СТОРОНИ

Глава 4 ЦПК визначає процесуальний статус учасників цивільного процесу, тобто хто є учасником процесу та якими правами користується.

Під час здійснення правосуддя в цивільних справах суд вступає у певні відносини з учасниками цивільного процесу із застосуванням норм матеріального та процесуального права.

Отже, цивільне судочинство являє собою систему цивільних процесу­альних відносин і дій, які виникають у зв'язку з розглядом конкретної цивільної справи^[167]. У справах позовного провадження особами, які беруть участь у справі, є сторони (позивач і відповідач), треті особи, представники сторін і третіх осіб. Характерною ознакою цих осіб є на­явність у них юридичної заінтересованості.

У справах наказного й окремого провадження особами, які беруть участь у справі, є заявники, інші заінтересовані особи, їхні представ­ники. У Кодексі 2004 р. введено нову судову процедуру — наказне провадження. Кредитор, який звертається з вимогою про видання наказу, є заявником. У ст. 102 Кодексу заявника названо стягувачем. Боржник у судове засідання (як і заявник) не викликається. Копія судового наказу в обов'язковому порядку надсилається боржнику. Отже, можна стверджувати, що особами, які беруть участь у справі наказного провадження, є заявник (кредитор), боржник та їхні пред­ставники. «Віднесення боржника до інших заінтересованих осіб (як зазначено у статті) у правовій літературі вважають неправильним»^[168]. З цим можна погодитись. Особливістю цієї процедури є те, що ані заявник, ані боржник, ані їхні представники не беруть участі у су­довому засіданні

Ознакою заяв окремого провадження є те, що у цьому порядку може вирішуватися тільки спір про факт, про стан, але не про право. Справи порушуються заявою, отже, це вид непозовного цивільного судочинства.

Цивільний процес за загальним правилом відкривається у зв’язку з виникненням спору між різними учасниками матеріально-правових від­носин. У кожній цивільній справі є дві сторони — позивач і відповідач. Не має при цьому значення кількість осіб, які беруть участь у справі на тому чи іншому боці. Спірне право може належати одночасно кільком особам, наприклад, на праві дольової власності. Проте, подаючи позов до суду на захист своїх інтересів, усі вони є однією стороною — по­зивачем, усі вони мають юридичну зацікавленість (заінтересованість).

Позивач — це особа, яка звертається до суду за захистом своїх пору­шених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Позивач виступає як активна сторона, оскільки саме він звертається з вимогою про відкриття цивільної справи з метою захисту своїх прав та інтересів. Слід мати на увазі, що поняття позивача й особи, яка звертається з вимо­гою про відкриття цивільної справи, не повністю тотожні. У цивільному процесі допускається звернення до суду в інтересах інших осіб. Після відкриття справи може виявитися, що право не порушено або порушено, втім позивачу не належить. Тому прийнято вказувати, що позивач — це та зі сторін у процесі, яка звернулася до суду, вважаючи, що її права порушені або оспорюються^[169].

Відповідач — це особа, яку притягують до відповіді у зв’язку із за­явою позивача про те, що порушуються, не визнаються або оспорюються права, свободи чи інтереси. Відповідача розглядають як пасивну сторону в цивільному процесі.

Оскільки в основі позову лежить переконання позивача, що саме відповідач порушує право, то науковці вказують, що відповідач є тією зі сторін, на яку вказує позивач як на порушника свого права. Тобто як щодо позивача, так і щодо відповідача має місце елемент презумпції. Для потреб практики заглиблення у такі тонкощі необов’язкове. Стат­тя 30 Кодексу коротко й однозначно вказує, що сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач.

«Особиста юридична заінтересованість сторін має і матеріально-право­ву, і процесуальну спрямованість — це і заінтересованість в одержанні сприятливого матеріально-правового результату, і заінтересованість у можливості участі в процесі. Звідси й друга ознака сторін — процес у справі ведеться від імені та в інтересах сторін навіть тоді, коли пози­вач особисто не порушує справу або сторони особисто не беруть участі у процесі»^[170].

Тільки на сторони поширюється матеріально-правова сила судового рішення і залежно від судового рішення змінюється обсяг їх суб’єктивних особистих і матеріальних прав.

Таким чином, сторонами слід розглядати суб’єктів спірного матері­ального правовідношення, а процесуальне становище кожної зі сторін визначається характером їхнього правового статусу в матеріальних правовідносинах.

Істотною новелою у ст. 30 Кодексу, порівняно з аналогічною статтею ЦПК 1963 року (ст. 102), є визнання, що відповідачем, крім фізичних та юридичних осіб, є держава.

Ще до набрання чинності ЦПК 2004 р. існувала судова практика звернення з вимогами до держави Україна. Так, звернення до Євро­пейського суду з прав людини другою стороною вказувалася держава Україна. У господарських судах стороною у процесі, поряд із подат­ковою службою як відповідача, вказувалась держава Україна в особі Державного казначейства.

Було би доцільним, щоб у ст. 30 або в спеціальному акті було ви­значено один або кілька органів, які в судах представляють державу Україна, як це зроблено щодо Європейського суду з прав людини, де державу Україна представляє Міністерство юстиції.

Доцільним було би вказати такими органами Міністерство юстиції та Державне казначейство України, а також визначити виключну під­судність спорів, у яких відповідачем виступає держава.

У правовій літературі висловлено думку, яку підтримано і рішення­ми судів про можливість розгляду окремих справ без відповідача. Так, ст. 392 ЦК передбачено, що власник майна може пред’явити позов про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

У разі втрати документа відсутня сторона, що оспорює чи не визнає право власності, а особа, що володіє майном, за певних умов позбавлена можливості отримати дублікат такого документа, відсутність якого зава­жає їй володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на влас­ний розсуд. Висловлено думку, що за відсутності у позивача можливості отримати дублікат правовстановлюючого документа до участі у справі мають притягуватися місцеві органи виконавчої влади як третя особа, а не відповідач, адже вони не оспорюють право позивача і не перебувають з ним у матеріально-правовому спорі. Зроблено висновок, що розгляд справи у таких випадках відбувається у позовному провадженні, проте без відповідача. При цьому позивач має довести неможливість отримання дубліката документа^[171].

У справах можуть брати участь особи, яким законом надано право захищати права, свободи й інтереси інших осіб.

У випадках, якщо у справі бере участь юридична особа, яка перебуває у стадії банкрутства, слід ураховувати положення розділу III Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Якщо господарський суд визнав боржника банкрутом і призначив ліквідатора, то до останнього переходять права керівника юридичної особи — банкрута.

Отже, у справах, які розглядаються у порядку цивільного судочин­ства, належною стороною є юридична особа — банкрут, а ліквідатор є органом, що представляє банкрута в суді. Якщо спір не стосується безпосередньо ліквідатора як фізичної особи, то він не має притя­гатися до участі у справі^[172]. Процесуальна рівність сторін дозволяє як позивачу, так і відповідачу користуватись усім комплексом прав для захисту своїх інтересів у суді, а також наявністю певних про­цесуальних обов’язків, які дають можливість суду впливати на сто­рони для підтримання процесуальної рівноваги. В результаті (та з урахуванням принципів диспозитивності й змагальності) досягається рівність сторін у процесі.

Права і обов’язки сторін прийнято поділяти на загальні та спеціальні.

Загальні — це такі процесуальні права сторін, якими наділено всіх осіб, які беруть участь у справі. Про них йшлося (див. коментар до ст. 27) й у деяких інших статтях.

Спеціальні права сторін вказано у статтях 31, 32, 33 та деяких інших. Так, позивач має право змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а від­повідач має право визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов.

Загальні процесуальні обов’язки сторін переважно зводяться до та­кого. Сторони зобов’язані добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами та дотримуватись встановленого у судовому засіданні порядку, правил, які мають ритуальний характер (звернення до судді «Ваша честь» тощо).

Спеціальні процесуальні обов’язки сторін різні та залежать від кон­кретних процесуальних дій і стадій судового процесу. Так, позивач зобов’язаний вказати низку обов’язкових відомостей у позовній заяві та додати до позовної заяви потрібні документи. Відповідач має довести ті обставини, на які він посилається як на підставу своїх заперечень тощо.

На практиці така класифікація не має принципового значення, проте вона використовується у спеціальній юридичній літературі.

Особливе правове значення для справи мають диспозитивні права сторін — відмова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди, зміна предмета або підстави позовних вимог.

Відмова від позову — диспозитивне право позивача, яке означає, що він відмовився від своєї матеріально-правової вимоги до відповідача, а значить, і від продовження процесу. У разі повної відмови від позову суд відповідно до ч. 3 ст. 174 ЦПК постановляє ухвалу про закриття провадження у справі, що унеможливлює повторне звернення до суду між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих під­став. Однак ця обставина (про закриття провадження) не позбавляє відповідача в цій справі звернення до суду за вирішенням цього спору (ч. 3 ст. 206 ЦПК України)^[173].

Визнання позову — диспозитивне право відповідача, яке означає, що він визнає вимоги позивача до нього. Визнання позову може бути як повним, так і частковим. На відміну від розпорядчої дії позивача про відмову від позову, у разі його визнання процес продовжується і щодо справи виносять рішення.

Сторони можуть укласти мирову угоду на будь-якій стадії процесу, що є важливим диспозитивним правом сторін. Мирова угода — це дво­сторонній договір, спрямований на врегулювання спору шляхом взаємних поступок, який укладається тільки між суб’єктами спірного правовідно- шення (позивач, відповідач, треті особи, які заявили самостійні вимоги на предмет спору).

На відміну від ЦПК 1963 року, ст. 31 Кодексу не містить застере­ження про те, що суд не затверджує мирової угоди сторін, якщо ці дії суперечать закону або порушують чиїсь права або інтереси. По суті це означає, що сторони вільні у розпорядженні своїми диспозитивними пра­вами, а вчинені ними дії з відмови у позові, визнання позову, укладення мирової угоди є обов’язковими для суду.

Предмет спору визначається позовними вимогами, які вказують у по­зовній заяві. Позивач має право протягом часу розгляду справи змінити предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог.

Стаття 4 нового ЦПК Франції вказує, що предмет судового спору визначається взаємними позовними вимогами сторін. Ці вимоги вказу­ють у позовній заяві й у запереченнях проти позову. Далі вказується, що предмет судового спору може бути змінено у процесі розгляду справи, але за умови, що ці зміни мають достатній зв’язок з первісними вимога­ми. Отже, французьке законодавство визнає предметом позову вимоги сторін. Для практичного використання таке розуміння предмета позову простіше і доступніше.

На практиці виникає питання про те, в яких межах може бути змінено предмет позову, наскільки допустимою є заміна одних вимог іншими, не пов’язаними з первісними вимогами. На жаль, ст. 31 Кодексу 2004 р. не встановлює таких меж. Точніше, це питання врегульовано у Франції, де ставиться умова, що зміни предмета спору повинні мати достатній правовий зв’язок з первісними вимогами.

Правильно зауважує Верховний Суд України, що у разі зміни підстав і предмета вимог у процесі розгляду цивільної справи вони вважаються новими вимогами і мають бути оформлені письмовою заявою згідно з пра­вилами, які стосуються форми та змісту позовної заяви^[174]. Ця позиція Верховного Суду, на мою думку, зберігає свою силу і для Кодексу 2004 р. Понад те, відповідач має мати право на відкладення розгляду справи у цьому випадку для підготовки та подання відповідних заперечень і до­казів, що їх підтверджують. У цьому питанні заслуговує на увагу досвід господарських судів. Так, згідно з роз’ясненням Вищого господарського суду у випадку висунення позивачем додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів (п. 8 Роз’яснення від 10.12.96 р. № 02-5/422 «Про судове рішення»)^[175].

Вказівка Верховного Суду України на обов’язковий виклад зміни предмета або підстави позову заслуговує на те, щоб її було занесено безпосередньо до тексту Кодексу (наприклад, як окрему частину ст. 31 Кодексу).

Для потреб практичної діяльності адвоката, а також сторін велике значення має право зміни підстави чи предмета, а також збільшення або зменшення позовних вимог.

Позивач має право збільшити або зменшити позовні вимоги, тоб­то змінити обсяг пред’явлених позивачем матеріально-правових ви­мог. Розмір позовних вимог — це кількісна характеристика позовних вимог (наприклад, виражена у грошовій сумі). Згідно з ч. 3 ст. 80 ЦПК у разі збільшення розміру позовних вимог несплачену суму судового збору належить сплатити до звернення суду із відповідною заявою. Зрозуміло, що за відповідних обставин позивач може просити відстрочити або розстрочити платежі чи навіть звільнити його від спла­ти судового збору. Вживання у тексті статті розділового сполучника «або»^[176] вказує на те, що змінювати можна або тільки підставу позову, або тільки предмет позову. Одночасна заміна і позову, і підстави означає не що інше, як подання іншого позову. Зміна підстави позову — це заміна позивачем конкретних фактів, якими він обґрунтовує свої по­зовні вимоги новими фактами. Зміна предмета позову означає заміну однієї матеріально-правової вимоги іншою або доповнення позивачем первісних вимог новими. Відмова від позову полягає у знятті матері­ально-правових вимог до відповідача. Позивач має право відмовитися від позову повністю або частково.

«Змінювати предмет або підставу позову чи збільшувати розмір по­зовних вимог є диспозитивним правом позивача, яке він може викорис­товувати протягом усього часу розгляду справи. Не має бути великої проблеми у разі зміни позивачем предмета чи підстави позову, оскільки він вправі це зробити лише в межах тих самих матеріально-правових відносин. Нові докази бувають потрібними за одночасної зміни предмета і підстави позову, проте на це позивач права не має, оскільки це є вже іншим позовом, який має заявлятися на загальних підставах. Тому при­ймати до розгляду в уже порушеній цивільній справі уточнення позову, в якому змінюються і предмет, і його підстава, не можна^[177]. Право змі­нити предмет або підставу веде до затягування розгляду справи. Все ж у разі зміни предмета чи підстави або збільшення позовних вимог виникає потреба в одержанні нових доказів. І ЦПК враховує таку можливість у ч. 2 ст. 191 ЦПК, згідно з якою суд оголошує перерву на час, потріб­ний для подання нових доказів.

Слід мати на увазі, що змінами, передбаченими Законом України «Про судоустрій», позивач має право протягом усього часу розгляду справи збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, а відповідач має право визнати позов повністю або частково. Однак тільки до початку розгляду судом справи по суті позивач має право шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову, а відповідач — пред’явити зустрічний позов.

У ст. 31 Кодексу наголошується про те, що кожна із сторін має пра­во вимагати виконання судового рішення в частині, що стосується цієї сторони. Обов’язковість рішень суду є головною засадою судочинства і передбачена ч. 2 п. 9 ст. 129 Конституції України. Частина 4 ст. 31 ЦПК 2004 р. наголошує на конкретному суб’єктивному праві сторони вимагати виконання рішення суду.

Частина 5 ст. 31 прирівнює до сторін заявника та заінтересованих осіб у справах окремого провадження за винятками, встановленими у розді­лі IV Кодексу. Ці винятки визначаються непозовним характером справ, розглянутих у порядку окремого провадження. Так, ці особи не можуть передати справу на розгляд третейського суду, укласти мирову угоду, не зобов’язані відшкодовувати судові витрати, якщо інше не встановлено законом (ч. 5, 7 ст. 235 ЦПК України). У справах окремого провадження немає позову, тому заявники та заінтересовані особи не можуть змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову, визнати позов повністю або частково, пред’явити зустрічний позов^[178].

Стаття 27 ЦПК визначає осіб, які беруть участь у справі, та їх про­цесуальну роль і можливості у процесі, що дозволяє їм реалізувати свої інтереси під час розгляду справи. Статтею, що коментується, визначено зміст, процесуальну форму, умови та порядок виконання дій щодо реа­лізації процесуальних прав.

Статтею 27 ЦПК передбачено право знімати копії з документів, до­лучених до справи. У зв’язку з цим суд зобов’язаний створити умови для реалізації такого права, з чим на практиці виникають труднощі. Якщо щодо реалізації цього права вчиняються перепони, пов’язані не з діями суддів у судовому засіданні, а внаслідок неналежної організації руху — справи поза межами судового засідання, яка створила пере­шкоди до своєчасного розгляду справи, така бездіяльність суду може бути оскаржена.

Окремо слід застерегти, що робити витяги та знімати копії можна тільки з документів, долучених до справи. На практиці буває так, що одна зі сторін надсилає документи поштою або здає їх до канцелярії. Рішення суду про долучення цих документів до справи ще немає. А тому пра­вильно діють ті судді, які дозволяють знімати копії або робити витяги тільки з тих документів, які до справи долучені.

У справі позовного провадження особи, які беруть участь у справі, зобов’язані подати для підтвердження своїх вимог чи заперечень усі наявні у них докази або повідомити про них суд до чи під час попере­днього судового засідання, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться — до початку розгляду справи по суті. Окремі судді неправильно застосовують цю норму, вважаючи, що в усіх випадках по­трібно подати суду всі докази до попереднього слухання справи або до початку розгляду справи по суті. Між тим у статті йдеться про наявні докази, щодо інших доказів, то стороною може бути заявлено про їх забезпечення або витребування.

В ідеальному варіанті справа мала б бути вирішеною у першому ж засіданні, після попереднього судового засідання. Для цього потрібно знати і про наявність доказів, і про їх існування ще на попередньому судовому засіданні або ж до початку розгляду справи по суті, для того щоб суд вказав, які ще докази належить додати до судового засідання. Тобто новий ЦПК орієнтує суди на вирішення справи в одному-двох засіданнях (принцип концентрації процесу, рекомендований Комітетом Міністрів державам — членам Ради Європи і спрямований на вдо­сконалення судової системи)^[179]. У США «змагальна система право­суддя передбачає єдине, концентроване та безперервне провадження у справі в суді»^[180]. Порядок розгляду справ у США, встановлений у цивільному процесі, майже не відрізняється від кримінального про­цесу. Істотні відмінності є тільки на досудових стадіях провадження у справі^[181]. Цивільний процес у США встановлює жорсткі правила подання змагальних паперів (позовної заяви) та подання заперечень у вигляді «клопотання про відхилення позову» або ж оспорювання позову шляхом подання пояснень на позов^[182]. За таких умов надто важливим є зібрання доказів до подання позову до суду й опитування можливих свідків.

В Україні адвокатам доцільно запозичити дещо з американського досвіду щодо збирання доказів і досудової підготовки справ. Тобто принцип концентрації вимагає від адвокатів України зібрати весь мож­ливий доказовий матеріал і подати його на стадії попереднього слухан­ня або до початку слухання справи по суті, якщо попереднє засідання не проводиться. Підготовка має бути такою, щоб суду було досить одного засідання для ухвалення рішення.

Частина 3 ст. 27 ЦПК встановлює обов'язок добросовісно здійсню­вати свої права та обов'язки. Суд має вимагати від осіб, які беруть участь у справі, щоб вони добросовісно користувалися своїми процесу­альними правами та належно виконували обов'язки. Слід зауважити, що судді недостатньо «озброєні» законом для забезпечення такої функ­ції. Вважаю, що суддя повинен мати право безпосередньо накладати штраф на порушників процесу, аж до арешту в межах п'яти діб. Такі пропозиції, на жаль, не знаходять підтримки ні у науковців, ні у за­конодавчої влади.

У Сімейному кодексі України передбачено, що думка дитини під час вирішення питань, що стосуються її життя, враховується судом. Відповідно до ст. 6 Європейської конвенції про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) суд надає дитині можливість висловити свою думку і приділяє цій думці належну увагу. У ч. 2 ст. 171 СК перераховано категорії спорів між батьками щодо дитини, під час розгляду яких має бути вислухана її думка. Це спори про виховання дитини, визначення (зміна) місця її проживання, про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також щодо управління майном дитини. Дитина може бути вислухана й під час розгляду інших спорів, які стосуються її інтересів. Вислухати (за­слухати) дитину й урахувати її думку — це різні речі. Думка дитини має бути вислухана з повагою і врахована настільки, наскільки це відповідає її найвищим інтересам^[183].

Викликає сумнів у правильності позиції ст. 27¹ ЦПК щодо покла­дання на малолітню дитину, яка не набула цивільної процесуальної дієздатності, процесуальних обов’язків. Неможливо для малолітньої дитини, якій виповнився рік, самостійно реалізувати права, передба­чені ст. 27 ЦПК. Очевидно, було би достатнім указати, що дитина має бути вислухана судом і її думку має бути враховано під час ухвалення рішення. Малолітня дитина — це і немовля, і дитина трирічного віку, які не можуть скористатися за своїм фізіологічним рівнем розвитку тими процесуальними правами, які передбачає ст. 27 ЦПК та стаття, що коментується. Зі слів професора 3. Ромовської, ст. 27¹ ЦПК — це спотворений варіант ст. 171 СК.

Стаття 12 Конвенції про права дитини передбачає таке:

1. Держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що стосуються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

2. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість бути за­слуханою під час будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відпо­відний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами на­ціонального законодавства. Суб’єкти цивільного процесуального права мають цивільну процесуальну правоздатність і дієздатність у зв’язку з потребою захисту належних їм прав та інтересів.

Наявність цивільної процесуальної правоздатності є загальною підставою для участі у цивільному процесі. Вона визнається за всіма фізичними особами. Що стосується комерційних і некомерційних орга­нізацій, інших утворень, то за ними цивільна правоздатність визнається у випадку, якщо вони мають права юридичної особи.

Правовий статус суб’єктів цивільного процесу пов’язується з на­явністю цивільної процесуальної дієздатності. Цивільна процесуальна дієздатність належить громадянам, які досягли повноліття (18 років), і організаціям.

Цивільною процесуальною дієздатністю визнається здатність особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов’язки в суді, якою наділені фізичні особи, які досягли повноліття, а також юридичні особи.

У ст. 18 СК передбачено, що кожен учасник сімейних відносин, який досяг чотирнадцяти років, має право на безпосереднє звернення до суду за захистом свого права або інтересу. Автор Сімейного кодек­су 3. Ромовська вважає, що основною новелою цієї статті є надання дитині, якій виповнилося чотирнадцять років, цивільної процесуальної дієздатності. Така дитина має право самостійно подати позовну заяву на захист свого права або інтересу, зокрема позовну заяву про розі­рвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним, визнання батьківства, стягнення аліментів, скасування усиновлення чи визнання усиновлення недійсним. Така дитина має й усі процесуальні права позивача у про­цесі. Вона може бути і відповідачем (наприклад, у справі про визнання батьківства чи стягнення аліментів). Дитина, якій виповнилося чотир­надцять років, може сама звернутися до суду з заявою про надання їй права на шлюб (ст. 23 CK)^[184].

Вимоги норм CK ч. 2 статті, що коментується, передбачають, що осо­би віком від 14 до 18 років, а також особи, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть особисто здійснювати цивільні процесуальні права та виконувати свої обов'язки в суді у справах, що виникають з відносин, у яких вони особисто беруть участь, якщо інше не встановлено законом. Суд може залучити до участі в таких справах законного представника неповнолітньої особи або особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст. 39 ЦПК). У цьому випадку законодавець враховує, що неповно­літні особи й особи, дієздатність яких обмежена, не мають достатнього життєвого досвіду і не завжди можуть повною мірою оцінити ситуацію, що склалася у цивільній справі. Малолітніх осіб (віком до 14 років), а також недієздатних осіб представляють у суді законні представники.

У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повно­ліття, вона набуває цивільної процесуальної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Набута повна дієздатність зберігається (ч. 2 ст. 34 ЦК України) й у випадку припинення шлюбу (якщо тільки це не пов'язано з протиправною поведінкою неповнолітньої особи). Цивільної процесуальної дієздатності набуває також неповнолітня особа, якій у порядку, встановленому цим Кодексом, надано повну цивільну дієздатність.

Відповідно до ст. 35 ЦК України суд може надати повну цивільну дієздатність фізичній особі, яка працює за трудовим договором. У разі припинення трудового договору надана цій особі повна цивільна дієздат­ність зберігається. Повна цивільна дієздатність може бути надана також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини. У літера­турі звертається увага на те, що «повна цивільна дієздатність надається не лише судом, а й органом опіки та піклування» (ст. 35 ЦК). У зв'язку з цим виникає питання: чому законодавець не наділяє цивільною про­цесуальною дієздатністю осіб, яким повну цивільну дієздатність надано органом опіки та піклування, адже наслідки отримання повної цивільної дієздатності однакові для всіх неповнолітніх осіб, незалежно від того, хто їм таку дієздатність надавав»^[185]. Маємо невдале формулювання за­кону, в результаті якого утворилася прогалина у ЦПК. Отже, особа, якій повна цивільна дієздатність надана органом опіки та піклування, може укласти договір, але не може звернутися до суду за захистом свого порушеного права, за буквальним тлумаченням цієї норми.

У літературі з посиланням на ч. 1 ст. 40 стверджується, що норми інституту емансипації, тобто набуття повної цивільної та цивільної про­цесуальної дієздатності до досягнення повноліття (ч. 3 ст. 29 ЦПК, ст. 34, 35 ЦК), мають обмежений характер у частині представництва в суді. Згідно з ч. 1 ст. 40 ЦПК представником у суді може бути дієздатна особа, яка досягла 18 років^[186]. Формально правильно. А по суті — по­милка законодавця. У результаті неповнолітня мати, яка досягла повної цивільної дієздатності (якщо бути послідовним), не може бути законним представником своєї малолітньої дитини, оскільки їй не виповнилося 18 років, якщо розуміти цю норму буквально. Таким чином, з повнова­жень цивільної процесуальної дієздатності (ст. 29 ЦПК) ніби виокремлю­ється право представництва. У цьому випадку потрібно, на мою думку, надавати перевагу ст. 29 ЦПК і визнавати за неповнолітньою дитиною право представництва.

Професор З. В. Ромовська наголошує на тому, що особа, яка має пов­ну цивільну дієздатність, повинна мати можливість звернутися до суду за захистом свого права або інтересу. Повна цивільна дієздатність невіддільна від процесуальної дієздатності. Набуття повної цивільної дієздатності неповнолітнім усуває перепони на шляху повної соціальної активності. Водночас неповнолітній стає самостійним суб’єктом ризику та відповідальності, втрачаючи можливість часткового перенесення їх на плечі батьків, піклувальника^[187]. На наш погляд, саме таку позицію мають займати суди.

Згідно зі ст. 74 Закону України «Про міжнародне приватне право» цивільна процесуальна дієздатність іноземних осіб в Україні визначається за правом України. Від іноземної юридичної особи суд вимагає подання документа, що підтвердив би її правосуб’єктність (витяг з торговельного реєстру тощо).

Адвокат, інша особа, яка надає правову допомогу іноземцю, мають потурбуватися про належне оформлення довіреності на право представ­ництва іноземця та відповідну легалізацію цих документів у встановлених законом або міжнародним договором випадках.

У цьому випадку ст. 27¹ не враховує вимогу щодо інтелектуального розвитку дитини, тобто такої дитини, яка здатна сформулювати власні погляди. Тому в разі застосування статті, що коментується, слід зва­жати на здатність дитини сформулювати власні погляди як критерій, що враховується судом.

Не завжди як позивач або відповідач виступає тільки одна особа. Відповідно до ст. 32 Кодексу позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до відповідачів.

Одночасну участь у цивільному процесі на стороні позивача або від­повідача або на обох сторонах кількох осіб називають процесуальною співучастю.

Сторін у цивільному процесі завжди дві — позивач і відповідач. Цю позицію поставлено під сумнів судовою практикою, яка почала визна­вати можливість розгляду справи за наявності тільки позивача. Кількість осіб, які беруть участь на обох сторонах, значення немає. Співучасників називають або співпозивачами (якщо вони виступають на стороні по­зивача), або співвідповідачами (на стороні відповідача).

Щодо процесуального права класифікація проводиться за двома підставами.

За процесуально-правовим критерієм визначають три види співучасті:

— активну співучасть — кілька співпозивачів виступають проти одного відповідача;

— пасивну співучасть — один позивач виступає проти кількох співвідповідачів;

— змішану співучасть — кілька співпозивачів виступають проти кількох співвідповідачів^[188].

«Від співучасті на стороні відповідача слід відрізняти участь у справі другого відповідача та додаткового відповідача. Участь у справі другого відповідача може бути, наприклад, тоді, коли суд у разі незгоди позивача на заміну неналежного відповідача притягає належного як другого від­повідача. У цьому разі відповідачі не пов’язані загальним матеріально- правовим обов’язком як співвідповідачі^[189].

Під час підготовки позовної заяви потрібно чітко вказувати, як хто притягається та чи інша особа: відповідач, співвідповідач, другий відпо­відач. Це не лише елемент правової культури того, хто складає позовну заяву, а й вимога процесуального закону.

За матеріально-правовим критерієм виділяють:

— обов’язкову (необхідну) співучасть;

— необов’язкову (факультативну) співучасть.

Обов’язкова співучасть не залежить від розсуду суду (дискреції), позивача або відповідача, а цілком визначається приписами закону і характером спільного суб’єктивного правовідношення, як правило, їх багатосуб’єктним складом.

У випадку обов’язкової співучасті розгляд справи за відсутності хоча б одного із співучасників є неможливим. Наприклад, у справі про поділ спадщини суд має притягнути до участі у справі всіх спадкоємців, які прийняли спадщину.

Факультативна (необов’язкова) співучасть — це така співучасть, яку допускає суд на свій розсуд. Наприклад, при солідарному обов’язку боржників кредитор вправі вимагати виконання як від усіх боржників разом, так і від будь-якого з них, зокрема, як повністю, так і частини боргу. Отже, за факультативної співучасті характер спільного матері­ального правовідношення дозволяє розглянути справу щодо будь-якого із суб’єктів у окремому процесі.

На відміну від ст. 104 ЦПК 1963 року в ст. 32 ЦПК чітко визначено, в яких випадках допускається процесуальна співучасть:

а) предметом спору є спільні права чи обов’язки кількох позивачів або відповідачів;

б) права і обов’язки співучасників виникли з однієї підстави;

в) предметом спору є однорідні права та обов’язки.

За Кодексом 1963 року суддя мав право постановити ухвалу про об’єднання в одне провадження кількох однорідних вимог за позовами одного й того самого позивача до того ж самого відповідача чи до різ­них відповідачів або за позовами різних позивачів до одного й того ж відповідача. Стаття 32 ЦПК, на мою думку, відкриває перед позивача­ми, предметом спору яких є однорідні права і обов’язки, можливість подання таких однорідних вимог, сформулювавши їх в одній на всіх позовній заяві.

Кожен з учасників відносно іншої сторони виступає самостійно. Ко­жен із співучасників може мати свого представника або всі вони можуть доручити ведення справи одному із співучасників, якщо він має повну цивільну процесуальну дієздатність.

Правове становище учасників процесу має велике практичне значен­ня. Від того, в якій якості виступають особи у судовій справі, залежить обсяг їхніх процесуальних прав, а також юридичні наслідки вирішення спору. За ст. 4 ЦПК 1964 р. усяка заінтересована особа вправі в по­рядку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом пору­шеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. ЦПК 2004 р. визначився чіткіше: «Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів». В. І. Тертишніков вказує, що «можливість особистого звернення за­лежить від наявності у того, хто звертається, цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності»^[190]. «Відповідно до ст. 111 ЦПК права й охоронювані законом інтереси недієздатних громадян захищають їхні батьки, усиновителі, опікуни або піклувальники, які представляють у суд документи, що посвідчують їх повноваження (ухв. СКЦС ВСУ від 10.01.79)»^[191].

На етапі відбору учасників процесу нерідко допускають помилки. Один із найпростіших випадків — коли спір йде про певне майно, яке перебуває на зберіганні в іншої особи. В таких випадках слід вирішува­ти питання про притягнення до участі у справі як власника майна, так і особу, на зберіганні якої майно перебуває.

Приклад. Ф. звернувся з проханням до адвоката скласти по­зовну заяву і повідомив, що звернувся до підприємства з ремонту квартир. Але ремонт виконано неякісно. Не з’ясовуючи подробиць, адвокат підготував заяву, де притягнув як відповідача підприєм­ство М. Тільки у судовому засіданні з’ясувалося, що Ф. договору на ремонт з підприємством не укладав, а домовився з працівниками цього підприємства про ремонт у приватному порядку. За таких обставин підприємство не несе відповідальності за проведений ремонт. Іронічний коментар судді про неякісну підготовку справи адвокатом не забарився.

Отже, в цивільному процесі адвокат починає аналіз із змісту спірного правовідношення, визначає предмет спору, з’ясовує обставини, через які виник спір, встановлює конкретних носіїв прав і обов’язків та виявляє їхній правовий інтерес. Учасники правовідносин і є сторонами, між якими вирішується цивільно-правовий спір.

Судовий процес відбувається за участю позивача і відповідача. Вони в повному обсязі користуються процесуальними правами. Саме на них поширюється чинність судового рішення. «Вони є головними учасниками позовного провадження»^[192]. Позов може бути пред’явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожний із позивачів або відповідачів виступає у процесі самостійно. «Процесу­альну співучасть розуміють як синхронність вимог кількох позивачів: вони не мають бути такими, що взаємно виключають один одного. Те саме стосується співвідповідачів. І ті, й інші, діючи самостійно, мають допомагати один одному, їхні інтереси не мають взаємно суперечити один одному. Можливо, доцільніше розуміти процесуальну співучасть ширше, без урахування того, що інтереси відповідачів або позивачів не суперечать один одному»^[193].

Варто пам’ятати, що кожен із позивачів або відповідачів по від­ношенню до другої сторони виступає у процесі самостійно, що на практиці дає можливість адвокату продовжувати захист інтересів клієнта незалежно від позиції інших учасників процесу. «Видавни­цтво пред’явило позов до А. і Б. про стягнення авансу за авторським договором на укладення підручника. На думку видавництва, рукопис було здано із запізненням строків на його виправлення, якість руко­пису незадовільна. Автор А. у стадії підготовки справи до слухання під час опитування на прийомі в судді позов визнавав і погодився повернути аванс. Автор Б. обидві підстави відхиляв. Адвокат, який представляв його інтереси, продовжував ведення справи. В результаті судового слідства було встановлено, що строки здачі рукопису після виправлення точно не було встановлено, а недоброякісність рукопису за відсутності недобросовісності автора не давала підстав для стяг­нення авансу. Суд відмовив у позові, а визнання позову автором А. не було прийнято судом»^[194].

В. І. Тертишніков визначає співучасть як «обумовлену матері­альним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивіль­ному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов'язку»^[195]. Закон не встановлює підстав співучасті, тобто вимога наявності загального права або загального обов'язку не вимагається законом. На практиці це веде до певної плутанини, й адвокати не за­вжди враховують різницю між відповідачами та співучасниками. Слід виходити з таких правил: для обов'язкової співучасті потрібна наявність спільного права або спільного обов'язку суб'єктів спірного правовідношення, а для факультативної співучасті — однорідність вимог або заперечень.

«Обов'язкова співучасть можлива в тому разі, якщо характер спірного правовідношення такий, що питання про права і обов'язки одного із суб'єктів неможливо вирішити без притягнення до справи інших суб'єктів цього відношення»^[196]. Вдалим прикладом такої спів­участі є пред'явлення вимог про виселення з державної квартири, яке неможливо вирішити без притягнення до справи всіх повнолітніх членів сім'ї.

В. І. Тертишніков наголошує, що слід відрізняти участь у справі другого відповідача та додаткового відповідача. Це буває тоді, коли суд за незгоди позивача на заміну неналежного відповідача (див. ст. 105 ЦПК 1964 р.) притягає належного відповідача. У цьому разі відповіда­чі не пов'язані загальним матеріально-правовим обов'язком. Особливим випадком є зв'язок відповідача з додатковим відповідачем — коли в неповнолітнього віком від 15 до 18 років немає майна чи заробітку, достатнього для відшкодування заподіяної шкоди. За цих обставин суд притягає батьків як додаткових відповідачів^[197].

Є й інші ситуації. Наприклад, у випадках, коли без судового засідан­ня важко або неможливо встановити, хто з відповідачів — перевізник чи відправник — винен у нестачі або пошкодженні вантажу. В результаті аналізу обставин справи і представлених доказів винну сторону визначає суд. Отже, шкода може бути спричинена спільними діями відповідачів, і тоді суд може встановити солідарну відповідальність, або ж вина однієї особи виключає відповідальність другої особи, як у випадку з відправ­ником і перевізником^[198].

Приклад. Подружжя Н. спільно володіли автомобілем. Дружина C., керуючи авто, зіткнулася з іншим автомобілем, яким керував 3. За ви­сновком спеціалістів, винним, виявився 3. Того ж дня, через годину після аварії, за кермо пересів чоловік H., в якого врізалась автомашина Ш., якого також було визнано винним у ДТП. Страхова компанія В. виплатила подружжю Н. страхову винагороду й у порядку регресу звернулася до 3. та Ш. У цьому випадку кожен з відповідачів ніс само­стійну відповідальність, але суд погодився, що вимоги слід об’єднати, оскільки доцільно розглядати справу в такий спосіб, щоб чітко відді­лити ступінь пошкоджень, допущений кожним із заподіювачів шкоди^[199]. Позов було задоволено.