ЯПОНІЯ

Коли ми говоримо про перспективи Китаю стати супердержавою, то повинні пам'ятати, шо відбува­лося у Японії в XlX ст. У 1868 р. група реформа­торів перебрала владу від старої гвардії, і до кінця століття Японія виросла у велику військову та еко­номічну державу.

Друга світова війна заскочила Японію за роз­ширенням своїх володінь іше далі, ніж планували архітектори «модернізації». На початок грудня 1941 р. Японія загарбала велику частину Власне Китаю, увесь французький Індокитай та більшість малих островів у західній частині Тихого океану. 7 грудня 1941 р. японські авіаносці перемістили військові літаки від Токіо до Гаваїв, і несподіване атакування американського флоту у Перл-Харборі укріпила віру Японії у свою воєнну машину. Неза­баром японці захопили Філіппіни, тодішню нідер­ландську Ост-Індію, Таїланд і британські Бірму та Малайзію, а також проклали широкий коридор через серцевину Китаю до кордону з В’єтнамом.

Через кілька років ера японської експансії завершилася. Її армія була вигнана практично з усіх своїх позицій, і коли американські атомні бомби впали на два японських міста у 1945 р., країна лежала в руїнах. Але Японія знову, цього разу з допомогою досвідченої повоєнної адміні­страції США, здолала розруху.

Економічне відродження Японії та її піднесен­ня до статусу світової економічної супердержави були справжньою історією успіху.

Нетривала колоніальна історія Японії допо­могла закласти підгрунтя економічних успіхів західної частини Тихоокеанської окраїни. Японці немилосердно експлуатували корейські й тай­ванські природні та людські ресурси, але вони та­кож упровадили там новий економічний порядок. Після Другої світової війни ця інфраструктура сти­мулювала економічні зрушення, котрі незабаром перетворили і Тайвань, і Південну Корею у конку­рентів Японії.

Просторові обмеження

При розгляді економічної географії Європи ми описували, як порівняно малий острів Британія став рушієм Промислової революції, шо забезпечи­ло її вирішальний потужний старт перед стрибком на континент. Британія, повторимо, не була вели­кою, але її острівне положення, місцеві сировинні

РИСУНОК 10-21

матеріали, кваліфікація її інженерів, численна робоча сила та сильна суспільна організація по­єдналися не лише для того, щоб забезпечити її промислову могутність: вони зробили Британію величезною морською імперією.

Отож коли японські реформатори прийшли до влади у 1868 р. (подія, образно названа рестав­рацією MeHupi — повернення «епохи просвіченого правління» на чолі з імператором Мейнзі), вони звернулися саме до британського досвіду. У нас­тупні десятиліття британці були радниками япон­ців у заснуванні міст, створенні залізничної мережі, розміщенні промислових підприємств та в організації освіти.

Японські реформатори кінця XIX ст., без сумніву, бачили багато географічних подібностей між Британією та Японією. Тоді все найваж­ливіше, шо відбувалося в Японії, зосереджувалося на найбільшому острові країни — Хонсю (букваль­но — «материк»). Стародавня столиця Кіото була на суходолі, але реформатори хотіли мати прибе­режну, зовнішньо зорієнтовану штаб-квартиру. Вони вибрали місто Едо на великій затоці, де східна берегова лінія Хонсю круто повертає на захід (рис. 10-21). Нова столиця була переймено­вана на Токіо («східна столиця»), і майже за століття вона стала найбільшою міською агломе­рацією у світі. Береги Хонсю лежать близько до азійського материка, де є сировина і потенційні ринки для японської продукції. Отож мрія про ве­лику японську імперію випливає, звісно, з бри­танського прикладу.

Разом із тим британський та японський архіпелаги суттєво відрізняються. За загальною площею Японія більша. Крім Хонсю, вона має три великі острови — Хоккайдо на півночі. Сікоку та Кюсю на півдні — і ше безліч малих островів та острівців, усе загальною плошею 377 OOO кв. км (146 000 кв. миль). Значна частина цієї поверхні гориста й крута, геологічно молода, сейсмічно не­безпечна і всіяна вулканами. Британія має нижчий рельєф, старша геологічно, не зазнає землетрусів і не має діючих вулканів. А шодо промислових ре­сурсів Британія набагато краше забезпечена, ніж Японія. Наділеність залізною рудою та високо­якісним вугіллям забезпечила Британії старт, шо тривав століття. Високорельєфна поверхня Японії є дотеперішньою проблемою. Усі великі міста країни, крім старої столиці Кіото, розташовані вздовж берега, і практично частково лежать на штучному грунті, відвойованому у моря. По­пливіть до гавані Кобе, і ви минатимете штучні острови, пов’язані з Хонсю залізницею просто космічної ери.

Як показує рисунок 10-22. оброблювана земля в Японії дуже обмежена і регіонально роздроблена. Чималу її частину забрали міста. У запліччі Токіо лежить рівнина Канто; навколо Haroi — рівнина Нобі; а Осаку оточує район Канзай. Ці важливі сільськогосподарські зони відчувають неабиякий урбаністичний тиск. Усі три рівнини містяться всередині перервного, але чітко визначеного сер­цевинного ареалу — осередка величезного вироб­ничого комплексу.

Від географічного світу до регіону

Близько півстолітнє майже непоборне економічне лідерство Японії, її унікальна для такої кількості населення етнічна гомогенність, її острівне розміщення та культурна однорідність — усе це може спонукати до виділення її як окремого гео­графічного світу', а не регіону чи навіть субрегіону Східної Азії. Але швидкі зміни на окраїні західної частини Тихого океану — як усередині самої Японії, так і поза нею — розмивають підгрунтя цієї окремішності. У середині 1990-х років еко­номічний двигун Японії почав давати збої, тоді як сусіди по Тихоокеанській окраїні акселерували­ся; її суспільна структура була зруйнована безпре­цедентними актами жорстокості, а її зовнішні відносини погіршилися у зв’язку зі злодіяннями воєнного часу в Китаї та Кореї. Японія була сама при закладанні основ розвитку Тихоокеанської ок­раїни, але тепер вона не єдина.

Історичні виміри

На карті Корейський півострів простягається подібно до незавершеного моста від азійського ма­терика у напрямі Південної Японії. Японські остро­ви Цусіма та Ікі у Корейській протоці майже завер­шують цей зв'язок (рис. 10-21). Фактично Корея з'єднувалася з Японією у праісторичні часи, коли рівень моря був нижчий.

Японські острови були заселені задовго перед тим як предки сучасних японців прибули з Азії. Як ми зазначали раніше, айну, людність центрально- азійського походження, влаштувалася на усіх чо­тирьох головних островах на тисячі років раніше. Але айну не могли втримати свою землю перед краше організованими та озброєними завойовни­ками і змушені були постійно відступати на північ — аж до невеличкого плацдарму на Хоккайдо. Сьо­годні останні залишки культури айну зникають.

До XVl ст. Японія розвинула яскраву й само­бутню культуру, шо базувалася на суспільному досвіді, персональній мотивації та системі вірувань сінто. Люди поклонялися багатьом богам, шаноб­ливо ставилися до предків і прославляли свого імператора, як божество, непогрішиме і всемо­гутнє. Військовий управитель імператора, сьогун, очолив тоді боротьбу проти айну і почав керувати країною. Столиця Кіото стала ансамблем сотень визначних храмів, палаців та садів. У своїй архі­тектурі, стилі одягу, музичних та інших культурних проявах японці були унікальною спільнотою.

РИСУНОК 10-22

Ше у середині XIX ст. важко було уявити, що Японія стане провідною державою Азії. Протягом 300 років країна була закритою для зовнішніх впливів, а японське суспільство — стагнуючим і суто традиціоналістським. Коли європейські ко­лонізатори вперше з’явилися на азійських берегах, Японія спочатку вітала їхніх торгівців і місіонерів. Але вже наприкінці XVl ст. імператор видав указ про їх вигнання з країни. До того часу християн­ство (особливо римо-католицизм) встигло завою­вати значне число прихильників у Японії, але те­пер воно розцінювалося як прелюдія до колоніаль­них загарбань. На початку XVII ст. сьогун розпо­чав масову криваву кампанію, яка практично затаврувала християнство.

Ставлячи собі за мету' не зазнати долі Філіппін, які стали володінням Іспанії, японці відтоді дозво­ляли лише мінімальні контакти з європейцями.

Декілька голландських торгівців, фактично ув'яз­нених на маленькому острові біля міста Нагасакі, були протягом багатьох десятиліть єдиними пред­ставниками Європи в Японії. Так розпочався дов­гий період ізоляції, що тривав до другої половини XlX ст.

Японія змогла зберегти свою відчуженість у колоніальній Східній Азії з допомогою сильної центральної влади і добре організованого війська, а також природного захисту, створеного острова­ми, розміщеними вздовж важкодоступного узбе­режжя континенту. Слід сказати, що ізольована Японія була набагато менше привабливою, ніж ізольований Китай, чий вишуканий шовк, цінний чай і високоякісні товари не давали спокою як торгівцям, так і загарбникам.

Але коли Японія, зрештою, зіткнулася з новою зброєю своїх старих супротивників, вона нічим не могла на неї відповісти. У 1850-ті роки металеві «чорні кораблі» американського військового флоту зайшли в японські гавані, і американці домоглися односторонніх торговельних угод. Незабаром з’явилися британці, французи і голландці, полю­ючи за такими ж угодами. Якщо ж місцеві чинили опір, американці одразу демонстрували свою пере­вагу, обстрілюючи японське узбережжя. До кінця 1860-х років, коли японські реформатори вже були готові скинути старий порядок, не залишалося жодного сумніву, що затяжна ізоляція Японії закінчилася.

Японська колоніальна імперія

Коли архітектори реставрації Мейдзі прийняли виклик щодо розбудови Японії, спроможної кон­курувати з могутніми супротивниками у зміненому світі, вони проаналізували наявні активи та паси­ви країни. Матеріальні активи виявилися обмеже­ними. Щоб здійснити індустріалізацію, потрібні були вугілля та залізна руда. Для початкової індустріалізації вугілля поки вистачало. Вугільні басейни на Хоккайдо і Кюсю (рис. 10-21) розмі­щувалися недалеко від узбережжя: нові галузі роз­вивалися також на узбережжі. У результаті на бе­регах Сето (Внутрішнього моря) постало багато міст і містечок. Але залізної руди було обмаль — практично нічого для забезпечення потужної індустріалізації, яку запланували реформатори. Ці ресурси треба було імпортувати..

Позитивним було те, що промисловість, зокре­ма легка на основі ремесел, уже була розвинена у Японії. По домівках та у громадських майстернях виробляли текстиль, порцеляну, товари з дерева та металу. Невеликих покладів руди було достатньо, щоб забезпечити цю місцеву промисловість. Енергія надходила від людських ніг та рук, а також коліс, що приводилися у рух водою; головним па­ливом було деревне вугілля. Важливо те, що Японія мала промислові традиції та кваліфіковану робочу силу, яка володіла потрібними виробничи­ми навичками. Усього цього було недостатньо, щоб здійснити модернізацію промисловості, але обіцяло нагромадження капіталу. Громадські та надомні майстерні були інтегровані у великі лан­ки, на найзначніших територіях було збудовано гідроелектричні станції та кілька теплових (на ос­нові вугілля).

Вперше японські товари (хоча й з асортименту легкої промисловості) почали конкурувати із західними на міжнародних ринках. Однак японці опиралися будь-якому вливанню західного капіта­лу. Підтримка Заходу, безумовно, прискорила б індустріалізацію, але це коштувало б Японії еко­номічного суверенітету. Натомість на селян накла­ли більші податки, і ці кошти спрямовували в індустріалізацію.

Ще одна перевага Японії полягала у військо­вих традиціях країни. Збройні сили сьогунату не змогли відвернути вторгнення 1850-х років, але це було наслідком застарілого оснащення, а не відсутності особового складу чи дисципліни. Тому коли економічні перетворення відбулися, війсь­кові сили також модернізувалися. Трохи більше ніж через десятиліття після реставрації Мейдзі Японія висунула претензії на свій перший тихо­океанський трофей — острови Нансей (Рюкю). Отож японська колоніальна імперія почала свою розбудову.

Коли Японія здобула контроль над такими важливими східноазійськими колоніями, як Тай­вань і Корея, її сировинні проблеми були суттєво вирішені, і проблеми робочої сили також. Високо­сортне вугілля, високоякісна залізна руда та інші ресурси переправлялися на підприємства Японії; крім того, і на Тайвані, і в Кореї японці будували промислові підприємства. Це у свою чергу забез­печило устаткуванням відповідні імпульси у Китаї та Південно-Східній Азії.

Модернізація

Японські реформатори, мабуть, не передбачали, шо через якихось три покоління їхня країна стане серцевиною впливової імперії, підтримуваної по­тужною військовою силою. При тому, розпочавши процес модернізації, вони зуміли продовжити, а не 15 відкинути японські культурні традиції. У західному світі модернізація, як правило, прирівнюється до вестернізанії — тобто урбанізації, розширення транспортних і комунікаційних можливостей, роз-

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Місто Кіото, зо хронологією друга столиця Японії (після Нари й перед Токіо), — це провідний центр культури і релігії, освіти й мистецтва країни. Вулиці з рядами дерев ведуть повз сотні буддійських храмів; у затишних садах можна знайти спокій від маячні міста. Я приїхав переповненим потягом із Токіо і провів свій перший день, ідучи маршрутом, який порадив мені мій колега, але дійшов лише до середини шляху, подовгу зупиняючись біля числен­них пам'яток. Не лише буддизм, а й сінтоїзм позна­чені на культурному ландшафті. Я пройшов попід торі — воротами, які зазвичай формуються з двох дерев'яних стовпів, накритих зверху двома гори­зонтальними поперечками, загнутими на кінцях. Це символ того, що ви покинули мирське і увійшли в сакральне. Тоді я побачив цей прекрасний сінтоїстський храм із його оранжевою оздобою та оливково-зеленою черепицею».

будови ринкової економіки, розпаду традиційних локальних громад, кількісного зростання закладів освіти, впровадження іноземних нововведень. Ajie у незахідному світі цей процес розглядається цілком інакше: у ньому вбачають наслідки ко­лоніалізму, увічнення системи акумуляції багат­ства, впровадженої іноземцями. З цього погляду місцева еліта, яка замінила колонізаторів у нових незалежних державах, лише продовжує руйнуван­ня традиційних суспільств, а не здійснює справж­ню модернізацію. Традиційні суспільства, мовляв, можна модернізувати без вестернізації.

У цьому контексті модернізація Японії є унікальною. Довго відкидаючи іноземне втручан­ня, японці трансформували своє суспільство, не імпортуючи «троянського коня»; вони досягли цього на наявній японській інфраструктурі, маючи перед собою японські цілі. Звичайно. Японія імпортувала технології та впроваджувала іноземні інновації, але те. шо, власне, й створило Японію, тобто унікальне поєднання сучасних і традиційних елементів, було суто місцевим набутком.

Відносне положення

Зміна становища Японії за останнє століття є яск-

16 равим прикладом впливу відносного положення на розвиток країни. Коли відбулася реставрація Мейдзі, Британія на іншому боці Євразійського материка стала центром глобальної імперії. Ко­лонізація та європеїзація світу були у розпалі. США ше були країною, що розвивається, а Тихий океан — простором для європейської імперської конкуренції. Шо ж до Японії, то навіть захоплю­ючи та консолідуючи свої перші східноазійські ко­лонії, вона залишалась осторонь головних нап­рямів глобальних змін.

Згодом Японія була втягнута у Другу світову війну і завдавала жорстоких ударів європейським колоніальним арміям в Азії. Європейці так і не оговталися: французи втратили Індокитай, а гол­ландці змушені були залишити свою Ост-Індію (тепер Індонезія). По закінченні війни Японія бу­ла розгромлена і розорена, але в той же час японці багато зробили для скорочення європейської при­сутності у басейні Тихого океану. Понад це драма­тично змінювалася глобальна ситуація. США, транстихоокеанський сусід Японії, стали найвпли- вовішою та найбагатшою країною світу, тоді як Британія та її глобальна імперія занепадали. Рап­том виявилося, шо Японія не так уже й віддалена від глобальних справ: тепер Тихий океан ставав шляхом до найбагатших світових ринків. Отож відносне положення Японії — її становище сто­совно економічних і політичних осередків світу — змінилося. У цьому полягає більшість сприятливих можливостей, які японці отримали у повоєнний період перебудови своєї країни.

Просторова організація Японії

Уявіть собі 127,2 млн людності, скупченої на тери­торії, пристосованої для якогось мільйона осіб. Більша частина цієї території гориста, сейсмічно небезпечна, без родовищ нафти, з мізерними запа­сами вугілля та інших промислових ресурсів, з не­великою площею землі, придатною дія обробітку. Якби Японія сьогодні була менш розвинутою країною і потребувала продовольства та іноземної допомоги, причин було б більш ніж достатньо: пе­ренаселення, неефективне сільське господарство, нестача енергії тощо.

Дійсно, за деякими оцінками, лише 18 % національної території Японії придатні для прожи­вання; величезне населення скупчене практично у кількох містах; сільське господарство країни не ду­же ефективне. Але японці побороли перешкоди, наслідуючи свої давні цінності — організаційну ефективність, високу продуктивність, відданість якості, посвяту колективним цілям. Навіть до рес­таврації Мейдзі Японія була чітко організованою країною з понад ЗО млн жителів. Історики стверд­жують. шо Едо, перед тим як стати столицею під назвою Токіо, могло бути найбільшим міським центром світу. Японці не були новачками в ур­баністичному житті, вони знали виробництво і цінували суспільний та економічний порядок.

Територіально-функціональна організація

Усе це стало неоціненним для модернізаторів, коли вони розробляли новий курс для Японії. Но­ве індустріальне зростання країни базувалося на урбаністичному та виробничому розвитку, який уже відбувався. Як ми вже зазначали, Японія не володіє істотними джерелами сировинних матеріалів, тому їй не потрібна була суттєва внутрішня реорганізація. Однак деякі міста мали краще становище відносно обмежених місцевих ресурсів і, що важливіше, зовнішніх ресурсів сиро­вини, ніж інші. По мірі формування регіональної організації Японії постала ієрархія міст; попереду був Токіо, але інші міста також прискорено перет­ворювалися на індустріальні центри.

Цей процес випливав із географічного прин-

17 ципу, який Аллен Філбрік назвав територіально- функціональною організацією. Вірніше це набір із п'яти взаємопов’язаних принципів, які допомага­ють пояснити еволюцію регіональної організації не лише у Японії, а й по всьому світу. Філбрік стверджував, що людська діяльність має просторо­вий осередок. Вона концентрується у певному місці — фермі, підприємстві, складі тощо. Кожна з цих організацій займає певне місце; жодні дві з них не можуть займати точно те саме місце на по­верхні Землі. Будь-яка людська діяльність не може відбуватися у повній ізоляції, тому між цими різними організаціями розвиваються взаємозв’яз­ки. Така система взаємозв’язків стає дедалі складнішою у міру розширення суспільних мож­ливостей і запитів. Кожна система (наприклад, фермери відправляють урожай на ринок і купують техніку в сервісних центрах) формує ланку тери­торіально-функціональної організації. У Вступі ми зверталися до функціональних регіонів як систем просторової організації; ми можемо нанести ланки територіально-функціональної організації Філбрі- ка на карту як регіони. Ці регіони розвиваються внаслідок того, шо ми називаємо «творчим уяв­ленням», оскільки люди застосовують сукупний культурний досвід і технологічні ноу-гау, коли во­ни організовують і перелаштовують свій життєвий простір. Урешті-решт, як пропонує Філбрік, ми можемо визначити рівні розвитку територіально- функціональної організації, ранжувати території та регіони на основі типу, тривалості та інтенсив­ності обміну.

У ширшому розумінні ми можемо поділити регіони суспільної організації на три категорії: за­безпечувальні. транзитні та обміну. Територіальна організація Японії відображає категорію обміну. Всередині кожної з цих категорій ми також може­мо ранжувати окремі території на основі кількості типів діяльності, які вони генерують. Навіть у регіонах, де домінує забезпечувальна діяльність, деякі села характеризуються інтенсивнішими взає­мозв’язками, ніж інші. Карта Японії (рис. 10-22), шо ілюструє її ресурси, міські поселення та на­земні комунікації, може багато розповісти про японську економіку. Вона виглядає так, як і карти інших частин світу, де сформувався обмінний тип територіальної організації: ієрархія міських цент­рів від найбільших міст до найменших селищ; гус­та мережа залізниць і шосейних доріг, яка пов'язує ці місця; продуктивні сільськогосподарські тери­торії біля міських центрів і між ними.

Але карта Японії показує нам іше дешо: зов­нішню орієнтацію країни, її залежність від зовніш­ньої торгівлі. Усі головні та другорядні регіони ле­жать на узбережжі. З-поміж усіх міст-мільйон- ників лише Кіото розміщений у внутріїлній час­тині (рис. 10-22). Якщо ми робимо висновок, шо Кіото не перевершує Токіо—Йокогами, Осаки— Кобе або Haroi за індустріальним розвитком, то це правильно: стара столиця залишається центром малосерійної легкої промисловості. Фактично ста­ровинний характер Кіото умисно збережений, то­му великомасштабні галузі не заохочувалися. Зі своїми храмами і святинями, дивовижними парка­ми й надомними майстернями Кіото залишається сполучною ланкою з доіндустріальним минулим Японії.

Провідні економічні регіони

Як свідчить рисунок 10-22. домінуючий регіон урбанізації та промисловості Японії (разом із про­дуктивним сільським господарством) — це рівнина Канто, яка містить понад третину населення країни і фокусується на території метрополісу Токіо—Йокогама—Кавасакі. Гігантське геопросто- рове зосередження міст і передмість (друга за розмірами конурбація у світі), а також інтенсивно культивовані сільськогосподарські угіддя форму­ють східний центр розтягнутого і роздробленого серцевинного ареалу країни. Крім своєї пласкої поверхні, рівнина Канто має інші переваги: гарну природну гавань у Йокогамі, порівняно м’який і вологий клімат і центральне розміщення стосовно країни в цілому (єдиною невигодою регіону є його сейсмічна небезпека — див. вставку «Коли стаєть- ся великий землетрус»). Регіон також дуже виграє від того, шо в ньому знаходиться столиця країни. Багато галузей та підприємств вибрали Токіо своєю штаб-квартирою з огляду на близькість до керівних владних структур.

Конурбація Токіо—Йокогама—Кавасакі є провідним промисловим комплексом Японії, шо виробляє понад 20 % річного обсягу виробництва країни. Однак сировина для цієї промисловості транспортується здалека. Наприклад, залізна руда довозиться із Філіппін, Малайзії, Австралії, Індії та навіть Африки; більша частина вугілля імпор­тується з Австралії та Північної Америки, а нафта надходить із Південно-Західної Азії та Індонезії. Рівнина Канто не може забезпечити достатньо харчів для свого населення. Імпортне продоволь­ство вона отримує з Канади. США й Австралії, а також з інших місцевостей Японії. Тому Токіо цілком залежить від своїх зовнішніх торговельних зв’язків у продовольстві, сировині та ринках для своїх продуктів — від дитячих іграшок до високо­точного оптичного обладнання і найбільших океанічних кораблів світу.

Другим за важливістю економічним регіоном у серцевинному ареалі є трикутник Осака—Кобе— Кіото, також відомий як район Канзай. розміще­ний у східному кінці Внутрішнього моря. Конур­бація Осака—Кобе мала вигідну позицію шодо Маньчжурії у період розквіту колоніальної імперії Японії. Осака була головною японською базою для торгівлі з Китаєм і експлуатації Маньчжурії, але вона постраждала, коли імперія розпалася, і втра­тила свої торговельні зв’язки з Китаєм після Дру­гої світової війни. Кобе (як і Йокогама, яка є го­ловним суднобудівним центром Японії) — один із найпотужніших портів країни, що керує як суд­ноплавством на Внутрішньому морі, так і закор­донними зв’язками. Як ми зазначали. Кіото зали­шається майже таким самим, як був до «великого стрибка» Японії — містом невеликих галузей.

Район Канзай є також важливою сільськогоспо­дарською територією, але меншою від рівнини Канто. Це ще одне величезне геопросторове зосе­редження населення, яке змушене імпортувати продовольство.

Рівнина Канто і район Канзай, як видно із рисунка 10-22, є двома провідними регіонами японської серцевини. Між ними лежить рівнина Hooi з центром у промисловому метрополісі Нагоя — провідному текстильному виробнику Японії. Карта показує деякі переваги та недоліки території Harol Рівнина Нобі більша, ніж долини району Канзай. тому її сільськогосподарська про­дуктивність вища — хоча й не така, як на рівнині Канто. Але Нагоя не має ні центрального розмі­щення Токіо, ні розташування Осаки на Внутріш­ньому морі: її зв'язки з Токіо проходять через вузьку' прибережну протоку Сен-ен. Її контакти із заходом країни кращі, і територія Нагої може бути з’єднана з конурбацією Осака—Кобе. Порт Наґоя ще не досягнув такого рівня, як Йокогама чи Кобе, до того ж він має проблеми замулення.

На захід від трьох регіонів, про які йшлося (разом вони становлять те. що називається мегало­полісом Токайдо), простягається Внутрішнє море, вздовж берегів якого продовжує розвиватися реш­та серцевинного ареалу Японії. Найпотужніше зростання відбувається навколо західного входу у Внутрішнє море, де Кітакюсю — конурбація з п’яти міст представляє четвертий японський ви­робничий комплекс і провідний економічний район. Шосейні та залізничні тунелі з’єднують Хонсю і Кюсю, але північна територія Кюсю не має урбаністично-промислового еквівалента через протоку на Хонсю. Конурбація Кітакюсю охоплює Явату — район вугільної промисловості, який сьогодні занепадає. Перший сталеплавиль­ний завод у Японії було збудовано саме тут, на базі цього вугілля, і протягом багатьох років він утри­мував першість у країні. Переваги транспортуван­ня тут, на західному краї Внутрішнього моря, очевидні: жодне місце у Японії не розташоване краще для бізнесу з Кореєю та Китаєм. Оскільки відносини з азійським материком розширюються, ця територія матиме багато вигод. В іншому куточку узбережжя — урбаністичній території Хіросіма—Кюре — базується важка промисловість. А на берегах Корейської протоки Фукуока і Нага­сакі є провідними центрами промисловості та суднобудування.

Лише один важливий японський виробничий комплекс лежить поза поясом, шо простягається від Токіо на сході до Кітакюсю на заході, — це вторинний район із центром у Тоямі на Японському

Коли СТАЄТЬСЯ великий землетрус

Урбаністична територія Токіо—Йокогама—Кавасакі є другим за вели­чиною метрополісом на Землі (більший від нього лише Мехіко-Сіті). Але Токіо — це набагато значніше, ніж просто величезне місто: це найщільніше сконцентрований фінансовий і промисловий комплекс у світі. Тут зосереджено дві третини підприємств Японії вартістю понад 50 млн дол. США, багато з яких мають закордонну власність. Більше половини величезних промислових прибутків Японії (у середньому по­над 100 млрд дол. США щорічно у 1980—1990-х роках) отримують на підприємствах цього гігантського агломерату.

Але Токіо має дуже непевне довкілля, оскільки лежить на стику трьох активних тектонічних плит (рис. 10-23). Усі японці знають так зване «Правило 70 років»: протягом останніх трьох з половиною століть територія Токіо зазнавала найбільших землетрусів приблизно кожні 70 років: у 1633, 1703, 1782, 1853 і 1923 роках. Великий зем­летрус 1923 р. спричинив пожежу, яка призвела до загибелі 143 000 жителів. До того ж із Токійської затоки тоді накотилося величезне цу­намі, змиваючи усе перед собою. Те, що Японія змогла подолати наслідки цієї катастрофи, було свідченням могутності її економіки.

Сьогодні у Токіо зосереджені такі багатства й виробничі потуж­ності, що землетрус, подібний до згаданого, заторкне, мабуть, еко­номіку всієї планети. Але на початку нового століття Токіо є набага­то вразливішим, ніж у 1920-х роках. Увесь приріст виробничих потуж­ностей зведено на насипних ґрунтах, які плавляться від високих тем­ператур; місто переплетене підземними газопроводами, що загрожує незчисленними пожежами; транспорт у вирі вузьких вулиць спричиняє суцільний ризик; багато старих висотних споруд не мають тої міцності, що збудовані пізніше 50-поверхові і вищі хмарочоси. Дода­мо до цього населення рівнини Конто (а воно наближається до ЗО млн на найнебезпечніших 4 % території Японії) — і ми усвідомимо, що наступний великий землетрус не буде просто сюжетом місцевих новин.

По великих містах Східної Азії

Токіо

Багато урбаністичних агломерацій називають на честь міста, яке лежить в їхній серцевині. Це стосуєть­ся і другого у світі мегалополіса — Токіо (26,4 млн жи­телів). Навіть його довша назва — Токіо—Йокога­ма—-Кавосакі — не відображає всю конгрегацію міст і містечок, які формують цю перенаселену територію, що оточує Токійську затоку і продовжує зростати вшир і вглиб.

Біля берегової лінії деякі околиці Токіо у плані ма­ють вигляд ґратки. Але більша частина міської тери­торії, розкинутої по горбах і долинах, являє собою плутанину вузьких вулиць і завулків. Рух повільний, а транспортні «корки» фантастичні. Однак система електричок і метро є взірцем ефективності, хоча у час пік ви повинні звикнути до сіріосі — спеціальних заштовхувачів людей у вагони, щоб закрилися двері.

У центрі Токіо красується Імператорський палац зі своїми фортечними ровами та приватними парка­ми. Поряд невисокі будівлі зберігають свій давній респектабельний вигляд, але далі хмарочоси ніби ігнорують небезпеку землетрусів. Недалеко простя­гається один із нойвідоміших кварталів — Ґінза: це окремий район розкішних універмагів і крамниць, !здалека видно споруду, подібну до Ейфелевої вежі, лише трохи вищу. Це Токійська вежа — багатоцільо­ва структура, спроектована для випробування легкої японської сталі, передавання теле- та радіосигналів, вимірювання сейсмічної активності, моніторингу забруднення повітря та, звісно, для приваблення туристів.

Токіо є уособленням модернізації, але буддійські храми, сінтоїстські святині, історичні мости і замріяні сади й надалі урізноманітнюють його культурний ландшафт, що відображає успішне поєднання сучас­ного і традиційного.

морі. Тут перевагою є дешева енергія з місцевих гідроелектростанцій, і це демонструє низка галу­зей: целюлозно-паперова, хімічна, текстильна. Рисунок 10-22 також показує ранжування про­мислових районів у Японії, багато з яких орієн­тується на локальні ринки. Тисячі підприємств функціонують у містах і містечках, крім тих, шо ми бачимо на цій карті, — навіть на холодному північному острові Хоккайдо, який з’єднується з Хонсю найдовшим у світі залізничним тунелем під протокою Цугару.

Карта територіальної організації Японії свід­чить, шо в її серцевинному ареалі домінують чоти­ри провідні регіони. Кожен із них є провідним, оскільки певною мірою дублює інші. Кожен містить залізоробні та сталеплавильні заводи, об­слуговується одним головним портом і лежить усе­редині або біля великої продуктивної сільськогос­подарської території. Чого не показує карта, то це того, шо кожен з них також має свої власні зовнішні зв'язки із закордонними джерелами си­ровини і ринками збуту. Ці зв’язки можуть бути навіть міцніші, ніж ті, шо існують між чотирма внутрішніми регіонами серцевинного ареалу. Ли­ше для Кюсю з його вугіллям існує внутрішня си­ровинна база, що визначає природу та розміщення важкої промисловості, але ці ресурси майже ви­черпані. Тому до формування структури тери­торіально-функціональної організації країни залу­чено більше, ніж просто багатства самої Японії. У цьому сенсі Японія не є унікальною: усі країни, які характеризуються організацією обмінного типу, змушені пристосовувати свої просторові форми і функції до зовнішніх взаємозв’язків, не­обхідних для поступу. Але мало для яких країн це справджується більше, ніж для Японії.

Схід і захід, північ і південь

Із попереднього матеріалу випливає, що Японія має свою власну Тихоокеанську окраїну: майже весь економічний приріст Хонсю відбувається на східному узбережжі. Японські географи часто називають цю зону Омоте Ніппон (Парадна Япо­нія) — тихоокеанський мегалополісний, високо- технологічний, динамічний сектор, що уособлює сучасну економічну супердержаву, — на противагу Ура Ніппон (Задвірки Японії) — порівняно нероз­винутої периферії занедбаних ферм і бідних сіл. що виходить до Японського моря на заході. У лідерів країни, що так гостро потребує продоволь­ства, безгосподарний стан сільськогосподарських угідь в Ура Ніппон викликає велике занепокоєння.

Ще однією проблемою є перенаселеність Хон­сю. Зусилля пов’язати Хоккайдо і Південний Сікоку з «материком» привели до створення ту­нелів і мостів світового рівня. Після землетрусу в Кобе у 1995 р. з'явилися проекти передання сто­личних функцій Токіо територіям за 65—320 км (40—200 миль) на захід від нього — не лише з при­чин безпеки, а й переважно для переміщення уря­дових офісів із перенаселеної та дорогої міської площі. У 1999 р. через сповільнення розвитку еко­номіки ці проекти відклали, але японські географи й надалі стверджують, що переміщення столиці залишається актуальним.

Продовольство і людність

Економічна модернізація Японії так заполонила наші думки, що ми легко можемо забути про значні досягнення країни у сільському госпо­дарстві. Японські проектувальники з метою лік­відації нестачі вітчизняного продовольства створи­ли широку мережу експериментальних станцій, які провадять роботу зі стимулювання механізації, се­лекції насіння, використання добрив та поширен­ня інформаційних послуг серед фермерів. Хоча ця програма мала успіх, Японія зіткнулася з суворою реальністю: їй просто бракує землі для обробітку. Країна має один із найвищих показників фізіологічної густоти населення на Землі — 3070 осіб на кв. км (7950 осіб на кв. милю).

Японці роблять усе від них залежне, щоб мак- симізувати свої сільськогосподарські можливості, вкладаючи величезні кошти у дослідження нових високоурожайних сортів рису, в механізацію, іри­гацію, терасування, удобрення ґрунтів та інші за­ходи. Понад 90 % угідь відводиться продовольчим культурам. Городи оточують усі міста.

Але все це коштує великих грошей, тому ціни на продовольство в Японії високі. Мільйони японців перебралися з ферм до міст, зменшуючи населення сільських місцевостей. Політична сис­тема Японії приділяє малозаселеній сільській пе­риферії дуже багато уваги і штучно роздуває ціни на харчі, щоб утримати фермерів на землі. Але не не спрацьовує. За 1920—2000 рр. кількість пов­ністю зайнятих фермерів зменшилася від 50 % до менш ніж 4 % усієї робочої сили. Разом із тим та­ка політика продовжується. На початку 1990-х років американські фермери довели, що вони мо­жуть постачати в Японію рис ушестеро дешевший, ніж японський. Азе уряд опирався відкриттю своїх ринків для імпорту.

Маючи національну кухню, у якій переважає їжа. багата на крохмаль, така як рис, пшениця, ячмінь і картопля, японці потребують протеїну для її збалансування. На щастя, вони можуть забез­печити значну його кількість, не купуючи за кордоном, а отримуючи з багатих рибних полів поблизу японських островів. Із притаманною їм скрупульозністю японці створили рибну промис­ловість потужнішу, ніж у США або у будь-якій давній рибній державі Північно-Західної Європи. Тепер Японія забезпечує внутрішній ринок другим після рису найважливішим продовольчим товаром. Хоча згадка про японську рибну промисловість наводить на думку про флот, який борознить далекі моря й океани, більша частина його вели­чезного вилову (близько сьомої частини сукупних світових річних обсягів) надходить із акваторії в межах кількох десятків кілометрів від Японії. Тепліші води багаті на сардини, оселедця, тунця і скумбрію, а холодніші — на тріску, палтуса і лосо­ся. Береги Японії всіяли близько 4000 рибацьких селиш, і десятки тисяч малих суден курсують у прибережних водах. Японці також практикують аквакультуру — розведення риби у штучних водоймах і затоплених рисових полях, морських водоростей в акваріумах, устриць і креветок у мілководних затоках.

Якщо ви потрапите на вулиці японських міст, то можете помітити те, про що звітує демо­графічна статистика: японці стають вищими й товстішими. Водночас зростає смертність від сер­цевих захворювань та раку. Існує думка, що при­чина криється у зміні харчування багатьох японців, особливо молодих. Коли рис і риба були основними продуктами харчування практично для всіх і кількість калорій була обмеженою, але дос­татньою, японці як нація були поміж найздо- ровіших і з найбільшою тривалістю життя у світі. Азе у міру поширення закладів швидкого харчу­вання, які так полюбляють діти й підлітки, і західних смаків на червоне м’ясо і смажену їжу. їхній сукупний вплив на населення швидко став очевидним. Додайте до цього інтенсивне паління, яке притаманне всім азійським країнам Тихооке­анської окраїни, і ви зрозумієте зміни в медичній географії регіону.

Перспективи

Тихоокеанської окраїни Японії

На початку’ XXI ст. Японія залишається еко­номічним гігантом західної Тихоокеанської ок­раїни, але гігантом з непевним майбутнім. Японські продукти й далі домінують на світових ринках, японські інвестиції обплутали земну кулю, але наприкінці 1990-х років економіка Японії похитнулася. Темпи її зростання впали. Багато компаній згорнули свої операції, а деякі збанкру­тували. Банківська система показала свою враз­ливість. Перший економічний «тигр» Тихооке­анської окраїни захворів. Японські проблеми пос­тали як наслідок поєднання внутрішніх і зов­нішніх чинників. За кордоном колапс валют і еко­номік Південно-Східної Азії відбився на японсь­ких інвестиціях. Від автомобільних заводів до іграшкових фабрик тривала прибуткова діяльність опинилася з самими лише зобов'язаннями. У самій Японії неякісний фінансовий менеджмент, до якого тривалий час толерантно ставилися внаслідок економічного буму, тепер завдавав вели­ких збитків. На додаток конкуренція з боку ше здорових економік, особливо Тайваню, а також Південної Кореї, підірвала становище японських товарів на світових ринках.

У тривалому періоді все це могло б бути тим­часовими перешкодами, але сумнівно, шо Японія збереже своє економічне домінування у Тихооке­анській окраїні. Залежність Японії від іноземної нафти є потенційною слабкістю, яка надалі тисну­тиме на її економіку, якщо порушаться міжна­родні лінії постачання. Західна конкуренція за японські ринки зростає. Незчисленні інвестиції, які Японія робила по всьому світу протягом свого періоду достатку — від хмарочосів і кіностудій до курсів гольфу і готелів. — утратили значну частину своєї вартості. Поки Японія реорганізується, аме­риканські та європейські підприємства розкупову­ють її активи і отримують вигоду від її проблем.

Якщо ви захочете здійснити подорож до Японії для теренових досліджень її економічної географії, жодне з усього цього не буде одразу помітне. Міста вирують, сировина продовжує надходити у порти, безліч контейнерів на причалах. Навіть у період спаду ця багата економіка перевершує всі інші у західній Тихоокеанській окраїні. Але інфраструктура Японії має здатність стимулювати економічну депресію. ЇЙ конче потрібні нові можливості.

Одна з цих можливостей криється у російсько­му Далекому Сході та поза ним — у Сибіру. Російський Далекий Схід лежить прямо через Північний Хонсю і Хоккайдо і є коморою сиро­винних матеріалів, шо чекають на експлуатацію. Для нього японці розмішені просто ідеально, але політичні відносини з Радянським Союзом, а те­пер із Росією загнали усі ініціативи у глухий кут (див. вставку «Розплата за війну»). Японія може

Розплата за війну

Японія і Радянський Союз ніколи не підписували мир­ного договору, щоб завершити свій конфлікт у Другій світовій війні. Чому? Існує чотири причини, і всіх їх видно на карті якраз на північний схід від японського острова Хоккайдо (рис. 10-21). їхні назви: Хабомаї (Зелений), Шикотан, Кунашир та Ітуруп. Японці нази­вають ці скелясті крихітки ланцюга Курильських ост­ровів своїми «Північними територіями». CPCP окупу­вав їх наприкінці війни і не віддавав Японії назад. Те­пер вони є частиною Росії, і росіяни також не хочуть їх віддавати.

Протягом Другої світової війни японці примусово привезли на ці острови 40 000 робітників, переважно корейців, для видобутку мінералів. Коли радянська армія перемогла Японію у 1945 р., японців вигнали, а більша частина корейців покинула острови. Сьо­годні їхнє населення — 50 000 жителів; здебільшого це росіяни, багато з яких військові, що базуються на островах, та їхні родини. У своїй найближчій точці острови лежать на відстані лише 5 км (3 милі) від японської землі як постійне нагадування по­разки Японії. А територіальні води наближають Росію ще більше: отож геостратегічне значення островів далеко перевищує їхній економічний потенціал.

Спроби розв'язати питання провалилися. У 1956 р. Москва запропонувала повернути найменші два острови — Шікотан і Хабомаї, але японці відхили­ли пропозицію, вимагаючи усі чотири. У 1989 р. тодішній президент CPCP Михайло Горбачов відвідав Токіо з надією домогтися укладення договору. Японці, як широко транслювалося, запропонували пакет до­помоги вартістю 26 млрд дол. США на розвиток східної зони Росії — її Тихоокеанської окраїни та величезних ресурсів східносибірської внутрішньої час­тини. Це почало би трансформацію Далекого Сходу Росії, стимулювало порти Находка і Владивосток і зробило б Росію учасником надзвичайного зростан­ня західної Тихоокеанської окраїни.

Але не судилося. Російські президенти Єльцин і Путін також не змогли дійти з Японією спільної думки з цього питання, поразившись на опозицію жителів островів і своїх власних владних органів у Москві. Так Друга світова війна продовжує накидати тінь на цей найпівнічніший сегмент західної Тихоокеанської окраїни.

стати одним із головних користувачів значних нафтових резервів поблизу острова Сахалін, однак справа не зрушується з місця. Японія також має важливі потенційні можливості у Кореї, особливо якщо там відбудеться процес об’єднання. Але відносини з Кореєю залишаються напруженими, оскільки корейці ше пам'ятають дії японців під час Другої світової війни, а Японія відмовляється визнати їхню неправомірність.

Усе це треба розглядати у контексті японсько­го суспільства, яке змінюється. Населення чи­сельністю 127 млн осіб швидко стариться, і демо- географи очікують, шо воно лише трохи збіль­шиться до 2007 р., а від того моменту почне змен­шуватися. Не скорочення відбуватиметься досить швидко — до 100 млн у 2050 р. і лише до 67 млн у 2100 р. Японія вже на деякий час зіткнулася з нестачею робочої сили (хоча нещодавній еко­номічний спад спричинив зростаюче безробіття, що є новим у повоєнному періоді). Протягом тривалого часу Японія потребуватиме мільйони іммігрантів для функціонування економіки, але для культурно гомогенних, етнічно стерильних «ніппон», які історично завжди опиралися іммі­грантам, це буде жахом. Та японські лідери поки не мають іншого вибору. «Посивіння» країни призведе до обтяження соціальних систем і збіль­шення податкового пресу.

Тим часом модернізація і далі лихоманить японське суспільство. Японці мають сильні тра­диції родинних зв’язків і пошани до старших ро­дичів. але цей звичай занепадає. Молоді люди на відміну від своїх батьків і дідів не розуміють духов­ної принадності будь-яких обмежень — чи то житла, комфорту, чи то приватної власності. У Японії попри все її матеріальне багатство родинні будинки малі, тісні, не дуже міцно збудовані, а ча­сом навіть без елементарних вигод. Зі своїми знач­ними вільними коштами японці багато подорожу­ють по світі, і побачивши, як живуть американці або європейці з подібним рівнем доходів, поверта­ються додому збентеженими.

Як ми зазначали, Японія продовжує бути однією з найоднорідніших спільнот у сучасному інтерактивному світі. Китайці все ж періодично відкривали свої двері іноземцям; японці ж були суворішими. Крім айну, які вироджуються, тубіль­них меншин у Японії немає. Корейців привезли до Японії під час Другої світової війни як примусових робітників, які не мали японського громадянства. Пізніше, навіть у періоди нестачі робочої сили, ідея запросити іноземних робітників уже не сприймалася. Коли США після війни у В'єтнамі надали притулок сотням тисяч в'єтнамських біженців, Японія прийняла всього кілька сотень, і то після тривалих переговорів. Етнокультурна од­норідність, яка так ревно охороняється, не може бути життєспроможною у сьогоднішньому гло- балізованому світі.

Майбутнє Японії у геополітичній структурі західної Тихоокеанської окраїни також непевне. Понад півстоліття після закінчення Другої світової війни американські військові сили й далі базують­ся на японській території, гарантуючи безпеку. Китай і Корея прийняли домовленість, шо заборо­няє озброєння Японії з огляду на те, що сталося у Другій світовій війні. Але в Японії, де підіймається націоналізм, щораз актуальнішим політичним пи­танням стає внутрішня військова готовність. Така ситуація приховує в собі потенційні проблеми.

Отож Японія є осьовою країною у західній Ти­хоокеанській окраїні, шо стоїть на економічному, соціальному і геополітичному перехресті. Її май­бутнє серйозно вплине не лише на Східну Азію і Тихоокеанський регіон, але й на світ у цілому.