13.1. КАЛАМ (мутакаламіні)

Мусульманська богословсько-філософська думка розвива­лася у численних напрямах, сформувавши поле багатогранного дискурсу. Іслам ніколи не був закостенілим монолітом чи мис- леннєвим диктатом.

МУТАЗИЛІТИ

Мутазиліти (хлІІ) - це наивідоміша школа каламу, пред­ставники якої самі себе називають «агл аль-адл ва-таухід» (лю­ди справедливості і єдинобожжя). Слово «мутазиліти» означає «ті, хто відокремився». Ця назва дана їм їхніми опонентами, що­би підкреслити, що один із фундаторів напряму відокремився від гуртка учнів Гасані аль-Басри (642-728). Самі мутазиліти сприиняли цю назву, але витлумачили, що вона вказує на їхнє відокремлення від багатобожників. Фундаторами мутазиліт- ського каламу були Васил ібн-Ата (699-748) та Амр ібн-УбаИд (699-761). Мутазилітськии калам характеризується п'ятьма ба­зовими доктринальними тезами.

> Перша теза - таухід (єдність Бога).

> Друга теза мутазилітів - Божественна справедливість. Аллаг - справедливий; він нагороджує за добро і карає за зло. Щоби Божественна справедливість могла реалізуватися, людина повинна користуватися свободою. Традиційні мусульманські богослови визнавали напередвизначення людського життя. Мутазиліти тлумачили ті аяти Корану, які розповідають про Божий промисел метафорично. Божий промисел, на думку мутазилітів, потрібно розуміти не як фатум і не як рамки, в які Аллаг вклав людину, а як його всезнання і його план що­до неї. Бог наперед знає, як чинитиме людина, але при цьо­му залишає їй можливість самостійно обирати свій життєвий шлях і вільно ухвалювати свої рішення. Тому за те, що людина робить, вона сама несе відповідальність. А Бог наперед знає, які рішення ухвалить людина, як чинитиме і які нагороди чи покарання за це матиме.

> Третя теза мутазилітського каламу - відплата у потойбічному світі. Мусульмани вірять, що Аллаг дарує нагороду праведни­кам після смерті. Мутазиліти розуміли цю нагороду як наслі­док Божественної справедливості. Справедливий Бог встано­вив свій закон і дав людині свободу ухвалення життєвих рі­шень.

> Четверта теза - проміжна ситуація. Більшість традиційних му­сульманських богословів вважають, що важкі гріхи рівнознач­ні відходу від віри. Якщо якийсь мусульманин скоїв важкий гріх, то цим гріхом він відпадає від ісламу. Мутазиліти, нато­мість, вчили, що навіть коли мусульманин скоїв важкий гріх, за винятком свідомого відречення від віри, його не можна вважати невірним. Він, на думку мутазилітів, перебуває у про­міжному стані, тобто не є ані мусульманином, ані невірним.

> П'ята теза - моральний імператив. Духовне і моральне життя кожної окремої людини великою мірою залежить від загаль­ного духу всієї общини, оскільки більшість спокус, як і біль­шість благородних поривань, походять від оточення. Саме тому, на переконання мутазилітів, праведнику не достатньо дбати про власну моральну досконалість. Він повинен також турбуватися всією спільнотою. Праведник покликаний ство­рити всі умови, щоби община і спосіб її життя сприяли духов­ному і моральному удосконаленню кожного із його ближніх.

У VIII столітті мутазиліти були одним із численних напрямів мусульманської філософії. Однак вже на початку ІХ століття, во­ни стали провідною школою, яка поширилася по всьому мусуль­манському світі. Наибільшими центрами мутазилітської думки були Басра і Багдад. Незважаючи на зріст популярності мутази- літів, офіціиною владою вони довгии час сприималися за єрети­ків. За часів правління аббасидських халіфів Гаруна ар-Рашида, якии царював у 786-809 роках, та иого сина і наступника Мугам- мада аль-Аміна, якии царював у 809-813 роках, мутазиліти за­знавали переслідувань. Однак наступні аббасидські халіфи сим­патизували мутазилітам, запрошували їх до двору, фінансували розвиток їхніх шкіл і сприяли поширенню їхнього вчення. Вплив мутазилітів на аббасидських халіфів був настільки великим, що мутазилітськии калам сприимався за офіціину доктрину ха­ліфату. У 833-849 роках у халіфаті практикували спеціальнии екзамен для мусульманських богословів, якии називали мігна (4Ь^).

на мігні була проблема Корану. Іспит могли скласти тільки ті богослови, які визнавали, що Коран сотворении. Ті богослови, які відстоювали нествореність Корану, зазнавали гонінь. Наи- відомішим богословом, якии став жертвою переслідувань, був Агмад ібн-Ханбаль, засновник ханбалістського мазгабу. У 849 році халіф аль-Мутаваккіль Алаллаг припинив переслідування, відмінив мігну і заборонив будь-які дискусії про сотвореність чи несотвореність Корану.

• АШАРИТИ

Другим напрямом каламу були ашарити. Засновником ці­єї школи був Абуль-Гасан Алі ібн-Ісмаїл аль-Ашарі (873-936). В молодості аль-Ашарі належав до школи мутазилітів та активно вникав у дискусію між мутазилітами і традиційними богослова­ми. Врешті, він усвідомив, що обидві позиції впали у крайності, а тому жодна з них не є істинною. Аль-Ашарі став фундатором нової школи каламу. Її специфікою є намагання на всі диску­сійні питання дати відповідь, котра знаходилася би посередині між позиціями традиційних богословів і мутазилітів. Аль-Ашарі зайняв примирюючу позицію в тогочасній мусульманській бо­гословській дискусії, і стверджував, що між різними богослов­ськими школами ісламу немає змістових різниць. Усі школи на­вчають одне і те ж, тільки викладають це по-різному. Першим питанням, у якому мутазиліти і традиційні богослови розходи­лися, було співвідношення віри і розуму. Традиційні богослови наголошували виключно на цінності віри, а мутазиліти - на розумі. Аль-Ашарі вважав, що особливий наголос на розумі при­зводить до нівелювання релігії. Якщо людина власним розумом може досягнути всього необхідного для спасіння знання, тоді одкровення, Коран, пророки і традиція умми втрачає будь-яке значення. Аль-Ашарі стверджував, що віра і розум мають для спасіння однаково цінне значення: без віри розум втрачає пред­мет осмислення, а без розуму віра залишається незавершеною. Друге питання, яке відзначало ашаритів, стосується атрибутів Аллага.

Важливою темою богословської дискусії, в якій взяли участь ашаритські мутакаламіні, була тема відношення Бога і світу. На цю тему найгучніше висловлювалися мутазиліти та представ­ники фальсафи. Мутазиліти вважали, що Бог є першопричиною світу, яка надала йому імпульс; а всі подальші процеси є ланками причинно-наслідкового зв'язку, на початку якого стоїть Аллаг. Мислителі фальсафи, натомість, стверджували, що світ еманує з Бога. Ашарити не приймали жодного з цих переконань, оскільки в обох із них людина не має моральної свободи. Якщо людина еманує з Бога, тоді вона є частиною Бога, і не діє самостійно, а тільки як елемент великого цілого. При строгому причинно- наслідковому зв'язку про свободу також не може бути й мови. Щоби вирішити цю проблему, ашарити сформували теорію ато­мізму. Вони стверджували, що світ складається з малих атомів. Теорія атомів допомагала ашаритам пояснити одночасну транс­цендентність Бога та свободу світу.

Після смерті аль-Ашарі його школа розвивалася, перебуваючи в постійних полеміках.

• АЛЬ-ҐАЗАЛІ

Особливе місце в історії ашаридського каламу займає постать Абу Гаміда Мугаммада ібн-Мугаммада аль-Ґазалі (1058-1111). Філософ народився в родині суфіїв, і вдома отримав добрі знан­ня суфійської доктрини. З осягненням зрілості він пережив сер­йозну духовну кризу, яка змусила його задуматись над сенсом релігії. Багато подорожей, спілкування з мусульманськими муд­рецями різних шкіл, чудова освіта, наполегливі духовні вправи суфійського типу дали йому можливість осмислити богослов­ську дискусію свого часу. Аль-Ґазалі твердо стояв на позиціях су­фізму та ашаридського каламу. У своїх творах аль-Ґазалі виразив чудове знання грецької і мусульманської філософії. Однак мис­литель не побачив у ній задовільного засобу для пояснення ре­лігійних постулатів. Проаналізувавши численні роботи філосо­фів, аль-Ґазалі знайшов у них тільки набори суперечностей. Все це привело його до скепсису. Висновок, до якого прийшов аль- Ґазалі, був радикальним: жодні раціональні методи не спромож­ні допомогти пізнати Бога і знайти шлях спасіння. Аль-Ґазалі відзначався непохитним скепсисом щодо спроб раціональними методами пізнати істину. Єдиним шляхом пізнання істини є ві­ра, відкрита людям Аллагом та викладена в Корані. Аргументи аль-Ґазалі були скеровані передовсім на адресу мусульманських філософів, які основувалися на творах Арістотеля, але тлумачи­ли їх у світлі неоплатонізму, застосовуючи зокрема концепцію еманації. Критика, яку аль-Ґазалі застосовував до філософії, ма­ла величезний вплив у мусульманському світі. Аль-Ґазалі мав безліч однодумців у різні епохи. Сказане і написане ним створи­ло культурну ситуацію, в якій філософія не могла мати майбут­нє. Мусульманська філософія ніколи не розвинулась до такого рівня, як християнська, грецька чи індійська. І в цьому найбіль­ша вина аль-Ґазалі, найжорсткішого критика філософії. В ученні аль-Ґазалі задовільним шляхом пізнання Аллага є тільки місти­ка в рамках духовної традиції ісламу.

• МАТУРИДИЗМ

Третім напрямом каламу був матуридизм, який ще більше відійшов від мутазилітського каламу, ніж це зробив ашаризм. Засновником матуридитського каламу був Абу Мансур аль- Матуриді (870-944). Він жив і помер у Самарканді (сучасний Узбекистан). Після смерті аль-Матуриді його учні продовжили розвивати ним засновану школу в Самарканді. Так, ХІ-ХІІІ сто­ліття можна назвати періодом становлення матуридистського каламу. В цей час діяли багато видатних богословів цієї школи, серед яких найвідомішими були Абуль-Муайян ан-Насафі (1046­1115) і Наджмуддін Умар ан-Насафі (1069-1142). Їм належить низка творів з богослов’я і мусульманського права ганафітсько- го мазгабу, оскільки переважна більшість матуридитів були ганафітами. XIV-ХІХ століття були періодом жвавого поширен­ня матуридитського каламу. Основним чинником, який сприяв поширенню школи, було те, що османські султани належали до цього напряму каламу. Завдяки цьому матудиридитський калам зміг поширитись по всій Османській імперії. У ХІХ столітті ма- туридитський калам став популярним серед мусульманських богословів Індії.

Матуридити намагалися сформувати власні відповіді на дис­кусійні питання мусульманського богослов’я. Першим із таких питань була проблема використання розуму в богослов’ї. Мута- зиліти опиралися тільки на розум, а ашарити намагалися зна­йти паритет між розумом і вірою. Матуридити, натомість, ствер­джували, що питання атрибутів Бога не підлягають ніякому об­ґрунтуванню. Бог є таким, яким хоче бути, і робить те, що хоче робити. Для нього немає критеріїв чи норм оцінювання. Відпо­відно, Бог per se не робить ні добро, ні зло, але те, що він робить є добром для людей і світу. В питанні свободи волі матударити стояли на позиціях близьких до детермінізму. Вони переконані, що людина самостійно ухвалює рішення щодо власної поведін­ки, але втілює їх тільки з Божою допомогою. Відповідно, втілити людина може тільки ті рішення, які відповідають волі Божій. У питанні атрибутів Аллага мутазиліти вважали, що у нього немає і не може бути ніяких атрибутів, а ашарити стверджували, що Аллаг має атрибути, але вони не пов'язані з його сутністю. Ма- туридитські мутакаламіни відійшли від мутазилітів ще дальше, ніж ашарити. Вони стверджували, що Аллаг має атрибути, і вони невід'ємні від його сутності. Божі атрибути вони ділили на дві групи: особисті (необхідність існування Бога, предвічність, віч­не існування, єдність, неповторність, незмінність) та додаткові (життя, знання, слух, зір, воля, сила, слово, творча здатність).

Отже, одним із основних напрямів мусульманської бого­словсько-філософської думки є калам. Він презентується трьома школами. Перші з них - мутазилітизм - це спроба раціональни­ми та логічними методами осмислити основні догми ісламу. При цьому критерій раціональності нерідко домінував над критері­єм правовірності. Другою школою каламу був ашаризм, харак­терною ознакою якого є прагнення зайняти серединну позицію між традиційним мусульманським богослов'ям та мутазилітиз- мом. Найяскравішим мислителем ашаризму був аль-Ґазалі, який завдав найбільшого удару мусульманській філософії та раціона­лістичному методу в ісламі. Третьою школою каламу був мату- ридизм, який відійшов від мутазилізму ще дальше, ніж ашаризм.