У 336 році до РХ дев'ятнадцятий цар Македонії Олександр ІІІ Великий у двадцятилітньому віці розпочав війну проти Персії.

Ця подія була не просто війною; вона стала переломним періо­дом в історії людства. Історія людства після Олександра назав­жди змінила свій вигляд. Причиною війни стало завоювання Персією грецьких полісів та завдання лиха Атенам.

• ОЛЕКСАНДР МАКЕДОНСЬКИЙ

Олександр, учень Арістотеля, був не тільки великим завойов­ником; він розумів своє цивілізаційне значення. Завойовуючи світ, він прагнув стати не тільки його політичним володарем, а й творцем єдиної загальносвітової культури. У боротьбі з Персі­єю Олександр пройшов через Балканський півострів, Анатолію, Єгипет, Палестину, Сирію, Месопотамію, Персію, і навіть зайшов до Індії. Приєднані до його безмежного царства території по­требували нової організації життя. З Олександром рухалася не

тільки армія військових, а й армія чиновників, які переймали керівництво над новими територіями. Завоювавши нові землі, Олександр усіляко сприяв об’єднанню культур народів, які жи­ли в його імперії.

У 331 році до РХ у битві при Гавгамелах македонський цар Олександр ІІІ Великий після кількарічної виснажливої війни повністю здолав Перську імперію Дарія ІІІ та став володарем усього Близького Сходу, створивши найвеличнішу державу ста­родавнього світу. До Олександра культури Близького Сходу нео­дноразово перепліталися внаслідок постійних війн та утворен­ня геополітичних гігантів. Ассирія та Вавилон, Єгипет, та Персія в певні періоди історії ставали гегемонами над іншими культу­рами регіону. Однак кожна з них після політичного панування над іншими, домагалася й культурного панування, завжди стро­го дотримуючись від розмежування культур, при якому цивілі- заційні здобутки культури народу-переможця вважалися вищи­ми досягнень поневолених народів. Унікальність Олександро- вих завоювань у тому, що він обмежився лише політичною пере­могою, а в культурному плані він залишався поціновувачем усіх культур, навіть тих, носії яких опинялися в залежності від Греції.

Ці спостереження змусили греків задати собі питання: котра з культур істинна? Таке питання виникало не тільки у греків, адже ж мігрували представники всіх народів тепер єдиної сві­тової імперії, і не тільки в епоху Олександра, оскільки питання про істинність культури є природним для будь-якої глобаліза- ційної епохи. Якщо досі греки вважали істинною грецьку куль­туру, вавилоняни - вавилонську, єгиптяни - єгипетську, а пер­си - перську, то тепер ані грек, ані вавилонянин, ані єгиптянин, ані перс, за умови, що вони були чесними, не могли дефініювати як цивілізованих тільки себе, а інших - виключно як варварів. Олександрові завоювання заставили представників усіх народів Близького Сходу засумніватися в ексклюзивності власних куль­тур, а сумнів, як і завжди, став поштовхом для пошуків відпо­відей на найдошкульніші питання глобалізованого світу. Впро­довж історії завжди з'являлися дві традиційні відповіді на ці пи­тання. Прихильники першої стверджували, що в розмаїтті куль­тур жодна з них не є істинною. Таку позицію називають скеп­тицизмом.

• ЕЛЛІНІЗМ

Після смерті Олександра його імперія розпадалася, але роз­початі ним культурні процеси не припинилися. Найбільшими державними утвореннями, які виникли з уламків Олександро- вої держави, були Єгипет, який опинився під владою династії Птолемеїв, та Азія (від Сирії до Персії), якою правила династія Селевкидів. Нікатор І Селевк, засновник династії Селевкидів, був генералом в армії Олександра, а його батько, Антіох, пере­бував на високих військових постах в армії македонського царя Філіпа ІІ, Олександрового батька. Згодом Нікатор І заснував у Сирії місто Антіохію, яке назвав на честь свого батька, і яке ста­ло визначним культурним центром Близького Сходу. Птолемей І Сотер, який заснував останню династію єгипетських фараонів, також був Олександровим генералом. Обидві династії продо­вжили культурну політику Олександра, поширюючи уніфіка­цію та синкретизацію культур. З розквітом Римської імперії ці культурні тенденції продовжили свій розквіт. Епоху, розпоча­ту Олександром, прийнято називати еллінізмом, від грецького слова «ελληνικά» - грецька мова. Спершу терміном «еллінізм» означували феномен поширення грецької мови серед не-греків. Згодом Йоганн Ґустав Дройзен узагальнив це поняття та по­значив ним цивілізаційний синтез на основі грецької культури, який відбувся внаслідок завоювань Олександра Македонського. На зміну імперії Олександра та тих політичних гігантів, які ви­никли внаслідок її розпаду, прийшла Римська імперія, яка про­довжила традиції еллінізму.

В умовах культурно-релігійного плюралізму виникало ще од­не важливе питання - значення моралі. В епоху класичної антич­ності грек чи римлянин усвідомлювали себе повноправними громадянами свого полісу. Займатися політикою було модно і загальноприйнято. Людину, яка мала громадянські права, але не брала участі в політичному житті, зневажливо називали ідіотом (ιδιώτης). Це слово первісно мало виключно політичне значення. Стародавні греки і римляни могли займатися політикою, бо ро­зуміли сенс такого заняття. Те, що вони висловлювали на народ­них віче, мало прямий вплив на політичне життя їхніх країн. З виникненням світових імперій надмірне захоплення політикою не тільки втратило свій сенс, а й стало небезпечним. Захоплення політикою не мало сенсу тому, що народ у величезній країні не впливав на життя держави: як би громадяни не розмірковували про політику, все одно було так, як вирішував монарх. До того ж, занадто гучно висловлюватись на політичні теми було небез­печним: якщо міркування громадян не співпадали з політични­ми прагненнями монарха, тоді громадяни ризикували потрапи­ти під репресії.

Люди епохи еллінізму розуміли, що світ змінюється неймовір­но швидко, а вони ніяк не можуть на нього впливати. Особливо така ситуація турбувала інтелігенцію. Досі вони були перекона­ні, що для створення ідеальних обставин для морального життя потрібно збудувати добрі соціально-політичні відносини, осно­вані на високих моральних принципах. Тепер, за умов різких со­ціальних метаморфоз, вони не могли більше впливати на світ. Перед ними постало питання: як бути добрими в нових умовах. На це питання виникали дві традиційні відповіді:

Одні стверджували, що від мінливого світу потрібно отриму­вати тільки насолоду, незважаючи на вічні моральні принци­пи. Ця позиція отримала назву гедонізм, від грецького ηδονή (гедоне, насолода).

Інші, натомість, були переконаними, що, хай там що відбува­ється поряд із ними, вони повинні досягати моральних чеснот. А щоби світ не перешкоджав їм на шляху морального зросту, потрібно досягнути філософської апатії (απάθεια, безпри- страстність). Філософія в нових умовах вже сприймалась не як посередник пізнання і пояснення світу, а як засіб духовно­го очищення (κάθαρσις, катарзис). Вона з теоретичної науки перетворилася у практичні духовні вправи: в епоху еллініз­му для всіх філософських шкіл головна причина страждання, безладу, несвідомості для людини - це пристрасті: невпоряд- ковані бажання, необгрунтовані страхи. Тиск турбот заважає їй жити по-справжньому. Відповідно, філософія постає пере­довсім як лікування пристрастей.