УЗАГАЛЬНЕННЯ

1. Важливим завданням цивілістичної науки є встановлення чіткого категоріального апарату для кожної галузі дослідження, що забезпечує уникнення будь-яких непорозумінь у подальшій правозастосовній практиці.

Незважаючи на закріплення поняття доказів цивільним проце­суальним законодавством (ст. 57 ЦПК України), у теорії існують різні підходи до визначення поняття доказів, а саме у вузькому ро­зумінні (як факти, фактичні дані, відомості про факти, які мають значення для встановлення обставин справи) та у широкому розу­мінні (докази визначають через єдність їх змісту (фактичні дані), процесуальної форми (засоби доказування) та встановленого проце­суального порядку їх одержання, дослідження і оцінки.

З огляду на такі філософські категорії як «зміст» та «форма», що відображають діалектичну єдність суттєвих сторін явищ дійс­ності, більш коректним буде визначення доказів у поєднанні їх змісту та процесуальної форми. Тому, під поняттям докази слід розуміти будь-які фактичні дані, що містять інформацію про об­ставини, що мають значення для правильного вирішення справи, одержані, досліджені та оцінені судом із дотриманням встановле­ного законом процесуальному порядку, виражені у встановленій процесуальній формі і повинні відповідати вимогам належності, допустимості, достатності та достовірності.

2. На підставі того, що суд повинен мати можливість безпосе­редньо досліджувати здатність джерела доказів сприймати, збері­гати і відтворювати відомості щодо обставин справи (джерелом свідчень свідків є особа свідка, пояснень сторони — сторона, ви­сновків експерта — експерт і письмовий документ, який він склав, — експертний висновок, речового доказу — предмет мате­ріального світу) пропонується розмежувати поняття «джерела до­казів» та «засоби доказування». Відмінність джерел доказів від засобів доказування також можна прослідкувати при розгляді класифікації доказів.

Джерелом судових доказів в цивільному процесі є особи й предмети матеріального світу, що вбирають, зберігають і відтво­рюють у судовому засіданні відомості, які мають значення для справи. Засоби доказування — це процесуальна форма одержан­ня фактичних даних, що містять інформацію про обставини справи, безпосередньо від джерел доказів.

3. Судове доказування є складною та багатоаспектною діяль­ністю, яку розуміють в літературі як комплексне явище, що по­єднує філософський, інформаційний, логічний, психологічний та інші моменти.

Під доказуванням слід розуміти розумову і процесуальну діяль­ність відповідних учасників судочинства, яка здійснюється в уре­гульованому цивільному процесуальному порядку і спрямована на з’ясування дійсних обставин справи та вирішення спору по суті.

4. При цьому пропонується за розумовою (логічною) діяльністю, що спрямована на формування у судді переконання в достовірності фактів та обставин справи, шляхом подачі своїх доводів, міркувань та заперечень сторонами, закріпити поняття «доведення», як скла­дову більш широкого поняття «процесуального доказування».

5. Для правильного визначення кола фактичних даних та обста­вин, що підлягають доказуванню у цивільному процесі, слід роз­межувати поняття «предмет доказування» і «межі доказування».

Під предметом доказування слід розуміти сукупність обставин, від встановлення яких залежить вирішення справи по суті. Пред­мет доказування по цивільній справі має два джерела формування:

1) підстави позову і заперечення проти позову;

2) норма матеріального права або сукупність норм, що підляга­ють застосуванню.

Для визначення всієї сукупності фактичних даних, що підля­гають доказуванню, у тому числі і ті, що мають процесуальне зна­чення, пропонується застосовувати термін «межі доказування».

Якщо поняття предмету доказування виражає, що повинно бути встановлено по справі, то поняття меж доказування виражає кордо­ни, обсяг і глибину дослідження всіх істотних обставин справи.

6. Доказування у цивільному процесі має свою структуру і складається з певної сукупності елементів та стадій.

Тому, до елементів доказування (як розумової діяльності — доведення) пропонується відносити:

1) формування доказової бази у справі (фактичних даних та об­ставин, що підлягають доказуванню) і визначення на їх під­ставі предмета і меж доказування;

2) дослідження доказів;

3) оцінку доказів;

4) формування судом висновку по справі.

До стадій доказування, як процесуальної діяльності пропону­ється відносити:

1) твердження про факти;

2) зазначення заінтересованих осіб щодо доказів;

3) подання доказів;

4) витребування доказів судом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою;

5) надання судових доручень щодо збирання доказів

5) дослідження (перевірка) доказів;

6) результат оцінки доказів — прийняття судового рішення.

При цьому елементи доказування не співпадають за об’ємом і межами процесуальних дій як зі стадіями доказування так і зі стадіями цивільного процесу.

7. Проведений аналіз дозволяє виділити особливості кожного із засобів доказування:

1) Відповідно до ст. 57 ЦПК України пояснення сторін, третіх осіб та їх представників, отримані не за процедурою допиту свідків, не можуть використовуватися як засіб доказування.

2) Показання свідків викладені у їх письмових поясненнях (на­приклад, якщо пояснення таких осіб мають значення для спра­ви і допитати їх неможливо) приймаються судом як письмові докази.

3) Письмові докази переважно виникають до відкриття провад­ження у справі, поза зв’язком з ним і виходять від осіб, що не займають ще процесуального положення сторони, інших осіб, що беруть участь в справі або експерта.

4) Аудіо- і відеозаписи не можна повністю віднести ні до речо­вих доказів ні до письмових, тому пропонується виділити їх як самостійний засіб доказування.

5) Однією з особливостей змісту висновку експерта є науковий характер фактичних даних, які містяться у ньому, що висту­пає гарантією його об’єктивності та достовірності. Водночас високий науковий авторитет висновку експерта не надає йому наперед встановленої сили.

8. Інститут доказування є міжгалузевим. Аналіз структури ін­ституту доказування дозволяє говорити про утворення його за­гальними і спеціальними нормами, що містяться у процесуаль­них кодексах, та нормами матеріального права.

Дослідження взаємозв’язку норм матеріального та проце­суального права у процесі доказування дозволив говорити про значний вплив норм матеріального права на інститут доказуван­ня, що виявляється у наступному:

•зміст норм матеріального права, що регулюють спірні право­відносини, визначає предмет доказування - сукупність обста­вин, що мають значення для вирішення спору по суті;

•норми матеріального права встановлюють правила допустимос­ті доказів та вимоги до окремих видів засобів доказування;

•норми матеріального права закріплюють презумпції - спеці­альні правила доказування, за допомогою яких перерозподі­ляється обов’язок по доказуванню;

•норми матеріального права регулюють розподіл обов’язків по доказуванню та належність сторін у цивільному процесі;

•орієнтиром для висновку про належність доказів є норми ма­теріального права;

•нормами матеріального права у багатьох випадках для окремих категорій справ визначається перелік необхідних доказів;

•матеріальне значення має результат доказової діяльності.

9. Всі спори, пов’язані із захистом прав на знаки для товарів і послуг можна класифікувати на окремі види з огляду на предмет спору:

Спори про визнання прав:

•щодо встановлення власника свідоцтва;

•щодо визнання права попереднього користувача;

•укладання та виконання ліцензійних договорів;

•щодо визнання знака добре відомим в Україні;

• про оскарження рішень Державної служби інтелектуальної власності.

Спори про оспорювання (оскарження) прав:

•про припинення дії свідоцтва на знак для товарів і послуг;

•про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійс­ним;

Спори про припинення порушення прав на знак для товарів і послуг:

•договірні порушення прав (невиконання умов договору);

• позадоговірні порушення прав (незаконне використання знака для товарів і послуг).

10. У зв’язку з тим, що господарські суди розглядають більше справ щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг доцільно звертатись саме до узагальненої судової практики та рекоменда­цій господарських судів при розгляді справ у порядку цивільного судочинства для удосконалення законодавства у цій сфері.

11. У результаті проведеного аналізу судових рішень у цивіль­них та господарських справах були виявлені причини виникнен­ня спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг, які можна поділити на суб’єктивні та об’єктивні.

До об’єктивних причин виникнення спорів відносяться:

•причини правового (юридичного) характеру, недоліки в нор- мотворчій діяльності: нечітке формулювання окремих норм законодавства щодо захисту прав на знаки для товарів і по­слуг; прогалини у законодавстві тощо;

•причини економічного та політичного характеру: перехід від радянської економіки до ринкової; активність учасників ринку; інтеграційні процеси тощо.

• причини організаційного (процедурного) характеру, що пов’язані із недосконалістю процедури розгляду заявок на знаки для товарів і послуг

До суб’єктивних причин виникнення спорів відносяться:

•причини, що зумовлені діями неправомірного характеру (правопорушенням), коли права належать одній особі;

•причини, що викликані діями правомірного характеру, однак не визнаються однією із сторін (право попереднього ко­ристувача; визнання знака добре відомим в Україні);

•причини, залежні від суб’єктів спору: низький рівень право­вої свідомості; правова необізнаність сторін спору; недобросо­вісність однієї із сторін.

12. Для встановлення обставин, що мають значення для вирі­шення окремої категорії спорів щодо захисту прав на знаки для товарів і послуг залучаються такі засоби доказування:

• показання сторін у вигляді позовних вимог та заперечень проти позову;

•письмові докази. Обов’язковим письмовим доказом у зазна­ченій категорії справ є документи, що підтверджують право на знак для товарів і послуг;

•речових доказів у вигляді предметів матеріального світу, що містять знак для товарів і послуг або позначення, що вико­ристовуються іншою особою.

13. Свідоцтво України на знак для товарів і послуг є допусти­мим засобом доказування для підтвердження факту існування права інтелектуальної власності на торговельну марку у спорах про порушення прав власника свідоцтва.

14. У спорах про визнання свідоцтва на знак для товарів і по­слуг недійсним існування права інтелектуальної власності на торговельну марку відноситься до презумпції, що може бути спростована у судовому процесі іншими засобами доказування (спростовна презумпція).

15. Такий засіб доказування як показання свідків майже не залучається до справ щодо захисту прав на торговельні марки, оскільки у вирішенні даних спорів важливою є думка спожива­чів, їх асоціація зі знаком для товарів і послуг. При цьому врахо­вується думка не однієї особи, а певного кола споживачів конк­ретних товарів і на конкретному ринку. Не можна вважати пока­заннями свідка, наприклад окрему анкету споживача з відповідями на питання соціологічного опитування через те, що письмові пояснення свідків за відповідних обставин приймають­ся судом як письмові докази (ст. 64 ЦПК).

16. У спорах про порушення прав власника свідоцтва, про ви­знання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним та у спо­рах про дострокове припинення дії свідоцтва через перетворення позначення у загальновживане виникає необхідність проведення досліджень, заснованих на використанні спеціальних знань, та залучення в якості одного із засобів доказування висновку судо­вого експерта.

15. Судово-експертне дослідження торговельних марок є одним із видів судової експертизи об’єктів інтелектуальної влас­ності, яка має притаманні лише цьому виду судової експертизи особливості як один з засобів доказування по цивільно-правових спорах.

Особливість судової експертизи торговельних марок полягає в специфічності об’єктів дослідження. Торговельні марки дослід­жуються у комплексі порівняння їх ознак, тісної взаємодії з то­варами та послугами, для яких їх зареєстровано, та з позиції сприйняття їх середнім споживачем. При цьому споживач висту­пає як абстрактна категорія, що означає середнього споживача, тобто особу, яка володіє інформацією щодо товару чи послуги, маркованої торговельною маркою у звичайному для більшості споживачів обсязі і не має додаткових відомостей про товар чи послугу внаслідок професійної діяльності або будь-якого поперед­нього вивчення ринку.

Необхідність дослідження торговельних марок через призму сприйняття її споживачем та в умовах, що склалися на ринку, спричиняє суб’єктивність висновків судового експерта, які базу­ються більше на логічному мисленні та досвідченості експерта, ніж на чітко встановленій послідовності застосування методів, прийомів та технічних засобів (методика судової експертизи), які застосовуються при проведенні інших видів судових експертиз, особливо криміналістичних.

Визначені теорією судової експертизи методи та підходи до до­слідження об’єктів не можуть бути повністю пристосовані до про­ведення CETM. Зважаючи на правову природу таких об’єктів до­слідження як торговельні марки, складність вирішуваних задач та вибір методів для їх вирішення при проведенні CETM вимагає вироблення притаманних лише цьому виду дослідження мето­дичних підходів.

16. Для надання об’єктивного висновку з поставлених на ви­рішення CETM питань, необхідно розглянути доцільність дослід­ження та оцінки судовим експертом таких обставин, що входять до предмету доказування як, наприклад, «введення в оману», «набуття позначенням розрізняльної здатності», «відомість ко­мерційного (фірмового) найменування», тобто обставин, встанов­лення яких залежить від сприйняття об’єкта дослідження серед­нім споживачем.

Джерелами доказів для встановлення таких фактичних даних є думка середнього споживача, від сприйняття якого і залежить наявність або відсутність наведених вище фактичних даних. Як свідчить зарубіжна практика, ці обставини встановлюються да­ними (висновками, результатами) соціологічних опитувань, які, зазвичай, відносять до письмових доказів.

Віднесення результатів соціологічних опитувань до письмових доказів є сумнівним з огляду на те, що необхідність їх отримання виникає після відкриття провадження у цивільній справі, а однією з ознак письмових доказів є виникнення їх поза зв’язком із судо­вим процесом. Крім того, висновки соціологічних опитувань потре­бують встановлення порядку їх отримання, дослідження та оцінки у судовому процесі. Саме суд повинен дати оцінку зазначеному джерелу доказів за своїм внутрішнім переконанням, а відомості, що містяться у ньому визнати встановленим юридичним фактом.

17. До питань, які потребують вирішення при використанні результатів соціологічних опитувань як джерела доказів у судо­вому процесі слід віднести:

•визначення достовірності даних соцопитувань;

•відсутність встановленого законодавством механізму призна­чення та проведення соціологічних опитувань;

• складність оцінки результатів соціологічних опитувань як джерела доказів у суді;

•висока вартість проведення соціологічних опитувань.

18. Альтернативним вирішенням проблеми дослідження об­ставин, встановлення яких залежить від сприйняття їх спожива­чем та виключення надання суб’єктивних висновків судовим екс­пертом при дослідження таких обставин є призначення комісій­ної експертизи. На відміну від інших видів судових експертиз (додаткової, повторної, комплексної), призначення яких чітко регламентоване процесуальними кодексами, зокрема ЦПК Украї­ни, випадки призначення та проведення комісійної експертизи не визначені процесуальним законодавством.

Тому, пропонується, для такого об’єкту інтелектуальної влас­ності як торговельна марка, призначати комісійну експертизу у випадку, коли вплив суб’єктивної думки експерта на результати дослідження найбільш високий, тобто для дослідження обставин, встановлення яких залежить від сприйняття їх споживачем. Така спеціальна процедура призначення комісійної експертизи дозво­лить уникнути надання суб’єктивних висновків з поставлених на вирішення судової експертизи питань за рахунок проведення до­слідження та надання висновку не одним суб’єктом, а за участю декількох експертів — фахівців в одній галузі знань. Крім того, процесуальним законодавством передбачена можливість надання окремого висновку експертом, який не згодний з висновками комі­сії з усіх питань або з питань, які викликають розбіжності.

19. Аналіз норм матеріального права, на підставі яких форму­ється предмет доказування у спорах про визнання свідоцтва на знак для товарів і послуг недійсним та у спорах про порушення прав власника свідоцтва, які виникають через схожість позна­чень, у порівнянні з нормами законодавства зарубіжних країн, що регулюють аналогічні відносини, дозволив розмежувати два поняття: «введення в оману» та «змішування позначень».

20. Для виключення неправильного застосування норм, що міс­тять поняття «введення в оману споживача щодо особи, яка вироб­ляє товари або надає послуги» пропонується внести зміни у абз. 5 п. 2 ст. 6 та п. 5 ст. 16 Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» і викласти їх у такій редакції:

1) Абз. 5 п. 2 ст. 6 Закону:

«2. Згідно з цим Законом не можуть одержати правову охоро­ну також позначення, які: є оманливими або такими, що можуть ввести в оману щодо товару, послуги або географічного поход­ження товару і/або послуги».

2) п. 5 ст. 16 Закону:

«Свідоцтво надає його власнику виключне право забороняти іншим особам використовувати без його згоди, якщо інше не пе­редбачено цим Законом:

•зареєстрований знак стосовно наведених у свідоцтві товарів і послуг;

• зареєстрований знак або позначення, схоже із зареєстрова­ним знаком, стосовно наведених товарів і послуг або спорід­нених з наведеними у свідоцтві, якщо внаслідок такого вико­ристання ці позначення і знак можна сплутати (або «виникає імовірність їх змішування)».

21. Аналіз предмету доказування у спорах про визнання сві­доцтва на знак для товарів і послуг недійсним та у спорах про по­рушення прав власника свідоцтва, які виникають через схожість позначень, дозволив зробити висновок, що в предмет доказуван­ня у таких спорах не входить доказування обставини стосовно здатності позначення вводити в оману щодо особи, яка виробляє товар або надає послугу.