14.2. ЦЕРКВА АНГЛІЇ XVII-XXI СТОЛІТЬ

Вступивши на англійський трон, Яків І Стюард проявив себе як надто м'який правитель для настільки складної ситуації, яка склалася в Англії на початку XVII століття.

• ЯКІВ І СТЮАРД

Яків І став королем одночасно трьох королівств - Англії, Шот­ландії та Ірландії.

• КАРЛ І СТЮАРД

Його син і наступник Карл І отримав країну у важкому ста­ні. Найбільшими проблемами були релігійний хаос і конфлікти з парламентом. Однак, Карл І виявився не кращим політиком, аніж його батько. Герцог Бекінгем далі очолював уряд, казна розкрадалась, а король тільки вимагав від парламенту збіль­шення витрат на його утримання і на невдалі зовнішньополі­тичні акції. Перший раз король посварився з парламентом і роз­пустив його у 1625 році, тобто відразу ж, як тільки вступив на трон. У 1626 році король скликав наступний парламент, оскіль­ки казна виявилась пуста. Парламент звинуватив герцога Бе- кінгема в корупції і державній зраді, але король заступився за нього і вдруге розпустив парламент. У 1628 році король знову зібрав парламент, але члени парламенту не виконали очікувань короля, а натомість взялися наводити лад у країні. Вони притяг- ли герцога Бекінгема до суду, але суд не відбувся, бо Бекінгема вбили. Парламент звинуватив короля у порушенні Великої хар­тії вольностей (Magna Charta Libertatum) 1215 року, яка регулю­вала відносини короля і парламенту, та ухвалив Петицію про право (Petition of Right) 1628 року, яку часто називають Другою хартією. Хартія і Петиція лягли в основу британської Конститу­ції. На одній із сесій парламенту лідер опозиції сер Джон Еліот звинуватив короля у зраді.

Опісля, впродовж одинадцяти років парламент не діяв, а ко­роль керував країною одноосібно. Його найближчими радника­ми, після вбивства герцога Бекінгема, стали кентерберійський архиєпископ Вільям Лод та граф Томас Вентворт. Цей період мав величезне значення в релігійній історії. Архиєпископ Лод був палким прихильником поміркованої реформації. Він розробив розмежування Високої Церкви (High Church) і Низької Церкви (Low Church). Високою Церквою прийнято називати рух у про­тестантизмі за збереження дореформаторських літургійних об­рядів і правил. Для прихильників Високої Церкви важливе зна­чення мають середньовічні звичаї, які вони прагнули зберегти. Представники Низької Церкви прагнули кардинальних реформ та відмови від середньовічних звичаїв, прийнятих у Католиць­кій Церкві. Концепція Високої Церкви була сформована Лодом у Церкві Англії, але згодом знайшла своїх прихильників також у лютеранстві. Під тиском архиєпископа Лода принципи Висо­кої Церкви впроваджувались у життя Церкви Англії. Опозиція до Лода, яка основувалась на принципах Низької Церкви, організу­валась в Англіканський євангельський рух (Anglican Evangelical movement). Діяльність Карла І та Томаса Лода страшенно роз­гойдували англійське суспільство. І головною причиною про­блем була релігійна політика.

Під тиском архиєпископа король взявся за реформу Церкви Шотландії. В цій Церкві домінували пресвітеріанські переко­нання і звичаї, однак король вирішив зробити Церкву Шотлан­дії точною копією Церкви Англії. У 1637 році до Шотландії була направлена спеціальна комісія для проведення літургійної ре­форми. Шотландці просили короля не втручатися в життя їхньої Церкви, однак король був невблаганним. Врешті, у 1638 році в Единбурзі був проголошений Національний конвент (National Covenant), в якому шотландські протестанти проголосили своє категоричне неприйняття політики Карла І. Авторами Націо­нального конвенту були богослов Олександр Гендерсон і юрист Арчибальд Джонстон, а остаточні правки в документ внесли Джон Елфінстоун лорд Балмеріно, який став лідером шотланд­ської опозиції, лорд-канцлер Шотландії Джон Кемпбелл граф Лаудон та Джон Леслі граф Роутс.

Король Карл І окреслив ситуацію в Шотландії як непокору і повстання, та вислав війська для його придушення. Розгорілась серія війн, які ввійшли в історію під назвою Єпископські війни. Ця назва походить від того, що шотландські пресвітеріани від­стоювали ліквідацію єпископату, а англікани боролися за його збереження. Перша Єпископська війна відбулась у 1639 році і завершилась підписанням Берикського перемир'я 18 червня 1639 року. Оскільки за час перемир'я сторони не досягли комп­ромісу, то у 1640 році почалась друга Єпископська війна, яка за­вершилась Рипонським перемир'ям 26 жовтня 1640 року. За час цього перемир'я велись переговори про подальшу співпрацю короля і шотландського народу.

Для того, щоби вести війни в Шотландії та Ірландії, королю були потрібні гроші. З цією ціллю він після одинадцятилітньої перерви знову скликав парламент. На той час серед англійських протестантів вже чітко сформувались доктрини та конфесійна розбіжність. Велика частина населення Англії залишалася ка­толиками та від коронації Якова І не брали участі у політичних баталіях Англії. Інша частина населення підтримувала помірко­вану реформацію Генріха VIII та ідеологію архиєпископів Томаса Кранмера і Вільяма Лода, тобто стала англіканами, і стояла на стороні короля. Третя частина населення вимагала реформува­ти Церкву за кальвіністським взірцем. Ця частина англійського суспільства сформувала дві групи - пресвітеріани та індепен- денти. Коли Карл І у 1640 році скликав парламент, який через тривалість своєї діяльності названий Довгим парламентом (Long Parliament), переважка більшість його членів виявилась пуританами. Король попросив у парламенту грошей на війну зі шотландськими пресвітеріанами. Однак пуритани геть не вбо­лівали за перемогу англікан у Шотландії, і погодилися видати королю гроші тільки за умови отримання права навести лад у країні. В 1641 році парламент ухвалив Велику Ремонстрацію (Grand Remonstrance), в якій висловив 204 пункти звинувачень у зловживанні владою короля та уряду. Серед іншого, парла­мент вимагав усунення зі своїх лав духовних лордів, тобто ан­гліканських єпископів. Король відхилив документ. Парламент таки домігся суду і страти архиєпископа Вільяма Лода та інших найближчих соратників короля.

• ОЛІВЕР КРОМВЕЛЬ

Після смерті графа Ессекса парламентську армію очолив інде- пендент Олівер Кромвель, який був родичем Томаса Кромвеля, близького соратника Генріха VIII. Кромвелю вдалось розбити королівську армію. Король утік до Шотландії з проханням про підтримку, але шотландські аристократи арештували короля і видали його англійському парламенту. Англійський парламент вимагав від короля зміни політики, але не прагнув ліквідації мо­нархії. Оскільки король був арештований, парламент оголосив закінчення війни і розпуск армії. Проте армія не хотіла розходи­тися, і очолювана Олівером Кромвелем почала війну проти пар­ламенту. Армія, на чолі якої стояли індепенденти, була неймо­вірно жорстокою. Захопивши парламент, вони стратили більшу частину його членів, а інших розігнали. З 489 членів парламенту залишилось тільки 83. У 1649 році Кромвель та парламент за­судили короля до страти. Після страти короля Кромвель відпра­вився на придушення повстань в Ірландії та Шотландії, де про­явив особливу жорстокість. Хвилі терору прокотились по всій країні, і навіть в армії. Врешті парламент проголосив Кромвеля лордом-протектором, що давало йому владу, рівну королівській. Кромвель декілька разів розганяв парламент та скликав новий. Англія, Шотландія та Ірландія були залиті кров'ю. В 1658 році Олівер Кромвель помер, а парламент обрав новим лордом-про­тектором його сина Річарда, який однак через декілька місяців зрікся влади. Після відставки Річарда Кромвеля генерал лорд Джордж Монк герцог Альбемарль, який керував англійською

армією в Шотландії, вступив із армією в Лондон, захопив парла­мент та домігся прийняття рішення про реставрацію монархії.

• РЕСТАВРАЦІЯ СТЮАРДІВ

26 квітня 1660 року король Карл ІІ Стюард повернувся до Лондона. 1661 року, у 12-ту річницю страти Карла І, тіло Олівера Кромвеля було ексгумоване та публічно повішане. Опісля йому відтяли голову та заклали її на палю. Однак, звідти вона була вкрадена, і таємно перебувала в приватних і музейних колекці­ях до 1960 року, коли була захоронена в каплиці одного з кемб­риджських коледжів. Вступаючи на трон, Карл ІІ обіцяв амністію всім учасникам революції та рівність прав усіх релігій. Однак, як тільки він став королем, почав агресивну політику, яка супрово­джувалась ув’язненнями та стратами учасників революції, чист­кою чиновницьких кадрів, конфіскацією майна опонентів тощо. У 1661, 1672 і 1678 роках були прийняті закони, відомі під спіль­ною назвою Тест-акт (Test Act), які не дозволяли не-англіканам займати державні посади. Король розпустив парламент та вла­штував нові вибори. Тепер до парламенту ввійшли тільки англі- кани та повернулися духовні лорди. Всі ці заходи впроваджував лорд-канцлер Едуард Гайд граф Кларендон, дочка якого Анна була першою дружиною брата короля герцога Якова Йорксько- го. Серед освічених верств англійського населення почалось невдоволення реформацією: вони усвідомили, що відколи Ген­ріх VIII проголосив Акт про супремацію, Англія не мала спокою, а кожна хвиля терору завершувалась тільки для того, щоби усту­пити місце новій. Від початку реформації в Англії не встигала висихати кров, яку проливали заради політичного утвердження англікан, пуритан та індепендентів. Все це стало причиною по­вернення великої частини англійського населення до Католиць­кої Церкви. До того ж, Карл ІІ вів настільки ж розгульне і марно­тратне життя, як і його дід та батько. Оскільки протестанти про­голошували високі моральні принципи та звинувачували інших у їх недотриманні, а король був главою протестантської Церкви Англії, то ця несумісність лишень посилювала розчарування. Ко­ли померла перша дружина герцога Якова Йоркського, брата ко­роля, він одружився з принцесою Марією Моденською, яка була католичкою, прийняв католицизм і очолив рух за повернення Англії до Католицької Церкви. Оскільки Карл ІІ та його дружина Катерина Браганська не мали дітей, то Яків був першим претен­дентом на трон. Англікани налякались такої перспективи, і пар­ламент розробив «Білль про відвід» (Exclusion Bill), відповідно до якого Яків мав би втратити право на успадкування трону. Цей документ обговорювався в парламенті у 1678-1681 роках, але був відхилений королем. При обговоренні «Біллю» парламент розділився на дві партії: торі (Tory), які не підтримували «Білль» і стояли на консервативних та абсолютистських позиціях, та ві- ґі (Whigs), які відстоювали «Білль» і стояли на ліберальних та демократичних позиціях. З цих партій згодом розвинулися бри­танські консерватори і лейбористи.

Поступово Карл ІІ почав усвідомлювати згубність своєї полі­тики. У 1679 році був ухвалений Habeas Corpus Act - документ, який регулював процедуру арешту та суду. Від цього моменту арешт і суд міг відбуватися виключно в рамках чинного зако­нодавства, а не за волею короля чи чиновників. Цей документ ввійшов до британської Конституції. У 1685 році Карл ІІ помер, за декілька днів перед смертю прийнявши католицизм. У 1685 році на трон вступив брат Карла ІІ Яків ІІ, який був католиком. Новий король правив тільки чотири роки. За той час він нама­гався усунути від влади англікан, які за правління його брата отримали ексклюзивне право на державні посади. Невдоволен­ня англікан політикою короля призвело до державного перево­роту в 1688 році, який прийнято іменувати Славною революцією (Glorious Revolution). Королю довелося переселитися до Франції, де він прожив до 1701 року. В Англії сформувалась партія яко- витів, яка підтримувала короля Якова ІІ. У той час парламент одружив дочку Якова ІІ від першого шлюбу Марію з принцом Вільгельмом Оранським; вони обоє у 1689 році були на рівних правах короновані. Вільгельм ІІІ та Марія ІІ були протестантами, і були вимушені вести війни з яковитами. У 1694 році Марія ІІ померла, і одноосібним королем став Вільгельм ІІІ Оранський.

• РЕФОРМИ ВІЛЬГЕЛЬМА ОРАНСЬКОГО

В період царювання Вільгельма ІІІ Англія стала новою краї­ною. Король розвинув англійський флот, у 1694 році створив Англійський банк, у 1702 році створив Ост-Індійську компа­нію, якою почалась колонізація Індії, сприяв розвитку науки і мистецтв. У час його правління діяли Джонатан Свіфт та Ісаак Ньютон. Оскільки Вільгельм став англійським королем завдяки парламенту, а також керуючись прагненням припинити століт­ні протистояння короля і парламенту, Вільгельм ІІІ у 1689 році ухвалив «Білль про права» (Bill of Rights), який обмежував права короля, розширював повноваження парламенту та перетворив Англію в конституційну монархію. Так закінчився період англій­ського абсолютизму, розпочатий Генріхом VII. Особливо важли­вими були інновації Вільгельма ІІІ в релігійній сфері. Оскільки король був вихований у сім'ї нідерландських протестантів, він ненавидів католиків, але й не відчував себе англіканином, хоч і прийняв англіканство, вступаючи на трон. Ці релігійні нала­штування короля вилилися у двох ним виданих законотворчих актах. У 1689 році король проголосив Акт про віротерпимість (Toleration Act), повна назва якого Акт про звільнення від пока­рань, передбачених відповідними законами, протестантських вірнопідданих, що відокремились від Церкви Англії (An Act for Exempting their Majestyes Protestant Subjects dissenting from the Church of England from the Penalties of certaine Lawes). Цей доку­мент захищав права протестантів, але не католиків. Пригнічен­ня католиків в Англії тривало до ХІХ століття. У 1701 році ко­роль і парламент проголосили Акт про успадкування престолу (Act of Settlement), відповідно до якого католики і особи, одру­жені з католиками, не могли успадкувати престол. Ця норма діє до сьогодні.

У 1702 році Вільгельм ІІІ помер, і на трон зійшла королева Ан­на, яка була сестрою Марії ІІ і дочкою Якова ІІ від першого шлю­бу. Анна царювала до 1707 року, але через слабке здоров'я і об­меженість її влади, як конституційного монарха, реальна влада знаходилась у руках Джона Черчіля герцога Мальборо. Найваж­ливішою подією, яка відбулася за час перебування на троні ко­ролеви Анни було об'єднання Англії та Шотландії в одну країну. Досі вони вважалися двома незалежними країнами з власними парламентами, але зі спільним королем. У 1707 році обидва пар­ламенти проголосили Акт про унію (Acts of Union), відповідно до якого з політичної карти світу зникли Англія і Шотландія, а натомість з'явилась Велика Британія. Королева Анна померла у 1707 році, не залишивши нащадків, тому нею закінчилась ди­настія Стюардів на британських престолах.

• ГАННОВЕРСЬКА ДИНАСТІЯ

Після смерті королеви Анни в родині Стюард не знайшлося ні одного англіканина, який би міг успадкувати трон. Понад 50 найближчих родичів королеви були католиками, а тому, відпо­відно до Акту про успадкування престолу 1701 року, не могли зі­йти на трон. Найближчим родичем королеви Анни, який не був католиком був німець за національністю і лютеранин за вірою курфюрст Ґеорґ Ганноверський. Його бабця принцеса Єлизавета Стюард була дочкою короля Якова І та Анни Данської. Єлизаве­та одружилась із курфюрстом Фрідріхом V Пфальцьким, який був лідером об’єднання лютеранських князів^[26]. Єлизавета при­йняла лютеранство. Оскільки Акт про успадкування престолу не забороняв лютеранам успадковувати британський трон, то онук Єлизавети Стюард став королем під іменем Ґеорґа І, з ко­ронацією якого на британському троні опинилась Ганноверзька династія. Ґеорґ І, коли став британським королем, навіть не го­ворив англійською. Перші роки правління Ґеорґа І проходили в протистоянні з яковитами, але зі смертю французького короля Людовіка XIV, який підтримував яковитів, ця боротьба згасла. Ганноверзька династія правила Британією 187 років і дала Бри­танії шість монархів: Ґеорґ І (1714-1727), Ґеорґ ІІ (1727-1760), Ґеорґ ІІІ (1760-1820), Ґеорґ IV (1820-1830), Вільгельм Ш (1830­1837) та Вікторія (1837-1901). За час правління Ганноверсзької династії Британія розвивалась політично та економічно, надба­ла величезні колонії, зокрема Індію, але й втратила стратегіч­ні території, зокрема США. Релігійне життя в королівстві стало спокійним. Поступово утверджувалась релігійна толерантність, і навіть католики були зрівняні у правах із іншими конфесіями. За час цієї династії не відбулось ніяких кардинальних подій у ре­лігійному житті Британії.

Якщо шотландці Стюарди одружувалися з жінками різних на­ціональностей, і так розчинили свою шотландську національ­ність, то німці Ганновери ріднилися в більшості з німецькими аристократами, зберігаючи великі німецькі культурні впливи при дворі. Королева Вікторія була одружена з принцом Аль­бертом Саксен-Кобурґ-Ґотським. Їхній син, король Едуард VΠ (1901-1910) успадкував прізвище від батька, тому з його коро­нацією офіційно відбулась зміна прізвища династії. З початком Першої світової війни, коли Британія та Німеччина опинилися по різні сторони протистояння, серед британців наростало нега­тивне ставлення до німців. Щоби не спровокувати негативного ставлення народу до монархії, було ухвалене рішення змінити прізвище. Новим прізвищем правлячої династії стало Віндзор. Так іменується один із королівських замків. Під цим прізвищем правили Ґеорґ V (1910-1936), Едуард VIII (1936), Ґеорґ VI (1936­1952) та Єлизавета II (від 1952 року).