СУЧАСНА ЄВРОПА

Європейські нації-держави належать до най­давніших у світі, а колоніальні імперії європейсь­ких метрополій — до найтриваліших. Незважаючи на багато руйнівних воєн і революцій, європейські нації вижили, і зі своєї довготривалої стабільності вони викували упевненість, що базується на яск­равих індивідуальних ознаках і є визначальною віхою європейської культури.

Часто постулюється, що Європу можна розгля­дати як регіональну одиницю, тому що її насе­лення користується індоєвропейськими мовами 11 (рис. І-8), має християнські релігійні традиції (див. рис. 6-2) і спільну європеііську (кавказьку) расову належність. Однак ці культурні й фізичні ознаки поширені й далеко поза Європою і в будь- якому випадку не є сильними об’єднувальни- ми елементами європейської мозаїки. Як пока­зує рисунок І-8, угорці та фінни належать до

Доцентрові то відцентрові СИЛИ

Політико-географи використовують поняття «доцен­тровий» і «відцентровий» для визначення сил усере­дині держави, які, відповідно, спричиняють об'єднання цієї політичної системи або її роз'єднання.

9 Доцентрові сили пов'язують державу, об'єдную­чи і зміцнюючи її. Реальна або можлива зовнішня за­гроза може стати сильною доцентровою силою. Однак важливішим і тривалішим є почуття відданості дер­жавній системі, визнання того, що вона є найкращим вибором. Це відчуття часом зосереджується на силь­них харизматичних якостях лідера, який персоніфікує державу і приваблює населення. Така харизма може затьмарити майже все інше. Тривала популярність Ху­ана Перона в Аргентині є таким прикладом. Шарль де Голль у Франції, Мао Цзедун у Китаї, Джавахарлал Hepy в Індії — усі вони володіли харизматичними якостями і відігравали провідну роль (яка існувала і після їхньої смерті) у консолідації своїх держав.

10 Відцентрові сили роз'єднують або розділяють.

Рівень влади і узгодженості всередині держави залежить від переваги доцентрових сил над відцент­ровими. Хоча важко виміряти такі невидимі речі, од­нак були зроблені певні спроби у цьому напрямі, наприклад, дослідження відносин між меншинами і оцінки ступеня реґіонолізму з допомогою голосування на виборах і референдумах. Коли відцентрові сили стають надто сильними і їх не можна контролювати навіть зовнішніми силами, держава розпадається (як Радянський Союз і колишня Югославія у 1991 р., Че­хословаччина у 1993 р.). Або вона переживає рево­люційні внутрішні зміни, які роблять її новим утворен­ням (такими стали Іран після позбавлення влади шаха і Куба після перемоги Кастро).

РИСУНОК 1-8

європейських груп, які не розмовляють індоєвро­пейськими мовами; для такого малого геогра­фічного світу Європа є справжньою Вавилонською вежею. Стосовно спільних релігійних традицій, то Європа має історію інтенсивних і деструктивних конфліктів з питань релігії; наприклад, спільні християнські принципи мало чим допомогли для досягнення згоди у Північній Ірландії. І знову ж таки спільна расова належність приховує значні відмінності у зовнішніх фізичних характеристиках між, скажімо, іспанцями і шведами, шотландцями і сіцілійцями.

Стосовно економічного розвитку, то цілі сто­ліття європейської експлуатації заморських во­лодінь привели до нагромадження багатств у себе на батьківщині та встановили глобальний вплив, який витримав дві світові війни й тривав і після завершення колоніальної ери.

Інтенсифікація просторових взаємозв'язків

Ширше міжнародне співробітництво є логічним наслідком мирної повоєнної ери; до того ж довкілля і ресурси Європи давно надавали надзви­чайні можливості для людських контактів та взаємодії. Концептуально просторова взаємодія ефективно організована навколо тріади принци­пів, розроблених американським географом Ед- вардом Ульманом: 1) комплементарність, 2) транс- ферність і 3) можливість втручання.

12 Комплементарність спостерігається тоді, коли одна територія має надлишок товарів, на які є по­пит на іншій території. Одна лише присутність ре­сурсів у якомусь місці не є гарантією того, шо роз­виватиметься торгівля; ці ресурси мають бути спе­цифічно потрібні ще в іншому місці. Отож комп­лементарність виникає з регіональних відміннос­тей як у пропозиції, так і попиті на людські й при­родні ресурси. Трансферність стосується спромож- 13 ності товарів перемішуватися між двома тери­торіями. Реальна відстань у термінах як коштів, так і часу руху, може стати головною перешкодою трансферності товару. Тому навіть коли існує комплементарність між двома територіями, проб­леми економічного подолання відстані, яка їх розділяє, можуть бути такими значними, шо торгівля не відбувається.

Європейська економічна географія завжди стимулювалася внутрішньою комплементарністю. Прикладом може слугувати Італія, яка йде попере­ду інших середземноморських країн за еко­номічним розвитком, але їй бракує вугілля. Дов­гий час її галузі залежали від імпорту вугілля з ба­гатих басейнів Західної Європи. Натомість іта­лійські селяни впрошували культури, які не можна було культивувати у прохолоднішому кліматі на північ від Альп. Цитрусові, оливки, виноград та ранні овочі користуються великим попитом на ринках Західної Європи. Внаслідок цього Італія імпортує вугілля з Північно-Західної Європи, а ос­тання імпортує італійські фрукти, вина тощо. Цей випадок подвійної комплементарності не стри­мується обмеженнями трансферності: природні бар'єри Альп давно подолані залізничними та шо­сейними шляхами, а двосторонні торговельні по­токи найвигідніші для морських перевезень, бо ру­хомий склад не повертається додому порожнім. Ea більше, через те, що Північно-Західна Європа та Італія є, відповідно, найближчими джерелами вугілля і фруктів, немає можливості втручання для розриву просторової взаємодії, тому взаємний обмін цих товарів розвивається.

Історично існує безліч таких прикладів по всій Європі, і усі вони залежать від ефективних транс­портних зв’язків. Європейський географічний світ має добру систему комунікацій іше з римських часів, а постійне вдосконалення транспортної тех­нології розширює торговельні відносини, охоплю­ючи дедалі більше віддалених місць. Сьогодні відмінна мережа залізниць, шосейних доріг і по­вітряних рейсів цілком інтегрована внаслідок зу­силь повоєнних конструкторів об’єднаної Європи. Понад це. декілька головних проектів було запу­шено для подальшого вдосконалення уже першо­класних пасажиро- і вантажозалізничних переве­зень: 1) довгоочікуваний тунель під Ла-Маншем, від­критий у 1994 р., тепер прямо пов’язує Британію

Поїзд «Євростор» вирушоє з вокзалу Ватерлоо у Лондоні у свій тригодинний пробіг до Парижа.

з континентом; 2) у Західній Європі завершена но­ва швидкісна залізнична мережа для об’єднання усіх її головних міст, змодельована на кшталт французької TGV (train a grande vitesse), яка пов'язує Париж із більшістю французьких міст на середній швидкості 185 миль (300 км) за годину; 3) у Північній Європі міст-тунель Ерезунд, який відкрився у 2000 р., тепер прямо пов’язує Сканди­навський півострів з рештою Європи; 4) понад 100 миль (160 км) нових тунелів планується під Альпа­ми для прискорення руху і погодження зі швей­царським мандатом, згідно з яким після 2004 р. всі перевезення вантажів здійснюватимуться залізни­цею; 5) нова генерація поїздів на магнітній по­душці (зі швидкістю понад 300 миль/480 км) буде представлена у 2005 р., коли відкриється перша лінія у Німеччині між Берліном і Гамбургом. Про­те перспективи автомобільного транспорту менш обіцяльні. Зі збільшенням числа власників авто­мобілів дорожні «корки» стають дедалі частішими навіть на внутрішньоміських магістралях. Най­гірше сполучення в європейських містах: шосейні дороги закінчуються у приміських територіях, а всередині старого міста автомобіль погано впи­сується у вузькі, хаотично поєднані вулиці, які бу­ли вимощені сотні років тому.

Урбаністична послідовність і зміни

Сьогодні зі своїми 73 % людності, шо проживає у містах і містечках, Європа належить до найур- банізованіших географічних світів. Усередині світу рівень урбанізації зростає до 83 і 79 % у регіонах Північної та Західної Європи відповідно. У деяких країнах він підноситься ше вище: у Бельгії — 97 %; в Італії — 90 %; у Сполученому Королівстві — 89 %; у Німеччині — 86 %.

Великі міста є немовби плавильним тиглем національних культур. У дослідженні 1939 р. про вирішальну роль великих міст у розвитку націо­нальних культур американський географ Марк Джефферсон постулював закон провідного міста. 15 який стверджує, шо «провідне місто країни завжди непропорційно велике і особливо вражальне щодо національного потенціалу і почуття». Хоча й не­точно, але цей «закон» можна підтвердити і на європейських прикладах. Без сумніву, Париж пер­соніфікує Францію у безлічі аспектів і ніщо в Англії не зрівняється з Лондоном. У цих двох провідних містах культура та історія нації та імперії є невід’ємними рисами міського ландшаф­ту. Так само Відень є мікрокосмом Австрії, Варша­ва — серцем Польщі, Стокгольм — моделлю Швеції, Афіни — Греції. Сьогодні кожне з цих міст (разом з іншими першорядними містами Європи) займає певний щабель в ієрархії ур­баністичних центрів, на які припадає левова част­ка приросту населення країн після Другої світової війни.

На внутрішньоурбаністичному рівні євро­пейський міський ландшафт суттєво контрастує з міським пейзажем у США. Як уже було зазначено, європейські міста набагато старші, а розташування їхньої, часом небезпечної, системи вулиць набага­то стисліше; землі майже всюди не вистачає, тому вона надзвичайно дорога. У більшості країн влада відіграє домінуючу роль у розвиткові міст, нагля­даючи за процесом їх планування, впроваджуючи кодування зон, рентовий і ціновий контроль неру­хомості.

Урбаністична модель регіону Лондона (рис. 1-9) показує внутрішню просторову структуру євро- 16 пейської столиці, зокрема її центральну частину і кільця приміських територій. Власне столичний ареал сконцентрований у центрі великого міста, особливо у центральному діловому районі (ЦДР), який є найстарішою частиною міської агломерації і в якому найбільше бізнесових і владних структур, крамниць, а також найбагатших і най престиж­ніших мешканців. Обширні житлові сектори роз­міщені радіально поза ЦДР. і кожен зосереджує конкретну майнову групу. Поза центральним містом лежить досить велике кільце передмість, густота населення яких набагато виша порівняно зі США. оскільки європейською традицією є посе­лення у рекреаційних зонах («зелених поясах») і проживання у багатоквартирних будинках, а не котеджах для окремих сімей. Тут також більше покладаються на громадський транспорт, шо на­далі символізує вдосконалення моделі передмістя. Це дає змогу переносити багато видів діяльності у приміські зони, і сьогодні ультрамодерні ділові центри за містом дедалі частіше конкурують із ЦДР у багатьох частинах урбанізованої Європи.

Політична і економічна трансформація

Сьогодні, через десяток з лишком років після ко­лапсу комунізму як у Східній Європі, так і в ко­лишньому Радянському Союзі. Європейський світ увійшов у нову еру. Після розпаду радянської імперії утворилося 15 нових незалежних держав у межах колишніх республік CPCP (див. розділ 3). Чотири з цих країн — Латвія. Литва. Молдова і Україна — належать до розширеної Східної Євро­пи, шо тепер простягається далеко на схід аж до російського кордону: п’ята колишня радянська республіка. Естонія, історично і культурно є час­тиною Північної Європи. Є ще Білорусь, яка по­вернулася до Європи спиною і чия майбутня доля невідома. У цілому ця остання географічна реор­ганізація після 1991 р. розширила територіальні виміри Європейського світу на 21 %. кількість йо­го країн — до 39. а загальну кількість населення — на 71 млн осіб (14 %).

Отже, єдина нова Європа зайняла місце двох Європ, які ще недавно вороже дивилися одна на одну через «залізну завісу». Але хоча ця політична трансформація набагато зменшила небезпеку східно-західного віііськового протистояння, вона не послабила внутрішнього культурного поділу цього світу. Справді, швидке відродження націо­налізму і старих антагонізмів у Східній Європі, шо маііже одразу призвело до жорстокої громадянсь­кої війни у Югославії, яка розпадалася, нагадують нам. шо багато важких випробувань чекає на ре­формовану Європу в її пошуках міжнародного співробітництва.

Ці проблеми не нові, і європейці давно визна­ли. шо невигідно жити у поділеному світі; тому

Демографічна імплозія Європи

Коли населення урбанізується, то середні розміри сім'ї зменшуються, а з ними зменшується і загальний рівень природного приросту. Дані таблиці 1-2 виявля­ють залежність між вищим рівнем урбанізації то ниж­чим рівнем приросту населення.

У світі загалом темпи приросту населення зали­шаються високими, особливо на менш урбанізованій периферії. Але у глобальних серцевинах та особливо у Європі темпи приросту вражаюче знизилися. Для утримання сталої кількості населення середньоста- тистична жінка моє виховати 2,1 дитини. Для Європи в цілому ця цифро у 2002 р. становила 1,4. Жодна з європейських країн не зареєструвала більш ніж 2,2 народження на одну жінку, а сім із них, у тому числі Італія та Іспанія, — менше 1,3, що є найнижчим по­казником у будь-якій людській популяції. Італія на­прикінці 1990-х була першим суспільством у світі з більшим числом людей, старших від 60 років, порівня­но з числом молодших за 20 років. Такі негативні темпи приросту населення накладають серйозні проблеми на будь-яку націю.

Урбанізація в усьому цьому процесі є спільним визначником. Обмежений життєвий простір і високі витрати на проживання змушують міські сім'ї мати менше дітей, ніж на селі, але зростаюче благополуч­чя, пізніше одруження і планування сім'ї також ві­діграють свою роль. Дедалі більше жінок радше воліють отримати престижну освіту і зробити кар'єру, ніж виховувати дітей. Чимало подружніх пар витрача­ють гроші на матеріальні речі та відпочинок, а не но дітей.

Усе це у підсумку означає те, що географи нази­вають демографічною імплозією (явище, протилежне іншій загрозі людству — експлозії, або демографічно­му вибухові). Її вплив на суспільство теж турбує, оскільки менша кількість працюючих молодих людей не зможе підтримувати старіюче населення, якому потрібні пенсії та охорона здоров'я. Аби покрити дефіцит, зростають податки, що погіршує діловий клімат, збільшує безробіття І можливість еміграції. Імплозія населення є справжнім викликом Європі XXI ст.

РИСУНОК 1-9

Бум приміських територій (див. розділ 4) трансформує столичний ландшафт США, і такі «окраїнні міста» нині та­кож постають у Західній Єв­ропі. Найбільший і найваж­ливіший з цих комплексів — Ля-Дефанс — розташований на захід від Парижа. Він так розрісся, що став одним із найбільших ділових центрів континентальної Європи, річні трансакції якого пере­вищують ВНП цілих Нідер­ландів! Окрім демонстрації економічних досягнень, кубіч­на Велика арка, що висо­чить у центрі Ля-Дефанс, є арх *ектурною перлиною і зах'дним якорем паризької сторичної осі», яка містить ~c, ∙.∙d>a∏bHy арку, Єлисей- ськ Поля, Площу Злагоди й Лувр.

вони зробили значний прогрес у напрямку об’єднання. Понад півстоліття Західна Європа зміцнювала економічні зв'язки, які є наріжним ка­менем сьогоднішнього Європейського Союзу (ЄС). Ця багатонаціональна організація, шо складається з 15 країн-учасниць і охоплює майже весь серце­винний ареал цього географічного світу (рис. 1-7), дає надію на інтеграцію нової Європи, розробляю­чи і впроваджуючи плани розширення своєї діяль­ності. Тепер ми дещо детальніше розглянемо взаємодію чинників, пов’язаних з проблемою політичної дезінтеграції та необхідністю тіснішої економічної співпраці.

Деволюція

У нашому попередньому обговоренні поняття нації-держави ми зазначали, шо відцентрові сили у колишній Югославії і Чехословаччині нещодавно форсували політичну дезінтеграцію обох країн. В інших частинах цього світу сьогодні також перева­жають подібні тенденції, і вони можуть призвести 17 до розпаду деяких держав. Поняття деволюції ви­користовується для ілюстрації дії впливових відцентрових сил, коли регіони або народності всередині держав вимагають і здобувають політич­ну міць, а часом і автономію за рахунок центру — з допомогою переговорів або активних повстансь­ких дій. Для більшості держав характерний внутрішній регіоналізм, але процес деволюції роз­починається тоді, коли визначальна доцентрова сила — національно прийнятна ідея, яку обстоює країна, — розмивається до моменту, за яким при­водиться в рух регіональний розкол. Цей нахил у бік сепаратизму частіше трапляється у країнах, де владні структури завжди мають проблеми, намага­ючись побудувати життєспроможну нанію-держа- ву. Справді: як Югославія, так і Чехословаччина були нашвидкуруч зібрані докупи владними чу­жинцями (альянсом переможців Першої світової війни на Версальській мирній конференції 1919 р.) зі східноєвропейської лоскутної ковдри, яку зали­шила по собі Австро-Угорська імперія.

Концепт деволюції вперше був використаний для підбиття підсумків політичних подій у Сполу­ченому Королівстві, де воскресіння регіонального сепаратизму є чимось на кшталт географічної іронії. У цій державі домінуючою у сенсі населен­ня. а також політичної та економічної влади є Англія — історична серцевина Британських ост­ровів. Інші три політико-географічні суб’єкти країни — Шотландія, Уельс і Північна Ірландія — були здобуті протягом кількох століть і приєднані до Англії. Однак перебування у Сполученому Ко­ролівстві не вгамувало їхній регіоналізм. незважа­ючи на рівень розвитку, забезпечений Промисло­вою революцією та її наслідками, а також періодом імперії та досягнутого достатку. Впро­довж 1960—1970-х років Лондон змушений був пе­режити справжню громадянську війну в Північній Ірландії вкупі зі зростаючою хвилею сепаратизму в Шотландії та Уельсі.

Шотландський націоналізм довів, що він є до­сить владною силою у британській політиці, по­части тому, шо Шотландія стала центром нового потужного енергетичного комплексу країни на ос­нові великих розвіданих нафтових та газових родо­вищ на дні Північного моря. Це стало суттєвим питанням під час виборчої кампанії у Великій Британії 1997 р., коли новообрана лейбористська партія надала шотландцям (так само як і валлійцям) право голосувати — не за незалежність, але за більшу автономію в особі нового регіональ­ного парламенту з обмеженою, але впливовою владою стосовно місцевих справ. На цьому рефе­рендумі шотландський електорат голосував зде­більшого за автономію: так було зроблено значний деволюційний крок в одній із найстаріших і най- стабільніших держав Європи. Однак, на здивуван­ня лондонської влади, замість завершення шот­ландського фліртування сепаратизмом референдум надихнув націоналістів, котрі тепер мають добрі позиції як головна опозиційна партія у новому шотландському парламенті.

Зміцнення регіоналізму у Сполученому Ко­ролівстві — одній із найдавніших держав Євро­пи — вплинуло на деволюнійні процеси в інших частинах континенту. Ще однією європейською державою, шо намагається пристосуватися до впливових регіональних сил, є Іспанія, яка підпи­сала домовленості про автономію з лідерами північного Баскського регіону та північно-східної провінції Каталонія. В результаті цих домовленос­тей обом місцевостям було надано право мати власні парламенти, керувати місцевим оподатку­ванням та освітою, а їхні мови визнано офіційни­ми нарівні з іспанською. У Каталонії ці ініціативи мали позитивні наслідки, але виявилися недос­татніми для попередження екстремістського на­силля баскських елементів, які вимагали повної незалежності від Іспанії. Багато свідчень дево- люнійних тенденцій у Європі можна побачити на рисунку 1-10. Франція змушена боротися з проя­вами сепаратизму на своєму середземноморському острові Корсіка. Подібний рух вимагає автономії для сусіднього острова Сардінія, який є частиною Італії; італійці також стикаються із сепаратистсь­кими проявами на своїй крайній півночі у Півден­ному Тіролі та Ломбардії (так звана республіка Па- данія). Деволюційний тиск зачепив Бельгію, де глибокий етнічний поділ існує між людьми, які

РИСУНОК 1-10

розмовляють фламандською та французькою мо­вами. Так само це характерно і для нових незалеж­них держав, які виникли вздовж західної окраїни Росії після розпаду Радянського Союзу в 1991 р. 1 на додаток: крім уже розз'єднаних держав Югос­лавії та Чехословаччини, карта свідчить про ак­тивні рухи у нідерландській Фрісландії, польській Верхній Сілезії та Сканії на півдні Швеції.

Сьогодні регіоналізм у Європі і далі поси­люється. з'являються субнаціональні регіони як нові центри економічної влади та впливу. На пе­редньому краї цього розвитку перебувають міста- регіони, які закорінені у зростаючі торговельні центри: 1) регіон Рона — Альпи у Південно- Східній Франції (з Ліоном); 2) Ломбардія у Північній Італії (з Міланом); 3) Каталонія у Північно-Східній Іспанії (з Барселоною); 4) Ба­ден — Вюртемберг у Південній Німеччині (зі Штутгартом). Варте уваги те, шо ці регіони, відомі як «чотири двигуни Європи», розвивали прямі 18 зв’язки один з одним, оминаючи столичні міста і центральні органи влади у своїх країнах. Сьогодні «чотири двигуни» рухаються до наступного рівня, розширюючи свої ділові канали для розвитку пря-

Деякі європейські акроніми

EK (EC) Європейська комісія. Засідає у

Брюсселі для розгляду головних пи­тань, таких як вступ нових країн у Європейський Союз.

Евро (euro) нова європейська валюта

EBC (EMU) Європейський валютний союз. Пер­

ший етап розпочався у 1999 р., ко­ли банки країн-учасниць почали ви­користовувати євро. Остаточний пе­рехід було заплановано но 2002 р., коли відміняються національні валюти.

MIiX економічних зв'язків з центрами бізнесу по всьому світові. Всередині цієї міжнародної схеми кожне місто-регіон виступає як хрестоматійний приклад регіональної держави. Цей концепт був не­щодавно запропонований японським економістом 19 Кенічі Омае, котрий визначив регіональну державу як «природну економічну зону», що ігнорує старі кордони і формується під впливом глобальної еко­номіки. частиною якої вона є; її лідери мають справу безпосередньо з іноземними партнерами і домовляються про найкращі умови бізнесу зі своєю національною владою, у межах якої вони функціонують.

Це нове міжрегіональне (і глобальне) поняття дедалі більше входить до ужитку з утвердженням Європейського Союзу — з огляду не лише на ство­рення відкритішої та гнучкішої Європи, а й на формування майбутнього, у якому ця зростаюча мережа регіонів витіснить стару модель націй-дер- жав. З метою прискорення цієї тенденції впровад­жуються також локальніші перехідні просторові структури, зокрема єврорегіони. Єврорегіон — не формальне територіальне утворення на одному з міжнародних кордонів Європи для форсування співробітництва і зменшення відмінностей між обома сторонами цього кордону. Польша та її сусіди особливо активні в організації близько де­сятка таких регіонів уздовж більшої частини польського кордону, і досягнуто значного прогре­су в координації стратегій для залучення інвес­тиції!. стимулювання економічного розвитку і вирішення екологічних проблем. Не менш важли­во змусити жителів єврорегіону перестати думати про те. шо вони живуть на території, розділеній національним кордоном. Тому заохочення нових транскордонних інституцій (таких як спільні спор­тивні заходи, музичні фестивалі тошо) є складо­вою частиною розбудови регіону.

Європейська уніфікація

Сьогоднішній світ багатий на географічні супереч­ності. Тоді, коли відцентрові деволюціііні сили загрожують устрою європейських націй-держав, ці держави намагаються створити міжнародні асо­ціації, які б зміцнили зв’язки між ними. Ці ін­теграція і дезінтеграція здійснюються водночас — доцентровими силами єднання, шо представляють нову Європу, і деволюційними силами поділу, які символізують стару. Деякі європейські лідери сподіваються, шо рух об'єднання безсумнівно приведе до постання федеральних Сполучених Штатів Європи.

Європейські зусилля з формування багато­національного союзу яскраво маніфестують те, шо фактично є глобальним феноменом: наднаніона- лізм. Географи визначають наднаніоналізм як доб- 20 ровільну асоціацію в економічній, політичній або культурній сферах трьох або більше незалежних держав, згодних віддати певну частину сувереніте­ту для спільної вигоди. У подальших розділах ми розглянемо деякі наднаціональні організації, але жодна з них не досягла рівня Європейського Союзу. (У вставці «Деякі європейські акроніми» є список теперішніх абревіатур.)

Це не вперше, коли група європейських дер­жав експериментувала з наднаціональними прог­рамами. але ніколи раніше експеримент не захо­див так далеко. Все почалося у 1944 р.. перед за­кінченням Другої світової війни, коли уряди трьох невеликих країн в екзилі (Бельгії, Нідерландів і Люксембургу) заснували економічний союз для прискорення свого післявоєнного відродження. Названа Бенілюксом, ця структура стала авангар­дом коаліційного процесу, який і сьогодні прогре­сує. Це був показовий приклад для Європи, знеси­леної війною, якій необхідна була реорганізація для прискорення відбудови.

ЄС (EU) Європейський Союз. Колишнє ЄС (європейське співтовориство); перед тим — ЄЕС (Європейське економічне співтовариство).

ЄЦБ (ECB) Європейський центральний банк. Новий міжнародний європейський банк-прикриття, який керує проце­сом переходу до євро.

Незабаром після війни державний секретар президента США Гаррі Трумена Джордж Маршалл запропонував потужне вливання американської допомоги країнам Західної Європи, що воювали. План Маршалла надавав шедре фінансування для відбудови європейської економіки. Але він зробив набагато більше, а саме: звернув увагу європейсь­ких лідерів на те, що потрібна багатонаціональна економіко-адміністративна структура, подібна до Бенілюксу. Це не був час національних бар'єрів для заборони потоків товарів і сировини або мит­них тарифів для перешкоди регіональному еко­номічному відродженню. Незабаром на конфе­ренціях була спроектована нова об’єднана Європа. Один із результатів полягав у створенні Ради Європи, початки якої могли б стати Європейсь­ким парламентом, що засідав би у Страсбурі (Франція).

Але вирішальні ініціативи сталися в еко­номічній сфері (див. вставку «Наднаціоналізм у Європі»), Низка домовленостей привела у 1957 р. до Римського договору, який заснував у 1958 р. так званий Спільний ринок. Також відома як Євро­пейське економічне співтовариство (ЄЕС), ця організація складалася з трьох країн Бенілюксу, а також Франції, Італії та Західної Німеччини. ЄЕС стало ядром зростаючої наднаціональної Європи, а столиця Бельгії — Брюссель — її штаб- квартирою.

Однак не всі європейські країни приєдналися до ЄЕС. Спочатку Франція наклала вето на член­ство Великої Британії, тому остання створила кон­куруючу організацію — Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ або ЕФТА), до якої входи­ли. крім засновниці, три скандинавські країни, Швейцарія, Австрія та Португалія. Але ЄАВТ не була рівною могутньому ЄЕС, і її учасники, включно із самим Сполученим Королівством, яс­но бачили переваги членства в ЄЕС.

Наднаціоналізм у Європі

1944 підписано угоду про Бенілюкс.

1947 розроблено план Маршалла (чинний у 1948-1952 рр.).

1948 створено Організація європейського еко­номічного співробітництва (ОЄЕС).

1949 створена Рада Європи.

1951 підписано угоду про Європейське об'єднан­ня вугілля і столі (ЄОВС) (чинна з 1952 р.).

1957 підписано Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) (чинний з 1958 р.), також відомого як Спільний ринок і «Шістка». Підписано також угоду про Європейське об'єднання з атомної енергії (Євратом) (чинна з 1958 р.).

1959 підписана угода про Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ) (чинна з 1960 р.).

1961 Велика Британія, Ірландія, Данія і Норвегія подали заяви на членство в ЄЕС.

1963 Франція наклала вето на членство Великої Британії у ЄЕС; Ірландія, Данія і Норвегія відкликали свої заяви.

1965 підписано Мергерську угоду між ЄЕС, ЄОВС і Євротомом (чинна з 1967 р.).

1967 інавгурація Європейського Співтовариства.

1968 ліквідовано усі митні податки для внутрішньої торгівлі ЄС; введено спільний зовнішній тариф.

1973 Велика Британія, Данія та Ірландія прийняті у члени ЄС, створивши «Дев'ятку». Норвегія відмовилася від членства в ЄС на базі рефе­рендуму.

1979 відбулися перші загальні вибори Європейсь­кого парламенту; новий законодавчий орган у складі 410 членів засідав у Страсбурі. Засновано Європейську валютну систему.

1981 Греція вступила в ЄС, створена «Десятка».

1985 Ґренландія, діючи незалежно від Данії, ви­йшла зі складу ЄС.

1986 Іспанія і Португалія вступили в ЄС, створена «Дванадцятко». Ратифіковано Єдиний Євро­пейський Акт, у якому визначено завдання Європейського Союзу в 1990-х роках.

1987 Туреччина і Марокко подали перші заяви про вступ у ЄС. Марокко відмовили; Туреч­чину повідомили, що дискусії триватимуть.

1990 підписана Паризько хартія 34-ма членами Конференції з безпеки і співробітництва у Європі (КБСЄ). Колишня Східна Німеччина як частина нової об'єднаної Європи приєдна­лася до ЄС.

1991 Маастріхтська зустріч визначила курс Євро­пейського Союзу на 1990-ті роки.

1993 вступив у дію Єдиний європейський ринок. Ратифіковано Угоду про модифікацію Євро­пейського Співтовариства у Європейський Союз.

1995 Австрія, Фінляндія і Швеція вступили до ЄС, створивши «П'ятнадцятку».

1999 вступив у дію Європейський валютний союз, єдина валюта (євро) в 11 із 15 країн ЄС. Гельсінський самміт обговорив домовленості фаст-трек з шістьма потенційними членами і шістьма іншими; перспективи для Туреччини відкладаються на довші терміни.

2001 Греція стала 12-ю країною ЄС, яка впрова­дила євро.

РИСУНОК 1-11

ЄЕС почало розростатися. Велика Британія, Ірландія і Данія приєдналися у 1973 р., збільшив­ши членство з шести до дев'яти країн. У 1981 р., коли організація стала відома просто як Євро­пейське співтовариство (ЄС), прийняли Грецію. А у 1986 р. із прийняттям Іспанії та Португалії усіх країн стало 12. Організація знову змінила свою назву на теперішню — Європейський Союз (ЄС), було спроектовано новий прапор. Розширення про­довжилося, коли Австрія, Швеція і Фінляндія при­єдналися у 1995 р., і на початку XXI ст. Європей­ський Союз налічував 15 учасників (рис. 1-11).

Але розширення супроводжувалось і пробле­мами. Не всі країни—учасниці ЄС з однаковим ентузіазмом виконують правила і зобов’язання вступу до організації. Як ми зазначали раніше, наднаціоналізм вимагає втрати певної частини су­веренітету, і членство в ЄС зобов'язує країн-учас- ниць підпорядковуватися широкій низці правил — від аграрної практики до фінансових процедур. Це може призвести до опозиції зацікавлених груп (фермерів, банкірів), з якими мають справи уряди. Понад це, багатших членів ЄС змушують субсиду­вати бідніших, накладаючи на перших податковий тягар. Усі країни-учасниці у 1986 р. підписали Єдиний Європейський Акт. який зобов'язував їх до виконання 279 завдань. Деякі уряди мали проб­леми з переконанням своїх виборців у тому, шо членство в ЄС варто того тягаря, який ці завдання накладають.

Одне з цих завдань передбачало спільну валю­ту. Як знає кожен, хто подорожував Європою, обмін валюти біля кожної міжнародної зупинки завдає багато клопотів. Коли справа доходить до спільних економічних цілей, такий фінансовий поділ є величезною незручністю. (Уявіть собі, шо у США кожний штат має свою власну валюту!) Але європейські валюти давно вже стали частиною своїх національних культур: французький франк, німецька марка, голландський гульден, британсь­кий фунт стерлінгів. Під час вирішальних зустрічей у Маастріхті, Амстердамі та Брюсселі у 1990-х роках члени ЄС підтвердили принцип Європейського валютного союзу (ЄBC). Було до­сягнуто згоди щодо єдиної нової валюти (евро), і перша стадія її впровадження відбулася у 1999 р. Участь в ЄВС не була примусовою. Сполучене Ко­ролівство стало основним відступником, відклада­ючи відміну фунта, у той час як навіть Німеччина і Франція погодилися відмінити свої марку та франк на користь евро. Декілька інших країн та­кож залишилися осторонь (рис. 1-11): Данія і Швеція, зважаючи на результати опитування насе­лення. а Греція — через те. шо не змогла виконати умови переходу (чого врешті досягла у 2001 р.). Однак для решти країн евро стала «паралельною» валютою з 1 січня 1999 р., і для них була заплано­вана відміна національних валют з 1 липня 2002 р.

Іншою метою ЄС є його подальше розширен­ня. Це зумовило дебати стосовно того, чи краще мати «глибший» союз обмеженої кількості держав, чи «ширший» союз з набагато більшим числом країн-учасниць. Для того, щоб дозволити приєд­натися деяким європейським більш периферійним і менш розвинутим країнам, потрібно встановити певні обмеження, які сповільнять інтеграційний процес. Навіть під час продовження цих дебатів 15 членів ЄС у 1999 р. провели самміт у Гельсінкі, де обговорювалося майбутнє 13 потенційних учас­ників. Із них шість країн «першої хвилі» вже брали участь у переговорах щодо так званого повного вступу: грецька частина острова Кіпр. Чехія. Ес­тонія. Угорщина. Польща і Словенія (рис. 1-11). Інші шість країн були запрошені до переговорів з адміністрацією ЄС: Болгарія, Латвія, Литва. Маль­та. Румунія і Словаччина (таблиця 1-2 містить дані, які ілюструють, чому прийом цих країн стане важким завданням: наприклад, зверніть увагу на показники ВНП).

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«У жодному місці Європи не вивішують прапор Євро­пейського Союзу так часто, як це роблять у голлондсько- му місті Маостріхт, де у 1991 р. було підписано Угоду про І Європейський Союз. На прапорі, який бачимо но міській ратуші, 12 жовтих зірок на синьому тлі (вони символізують держави, які підписали Угоду). Хоча ще три держави приєдналися до ЄС у 1995 р., а інші можуть зробити це пізніше, прапор залишиться таким, як є, і не зміниться ток, як прапор США, щоб відобразити нові реалії».

Але ще одного кандидата, який обговорювався в Гельсінкі, нема у жодному списку: це Туреччина. Багато років європейські, а також турецькі лідери плекали надію на те. що Туреччина колись при­єднається до ЄС, але ці зусилля постійно прова­лювалися як давніми супротивниками турків — греками, так і самими турецькими політиками, які виступали проти ЄС. Можливість (все ще віддале­на) Туреччини — країни, де більшість людей є му­сульмани, вступити до європейської організації, яку часом називають «християнським клубом», є темою серйозного обговорення.

Як часто трапляється в історії людства, еко­логічна подія або. радше, низка подій спричиня­ються до якоїсь політичної зміни. У серпні 1999 р. спустошливий землетрус уразив Північно-Західну Туреччину, наслідком якого була загибель майже 20 000 людей, і у кілька разів більше людей втрати­ли дах над головою. Серед країн, які кинулися на допомогу, була Греція, і грецькі робітники відзначилися у своїх зусиллях допомогти туркам. Невдовзі, менш ніж через місяць, стався землетрус на півночі від Афін, і цього разу турки надали до­помогу грекам. Ці дії. високо оцінені офіційними особами, а також у пресі, привели до подальших взаємних візитів та загального примирення. Коли у грудні 1999 р. відбувся гельсінський самміт, ці добрі відносини були перекладені на конструктив­не довготермінове планування кандидатства Ту­реччини в ЄС. принаймні тимчасово, без запере­чення Греції.

Чому ЄС хоче ввести до свого складу мусуль­манську (хоча й офіційно світську) державу, де дотримання прав людини і загальний рівень еко­номіки набагато нижчі від стандартів ЄС? По-пер­ше, це доведе спроможність ЄС охоплювати різні культури, навіть більш відмінні, ніж у самій Європі. По-друге, це може привести до розв'язан­ня однієї з найнепоступливіших європейських проблем — політичного поділу Кіпру. По-третє, Туреччина може стати мостом між Європою та енергетично багатою Центральною Азією, де турки здавна мають вплив. По-четверте, Туреччина може стати корисною у багатомасштабній стабілізації на Балканах, де мусульманські й християнські грома­ди все ще непросто співіснують. І по-п’яте, кілька мільйонів людей турецького та курдського поход­ження нині живуть і працюють у Німеччині та інших країнах ЄС; зі вступом Туреччини вони не будуть більше чужинцями.

Але план швидкого розширення ЄС передба­чає і ризики. Більша широта має означати меншу глибину; коли такі різні країни, як Бельгія і Бол­гарія, знаходяться під однією парасолькою, деякі «спиці» ламаються. Тривалі диспути, які, без сумніву, будуть ше гостріші у майбутньому, охоп­люють так звану спільну аграрну політику (САП). Французькі фермери довгий час підтримуються державними субсидіями, про які фермери у Східнііі Європі можуть лише мріяти. Вони захи­щені своїми урядами, котрі запевняють, що ці фермери є невід’ємною частиною французької культурної палітри, тому захист їхніх ферм і сіл є культурним — так само як і економічним — пріоритетом. Уявіть собі, що трапиться, коли сільськогосподарські продукти Східної Європи до­сягнуть західноєвропейських ринків без перешкод, які сьогодні утримують їх поза ними (або піднімуть їхні ціни)! Ще однією давньою пробле­мою є спільна політика захисту ЄС. США за спри­яння НАТО взяли на себе провідну роль у югос­лавській кампанії, і справді, з'єднані європейські сили самі не змогли би винести тягар цієї війни. Європеііські лідери прагнуть зміцнити військову могутність ЄС, але не можуть дійти згоди як це зробити.

Іншою проблемою є підтримка ЄС у широких масах, серед простих людей у країнах-учасницях. Подорожуючи Європою, запитайте водіїв таксі, фермерів, власників крамниць чи офісних працівників, і ви почуєте інші речі, цілком проти­лежні тим, які змальовані гельсінськими речника­ми. Підтримка ЄС широкими масами знижується навіть у тих його учасницях, які отримували суб­сидії від ЄС. Це, як правило, супроводжується зростанням ваги крайньо правих політичних партій, що виступають проти імміграції та надання політичного притулку. Австрія була свідком підне­сення такої партії та її участі у владних органах, що спричинило застосування санкцій іншими учасниками ЄС. І Австрія не одинока у відро­дженні руху ксенофобії (ненависті до іноземців). Для виборців, які підтримують такі партії, визна­чальним мотивом є занепокоєння, що їхня націо­нальна культура (як вони її сприймають) зникне у великій Європі, над якою вони не матимуть конт­ролю. У міру розширення і вдосконалення ЄС і надалі стикатиметься з подібними викликами.

Проте рух до європейської інтеграції триває. Перші загальні вибори Європейського парламенту відбулися у 1979 р.; сьогодні цей орган, розміще­ний у Страсбурі, є стрижнем європейських справ. Євро витісняє національні валюти. Група країн усередині ЄС скасовує формальності при перетині кордонів згідно з Шенгенською угодою. Усе це відбувається на тлі загалом нормального функ­ціонування економіки (спад у 1990-ті роки призвів до певної затримки розвитку), і якщо ЄВС забез­печить подальше економічне зростання, символізм спільної валюти може з успіхом перейти у подаль­шу політичну інтеграцію. З іншого боку, глобаль­ний економічний спад буде першим важливим випробуванням для нової Європи. Чи переглянуть країни-учасниці надані поступки, чи залишаться об'єднаними перед лицем економічної скрути?

Якщо Європейський Союз матиме успіх, Євро­па стане важливішою сутністю в економічній та, мабуть, і в політичній географії усього світу, ніж будь-коли раніше. На 2001 р. 15 держав-учасниць налічують близько 380 млн осіб, які становлять один із найбагатших ринків цілого світу, а також виробляють приблизно 40 % загального експорту (лише сама Німеччина є другою країною-експор- тером в усьому світі). Функціонуючи в унісон, європейські країни можуть краще захищати свої інтереси у світі, ніж поодинці, а об'єднана Європа стане потужною силою. Згадайте історію кон­фліктів Європи, її поділ і саморуйнування, та її сьогоднішню боротьбу з деволюнією. Чи ця остан­ня спроба подолати відцентрові сили виявиться незворотною?