реалізацію Національної екологічної політики України.

Розділ 7. ОЧІКУВАНІ РЕЗУЛЬТАТИ ВИКОНАННЯ СТРАТЕГІЇ

Виконання Стратегії дасть змогу:

створити ефективну систему інформування населення з питань охорони навколи­шнього природного середовища та підвищити рівень екологічної свідомості громадян України; поліпшити стан навколишнього природного середовища до рівня, безпечного для життєдіяльності населення, з урахуванням європейських стандартів якості навко­лишнього природного середовища; постійно зменшувати та поступово ліквідувати за­лежність між економічним зростанням та погіршенням стану навколишнього природ­ного середовища; припинити втрати біо- та ландшафтного різноманіття і сформувати цілісну та репрезентативну екомережу; створити систему екологічно збалансованого використання природних ресурсів; мінімізувати забруднення ґрунтів небезпечними пе­стицидами, агрохімікатами, важкими металами та відходами; забезпечити перехід до системи інтегрованого екологічного управління у сфері охорони навколишнього при­родного середовища та розвиток природоохоронної складової в галузях економіки; здійснити реформування податкової системи з метою посилення значущості екологіч­ного оподаткування як стимулятора зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище, розроблення дієвого економічного механізму природокористу­вання; вдосконалити державну систему моніторингу навколишнього природного сере­довища та систему інформаційного забезпечення процесу прийняття управлінських рі­шень.

2. КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАБОРОНУ ВІЙСЬКОВОГО ЧИ БУДЬ-ЯКОГО ІН­ШОГО, ВОРОЖОГО ВИКОРИСТАННЯ ЗАСОБІВ ВПЛИВУ НА ПРИРОДНЕ СЕРЕДОВИЩЕ 1976 (англ. Convention of the Prohibition of Military or Any Other Hostile Use of Environmental Modification Techniques) — міжнародний правовий доку­мент, прийнятий Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1976 року. Відкрита для під­писання 18 травня 1977 року в Женеві (Швейцарія), набула чинності 5 жовтня 1978 ро­ку. Органом прий- няття рішень Конвенції є Консультаційний експертний комітет. Де­позитарій - генеральний секретар ООН. Договірних сторін - 72 (на поч. 2007). Склада­ється з преамбули, 10 статей і додатка. Необхідність прийняття Конвенції зумовлена появою можливості активного впливу на природне середовище у військових цілях. Конвенція передбачає, що кожна держава-учасниця зобов’язується не вдаватися до вій­ськового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне се­редовище, що матиме широкі, довгострокові чи серйозні наслідки у формі руйнування, нанесення збитку чи заподіяння шкоди будь-якій іншій державі-учасниці. Це стосуєть­ся різних засобів для зміни (шляхом навмисного управління природними процесами) динаміки, складу або структури Землі, включаючи її біоту, літосферу, гідросферу й ат­мосферу, а також космічного простору. Конвенція не перешкоджає використанню засо­бів впливу на природне середовище в мирних цілях і діє безстроково. Україна є учас­ницею цієї Конвенції, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 25 тра­вня 1978 р «Про ратифікацію Конвенції про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище».

3. КОНВЕНЦІЯ ПРО ДОСТУП ДО ІНФОРМАЦІЇ, УЧАСТЬ ГРОМАДСЬ­КОСТІ У ПРОЦЕСІ ПРИЙНЯТТЯ РІШЕНЬ, ДОСТУП ДО ПРАВОСУДДЯ З ПИ­ТАНЬ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА, 1998, ОРГУ- СЬКА КОНВЕНЦІЯ - міжнародний правовий документ, схвалений 25 червня 1998 на 4 Нараді міністрів охорони навколишнього природного середовища «Довкілля для Єв­ропи» у місті Оргусі (Данія) з метою закріплення юридичної можливості реалізувати та захистити право кожної людини на сприятливе для її здоров’я та добробуту довкілля; вільний доступ до екологічної інформації; участь у прийнятті екологічно значущих рі­шень; доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища. Ор­ган прийняття рішень Конвенції - Зустріч Сторін. Секретаріат перебуває в Женеві (Швейцарія). Депозитарій - Генеральний секретар ООН. Кількість Договірних сторін - 40 (січень 2007). Складається з преамбули, 3 розділів, 22 статей і 2 додатків.

Згідно з Конвенцією кожний громадянин, який вважає, що його права, визначені цим документом, порушені, може звернутися до судових органів з метою оскарження прийнятого рішення або відновлення порушенного права.

Україна ратифікувала Конвенцію згідно з законом «Про ратифікацію Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень, доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища» від 6 липня 1999 р. 28 листопада 2002 Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України у зв’язку з ратифікацією Україною Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості у процесі прийняття рішень, доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища». Для за­провадження реальних механізмів виконання Оргуської конвенції Мінприроди України 18 грудня 2003 затвердило Положення про участь громадськості у прийнятті рішень у сфері охорони довкілля; 2004 започатковано діяльність Оргуського інформаційно- тренінгового центру при Мінприроди України.

4. КОНВЕНЦІЯ ПРО БІОРІЗНОМАНІТТЯ 1992 Р. (англ. Convention on Biological Diversity) - Міжнародний правовий документ, відкритий для підписання 5 червня 1992 р. в місті Ріо-де-Жанейро (Бразилія) на Конференції ООН з довкілля та розвитку. Набула чинності 29 грудня 1993. Найвищим органом Конвенції є Конферен­ція Сторін, наради якої скликають раз на два роки (до 2007 відбулося 8 нарад), вико­навчий орган - Секретаріат, розташований в м. Монреалі (Канада). Депозитарій - Гене­ральний секретар ООН. Станом на 1 січня 2007 Сторонами Конвенції були 188 країн світу. Складається з преамбули, 42 статей та 2 додатків. Мета Конвенції: збереження біорізноманіття, невиснажливе використання його компонентів, спільне отримання на справедливій та рівній основі вигод, пов’язаних з використанням генетичних ресурсів, у тому числі шляхом надання доступу до генетичних ресурсів, а також належної пере­дачі відповідних технологій з урахуванням усіх прав на такі ресурси і технології. Пер­ший додаток містить орієнтовний перелік категорій компонентів біорізноманіття, що мають важливе значення для його збереження та невиснажливого використання. Дру­гий додаток встановлює процедуру арбітражного розгляду. Конференція сторін ініцію­вала роботу за такими тематичними робочими програмами: сільськогосподарське біорі- зноманіття, біорізноманіття посушливих земель, біорізноманіття лісів, біорізноманіття внутрішніх вод, біорізноманіття острівних екосистем, морське та прибережне біорізно- маніття, біорізноманіття гір. Визначено також наскрізні питання, відображені в рамках тематичних програм: доступ до генетичних ресурсів; інвазійні (чужорідні) види; біоріз- номаніття і туризм; зміна клімату і біорізноманіття; глобальна стратегія збереження ро­слин; заповідні території; просвіта й підвищення рівня обізнаності громадськості; неви- снажливе використання біорізноманіття та інші. У рамках Конвенції укладено Карта- хенський протокол про біобезпеку (2000). Україна підписала Конвенцію 11 червня 1992 і стала її Договірною стороною відповідно до Закону «Про ратифікацію Конвенції про охорону біологічного різноманіття» від 29 листопада 1994. Документ набув чинності для України 7 лютого 1995. На впровадження положень Конвенції спрямовані закони України «Про природно-заповідний фонд України» (1992), «Про тваринний світ» (1993), «Про рослинний світ» (1999), «Про Червону книгу України» (2002), «Про еко­логічну мережу» (2004), «Про загальнодержавну програму формування національної екомережі на 2000-2015 роки» (2000) тощо.

5. ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ. ПОСТАНОВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРА­ЇНИ ПРО ЧЕРВОНУ КНИГУ УКРАЇНИ Відповідно до Закону України “Про охоро­ну навколишнього природного середовища” з метою збереження та відтворення біоло­гічного різноманіття, рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин України Верховна Рада України постановляє:

1. Затвердити Положення про Червону книгу України, що додається.

2. Кабінету Міністрів України: забезпечити розробку та виконання комплексу за-*----

ходів, спрямованих на збереження і відтворення біологічного різноманіття, рідкісних та таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тварин і рослин України відпові­дно до вимог, встановлених цим Положенням; розглянути можливість приєднання України до міжнародних угод з цих питань; привести рішення Уряду України у відпо­відність із Положенням про Червону книгу України.

Голова Верховної Ради України м. Київ, 29 жовтня 1992 р.

Серед численних проблем охорони природи особливе місце належить збереженню та раціональному використанню диких тварин, найменш захищених від людської дія­льності. Необхідність охорони тварин і рослин поряд з охороною атмосфери, земель, надр і вод відображена у багатьох документах міжнародного співробітництва: Конвен­ції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни та флори, які перебувають під загро­зою зникнення (1973), Всесвітній стратегії охорони природи (1978), Червоній книзі Міжнародної Спілки охорони природи та природних ресурсів (МСОП), Європейському Червоному списку тварин, що знаходяться під загрозою зникнення у світовому масш­табі (1991), у Червоних книгах окремих країн.

Червона книга України є основним державним документом з питань охорони тваринного і рослинного світу. Вона містить узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, які перебувають під загрозою зникнення, і заходи щодо 'їх збереження та науково обгрунтованого відтворення. До Червоної книги України заносяться види тварин і рослин, які постійно або тимчасово перебувають чи зростають у природних умовах на території України, в межах її територіальних вод, континента­льного шельфу та виключної (морської) економічної зони, і знаходяться під загрозою зникнення.

Перше видання Червоної книги України (1980 р.) містило опис 85 видів (підвидів) тварин: 29 - ссавців, 28 - птахів, 6 - плазунів, 4 - земноводних, 18 - комах і 151 вид вищих рослин. За час, що минув після 1980 року, наукові знання про тваринний світ значно поповнились; декотрі тварини, які ще недавно були звичайними, сьогодні стали рідкісними або зникли. Вчені критично переглянули список видів (підвидів) фауни України, визначили рідкісні, зникаючі та ін. категорії, занесли їх до Червоної книги не­залежно від місця виду у природі та його господарського значення, керуючись основ­ним принципом - збереження видової різноманітності диких тварин у природі та ціліс­ності біоценозів, у сукупності яких вони існують.

Друге видання Червоної книги підготовлено у двох томах: “Тваринний світ” і “Ро­слинний світ”.,, Том - “Червона книга України. Тваринний світ” - складається з 11 роз­ділів, що включають статті про 382 види тварин: гідроїдні поліпи (2 види), черви круглі (2) та черви кільчасті (7), ракоподібні (26), павукоподібні (2) та багатоніжки (3), комахи (173), молюски (12), круглороті (2) та риби (32), земноводні (5), плазуни (8), птахи (67), ссавці (41). Матеріал про кожний вид (підвид) тварин, розміщено у систематичному порядку за загальноприйнятою класифікацією і викладено за такою схемою: назва тва­рини (українська з найвідомішими синонімами та латинська), ряд, родина, таксономіч­на характеристика (унікальність таксону, близькі види, підвиди), статус, прийнятий з урахуванням категорій Червоної книги МСОП і Європейського Червоного списку, по­ширення (враховано відомі знахідки та спеціальні спостереження) в Україні та за її ме-

жами (ареал), місця перебування, чисельність у природі (на основі цього вирішується питання про категорійність виду), її зміни, особливості біології, відомості про розмно­ження або розведення у неволі, заходи охорони (здійснені, рекомендовані, необхідні ¹ для врятування виду), джерела інформації. Кожна стаття супроводжується ілюстрацією J

(фотографія чи малюнок) та картосхемою поширення виду (підвиду) в Україні.

Залежно від стану та ступеня загрози для популяції видів тварин, занесених до Червоної книги України, вони поділяються на такі категорії: зниклі (0), зникаючі (І), _l^l

вразливі (II), рідкісні (III), невизначені (IV), недостатньо відомі (V), відновлені (VI). ^{1 1} Характеристика кожної категорії міститься в Положенні про Червону книгу України. ’ ⅛_l

“Червона книга України. Тваринний світ” - результат праці великого колективу ; ⅛^l авторів з Інституту зоології ім. І. І. Шмальгаузена НАН України, Інституту біології пів- _l^l ⅞

денних морів ім. О. О. Ковалевського НАН України та його Одеського відділення, Ки- _l^l ⅛^l

ївського, Донецького, Запорізького, Одеського, Чернівецького та Ужгородського уні- ] ⅞⅛

верситетів, Українського педагогічного університету (Київ), Криворізького, Лугансько- ∣ ⅛'⅛

го, Мелітопольського та Ніжинського педагогічних інститутів, Харківського сільсько- ^l_l ]⅛⅛ господарського інституту, Українського лісотехнічного університету (Львів) та Львів- ∣' ∣'(⅛ ської академії ветеринарної медицини, Сімферопольського медичного інституту, орні- J j⅛∣¾^l тологічних станцій Інституту зоології НАН України та Мелітопольського педінституту, Львівського природничого музею НАН України, заповідників.

Пропозиції щодо занесення тварин до Червоної книги України одержано від 26 j ■ установ, у т. ч. академічних, відомчих інститутів, вузів, від Головного управління мис- _l^l ' ливського господарства Міністерства лісового господарства України, Українського то­вариства мисливців і рибалок, від заповідників, природничих музеїв, окремих зоологів.

,Червонакнига України - це офіційнийдержавний документ, який містить перелік ∣' t]⅛^l∣!_l^t_l'¹ рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів тваринного і рослин­ного світу у межах території України, континентального шельфу та виключної (морсь­кої) економічної зони, а також узагальнені відомості про сучасний стан цих видів та за­ходи щодо їх збереження і відтворення.

Червона книга містить сім категорій видів тваринного і рослинного світу, а їх ди-- K⅛,''' ференціація залежить від небезпеки зникнення того чи іншого виду. Це категорії: зник- ιj∣^l∣_l лі, зниклі в природі, зникаючі, вразливі, рідкісні, неоцінені та недостатньо відомі.

У 2009 р._ вийшло третє видання Червоної книгу України._ До нього занесено _542я ⅛ види тварин: гідроїдні поліпц (2 види),,круглі (2) та^лкчастк(9),черви, ракоподібні,'і' (31), павукоподібні (2) та багатоніжки (3),,ногохвістки. (2), комахи.(226), молюски.(20), J ' ■круглороті,-(2) та рибц,_(69),.земноводні (8), длазунц (11), птахц (87),.ссавці (68). Кіль- і.кість видів тварин у третьому порівняно з другим виданням збільшилась на 160 видів, а У у другому порівняно з першим — на 297 видів. Таким чином, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної книги України, спостерігається пе- ^x вне уповільнення темпів зменшення втрати різноманіття окремих таксономічних груп,фауни України,. Разом, з дну, викликає занепокоєння суттєве збільшення _у_ Червоній книзі Україні кількості видів риб та ссавців.

До третього видання «Червона книга України» (рослинний світ) занесено 826 вр- дів рослин і грибів. Кількість видів рослин у третьому порівняно з другим виданням збільшилась на 285 видів, а у другому порівняно з першим -, на 390 видів. Таким чи­ном, з урахуванням приблизно однакових проміжків часу між виданнями Червоної кни­ги України, спостерігається певне уповільнення темпів зменшення втрати різноманіття видів рослин і грибів України.

Кабінет_ Міністрів- України, забезпечує офіційне видання та розповсюдження Че­рвоної книги України не рідше одного разу на 10 років.,

5. ЗЕЛЕНА КНИГА УКРАЇНИ (ЗКУ) - державний документ, у якому зведено відомості про сучасний стан рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угруповань України, що потребують охорони. Ідея створення Зеленої книги належить українським вченим. У 1983 році на 7 з’їзді Всесоюзного ботанічного товариства Ю. Р. Шеляг-Сосонко та Т. Л. Андрієнко представили проект Зеленої книги Української РСР, яку було видано в 1987 році у вигляді наукової монографії. До неї було занесено 127 рідкісних, зникаючих і типових фітоценозів. У 1997 було офіційно затверджено Поло­ження про ЗКУ. В 2002 воно було доопрацьоване і затверджене постановою КМ Украї­ни. До ЗКУ вносять цінні з наукового погляду природні рослинні угруповання, насам­перед ті, в яких домінують та співдомінують рідкісні, реліктові, ендемічні види; види, що ростуть на території України на межі свого ареалу, а також зональні угруповання, які мають типову структуру. ЗКУ є основою для розроблення заходів, спрямованих на охорону занесених до неї природних рослинних угруповань, зокрема збереження їхньої ценотичної структури умов місцезростання. Природні рослинні угруповання, що по­требують занесення до ЗКУ, визначають за методикою, затвердженою Мінприроди України. Угруповання, занесені до ЗКУ, підлягають особливій охороні на всій території України. У цих фітоценозах забороняється будь-яка діяльність, що негативно впливає на їхній стан і загрожує збереженню їх або порушує місцезростання. Ведення ЗКУ фі­нансується з Державного бюджету України. Офіційне видання та розповсюдження за­безпечує Міністерство охорони навколишнього природного середовища України.

6. ЗАКОН УКРАЇНИ ПРО ДЕРЖАВНУ СИСТЕМУ БІОБЕЗПЕКИ ПРИ СТВОРЕННІ, ВИПРОБУВАННІ, ТРАНСПОРТУВАННІ ТА ВИКОРИСТАННІ ГЕНЕТИЧНО МОДИФІКОВАНИХ ОРГАНІЗМІВ - регулює відносини між органа­ми виконавчої влади, виробниками, продавцями (постачальниками), розробниками, до­слідниками, науковцями та споживачами генетично модифікованих організмів та про­дукції, виробленої за технологіями, що передбачають їх розробку, створення, випробу­вання, дослідження, транспортування, імпорт, експорт, розміщення на ринку, вивіль­нення у навколишнє середовище та використання в Україні (далі - поводження з ГМО) із забезпеченням біологічної і генетичної безпеки.

Цей Закон не застосовується до людини, тканин та окремих клітин у складі люд­ського організму.

Розділ I. Загальні положення

Стаття 1. Терміни та їх визначення У цьому Законі наведені нижче терміни вживаються у такому значенні:

біологічна безпека - стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній негативний вплив його чинників (біологічних, хімічних, фізичних) на біологічну стру­ктуру і функцію людської особи в теперішньому і майбутніх поколіннях, а також відсу­тній незворотній негативний вплив на біологічні об'єкти природного середовища (біо­сферу) та сільськогосподарські рослини і тварини;

генетична безпека - стан середовища життєдіяльності людини, при якому відсутній будь-який неприродній вплив на людський геном, відсутній будь-який неприродній вплив на геном об'єктів біосфери, а також відсутній неконтрольований вплив на геном сільськогосподарських рослин і тварин, промислових мікроорганізмів, який призво­дить до появи у них негативних та/або небажаних властивостей;

організм, живий організм - будь-яка форма біологічного існування (включаючи стерильні організми, віруси та віроїди), здатна до самовідтворення або передачі спа­дкових факторів;

генетично модифікований організм, живий змінений організм (ГМО) - будь-який організм, у якому генетичний матеріал був змінений за допомогою штучних прийомів переносу генів, які не відбуваються у природних умовах, а саме:

рекомбінантними методами, які передбачають формування нових комбінацій гене­тичного матеріалу шляхом внесення молекул нуклеїнової кислоти (вироблених у будь- який спосіб зовні організму) у будь-який вірус, бактеріальний плазмід або іншу вектор­ну систему та їх включення до організму-господаря, в якому вони зазвичай не зустрі­чаються, однак здатні на тривале розмноження;

методами, які передбачають безпосереднє введення в організм спадкового матеріа­лу, підготовленого зовні організму, включаючи мікроін'єкції, макроін'єкції та мікроін- капсуляції;

злиття клітин (у тому числі злиття протоплазми) або методами гібридизації, коли живі клітини з новими комбінаціями генетичного матеріалу формуються шляхом злит­тя двох або більше клітин у спосіб, який не реалізується за природних обставин;

продукція, отримана з використанням ГМО - продукція, в тому числі харчові про­дукти та корми, технологія виробництва якої передбачає використання ГМО на будь- якому етапі;

генетично-інженерна діяльність - практична сфера діяльності, пов'язана зі ство­ренням, випробуванням та впровадженням ГМО в обіг;

вивільнення ГМО у навколишнє середовище - діяння (дія або бездіяння), в результаті якого відбулося внесення ГМО у навколишнє середовище;

система замкнена - система здійснення генетично-інженерної діяльності, при якій генетичні модифікації вносяться в організм або ГМО, культивуються, обробляються, зберігаються, використовуються, підлягають транспортуванню, знищенню або похо­ванню в умовах існування систем захисту, що запобігають контакту з населенням та навколишнім середовищем;

система відкрита - система здійснення генетично-інженерної діяльності, що пе­редбачає контакт ГМО з населенням та навколишнім середовищем при запланованому вивільненні їх у навколишнє середовище, застосуванні у сільськогосподарській прак­тиці, промисловості, медицині та в природоохоронних цілях, передачі технологій та інших сферах обігу ГМО;

ризик - можливість виникнення та вірогідні масштаби наслідків від негативного впливу на здоров'я людини та довкілля при здійсненні генетично-інженерної діяльнос­ті та поводженні з ГМО протягом певного періоду часу;

аналіз ризику - процес, що складається з трьох взаємопов'язаних компонентів: оцінка ризику ГМО, управління (керування) ризиком та повідомлення про ризик;

оцінка ризику - науково обґрунтований процес, який складається з ідентифікації не­безпеки ГМО, характеристики небезпеки, оцінки впливу, характеристики ризику;

управління ризиком - процес вибору альтернативних рішень на підставі результатів оцінки ризику ГМО та в разі необхідності вибору і впровадження відповідних засобів управління (контролю), включаючи регуляторні заходи;

повідомлення про ризик - взаємний обмін інформацією про ризик ГМО між спеціалі­стами з оцінки ризику, особами, що здійснюють управління ризиком, заінтересовани­ми торговими партнерами та іншими заінтересованими сторонами;

державна реєстрація ГМО - занесення ГМО до реєстру з урахуванням оцінки їх ризику щодо впливу на здоров'я людини та стан навколишнього природного середо­вища з метою подальшого отримання дозволу на практичне використання ГМО в Укра­їні відповідно до їх господарського призначення;

Державний реєстр ГМО - спеціалізований перелік ГМО, які пройшли реєстрацію, з визначенням їх подальшого господарського призначення;

Державний реєстр ГМО джерел харчових продуктів та кормів - спеціалізований пе­релік ГМО, відносно яких на підставі міжнародних правил і критеріїв оцінки безпечно­сті для здоров'я людини і тварин зроблено висновок про можливість їх використання в якості харчових продуктів та/або кормів, та/або їх джерел;

обіг - переміщення (транспортування) або зберігання та будь-які дії, пов'язані з пе­реходом права власності чи володіння, включаючи продаж, обмін або дарування орга­нами виконавчої влади відповідно до їх повноважень, передбачених статтями 8-11 цьо­го Закону, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ввезення харчових продуктів, косметичних засобів, лікарських засобів, кормових добавок та ветеринарних препаратів, які містять ГМО або отримані з їх використанням, для безпосереднього вживання за призначенням можливе тільки за умови державної реєстрації відповідних ГМО джерел та переліченої у цій частині продукції. Порядок такого ввезення встановлюється Кабінетом Міністрів України. Дозвіл на транзитне пе­реміщення незареєстрованих в Україні ГМО надається центральним органом виконав­чої влади з питань екології та природних ресурсів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Стаття 17. Транспортування, зберігання та утилізація ГМО

Транспортування та зберігання ГМО повинно передбачати здійснення комплексу заходів, що попереджують неконтрольоване вивільнення ГМО у навколишнє природне середовище. Обліковий матеріал ГМО, одержаний при випробуваннях, непридатні або заборонені до використання ГМО, а також тара від них, підлягають утилізації, знищен­ню та знешкодженню в порядку, що встановлюється центральним органом виконавчої влади з питань освіти і науки та центральним органом виконавчої влади з питань еко­логії та природних ресурсів.

Положення цієї статті не стосуються ГМО харчових продуктів та кормів, зареєстро­ваних відповідно до вимог статті 14 цього Закону.

Розділ VI. Заключні положення

Стаття 18. Відповідальність за порушення законодавства в галузі поводження з ГМО Порушення вимог цього Закону і прийнятих на його основі нормативно- правових актів тягне за собою цивільну, адміністративну, дисциплінарну або криміна­льну відповідальність згідно із законом.

Відповідальність несуть особи, які винні у:

приховуванні або перекрученні інформації, що могло спричинити або спричинило загрозу життю та здоров'ю людини чи навколишньому природному середовищу; недо­триманні або порушенні вимог стандартів, регламентів, санітарних норм і правил вико­ристання, транспортування, зберігання, реалізації ГМО; використанні незареєстрованих ГМО або продукції, отриманої з їх використанням (за винятком науково-дослідних ці­лей); порушенні правил утилізації та знищення ГМО; невиконанні законних вимог посадових осіб, які здійснюють державний нагляд і контроль.

Законом може бути встановлена відповідальність і за інші види порушень законо­давства України в галузі генетично-інженерної діяльності.

Стаття 19. Основні вимоги до дозвільної системи у сфері здійснення господар­ської діяльності при поводженні з ГМО Дозволи на ввезення незареєстрованих ГМО для науково-дослідних цілей у замкненій та відкритій системах, а також з метою прове­дення їх державних апробацій (випробовувань); на ввезення продукції, отриманої з ви­користанням ГМО, призначеної для науково-дослідних цілей; на транзитне переміщен­ня не зареєстрованих в Україні ГМО; на вивільнення ГМО у відкритій системі нада­ються на безоплатній основі центральними органами виконавчої влади відповідно до їх повноважень, передбачених статтями 8-11 цього Закону, в порядку, встановленому Ка­бінетом Міністрів України.

У видачі дозволу може бути відмовлено в разі отримання науково обгрунтованої ін­формації щодо їх небезпеки для здоров'я людини або навколишнього природного сере­довища при використанні за цільовим призначенням. Термін розгляду документів для видачі дозволу не може перевищувати 45 днів з дня їх подачі, включаючи строки про­ведення відповідних експертиз. Розмір тарифів на проведення експертиз, які є підста­вою для видачі зазначених документів, затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного центрального органу виконавчої влади.

Стаття 20. Доступ до інформації щодо поводження з ГМО Інформація про пово­дження з ГМО є відкритою і загальнодоступною, за винятком віднесеної законодавст­вом України до конфіденційної та таємної. Інформація щодо потенційного впливу ГМО на здоров'я людини та навколишнє природне середовище не може розглядатися як кон­фіденційна та таємна.

Стаття 21. Міжнародне співробітництво

Україна укладає міжнародні договори, бере участь у міжнародному обміні інфор­мацією з метою подальшого розвитку і зміцнення міжнародного співробітництва в га­лузі біологічної та генетичної безпеки при здійсненні генетично-інженерної діяльності та поводженні з ГМО відповідно до чинного законодавства.

Стаття 22. Прикінцеві положення

Цей Закон набирає чинності з дня його опублікування. Кабінету Міністрів України: підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції щодо внесення змін до законів України у зв'язку з прийняттям цього Закону; привести свої норматив­но-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити перегляд і скасування мі­ністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно- правових актів, що суперечать цьому Закону.

Президент України В. Ющенко м. Київ, 31 травня 2007 року N 1103-V

8. ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО ЕКОЛОГІЧНУ МЕРЕЖУ УКРАЇНИ»

(Відомості Верховної Ради), 2004, № 45, ст.502)

Розділ I Загальні положення

Стаття 1. Законодавство України про екологічну мережу Відносини, пов'язані з формуванням, збереженням та раціональним, невиснажливим використанням екологіч­ної мережі (далі - екомережа), регулюються відповідно до Конституції України, Закону України "Про Загальнодержавну програму формування національної екологічної мере­жі України на 2000-2015 роки", цього Закону, а також законів України, інших нормати­вно-правових актів, прийнятих відповідно до них, та міжнародних договорів України.

Стаття 2. Завдання законодавства про екомережу Завданням законодавства про екомережу є регулювання суспільних відносин у сфері формування, збереження та ра­ціонального, невиснажливого використання екомережі як однієї з найважливіших пере­думов забезпечення сталого, екологічно збалансованого розвитку України, охорони на­вколишнього природного середовища, задоволення сучасних та перспективних еконо­мічних, соціальних, екологічних та інших інтересів суспільства.

Стаття 3. Терміни, що вживаються у цьому Законі У цьому Законі наведені ниж­че терміни вживаються у такому значенні:

екомережа - єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного по­тенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць осе­лення та зростання цінних видів тваринного і рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколиш­нього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов'язань України підлягають особливій охороні;

зведена схема формування екомережі - нормативно-правовий акт, що визначає на національному рівні пріоритети і концептуальні основи формування, збереження та невиснажливого використання екомережі України, розвитку системи територій та об'­єктів природно-заповідного фонду, формування структурних елементів екомережі;

екомережі - окрема складова частина екомережі, що має ознаки просторового об'­єкта - певну площу, межі, характеристики тощо. До об'єктів екомережі відносяться те­риторії та об'єкти природно-заповідного фонду, водного фонду, лісового фонду, сільсь­когосподарські угіддя екстенсивного використання (пасовища, сіножаті) тощо;

структурні елементи екомережі - території екомережі, що відрізняються за свої­ми функціями. До структурних елементів екомережі відносяться ключові, сполучні, буферні та відновлювані території. Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біоріз- номаніття. Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Буферні території за­безпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів. Відновлю­вані території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану.

Стаття 4. Принципи формування, збереження та використання екомережі Фор­мування, збереження та використання екомережі здійснюється відповідно до таких ос­новних принципів:

а) забезпечення цілісності екосистемних функцій складових елементів екомережі; б) збереження та екологічно збалансоване використання природних ресурсів на території екомережі; в) зупинення втрат природних та напівприродних територій (зайнятих рос­линними угрупованнями природного походження та комплексами, зміненими в процесі людської діяльності), розширення площі території екомережі; г) забезпечення держав­ної підтримки, стимулювання суб'єктів господарювання при створенні на їх землях те­риторій та об'єктів природно-заповідного фонду, інших територій, що підлягають особ­ливій охороні, розвитку екомережі; ґ) забезпечення участі громадян та їх об'єднань у розробленні пропозицій і прийнятті рішень щодо формування, збереження та викорис­тання екомережі; д) забезпечення поєднання національної екомережі з екомережами суміжних країн, що входять до Всеєвропейської екомережі, всебічний розвиток міжна­родної співпраці у цій сфері; е) удосконалення складу земель України шляхом забезпе­чення науково-обґрунтованого співвідношення між різними категоріями земель; є) сис­темне врахування екологічних, соціальних та економічних інтересів суспільства.

Стаття 5. Складові екомережі До складових структурних елементів екомережі включаються: а) території та об'єкти природно-заповідного фонду; б) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; в) землі лісового фонду; г) полезахис­ні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; ґ) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; д) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів; е) інші природні території та об'єкти (діля­нки степової рослинності, пасовища, сіножаті, кам'яні розсипи, піски, солончаки, земе­льні ділянки, в межах яких є природні об'єкти, що мають особливу природну цінність); є) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зе­леної книги України; ж) території, які є місцями перебування чи зростання видів тва­ринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; з) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання - пасовища, луки, сіножаті тощо; и) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підляга­ють окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

Стаття 6. Право власності на землю та інші природні ресурси об'єктів

екомережі 1. Включення територій та об'єктів до переліку територій та об'єктів екоме­режі не призводить до зміни форми власності і категорії земель на відповідні земе­льні ділянки та інші природні ресурси, їх власника чи користувача. 2. Власники і кори­стувачі територій та об'єктів, включених до переліків територій та об'єктів екомережі, мають право:

а) звертатися до органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з пропозиціями щодо надання фінансової підтримки, направленої на збереження ланд­шафтного та біорізноманіття; б) брати участь в обговоренні та внесенні пропозицій до проектів відповідних програм розвитку екомережі; в) готувати та подавати в установ­леному порядку пропозиції щодо надання статусу об'єкта природно-заповідного фонду; г) отримувати інформацію щодо екологічного стану території чи об'єкта, включеного до екомережі; ґ) брати участь у міжнародному співробітництві з питань формування, збереження та використання екомережі.

3. Власники і користувачі територій та об'єктів, включених до переліків територій та об'єктів екомережі, зобов'язані забезпечувати їх використання за цільовим призна­ченням.

Розділ II Управління у сфері формування, збереження та використання екомережі Стаття 7. Організація державного управління у сфері формування, збереження та використання екомережі 1. Державне управління у сфері формування, збереження та використання екомережі здійснюють Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Ав­тономної Республіки Крим, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності та його територіальні орга­ни, інші центральні органи виконавчої влади, місцеві органи виконавчої влади та орга­ни місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом. 2. Державне управління у сфері формування, збереження та використання екомережі здійснюється із залученням громадян та їх об'єднань і забезпеченням їх широкого доступу до інформа­ції з цих питань.

Стаття 8. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері формування, збе­реження та використання екомережі До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері формування, збереження та використання екомережі належать: а) забезпечення реалізації державної політики у сфері формування, збереження та використання екоме­режі; б) забезпечення розроблення Зведеної схеми формування екомережі України, ви­конання Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000-2015 роки; в) спрямування і координація роботи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади у сфері формування, збереження та використання екомережі; г) вирішення відповідно до закону питань щодо надання фінансової та іншої підтрим­ки власникам та користувачам земельних ділянок, включених до переліків територій та об'єктів екомережі; ґ) здійснення інших повноважень відповідно до закону.

Стаття 9. Повноваження Ради міністрів Автономної Республіки Крим у сфері формування, збереження та використання екомережі До повноважень Ради міні­стрів Автономної Республіки Крим у сфері формування, збереження та використання екомережі належать: а) участь у розробленні та забезпеченні виконання схеми форму­вання екомережі Автономної Республіки Крим; б) координація діяльності органів ви­конавчої влади Автономної Республіки Крим - виконавців Загальнодержавної програми формування національної екомережі України на 2000-2015 роки; в) здійснення контро­лю за використанням коштів, що надходять на реалізацію заходів щодо формування, збереження та використання екомережі.

Стаття 10. Повноваження спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, еко­логічної безпеки, заповідної справи, а та кож гідрометеорологічної діяльності у сфері формування, збереження та викорис­тання екомережі. До повноважень спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологіч-

ної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності у сфері фор­мування, збереження та використання екомережі належать: а) внесення пропозицій що­до формування державної політики у цій сфері; б) забезпечення розвитку відповідних наукових досліджень та їх координація разом з Національною академією наук України; в) організація розроблення та затвердження науково-методичних документів щодо про­ектування екомережі; г) виконання функцій державного замовника розроблення Зведе­ної схеми формування екомережі України; ґ) внесення у встановленому порядку пропо­зицій щодо фінансування за рахунок коштів Державного бюджету України заходів, на­правлених на формування та збереження екомережі; д) координація діяльності центра­льних і місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування у сфері формування, збереження та раціонального використання екомережі; е) здійснення

державного контролю за формуванням, збереженням та використанням екомережі, розробленням та виконанням регіональних і місцевих схем екомережі; є) здійснення міжнародного співробітництва у сфері формування, збереження та використання еко- мережі України.

Стаття 11. Повноваження місцевих органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування у сфері формування, збереження та використання екомережі Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування у сфері форму­вання, збереження та використання екомережі в межах своїх повноважень забезпечу­ють: розроблення та виконання регіональних і місцевих схем та програм розвитку еко- мережі, проведення необхідних для цього наукових досліджень; надання відповідно до закону фінансової та іншої підтримки власникам і користувачам земельних ділянок, що знаходяться в межах територій та об'єктів екомережі.

Розділ III. Засоби забезпечення формування, збереження та раціонального викори­стання екомережі

Стаття 12. Координаційні ради з питань формування екомережі 1. Координацій­ні ради з питань формування екомережі є дорадчими органами, які утворюються при Кабінеті Міністрів України та при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, облас­них, Київській та Севастопольській міських державних адміністраціях з метою коорди­нації діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади - виконавців Загаль­нодержавної програми формування національної екомережі України на 2000-2015 роки.

2. Основними завданнями координаційних рад є:

а) аналіз стану виконання основних положень Загальнодержавної програми форму­вання національної екомережі України на 2000-2015 роки;

б) організація розроблення Зведеної схеми формування екомережі України, регіо­нальних та місцевих схем формування екомережі; в) організація підготовки один раз на п'ять років Національної доповіді про стан формування національної екомережі; г) сприяння реалізації міжнародних програм і проектів технічної допомоги, залучення іноземних інвестицій, спрямованих на формування національної екомережі; ґ) забезпе­чення широкого інформування населення про стан та перспективи формування екоме- режі; д) підготовка пропозицій щодо формування основних засад державної політики і механізму її реалізації в галузі збереження ландшафтного та біорізноманіття; е) впрова­дження принципів екосистемного підходу в природоохоронній діяльності.

3. Положення про координаційні ради з питань формування екомережі при Кабіне­

ті Міністрів України та при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Ки­ївській та Севастопольській міських державних адміністраціях та їх персональний склад затверджуються відповідно Кабінетом Міністрів України, Радою міністрів Авто­номної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими дер­жавними адміністраціями.

Стаття 13. Наукове забезпечення формування, збереження та використання екомережі 1. З метою забезпечення науково обґрунтованого формування, збереження та використання екомережі, поліпшення збереження та відновлення ландшафтного та біорізноманіття, прискорення створення банків даних та географічних інформаційних систем проводяться відповідні наукові дослідження згідно з програмами, що затвер­джуються в установленому законом порядку. 2. Розроблення проектів таких програм забезпечується в установленому порядку спеціально уповноваженим центральним ор­ганом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, еко­логічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності за участю Національної академії наук України, відповідних центральних органів виконавчої вла­ди в межах повноважень, визначених законом.

Стаття 14. Проектування екомережі

Проектування екомережі передбачає:

а) нанесення на планово-картографічні матеріали територій та об'єктів, включених до переліків екомережі; б) визначення територій, що мають особливу природоохоронну, екологічну, наукову, естетичну, рекреаційну, історико-культурну цінність, встановлен­ня передбачених законом обмежень на їх планування, забудову та інше використання;

в) обґрунтування необхідності включення територій та об'єктів до переліків екомережі, резервування територій для цих потреб, надання природоохоронного статусу, введення обмежень (обтяжень) для відновлюваних, буферних та сполучних територій для забез­печення формування екомережі як єдиної просторової системи; г) розроблення рекоме­ндацій щодо визначення режиму територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, відновлюваних, буферних та спо­лучних територій, які пропонується створити, а також щодо необхідності вилучення і викупу земельних ділянок; ґ) узгодження регіональних і місцевих схем формування екомережі із Зведеною схемою формування екомережі України, поєднання її із Всеєв- ропейською схемою формування екомережі та із затвердженою проектною документа­цією з урахуванням державних, громадських і приватних інтересів, визначення перспе­ктивних напрямів забезпечення збереження та невиснажливого використання цінних ландшафтів та інших природних комплексів, об'єктів і територій.

Стаття 15. Схеми формування екомережі

1. Проектування екомережі здійснюється шляхом розроблення регіональних схем формування екомережі Автономної Республіки Крим та областей, а також місцевих схем формування екомережі районів, населених пунктів та інших територій України. Регіональні та місцеві схеми формування екомережі затверджуються відповідними ра­дами після їх погодження із територіальними органами виконавчої влади з питань охо­рони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологічної діяльності. 2. Зведена схема формування екомережі Украї­ни є складовою частиною Генеральної схеми планування території України і затвер­джується Верховною Радою України. До Зведеної схеми формування екомережі Укра­їни, а також регіональних та місцевих схем формування екомережі періодично, у міру розширення можливостей для розвитку такої мережі, але не рідше одного разу на де­сять років, вносяться зміни органами, до повноважень яких віднесено затвердження за­значених схем. 3. Виконання Зведеної схеми формування екомережі України, а також регіональних та місцевих схем формування екомережі забезпечується на основі Зага­льнодержавної програми розвитку екомережі, що затверджується Верховною Радою України, та регіональних і місцевих програм з питань розвитку екомережі, що затвер­джуються відповідними радами. 4. Зведена схема формування екомережі України, регі­ональні та місцеві схеми формування екомережі, програми у сфері формування, збере­ження та використання екомережі є основою для розроблення усіх видів проектної до­кументації при здійсненні землеустрою, розробці містобудівної документації, а також здійсненні господарської та іншої діяльності.

Стаття 16. Переліки територій та об'єктів екомережі 1. Перелік ключових тери­торій екомережі включає території та об'єкти природно-заповідного фонду, водно- болотні угіддя міжнародного значення, інші території, у межах яких збереглися най­більш цінні природні комплекси. 2. Перелік буферних зон екомережі включає території навколо ключових територій екомережі, які запобігають негативному впливу господар­ської діяльності на суміжних територіях. 3. Перелік сполучних територій екомережі включає території, що забезпечують зв'язки між ключовими територіями та цілісність екомережі. 4. Перелік відновлюваних територій екомережі включає території, що явля­ють собою порушені землі, деградовані і малопродуктивні землі та землі, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, інші території, важливі з точки зору формування просторової цілісності екомережі. 5. Включення територій та об'єктів до переліків територій та об'єктів екомережі не завдає шкоди правам тих, на чиїй території вони розташовані. 6. Власники і користувачі територій та об'єктів, включених до пере­ліків територій та об'єктів екомережі, беруть на себе зобов'язання щодо збереження природних ресурсів, їх екологічно-збалансо-ваного та раціонального використання.

Стаття 17. Порядок включення до переліків територій та об'єктів екомережі 1. Включення територій та об'єктів до переліків територій та об'єктів екомережі здійсню­ється з урахуванням їх значення з точки зору екології, ботаніки, зоології та ландшафто­знавства. У першу чергу до переліків включаються території та об'єкти, що мають зага­льнодержавне значення з точки зору ландшафтного та біорізноманіття. 2. Включення територій та об'єктів екомережі до відповідних переліків здійснюється на підставі рі­шень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Стаття 18. Режим охорони та використання територій та об'єктів екомережі 1. Включення територій та об'єктів природно-заповідного фонду та інших територій, що підлягають особливій охороні, до переліку територій та об'єктів екомережі не призво­дить до зміни режиму їх охорони та використання, визначеного відповідно до закону. 2. У разі необхідності зміни режиму охорони та використання території чи об'єкта екоме- режі, виходячи з вимог Зведеної схеми формування екомережі України, регіональних чи місцевих схем формування екомережі, відповідно до закону змінюється статус, тип, категорія або режим відповідної території чи об'єкта екомережі. 3. Режим охорони та використання буферних зон, сполучних і відновлюваних територій екомережі визнача­ється згідно з відповідною схемою екомережі.

Стаття 19. Фінансове забезпечення заходів, пов'язаних з формуванням, збере­женням та невиснажливим використанням екомережі 1. Фінансування заходів, по­в'язаних з формуванням,збереженням та невиснажливим використанням екомережі, включаючи роботи з проектування, проведення відповідних наукових досліджень, мо­же здійснюватися за рахунок коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, коштів підприємств, установ та організацій, інших джерел, не заборонених законом.

2. Органи державного управління об'єктів екомережі, власники і користувачі земе­льних ділянок, що знаходяться в межах територій та об'єктів екомережі, вносять в уста­новленому порядку пропозиції щодо фінансування заходів, пов'язаних з формуванням, збереженням та невиснажливим використанням екомережі, із коштів Державного бю­джету України. Фінансування здійснюється відповідно до затверджених переліків за­ходів із коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також з інших джерел, не заборонених законом.

Стаття 20. Державний моніторинг екомережі 1. Державний моніторинг екомережі передбачає здійснення системи спостережень, спрямованих на оцінку цілісності екоме- режі, стану природних комплексів та об'єктів, включених до переліків екомережі, своє­часне виявлення негативних змін та прогнозування їх можливого розвитку, пов'язаних з цим наслідків, розроблення відповідних прогнозів та рекомендацій щодо формування, збереження та використання екомережі. 2. Державний моніторинг екомережі входить до складу моніторингу навколишнього природного середовища і здійснюється в поряд­ку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Стаття 21. Державний облік територій та об'єктів екомережі Території та об'єкти екомережі підлягають державному обліку. Такий облік є складовою частиною держав­ного земельного кадастру, державних кадастрів інших природних ресурсів, територій та об'єктів природно-заповідного фонду, державної статистичної звітності і здійсню­ється в порядку, що визначається законом.

Стаття 22. Доступ громадян та їх об'єднань до інформації з питань, що стосу­ються екомережі 1. З метою врахування інтересів громадян та їх об'єднань у форму­ванні, збереженні та використанні екомережі територіальні органи спеціально уповно­важеного центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього при­родного середовища, екологічної безпеки, заповідної справи, а також гідрометеорологі­чної діяльності інформують населення через засоби масової інформації та письмово відповідні місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування про розроблення схем екомережі. 2. Громадяни та їх об'єднання залучаються до обговорен­ня проектів схем екомережі та стану їх виконання. 3. Для обговорення проектів схем екомережі та стану їх виконання в установленому порядку можуть проводитися гро­мадські слухання.

Стаття 23. Контроль за формуванням, збереженням та використанням екоме­режі 1. Державний контроль за формуванням, збереженням та використанням екоме- режі здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, заповід­ної справи, а також гідрометеорологічної діяльності в межах повноважень, визначених законом. 2. У порядку, визначеному законом, може здійснюватися також громадський контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі. 3. Контроль за формуванням, збереженням та використанням екомережі здійснюється органами місце­вого самоврядування та органами виконавчої влади в межах повноважень, визначених законом.

Стаття 24. Відповідальність за порушення законодавства з питань формування, збереження та використання екомережі Особи, винні у порушенні законодавства з питань формування, збереження та використання екомережі, несуть відповідальність відповідно до закону.

Стаття 25. Міжнародне співробітництво з питань формування, збереження та використання екомережі 1. Україна бере участь у міжнародному співробітництві з питань формування, збереження та використання Всеєвропейської екомережі, створен­ні транскордонних елементів екомережі. 2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору.

Розділ IV Прикінцеві положення

1. Цей Закон набирає чинності з 1 січня 2005 року.

2. Кабінету Міністрів України протягом року з дня набрання чинності цим Законом: підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України пропозиції про внесення змін до законів України, що випливають з цього Закону;

забезпечити розроблення та прийняття нормативно-правових актів, віднесених цим Законом до його повноважень; привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом; забезпечити перегляд і скасування міністерствами та іншими центра­льними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьо­му Закону.

Президент України Л. КУЧМА м. Київ, 24 червня 2004 року N 1864-IV

9. КОНЦЕПЦІЯ ЗБАЛАНСОВАНОГО (СТАЛОГО) РОЗВИТКУ АГРО- ЕКОСИСТЕМ В УКРАЇНІ НА ПЕРІОД ДО 2025 РОКУ

Ця Концепція спрямована на забезпечення виконання ідей і принципів, декла­рованих конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку (Ріо-де-Жанейро, 1992 р.) та Всесвітнім саммітом із збалансованого розвитку (Йоганезбург, 2002 р.), до яких приєдналася Україна.

Сучасний екологічний стан агроекосистем України в цілому можна визначити як незадовільний. На їх функціонування діє комплекс негативних факторів, зокрема, недо­тримання вимог науково-обгрунтованої системи ведення сільського господарства як на рівні окремих виробничих систем, так і регіонів, виснаження родючості та деградація грунтів, розповсюдження бур'янів, хвороб, шкідників, порушення гідрологічного ре­жиму на значних територіях, занепад тваринництва тощо. В зв'язку з цим, створення умов для сталого розвитку агроекосистем з досить складним процесом, який торкаєть­ся широкого кола питань, починаючи від фізико-хімічних і біологічних процесів в гру­нті, кругообігу речовин та енергії в агроекосистемах, підвищення коефіцієнту корисної дії фізіологічно активної радіації, закінчуючи удосконаленням спеціалізації аграрних виробничих систем, оптимізації структури сільськогосподарських ландшафтів та орга­нізації території землекористування.

Головною метою Концепції є створення передумов для розвитку збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем та призупинення негативних процесів, що відбува­ються в них.

Об'єктом Концепції є клас природно-антропогенних систем - агроекосистем, які є цілісними сполученнями природних (рельєфу, грунтів, біоти, водних об'єктів) і антро­погенних елементів. Вони створюють відносно однорідні ділянки території з визначе­ним типом взаємозв'язків та взаємодій елементів, що входять до них. Здійснення захо­дів щодо реалізації Концепції збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем в Україні забезпечується: а) нормативно-правовими засобами - передбачається враху­вання положень Концепції при розробці законодавчих та інших нормативно-правових актів, зокрема "Про екомережу", "Про охорону земель", "Про державний земельний кадастр", Загальнодержавної програми використання та охорони земель, Національної програми дій по боротьбі з опустелюванням та деградацією земель, десятирічної про­грами скорочення розорювання земель та збереження родючості грунтів, "Націона­льної програми збереження біорізноманіття, нормативів, стандартів, методик та ін.; б) фінансово-економічними засобами - реалізація Концепції буде проводитися за рахунок коштів Державного бюджету України (з урахуванням реальних можливостей держави), відповідних місцевих бюджетів, фондів, проектів ГЕФ та інших джерел;

в) організаційними засобами - серед основних засобів щодо організаційного забез­печення Концепції є:

- впровадження інтегрованого підходу щодо управління природними ресурсами в рамках сільськогосподарської діяльності; - посилення інституційної спроможності, зок­рема, створення експертної наукової ради з питань збереження біо- та ландшафтного різноманіття; - створення Центру науково-методичного забезпечення моніторингу аг- роекосистем "Агроекологія" при Українській академії аграрних наук та організація на базі науково-дослідних установ відповідного профілю галузевих лабораторій; г) науко­во-методичними засобами - для науково-методичного забезпечення сталого розвитку агроекосистем проводитимуться дослідження, спрямовані на прийняття ефективних рішень щодо зниження темпів деградаційних процесів, збереження і відтворення біоре- сурсів в агроекосистемах, підвищення їх продуктивності, розробки системи індикато­рів щодо оцінки стану біорізноманіття та оптимізації моделей агроекосистем; д) інфор­маційно-освітніми засобами - з метою підвищення рівня екологічної освіти та інфор- мованості сільського населення щодо екологічних проблем агросфери передбача­ється розширити обсяги видання спеціальної наукової та науково-популярної літе­ратури, здійснення інших просвітницьких заходів.

Основні напрями діяльності в сфері створення умов для збалансованого (сталого) розвитку агроекосистем України:

Формування екомережі на сільськогосподарських землях, впровадження ресурсо­зберігаючих та невиснажливих агротехнологій

Для формування збалансованої (сталої) системи природокористування в сільському господарстві та забезпечення розбудови екомережі необхідно: провести науково обгру­нтовану трансформацію структури сільськогосподарських земель з метою формування збалансованого співвідношення між окремими компонентами агроекосистем та за­безпечення екологічної безпеки і рівноваги території, зокрема: збільшити частку сіль­ськогосподарських угідь екстенсивного використання (сіножатей, пасовищ) відповідно до науково обгрунтованих показників, які мають розроблятися з урахуванням регіона­льних та місцевих особливостей;

- зменшити площі орних земель до 37-41% території країни шляхом виведення з ріл­лі схилів крутизною понад 3 градуси, земель водоохоронних зон, деградованих, мало­продуктивних та техногенно забруднених сільськогосподарських угідь;

- розширити площі полезахисних лісових смуг та інших захисних насаджень відпо­відно до науково обгрунтованих показників, які мають розроблятися з урахуванням регіональних та місцевих особливостей;

- створити нові та розширити площі існуючих територій та об'єктів природнозапові- дного фонду в межах сільськогосподарських угідь;

- створити умови для забезпечення неперервності природних ділянок в межах сіль­ськогосподарських угідь;

- забезпечити широке впровадження новітніх екологічно збалансованих технологій у сільському господарстві та підтримку розвитку біологічного землеробства;

- розробити порядок і запровадити економічне стимулювання землевласників та зе­млекористувачів щодо ведення екологічно збалансованої сільськогосподарської діяль­ності.

Створення умов для збереження і відновлення біорізноманіття в рамках сільсь­когосподарської діяльності та формування генетичної компоненти, як основного біо­тичного чинника розвитку збалансованих (сталих) агроекосистем.

Для забезпечення невиснажливого використання біоресурсів, збереження та відтво­рення сільськогосподарського та пов'язаного з ним біорізноманіття необхідно:

в рослинництві:

- забезпечити розробку системи заходів щодо збереження та широкого впроваджен­ня традиційних сортів сільськогосподарських рослин;

- розробити індикатори біорізноманіття рослинного світу в зв'язку із веденням сіль­ськогосподарської діяльності; провести агроекологічне районування сортів з конкрет­ними рекомендаціями щодо особливостей технології їх вирощування в різних агроеко- системах (з урахуванням родючості грунтів, орієнтації схилів, рівня забур'яненості, наявності антропогенних ресурсів); - створити банк генів господарсько-цінних культур, а також дикорослих форм рослин, які використовуються у селекційному процесі;

- сприяти створенню нових сортів, пристосованих до різних умов аграрного вироб­ництва, які при мінімальних витратах енергії будуть забезпечувати високі стабільні врожаї продукції належної якості; - суттєво поліпшити насінництво, за рахунок: впро­вадження новітніх наукових розробок, зокрема, щодо екологічної адаптації насіння; створення сприятливих умов для розвитку його промислового виробництва; посилення державного контролю за польовою і генетичною якістю насіння на всіх етапах його ви­робництва та розповсюдження; - сприяти проведенню наукових досліджень у галузі ро­слинництва (культивування клітин і тканин тощо) та широкому впровадженню їх ре­зультатів в тваринництві: забезпечити розробку та впровадження системи заходів щодо збереження традиційних порід сільськогосподарських тварин; забезпечити збереження та оптимізувати використання генофондів сільськогосподарських тварин з урахуванням особливостей конкретних агроекосистем, в тому числі наявної кормової бази, умов утримання, кліматичних факторів, рівня техногенного забруднення, інфікованості пато­генами тощо; розробити індикатори біорізмоманіття тваринного світу в зв'язку із ве­денням сільськогосподарської діяльності; запровадити методи виявлення і елімінації генетичних хвороб в популяціях свійських тварин в Україні, посилити контроль за транскордонним перенесенням цих хвороб;

створити умови для розведення спеціалізованих порід і гібридів свійських тварин, зокрема м'ясних порід великої рогатої худоби; сприяти проведенню популяційно- генетичних та інших наукових досліджень у галузі тваринництва та широкому впро­вадженню їх результатів.

В мікробіології та вірусології:

вдосконалити систему використання органічних добрив, зокрема біомаси культур­них рослин, для поліпшення функціонування мікробіоти та покращання умов кругообі­гу речовин і енергії в агроекосистемах; сприяти розширенню спектру ефективних мік­робних препаратів, спрямованих на підвищення продуктивності сільськогосподарських культур та якості продукції, захисту їх від хвороб та шкідників і зменшення хімічного навантаження на агроекосистеми;

сприяти використанню молекулярно-генетичних маркерів для дослідження популя­цій і контролю чистоти штамів та рас, методів прискореного отримання штамів із за­даними властивостями, генетичної трансформації, діагностики; сприяти розвитку мо­лекулярної діагностики вірусних і віроїдних хвороб з метою оздоровлення садівного матеріалу.

Забезпечення дотримання вимог біобезпеки в рамках сільськогосподарської діяль­ності

Для забезпечення відповідності сільськогосподарської діяльності вимогам біобезпе- ки необхідно:

створити ефективну систему щодо державного контролю за ввезенням та розповсю­дженням генетичне змінених організмів (ГЗО) та продукції, отриманої з їх використан­ням; створити ефективну систему щодо регулювання та державного контролю за про­цесами інвазій рослин і тварин.

Організація науково-методичного забезпечення комплексного агроекологічного моніторингу агроекосистем України

З метою збирання, опрацювання, накопичення та передачі інформації про стан та динаміку зовнішніх чинників, які впливають на їх структурно-функціональні показни­ки, проведення аналізу інформації, моделювання і прогнозування можливих сценаріїв розвитку у часі і просторі, обгрунтування управлінських рішень щодо збереження та відновлення основних природних ресурсів - грунтів, води і біоти, удосконалення сис­тем землекористування, агротехнологій та отримання сільськогосподарської продукції високої якості необхідно провести науково-методичне забезпечення комплексного аг­роекологічного моніторингу (АЕМ) агроекосистем України.

АНМ повинен включати моніторинг абіотичний та біотичний.

Моніторинг абіотичний повинен включати наступні складові:

моніторинг землекористування: структура земельних угідь - ступінь розораності, ча­стка лісовкритих площ, частка територій та акваторій, що підлягають особливій охоро­ні, співвідношення між ріллею та еколого-стабілізуючими типами угідь (ліси, луки та пасовища), ураженість ерозійними та іншими деградаційними процесами; агрохімічний моніторинг: потенційний і фактичний рівень родючості грунтів за фізико-хімічними, біологічними, біохімічними та іншими показниками, баланс гумусу, основних біоген­них елементів та енергії, інтенсивність балансу; екотоксикологічний моніторинг: рівень забруднення грунтів, природних вод, біоти хімічними сполуками I-IV класу токсичнос­ті; - встановлення джерел забруднення; оцінка небезпечності забруднення за еколого- токсикологічними критеріями; радіоекологічний моніторинг: забруднення грунтів, природник вод, біоти, сільськогосподарської продукції радіонуклідами (Cs-137, Sr-90 та ін.); визначення критичності агроекосистем відносно радіоактивного забруднення.

Моніторинг біотичний повинен включати наступні складові: фітобіотичний моніто­ринг: видове багатство фітобіоти; таксономічна, морфологічна, екологічна, географіч­на, генезисна, созологічна, ценотична, демекологічна структура фітобіоти; зообіотич- ний моніторинг: видове багатство, таксономічна і типологічна структура зообіоти грунту і наземної, критичні показники; мікробіологічний моніторинг: функціональна структура мікробних ценозів грунту та різноманіття його складових; активність і спря­мованість мікробіологічних процесів у грунті; прогнозування їх змін; конструювання моделей сталих агроекосистем максимально наближених до природних екосистем;

фітовірусологічний моніторинг: функціональна структура фітовірусного ценозу; прогнозування процесів трансформації фітовірусного стану грунту; формування фіто- вірусного ценозу агроекосистем; популяційно-генетичний моніторинг: оцінка потен­ційної небезпеки змін генетичної різноманітності сортів і порід; оцінка впливу генети­чно змінених організмів (ГЗО) на формування агроекосистем.

3.5. Запровадження агроекологічного моделювання агроекосистем різного рівня на основі системного підходу до їх оцінки

Для створення умов щодо збалансованого розвитку агросфери, гнучкого регулю­вання процесів сільськогосподарського виробництва та природокористування необхід­но: запровадити моделювання агроекосистем на основі інформації щодо їх стану, сис­тем землекористування, технологій ведення сільськогосподарського виробництва, ви­користання сортів і гібридів сільськогосподарських рослин, порід тварин, регулювання ентомофауни, розповсюдження хвороб, бур'янів, а також з урахуванням грунтово- кліматичних умов та запланованої продуктивності. Моделі екологічно збалансованих агроекосистем необхідно розробляти відповідно до спеціалізації ведення господарської діяльності, систем ведення крупних товарних і фермерських господарств, присадибного землекористування.

Механізми реалізації положень Концепції

З огляду на обмеженість коштів, найближчим часом реалізація положень Концепції здійснюватиметься в рамках діючих державних, регіональних та галузевих програм. На перспективу відповідні питання мають бути включені до програм, розробка яких пе­редбачена чинним законодавством, рішеннями Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Очікувані результати реалізації Концепції

В результаті реалізації Концепції буде покращено стан агроекосистем, створено умови для відновлення біорізноманіття в агросфері, попередження деградації грунтово­го покриву за рахунок призупинення водної ерозії, дефляції та забруднення грунтів. Це дасть можливість забезпечити збалансований та високопродуктивний розвиток аг- роекосистем, покращити якість природного середовища та умови життя людини.

Реальний економічний ефект буде полягати: у зменшенні витрат на відшкодування збитків від негативних явищ в агроландшафтах; попередженні втрат від зниження ро­дючості грунтів, їх деградації; підвищенні продуктивності сільськогосподарського ви­робництва; отриманні високоякісної продукції. В довготерміновій перспективі впро­вадження Концепції буде сприяти підвищенню ефективності, збалансованості та кон- курентоздатності сільськогосподарського виробництва.

10. КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРОГРАМИ ПРОВЕДЕННЯ МОНІТОРИ­НГУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА (Розпорядження Ка­бінету Міністрів Укаїни від 31 грудня 2004 р. N 992-м. Київ Про схвалення Конце­пції Державної програми проведеня моніторингу навколишнього природного се­редовища

1. Схвалити Концепцію Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища (додається). 2. Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомприродресурсів, Держводгоспу, Держжитлокомунгоспу, Держкомлісгоспу, Держкомзему подати в шестимісячний строк Кабінетові Міністрів України проект Державної програми проведення моніторингу навколишнього природного середовища.

1. Проблема, для розв'язання якої розробляється Програма

Екологічна ситуація в Україні залишається вкрай складною, навантаження на на­вколишнє природне середовище зростає. Забруднення і виснаження природних ресурсів продовжує загрожувати здоров'ю населення, екологічній безпеці та економічній ста­більності держави.

Недостатньо уваги приділяється охороні земельних ресурсів, скорочуються площі зелених насаджень у населених пунктах, не здійснюються належні заходи щодо забезпе­чення науково обґрунтованого відтворення і невиснажливого використання тваринного світу, нераціонально використовуються водні ресурси, триває їх забруднення та висна­ження. Стан атмосферного повітря в більшості міст за окремими показниками не відпо­відає встановленим нормативам. Залишається нерозв'язаною проблема збирання, оброб­лення, знешкодження та видалення відходів.

Така екологічна ситуація зумовлена рядом факторів, у тому числі незадовільним функціонуванням державної системи моніторингу довкілля (далі - система моніторингу), створеної для збирання та аналізу інформації про стан навколишнього природного се­редовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекоменда­цій для прийняття рішень з питань запобігання негативним змінам навколишнього при­родного середовища та дотримання вимог екологічної безпеки.

Основними завданнями системи моніторингу є:

проведення систематичних спостережень, збирання та збереження даних про стан навколишнього природного середовища;

створення та ведення банків даних і забезпечення інформаційного обміну;

аналіз інформації, оцінка стану навколишнього природного середовища і впливу на нього факторів забруднення, прогнозування змін та інформаційно-аналітична підтримка прийняття рішень з питань охорони навколишнього природного середовища, раціональ­ного використання природних ресурсів та екологічної безпеки;

удосконалення нормативного, методичного та технічного забезпечення збирання, збереження, оброблення та аналізу даних;

забезпечення достовірності інформації, що надається органам державної влади та органам місцевого самоврядування, громадським і міжнародним організаціям.

Передбачається функціонування системи моніторингу на загальнодержавному, ре­гіональному та локальному рівні (відповідно у межах країни, адміністративних одиниць та їх окремих територій).

Проведення моніторингу покладено на дев'ятьох суб'єктів системи моніторингу: Мінприроди, МНС, МОЗ, Мінагрополітики, Держкомприродресурсів, Держкомлісгосп, Держводгосп, Держкомзем і Держжитлокомунгосп.

Координацію діяльності суб'єктів системи моніторингу здійснює міжвідомча комі­сія, склад якої затверджується Кабінетом Міністрів України.

Забезпечення функціонування єдиної системи моніторингу є достатньо складним завданням, яке потребує вирішення цілого ряду як організаційних, так і технічних пи­тань.

Відповідно до функціональних завдань (отримання і збереження первинних даних; оброблення, аналіз і подання інформації; оцінка, контроль та планування заходів щодо поліпшення стану окремих компонентів довкілля) на рівні окремих суб'єктів системи моніторингу створено власну структурно-організаційну, науково-методичну та технічну бази.

При цьому забезпечується проведення спостережень за станом окремих компонен­тів довкілля, впливом на нього відповідних джерел забруднення та природних процесів і явищ.

Неоптимальне функціонування системи моніторингу на сьогодні зумовлюється ни­зьким рівнем уніфікації нормативно-методичної бази, технічного забезпечення та взає­модії її суб'єктів, а також недостатнім обсягом фінансування робіт.

Основними недоліками, що зумовлюють низьку ефективність функціонування сис­теми моніторингу, є:

відсутність єдиної мережі спостережень;

застаріле технічне і методичне забезпечення спостережень;

відсутність сучасного технічного оснащення центрів системи моніторингу в біль­шості регіонів;

неузгодженість окремих елементів інформаційних технологій, що використову­ються суб'єктами системи моніторингу;

неповна відповідність нормативно-технічного та нормативно-правового забезпе­чення системи моніторингу сучасним вимогам.

2. Визначення мети Програми

Програма спрямована на поліпшення стану навколишнього природного середови­ща, підтримання екологічної рівноваги на території України, забезпечення конституцій­ного права людина на безпечне довкілля шляхом підвищення ефективності функціону­вання системи моніторингу.

3. Визначення і порівняльний аналіз можливих варіантів розв'язання проблеми та обґрунтування оптимального варіанту.

Аналіз можливих шляхів розв'язання проблеми дає підстави для висновку, що здій­снити це можна насамперед на основі створення нової мережі спостережень без викорис­тання існуючої, що потребує занадто великого обсягу коштів для фінансування, або з її використанням.

Концепцією передбачається максимальне використання існуючого потенціалу без залучення значних капіталовкладень протягом найближчих років шляхом поетапного удосконалення організаційного, правового, методичного і технічного забезпечення сис­теми моніторингу з урахуванням сучасних інформаційних потреб та рекомендацій Єв­ропейської економічної комісії ООН.

4. Шляхи та засоби розв'язання проблеми

Програмою передбачається проведення заходів, спрямованих на поліпшення стану навколишнього природного середовища шляхом підвищення ефективності використання та зміцнення існуючого потенціалу служб спостережень суб'єктів системи моніторингу на основі задіяння нормативно-правових, економічних, фінансових, науково-експертних, інформаційно-освітніх та інших засобів, а також шляхом впровадження сучасних інфор­маційних технологій, застосування засобів вимірювальної техніки, уніфікованих методик вимірювання, оптимізації показників спостережень і створення на їх основі єдиної мере­жі спостережень.

Об'єкти системи моніторингу

Об'єктами системи моніторингу є атмосферне повітря, води, біологічне різнома­ніття, ліси, землі, поводження з відходами, фізичні фактори впливу, геологічне середо­вище.

Моніторинг стану атмосферного повітря проводиться у межах населених пунктів і територій природно-заповідного фонду та рекреаційних територій щодо:

атмосферних опадів;

джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря;

інших джерел забруднення атмосферного повітря, де проводяться спостереження;

транскордонного перенесення забруднюючих речовин з атмосферним повітрям.

Моніторинг стану вод проводиться щодо:

поверхневих вод суші, у тому числі природних та штучних водойм, водотоків та інших об'єктів поверхневих вод;

підземних вод, у тому числі питних, мінеральних, промислових, термальних та їх родовищ;

ґрунтових вод;

морських вод, у тому числі перехідних, прибережних, внутрішніх, територіального моря та виключної (морської) економічної зони України;

джерел забруднення поверхневих вод суші, морських і підземних вод, у тому числі дренажних (з меліоративних систем);

донних відкладів як джерела вторинного забруднення поверхневих вод;

джерел та систем постачання питної води;

транскордонного перенесення забруднюючих речовин з поверхневими водами; використання водних ресурсів.

Моніторинг показників біологічного різноманіття проводиться щодо:

наземних і водних екосистем;

територій природно-заповідного фонду;

рослинного покриву;

сільськогосподарських рослин;

зелених насаджень у містах і селищах міського типу;

сільськогосподарських тварин;

об'єктів тваринного світу;

інших біологічних утворень.

Моніторинг стану лісів проводиться щодо:

лісової рослинності;

лісової фауни, у тому числі мисливської;

лісових ґрунтів;

земельних ділянок, не вкритих лісовою рослинністю, але наданих для потреб лісо­вого господарства.

Моніторинг стану земель проводиться щодо:

забруднення земель різного призначення, у тому числі зрошуваних та осушених, земель територій природно-заповідного фонду, рекреаційного призначення і територій населених пунктів;

забруднення земель сільськогосподарського призначення;

негативних процесів, пов'язаних із зміною родючості ґрунтів на землях сільського­сподарського призначення;

зміни ландшафтів, зумовленої сельовими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами, а також процесами, пов'язаними з утворенням ярів та активізацією зсувів;

стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехніч­них споруд;

небезпечного підвищення рівня ґрунтових вод (підтоплення) на території населе­них пунктів.

Моніторинг у сфері поводження з відходами проводиться щодо:

місць та об'єктів збирання, зберігання, утилізації, видалення, знешкодження і захо­ронения відходів;

впливу на навколишнє природне середовище місць та об'єктів знешкодження, роз­міщення та захоронення відходів;

транскордонного обігу відходів.

Моніторинг фізичних факторів впливу проводиться щодо:

акустичного впливу на довкілля;

іонізуючого випромінювання, у тому числі радіаційного;

неіонізуючого випромінювання, у тому числі електромагнітного.

Моніторингу підлягають території населених пунктів та ті, що призначені для за­будови, а також санітарно-захисні зони і зони обмеженої забудови навколо джерел фізи­чного впливу на навколишнє природне середовище.

Моніторинг стану геологічного середовища проводиться щодо:

екзогенних та ендогенних геодинамічних процесів, у тому числі визначення їх про­сторових і видових характеристик, активності проявів;

геохімічних показників, у тому числі визначення вмісту та поширення природних і техногенних хімічних елементів та сполук;

геофізичних полів, у тому числі фонових та аномальних;

підземних вод, у тому числі оцінки ресурсів, їх гідрогеологічних та гідрохімічних показників і властивостей.

Удосконалення системи моніторингу.

Удосконалення системи моніторингу має на меті якнайповніше задоволення інфо­рмаційних потреб суспільства.

Передбачається, що робота проводитиметься у рамках державної, регіональних і галузевих програм моніторингу довкілля.

У разі потреби можуть розроблятися спеціальні програми для отримання інформа­ції, пов'язаної з надзвичайними ситуаціями природного та техногенного характеру, транскордонним моніторингом тощо.

З метою забезпечення збирання, збереження, оброблення та аналізу даних і підго­товки необхідної інформації передбачається створити центри на загальнодержавному і регіональному рівні, а також на рівні суб'єктів системи моніторингу, які здійснювати­муть розроблення програм та координацію їх виконання.

З метою забезпечення інтеграції інформаційних ресурсів та взаємодії суб'єктів си­стеми моніторингу необхідно створити єдину автоматизовану підсистему збирання, об­роблення, аналізу і зберігання даних.

Для збереження даних моніторингу та подальшої роботи з ними створюватимуться розподілені бази даних і комплексні банки інформаційних ресурсів.

5. Механізм виконання Програми

Організаційне забезпечення виконання Програми покладається у межах повнова­жень на Мінприроди, інші суб'єкти системи моніторингу та місцеві органи виконавчої влади.

Програма фінансується з державного бюджету, а також з інших джерел.

Орієнтовний обсяг фінансування за рахунок коштів державного бюджету стано­вить близько 200 млн. гривень.

Виконання Програми розраховане на 2006-2010 роки.

Контроль за виконанням Програми здійснює Кабінет Міністрів

України.

6. Очікувані результати виконання Програми

Виконання Програми сприятиме:

належному забезпеченню органів державної влади та органів місцевого самовря­дування, громадських і міжнародних організацій обґрунтованою, об'єктивною і достові­рною інформацією про стан навколишнього природного середовища;

поліпшенню управління у сфері охорони навколишнього природного середовища та забезпеченню раціонального природокористування;

оптимізації фінансових витрат на забезпечення функціонування системи монітори­нгу за рахунок підвищення ефективності використання наявних можливостей;

оперативному реагуванню місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на виникнення або загрозу виникнення надзвичайних ситуацій та нале­жному контролю за їх розвитком і ліквідацією наслідків;

поліпшенню координації дій суб'єктів системи моніторингу під час планування, організації та проведення спостережень і спільних заходів.

11. КОНВЕНЦІЯ ПРО ВОДНО-БОЛОТНІ УГІДДЯ, ЩО МАЮТЬ МІЖНА­РОДНЕ ЗНАЧЕННЯ, ГОЛОВНИМ ЧИНОМ ЯК СЕРЕДОВИЩА ІСНУВАННЯ ВОДОПЛАВНИХ ПТАХІВ, 1971, РАМСАРСЬКА КОНВЕНЦІЯ (Convention on Wet­lands of International Importance Especially as Waterfowl Habitat, Ramsar Convention) - міжнародний правовий документ, підписаний 2 лютого 1971 р. у м. Рамсар (Іран) з ме­тою налагодження міжнародного співробітництва у справі охорони водно-болотних угідь (ВБУ), цінних як середовища існування вразливих видів та угруповань, що пере­бувають під загрозою зникнення. Зміни внесено в 1982 та 1987. Органом прийняття рі­шень Конвенції є Конференція Сторін. Секретаріат розташований у м. Глан (Швейца­рія). Депозитарій - Генеральний директор ЮНЕСКО. Станом на січень 2007 р. Сторо­нами Конвенції були 154 країни. Складається з преамбули та 12 статей.

Поняття «водно-болотні угіддя» в Конвенції визначено досить широко. Це райо­ни маршів, боліт, драговин, торфовищ чи проточних, прісних, солонуватих або солоних вод, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує 6 м. Механізми реалізації Конвенції грунтуються на кількох конкретних інструментах: Спи­сок рамсарських угідь (ВБУ вносять до Рамсарського списку - списку ВБУ міжнарод­ного значення - відповідно до 9 критеріїв, що враховують особливості цих угідь та пов’язаного з ними біорізноманіття; на січень 2007 р. було внесено 1636 ВБУ загаль­ною площею 145,7 млн га); реєстр Монтре (реєстр ВБУ з Рамсарського списку, в яких відбулися, відбуваються чи можуть відбутися зміни екологічного характеру, внаслідок діяльності людини; на січень 2007 до реєстру включено 59 ВБУ); База даних рамсарсь- ких угідь (адміністратором цієї бази даних є міжнародна неурядова організація Wet­lands International, штаб-квартира якої розташована у м. Вагенінгені, Нідерланди); Дії щодо підвищення суспільної свідомості, в т. ч. святкування Всесвітнього дня водно- болотних угідь (2 лютого - день прийняття Рамсарської конвенції), вручення нагород за діяльність щодо охорони ВБУ (з 1999); Фонд малих грантів Рамсарської конвенції (по­чинаючи з 1991), фонд виділяє кошти на збереження та обґрунтування використання ВБУ країнами, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою; загалом фонд ви­ділив 6 млн швейцарських франків на реалізацію 165 проектів у 75 країнах). Сторони Конвенцї зобов’язані: визнати щонайменше одне ВБУ для включення до Рамсарського списку; сприяти збереженню ВБУ міжнародного значення, а у випадку значного скоро­чення їх площі - адекватній заміні іншими угіддями такого ж статусу; інформувати Се­кретаріат Конвенції про будь-які зміни екологічного характеру в будь-якому ВБУ з Ра- мсарського списку; інтегрувати питання збереження ВБУ міжнародного значення в на­ціональні плани землекористування; створювати природоохоронні території на ВБУ (незалежно від того, чи внесені вони до Рамсарського списку) і налагодити ефективне управління ними; сприяти дослідженням, обміну інформацією та публікації матеріалів щодо ВБУ та їхньої фауни і флори, а також навчанню фахівців; проводити консультації з іншими сторонами щодо реалізації Конвенції, особливо стосовно транскордонних ВБУ, водних об’єктів спільного володіння та спільних видів рослин і тварин. Україна приєдналася до Рамсарської конвенції 1 грудня 1991. 29 жовтня 1996 прийнято Закон «Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне зна­чення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів». На виконання зобов’язань України в рамках Рамсарської конвенції Кабінет Міністрів України Поста­новою «Про заходи щодо охорони водно-болотних угідь, які мають Міжнародне зна­чення» від 23 листопада 1995 затвердив перелік з 22 водно-болотних угідь України міжнародного значення загальною площею 650 тис. га. В 1998 Бюро Конвенції вклю­чило ці угіддя до офіційного Списку рамсарських угідь. У 2003 Мінприроди України спільно з Чорноморською програмою міжнародної організації збереження ВБУ Wet­lands International підготувало інформаційні описи 11 ВБУ, які були направлені до Бю­ро Рамсарської конвенції. Станом на початок 2007 мережа ВБУ міжнародного значення в Україні включала 33 ВБУ загальною площею 676 251 га. До ВБУ міжнародного зна­чення в Україні, зокрема, належать: В Одеській області - озера Кугурлуй, Картал, Са- сик, Кілійське гирло, система озер Шагани-Алібей-Бурнас, межиріччя Дністра і Турун- чука, північна частина Дністровського лиману, Тилігульський лиман (Одеська і Мико­лаївська обл.); у Херсонській області - дельта Дніпра, Ягорлицька затока та ін.; у Во­линській області - Шацькі озера, заплави річки Прип’ять іСтохід; в Закарпатській обла­сті - озеро Синевир; у Житомирській області - поліські болота; у Сумській - заплава Десни; в Криму - аквально-скельні комплекси Карадагу і мису Казантип, аквально- прибережний комплекс мису Опук, та інші.

12. СТИСЛИЙ ОГЛЯД ДЕЯКИХ ГЛОБАЛЬНИХ ЕКОЛОГІЧНИХ ПРОБЛЕМ (Зі статті Девіда Рудмена, провідного спеціаліста Інституту всесвіт­нього спостереження (США) на семінарі "Сталий розвиток і Україна. Екологічна по­літика нового тисячоліття" (22 жовтня 2000р.)

Протягом останнього століття лісовий покрив планети скоротився на одну п'яту частину, а половина того, що залишилося, - це лісові розплідники та окремі острівці. Замість того, щоб втрачати щороку невеличку частку видів флори і фауни в ході нор­мальних природних процесів, ми назавжди втрачаємо сотні або й тисячі кв. км. У на­ступному столітті ці втрати можуть сягнути десятків тисяч. Нас поглинула наймогут- ніша з часів динозаврів хвиля винищення видів.

Ми брутально втручаємося в життя решти видів, безперервно трансформуючи численні екосистеми. Люди перевозять рослини й тварин з одного континенту на ін­ший, тим самим породжуючи ''біоінвазії'. Наприклад, найбільшу ріку Америки Міссісі­пі заполонила смугаста мідія, ймовірно завезена морськими суднами з Азії. Не маючи в Америці природних ворогів, вона стрімко розмножується. Геть забиті мідіями водоза­бірні труби електростанцій призводять до мільярдних збитків. Хімічне забруднення ча­сто можна якось видалити, але в разі появи таких-от біологічних забруднювачів позба­витися від них майже неможливо. Навряд чи ми зможемо привести численні екосисте­ми до їхнього природного стану.

Дві третини рибних запасів світу по-хижацькому експлуатуються й поступово вичерпуються. Внаслідок цього перестали зростати світові показники вилову риби. З часів Другої світової війни близько 38% від загальної площі культивованих земель (що дорівнює площі Китаю та Індії разом узятих) зазнали деградації й повністю втратили родючість переважним чином через ерозію ґрунтів. Почасти саме з цієї причини зага­льна площа культивованих земель планети - яка протягом тисячоліть незмінно розши­рювалася з часів аграрної революції - сягнувши в 1981 році свого піку, скоротилася відтоді на 9%. 22 країни світу, в тому числі Єгипет, Угорщина, Ізраїль, Сирія та інші, зараз споживають більше прісної води, ніж одержують з атмосферних опадів. Решту вони беруть з річок, які протікають по їхніх територіях, що породжує міжнародні кон­флікти навколо джерел води, як, скажімо, між Індією та Бангладеш за річку Ганг, або між Єгиптом і його південними сусідами за Ніл. Поза нестачею природних ресурсів, світу загрожують тяжкі наслідки забруднення навколишнього середовища. Нерідко во­ни тісно пов'язані з вичерпанням природних ресурсів. Ті промислові галузі та техноло­гічні процеси, що споживають найбільше природних ресурсів, виступають водночас найбільшими забруднювачами довкілля. Мова йде про галузі та процеси, що знаходять­ся на "вхідному" кінці економіки, тобто про хімію, чорну та кольорову металургію, електроенергетику, гірничу індустрію, а також про спалювання природних енергоресу­рсів у наших автомобілях і будинках.

По суті, щодо багатьох природних копалин проблема не в тому, коли саме вони будуть повністю вичерпані, а в тому, що з нами буде, якщо ми бодай спробуємо це зро­бити. Якщо природні ресурси будуть вичерпані надто швидко, можна сподіватися, що ми отруїмо себе. З того, що я читав, у колишньому Радянському Союзі найгіршою про­блемою було не вичерпання ресурсів, а забруднення навколишнього середовища. При­міром, за деякими оцінками, глобальних запасів кам'яного вугілля при нинішньому рів­ні видобутку може вистачити більш ніж на тисячу років. Нажаль, вугілля є одним з найбрудніших видів природного палива, що більше за будь-яке інше джерело енергії спричиняється до глобального потепління. Призначена ООН група з кількох сот науко­вців, яка досліджує кліматичні зміни, вважає, що глобальне потепління вже настало. У цьому їх переконали не якісь окремо взяті докази, а, скоріше, поєднання цілої низки таких неймовірних явищ, як танення льодовиків, підняття рівня морів, недавнє змен­шення льодового покриву на Північному полюсі і, ясна річ, загальне підвищення гло­бальної температури.

Індустріальні демократичні країни та країни колишнього Східного блоку, де про­живає 22% населення планети, викидають в атмосферу 68% вуглецю. Кліматологи де­далі з більшою певністю стверджують: якщо ми хочемо уникнути значного глобально­го потепління, то мусимо зменшити ці викиди наполовину або й більше. Отже, незнач­на меншість населення викидає в повітря більшу частину вуглецю, а решта світу щоси­ли намагається її в цьому наздогнати. Якщо всі спалюватимуть природне паливо так, як Західна Європа чи Україна, усі ми разом будемо викидати в 10 разів більше двоокису вуглецю понад усякі припустимі рівні. Гадаю, що саме ми, багаті індустріальні країни, повинні показати приклад у зменшенні залежності від природних видів палива. Це не лише етична проблема, але й дипломатична реальність. Хіба ж можна сподіватися, що Китай залишить у надрах решту свого вугілля, якщо ми не зробимо цього першими. Скорочення викидів вуглецю до глобально прийнятного та відповідального рівня озна­чало б їх 90-відсоткове скорочення саме в найбагатших країнах - іншими словами, це означатиме кінець звичної для нас економіки, побудованої на природному паливі. Ні бензину для наших автомашин, ані вугілля для наших електростанцій.

Позитивна перспектива. Усе це справляє гнітюче враження. І я ще не згадував про численні місцеві невідкладні екологічні проблеми, яких удосталь в Україні. Аби розв'язати ці проблеми, ми мусимо мати позитивну перспективу на майбутнє. Сталий розвиток - це не лише завдання; це - надія.

Розвиток. Перш ніж визначити поняття ''сталого розвитку", потрібно з'ясувати, що таке "розвиток". Програма розвитку 00Н визначає "гуманітарний розвиток" як про­цес розширення можливостей людини. Прийнятий Програмою "Індекс гуманітарного розвитку" має кілька вимірів, а саме: здоров'я (середня тривалість життя та показник дитячої смертності), освіта (кількість людей шкільного віку, які фактично навчаються в школі) та рівень доходів (ВВП на душу населення). Здоров'я - це єдиний показник без­печності людського життя. Освіта важлива для відкриття перед людиною можливостей знайти гідну роботу та бути господарем власного життя. Від рівня доходів залежить задоволення таких елементарних потреб, як їжа та житло. Чим більше в суспільстві лю­дей з адекватним здоров'ям, освітою та доходами, тим більш розвиненим є саме суспі­льство.

На відміну від валового внутрішнього продукту (ВВП), "гуманітарний розвиток" зосереджує увагу не на економіці, а на людях. Зрештою, економіка є лише знаряддям створення кращих умов життя для людей. Проте в цьому визначенні прихована одна небезпека - вона дозволяє надто легко забути про нашу власну незалежність. Суспільс­тво, в якому кожний може робити, що йому заманеться, аж ніяк не назвеш "розвине­ним" - це, скоріше, хаос, який рано чи пізно прийде до цілковитої руйнації. І тоді не буде мови про будь-який вибір. Можливо, ви самі відчуваєте, що щось подібне відбува­ється в Україні. Так чи інакше це відбувається і в Сполучених Штатах. Розвинене сус­пільство - це не просто сукупність розвинених індивідів. Це широке й розмаїте полотно різноманітних інститутів, уряду, компаній, неурядових організацій, церков, законів, су­дів тощо, які підтримують народ, стабілізують суспільство та обмежують деякі можли­вості заради розширення можливостей для всіх.

Сталий розвиток означає розвиток, при якому розширюються можливості не лише для нас, але й для наших дітей та онуків. Забруднення планети сьогодні неминуче зме­ншить можливості для тих, хто житиме завтра. Сталий розвиток визнає взаємозалеж­ність усіх людей не лише у просторі, але й у часі. Усталена економіка перероблятиме вторинні матеріали, як це робить здорова екосистема, бере енергію з відновлюваних джерел і загалом більш ефективно використовує всі свої ресурси. Вона радикально від­різнятиметься від індустріальної економіки сьогодення. Неминучі зміни обов'язково торкнуться житла людини, засобів пересування і способу виготовлення всіх без винят­ку речей - від пляшки до будинку. Головне ж те, що сталий розвиток веде нас у світ, який ми з гордістю зможемо передати у спадок нашим дітям. Саме цього всі ми й хо­чемо.

Кілька уроків з досвіду інших країн

Технологія. Численні технології, якими ми сьогодні користуємося, розроблялися та вдосконалювалися протягом десятиліть або й цілого століття - природне паливо, ядерна енергія, автомобілі тощо. Технологіям притаманна певна інерція. Що більше технологій ми застосовуємо, то більше грошей вкладають компанії в їх удосконалення, а отже, й ми застосовуємо їх дедалі інтенсивніше. Перед нами стоїть завдання перевес­ти глобальну економіку на абсолютно інші рейки технологічного розвитку з метою прискореної розробки та впровадження екологічно чистих технологічних процесів - вітрових генераторів, сонячних батарей, економічних автомашин і будинків тощо.

Технології завтрашнього дня до певної міри спиратимуться на нинішні дослі­дження та розробки. Ми повинні вкладати набагато більше коштів у розробку екологіч­но обгрунтованих технологій. Тимчасом зараз уряди західних країн інвестують значно більше коштів у екологічно шкідливі технології (у країнах Заходу найбільш екологічно чисті й стрімко зростаючі енергетичні технології - вітрова та сонячна - майже не одер­жують урядової підтримки. Тимчасом найбільшою підтримкою користуються повільні та шкідливі для довкілля технології - вугільна, нафтова, газова та ядерна енергетика).

Пріоритетні напрямки державного фінансування наукових досліджень у галузі енергетики в порівнянні з тенденціями їх комерційного застосування, індустріальні країни, 1990-1998.

Споживання. Ми повинні істотно скоротити споживання матеріалів та енергії на душу населення, особливо на Заході. З точки зору сталого розвитку ми не розвинені, а навпаки - значно примітивніші, ніж будь-які суспільства дотехнологічної епохи. Ско­рочення споживання природних ресурсів вимагатиме істотних змін у тому, що і як ми купуємо. Ми й надалі можемо купувати такі послуги, як програмне забезпечення, освіта та зв'язок, витрачаючи на них відносно мало природних ресурсів. Ми й надалі можемо жити в сучасних будинках з усіма побутовими приладами за тієї умови, що вони еко­номічні та надійні в користуванні, виготовлені з вторинних матеріалів і легко надають­ся до вторинної переробки.

Але сьогодні ми поза всякими сумнівами стрімголов женемося за безглуздим ма­рнотратством Заходу - автомашинами, великими будинками, телевізорами, кока-колою - от і маємо велетенську екологічну проблему. Саме тому багаті країни споживають переважну більшість світових ресурсів. У англійців є таке прислів'я: "За сусідським па­рканом трава завжди зеленіша". Стоячи по той бік паркану, можу запевнити, що при всіх наших достатках у нас безліч різних проблем, причому не лише екологічних. Схо­же на те, що ми перетворилися на хронічних марнотратців на шкоду власним сім'ям, тому що люди не шкодують себе, аби заробити на більше авто чи будинок, не залиша­ючи собі часу на те, аби принести радість родині чи просто побути з близькими разом. Схоже, що ми викинули з пам'яті багато важливих речей.

На мою думку, багато хто на Заході шукає якоїсь альтернативи. Маю надію, що саме позитивна перспектива сталого розвитку, яка відстоює наші основні життєві цін­ності та можливості для наших дітей, здатна знайти відгук у багатьох серцях, якщо во­на супроводжується конкретним планом заходів з метою досягнення сталого розвитку.

Політика. Як має діяти Україна, аби досягти сталого розвитку? Кожна країна по­винна сама обирати власний шлях до захисту навколишнього середовища, ясна річ, ко­ристуючись досвідом інших країн. Загалом кожний підхід - регулятивні заходи, подат­ки на забруднення тощо - має свої переваги та недоліки, тому краще за все застосувати одночасно кілька різних підходів.

Екологічні податки. Численні уряди дедалі частіше застосовують різноманітні са­нкції та податки проти тих, хто забруднює довкілля та нераціонально розпоряджається відходами. У такий спосіб економічні збитки від забруднення - скажімо, оплата ліку­вання людей з захворюваннями легенів - перекладаються на плечі тих, хто спричиняє забруднення, і включається в ціни, що ми їх сплачуємо. Ці податки змушують ціни промовляти екологічну істину. В ідеалі вони дозволяють урядові робити те, що він уміє найкраще - ставити завдання екологічного розвитку - дозволяючи компаніям робити те, що найкраще вміють робити вони - знаходити найдешевші способи виконання цих завдань. Приміром, уряди 8 країн Західної Європи підвищили податки за екологічну шкоду і скерували ці гроші на скорочення інших податків, тобто вдалися до "податко­вого переносу". Замість зменшення інших податків уряд, як це було зроблено в Польщі, може скерувати податкові надходження на створення "Екофонду", який фінансує прое­кти ліквідації найтяжчих наслідків забруднення довкілля, що залишилися від радянсь­кої епохи. Я навіть вважаю, що Україна успадкувала з радянських часів добре виважену систему штрафування екологічної шкоди. Я розумію, що на практиці від неї було мало користі, проте вона може послужити підґрунтям для більш дієвої системи.

Перенесення податків з виробництва та інвестицій на екологічну шкоду

Регулятивні заходи. Уряди індустріальних країн досягли чималих успіхів у боро­тьбі з тими проблемами забруднення довкілля, які мають технічні способи розв'язання, - скажімо, впровадження каталітичних конвертерів для зменшення автомобільних ви­хлопів і сірчаних скруберів для зменшення шкідливих викидів з вугільних електроста­нцій. Як результат, у багатьох річках на Заході вода зараз чистіша, ніж 20 років тому, так само, зрештою, як повітря майже в усіх наших великих містах, - хоча й продовжу­ють існувати великі екологічні проблеми. Переважна більшість цих змін відбулася за­вдяки регулятивним заходам, які примусили автомобільні компанії випускати екологі­чно "чистішу" продукцію, або ж вимагали запровадження "найдосконаліших на даний момент технологій". Іноді вони наказують компаніям, що слід робити, замість дозволи­ти їм обрати найдешевший спосіб виконання екологічних завдань. Але в багатьох випа­дках прийняті норми та правила успішно зробили свою справу. Найголовніша їхня пе­ревага в тому, що значно дешевше добитися їх виконання. Уряд не мусить ретельно вимірювати рівні викидів з кожного підприємства чи автомашини - достатньо переві­рити, що потрібне для цього обладнання встановлене і працює. По суті впровадження екологічних норм майже завжди коштує менше, ніж це передрікають компанії. Так, з проаналізованих 12 чинних у США екологічних регулятивних програм, кожна з них фактично коштувала удвічі з лишком менше, ніж прогнозувалося напочатку, - голо­вним чином завдяки технологічним досягненням.

Стимулювання участі громадськості. Перебуваючи у В'єтнамі, я був дуже вра­жений, коли дізнався, що керівники екологічних установ (а вони там дуже маленькі) половину свого часу присвячують відповідям на скарги населення на місцевих забруд­нювачів. І В'єтнам у цьому не одинокий. Тиск місцевого населення відіграє важливу роль у таких країнах, як Китай, Бразилія та Індонезія. По суті громадяни безкоштовно служать очами й вухами для екологічних установ з обмеженим бюджетом. Уряди також можуть публікувати інформацію про забруднювачів. Одним з найкращих прикладів може послужити індонезійська програма РК.ОРЕК.-РК.ОКА5ІН. У 1995 році екологіч­не агентство країни запровадило градацію компаній за п'ятикольоровою шкалою, зале­жно від обсягу їхніх шкідливих викидів у воду. В експериментальному етапі програми погодилися взяти участь 187 компаній. 6 із них одержали чорний рейтинг (за грубі по­рушення державних стандартів і невжиття жодних заходів з метою виправлення стано­вища), 115 одержали червоний рейтинг (за порушення, незважаючи на певні спроби щось зробити), 61 одержала блакитний рейтинг (за дотримання стандартів), 5 -зелений (за перевищення стандартів) і жодна не одержала золотого рейтингу (за використання сучасних екологічно чистих технологій). Перш ніж обнародувати одержані результати, організація у приватному порядку повідомила про них компанії, включені до списку, і дала їм 6 місяців на усунення недоліків і повторну оцінку. Після цього 10 компаній пе­рейшли до "блакитної" категорії. Уряд оголосив нові результати у грудні. До вересня 1996 року ще 23 підприємства зуміли вибратися з чорної та червоної категорій.