Громадянське суспільство та державна влада

Розвиток громадянського суспільства в Україні підтримується на офі­ційному рівні. Так, відповідно до Указу Президента України від 24 бе­резня 2012 р. № 212/2012 «Про Стратегію державної політики спри­яння розвитку громадянського суспільства в Україні та першочергові заходи щодо її реалізації»^[48] в Україні реалізується політика, спрямована на утвердження громадянського суспільства як гарантії демократич­ного розвитку держави, запровадження громадського контролю за діяльністю влади, забезпечення незалежної діяльності інститутів гро­мадянського суспільства, посилення їх впливу на прийняття суспільно важливих рішень, створення умов для забезпечення широкого пред­ставництва інтересів громадян в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, проведення регулярних консультацій із громадськістю з важливих питань життя суспільства і держави.

Необхідність такої політики пояснюється тим, що без розвиненого громадянського суспільства держава не створить можливостей для забезпечення функціонування різних моделей демократії участі, що, поєднуючись з безпосередньою та представницькою демократією, є умовою успішної модернізації, європейської інтеграції та сталого розвитку.

Громадянське суспільство та державна влада є категоріями, що ві­дображають різні аспекти людського буття, виконують різні завдання, мають різне призначення, проте спрямовані на досягнення спільної мети - утвердження та забезпечення повної реалізації прав, свобод та законних інтересів приватних осіб.

Головна ідея, покладена в основу цих правил, полягає у тому, що громадянське суспільство має стати інтелектуальним опонентом дер­жави, покликаним доносити до влади зміст громадських інтересів, а також громадську думку щодо напрямів зовнішнього та внутрішнього розвитку країни. Фактично йдеться про те, що громадянське суспіль­ство видає державній владі імперативний мандант, положення якого остання зобов'язана втілити у нормативних актах та забезпечити їх подальшу реалізацію. У цьому сенсі воля державної влади може бути лише вторинною, тобто похідною від волі громадянського суспільства, що, як наслідок, робить і державну владу похідною від влади грома­дянського суспільства.

Конституція України (ч. 2 ст. 5) передбачає, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу без­посередньо і через органи державної влади та органи місцевого само­врядування. Тлумачення зазначеного положення дається у Рішенні Кон­ституційного Суду України від 5 жовтня 2005 р. № 6-рп/2005 у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валенти­нівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом)^[49], де зокрема зазначено, що положення ч. 2 ст. 5 Конституції України «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначе­ному Конституцією та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Держава у свою чергу має розбудувати відповідні механізми участі суб'єктів громадянського суспільства у реалізації державної політи­ки, зробити таку участь ефективною, а пропозиції, вироблені пред­ставниками громадянського суспільства, розглядати як настанови, обов'язкові для впровадження у правотворчу та правозастосовну діяльність. Зазначений обов'язок випливає з положення ч. 1 ст. 38 Конституції України, яка гарантує громадянам України право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати та бути обраними до орга­нів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також з положення ст. 40 Конституції України, яка надає право приватним особам направляти індивідуальні чи колективні звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зо­бов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у вста­новлений законом строк.

На рівні нормативних актів передбачено ряд механізмів, що дозволя­ють суб'єктам громадянського суспільства брати участь у реалізації дер­жавної влади. Відповідно до:

• Закону України від 19 червня 2003 р. «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держа­ви»¹ запроваджується демократичний цивільний контроль на Воєнною організацією і правоохоронними органами держави;

• постанови Кабінету Міністрів України від 3 листопада 2010 р. № 996 «Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації дер­жавної політики»^{[50] [51] в Україні запроваджено функціонування громадських рад при міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київській та Севасто­польській міських, районних, районних у містах Києві та Севастополі дер­жавних адміністраціях тощо.}

Проте наведені механізми, на жаль, не можна вважати досконалими та ефективними. Основна проблема полягає у тому, що далеко не в усіх випадках законодавством України передбачена відповідальність поса­дових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування за нестворення належних умов для функціонування суб'єктів громадянського суспільства або за перешкоджання останнім в їх діяльності.

Отже, у демократичній, соціальній та правовій державі влада не може та й не має виконувати покладені на неї функції без допомоги (співучасті) громадянського суспільства.

Проте і громадянське суспільство потребує допомоги державної вла­ди, яка необхідна для:

• узгодження інтересів різних соціальних груп, підтримання життєді­яльності суспільства та його цілісності;

• надання офіційності (обов'язковості) правилам життєдіяльності су­спільства, а також правилам діяльності суб'єктів публічної влади;

• вирішення конфліктів, які виникають у суспільстві;

• забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, охо­рони власності;

• виконання покарань, встановлених щодо членів суспільства у вста­новленому законом порядку;

• представлення України у зносинах з іноземними державами.

Поза державним союзом, - писав у 1889 р. М. Ренненкампф, - громад­ські утворення нездатні до розвитку та неминуче будуть зруйнованими не тільки з огляду на нестачу права, але і за загальних умов життя, що з ними вони стикаються у системі державних відносин^[52].

Реалізація державною владою названих вище завдань, а також вза­ємодія державної влади з інституціями громадянського суспільства і навпаки регламентується нормами адміністративного права.

1.2.