§ 4.1. Поняття, зміст та правові підстави еміграції в національному законодавстві України.

Упродовж останніх десятиліть міграція набула рис глобальної проблеми сучасності, що тісно пов’язана з питаннями внутрішньої та зовнішньої безпеки держав.

Міграційні переміщення в усі часи виступали своєрідним індикатором реагування населення на зміни, що відбуваються в економічному, політичному та соціальному житті будь-якого суспільства.

Це повною мірою стосується й України, адже зі зростанням відкритості українського суспільства в нашій державі суттєво актуалізувалася міграція населення, яка проявляється у різних формах, що зумовлює потребу комплексно дослідити адміністративно-правовий механізм регулювання міграції, адже вона має значний вплив на розвиток економіки, соціальної сфери, демографії та інших сторін суспільного життя.

Як було з’ясовано нами раніше, однією з форм міграції виступає еміграція населення, тобто залишення (виїзд) громадянами своєї держави.

Термін еміграція (лат. emigratio - виселення, переселення) розкривається як вимушене, чи добровільне переміщення людей (емігрантів) зі своєї вітчизни в іншу країну світу з економічних, політичних, або релігійних причин.

Еміграція - це виїзд за межі країни проживання в іншу країну, який обов'язково передбачає перетинання державного кордону. Еміграція здійснюється з метою постійного, довготривалого або тимчасового проживання в іншій країні та часто з відповідною зміною правового статусу, чим і відрізняється від цільових та туристичних поїздок, робочих відряджень за кордон тощо. У той же час еміграція не завжди пов'язана або тягне за собою натуралізацію, тобто зміну громадянства або підданства.

Еміграція може бути, і добровільною, і вимушеною, але здійснення усіх процедур з виїзду (еміграції) із країни відбувається особою, яка виїжджає з країни, добровільно.

Еміграцією називають і сукупність емігрантів за межами вітчизни. Поняття не набагато відрізняється від поняття діаспора: останнє втім ширше, адже охоплює не тільки осіб, що виїхали з вітчизни, а й тих, що в силу різноманітних обставин, нікуди не переселяючись, опинилися в тій чи іншій країні унаслідок змін державних кордонів етнічної батьківщини; поняття стосується також їх нащадків (наступних поколінь), і первісних емігрантів. Крім того, діаспора - поняття, пов'язане з етнічністю, етнічним походженням осіб, а еміграція - з громадянством, тобто з правовим зв'язком з тією чи іншою державою. Саме тому можуть бути діаспори недержавних народів, наприклад, "курдські діаспори" в Туреччині, Іраку тощо, а еміграції - ні.

Окремі науковці стверджують, що еміграція для України нині має переважно негативні наслідки: масовий відплив продуктивної робочої сили, особливо вчених і спеціалістів, негативно впливає на трудовий потенціал країни та її регіони, знижується інтелектуальний потенціал країни (водночас національна економіка втрачає наймобільнішу і, зазвичай, най конкуренто-спроможнішу частину трудового потенціалу, оскільки з метою працевлаштування за кордон виїжджають, в основному, молоді люди з досить високим рівнем освіти, внаслідок чого відбувається зміна структури трудових ресурсів); еміграція, зазвичай, супроводжується вимушеним розривом, хоч не рідко й не остаточним, сімейних зв'язків, їх послаблення.

Пік еміграції населення в Україні припав на кінець 80-х та 90-ті роки ХХ ст. З підстав низького рівня життя та нестабільності в економічній та політичній системі країни України залишило майже 4,7 млн. осіб. Основними країнами реципієнтами стали Ізраїль, Німеччина, США, Канада та як не дивно Російська Федерація. Остання особливість викликана здебільшого наявними в емігрантів родинними зв’язками з громадянами Росії.

Причини та види еміграції. У залежності від її тривалості еміграція може бути довготривалою з метою постійного проживання; тимчасовою, якщо емігранти через певний час повертаються, та сезонною - у певну пору року або на періодичні заробітки.

Залежно від причин, що зумовлюють переселення, вирізняють еміграцію економічну (соціально-економічні причини) і політичну (опозиційне ставлення до політичного режиму).

Соціально-економічними причинами є передовсім загальна бідність і голод, що, в свою чергу, можуть бути викликані військовими діями у країні проживання або участю країни у таких; природні лиха, екологічні катастрофи, в тому числі техногенного характеру тощо.

Іншими соціально-економічними причинами можуть бути безробіття або неможливість знайти роботу за фахом (чи запрошення роботодавця на роботу в іншій державі). Саме тому економічну еміграцію також називають трудовою, тобто переселення людей з метою пошуку роботи або для здійснення трудової діяльності за контрактом. До соціально - економічних причин еміграції також належать труднощі або неможливість отримати (або продовжити) навчання, реалізувати свій творчий потенціал, вести або розширити бізнес у країні проживання тощо.

Осіб, політичні погляди і переконання яких не збігаються з пануючими або дозволеними у країні, прийнято називати дисидентами. Наявність дисидентів свідчить про недемократичність суспільства (держави). У разі їх еміграції вони вважаються політичними емігрантами;

до політичних емігрантів належать також емігранти, що виїжджають з країни проживання через міжетнічні конфлікти і міжконфесійні суперечності.

Еміграція може бути також у силу інших причин, наприклад, у зв'язку з особистими або сімейними обставинами (шлюб, возз'єднання родини тощо). Як правило, еміграція обумовлюється декількома причинами. Так, політична еміграція часто поєднана з неможливістю або перепонами у виконанні тієї чи іншої трудової діяльності, складністю реалізувати свій потенціал тощо.

Еміграція може набувати масового характеру, в силу погіршення соціально-економічного розвитку країн або загострення політичного протистояння.

У випадку, коли державні органи, які приймають емігрантів, не здатні здійснити увесь комплекс заходів, передбачених еміграційним законодавством, як наприклад, у зв'язку з їх дуже великим числом або уникненням державних органів країни переселення, - еміграція є некерованою.

Правовою підставою для існування інституту еміграції в Україні виступають два законодавчі масиви: міжнародний та національний. До першої групи слід віднести за загальні міжнародні документи, що закріплюють за громадянами право вільно обирати своє місце проживання, країну перебування, забезпечують реалізацію права особи на свободу пересування тощо. Насамперед слід виділити Загальну Декларацію прав людини (1948 р.), Конвенція Міжнародної організації праці № 97 про

працівників-мігрантів (переглянута 1949 р.), Конвенція про статус біженців (1951 р.) і Протокол до неї (1967 р.), Конвенція Міжнародної організації праці № 143 про зловживання в царині міграції та про

забезпечення працівників-мігрантів рівністю можливостей та ставлення (1975 р.), Конвенція Організації об’єднаних націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000 р.), Протокол проти незаконного ввозу мігрантів по суходолу, морю та повітрю, що доповнює Конвенцію Організації об’єднаних націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000 р.), Європейська соціальна хартія (1961 р., переглянута в 1996 р.), Європейська конвенція про правовий статус працівників- мігрантів (1977 р.), Конвенція з реалізації Шенгенської угоди (1990 р.) тощо.

До національного масиву еміграційного законодавства слід включити насамперед Конституцію України, а саме ст.

Спеціальним законом, що регулює інститут еміграції є Закон України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" від 21.01.1994 р. № 3857-XII. Зазначений нормативний акт

регулює порядок здійснення права громадян України на виїзд з України і в'їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок, визначає випадки тимчасового обмеження права громадян на виїзд з України і встановлює порядок розв'язання спорів у цій сфері.

Відповідно до статті 1 Закону громадянин України має реалізувати свою конституційне право на свободу пересування та виїхати з України та в'їхати на її територію. Громадянин України ні за яких підстав не може бути обмежений у праві на в'їзд в Україну.

Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України" від 27.01.1995 р.

№ 57, що визначають та закріплюють порядок перетинання громадянами України державного кордону.

Постановою Кабінету Міністрів України від 31.03.1995 р. № 231 затверджено "Правила оформлення і видачі паспорта громадянина України для виїзду за кордон і проїзного документа дитини, їх тимчасового затримання та вилучення". Зазначена постанова встановлює та регулює порядок видачі закордонного паспорту громадянам України, проїзного документу дитини, встановлює підстави відмови в оформленні закордонного паспорту та підстави його затримання та вилучення.

Слід наголосити, що відсутність в України єдиної міграційної політики та єдиного державно-владного підходу до регулювання міграційних процесів, в тому числі і еміграційних, негативно впливає на процеси міграції.

Не даремно Концепція державної міграційної політики, особлива увага приділена саме еміграційним процесам в країні. Так Концепцією визначено та передбачено розв’язання проблем, що потребують здійснення комплексних заходів.

Основними механізмами реалізації державної міграційної політики у сфері виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України є:

- створення умов для мінімізації неврегульованої зовнішньої трудової міграції громадян України;

- забезпечення ефективного державного регулювання ринку праці з метою збалансування попиту та пропозиції робочої сили на внутрішньому ринку;

- створення сприятливих соціально-економічних умов для вкладення трудовими мігрантами з України та українською діаспорою інвестицій у національну економіку;

- посилення соціального і правового захисту громадян України, які перебувають за кордоном;

- проведення моніторингу стану зовнішньої трудової міграції;

- посилення міжнародного співробітництва України у сфері міграції з метою створення сприятливих умов для перетинання трудовими мігрантами з України державних кордонів.