Процесуальні юридичні факти: поняття, зміст, ознаки

Призначенням процесуальних юридичних фактів є приведення в дію норм цивільного процесуального права, що необхідно для функціонування цивільної процесуальної форми, в якій реалізу­ється право заінтересованої особи на судовий захист.

У філософії фактом називається «поняття, яке фіксує реальну подію або наслідок діяльності і вживається для характеристики особливого типу емпіричного знання, що містить у своєму змісті сліди семантичного впливу вихідних емпіричних узагальнень»^[453]. Факт може мати прояв у вигляді:

«1) явища або події, що насправді мали місце в реальній дійсності;

2) знання, достовірність якого не викликає сумніву;

3) судження або висловлення, що мають значення істини і в про­цесах пізнання та мислення виступають підставами для ви­знання істинності інших суджень або висловлювань, входячи до складу процедур доведення та логічного доказу»^[454].

Категорія юридичних фактів виникла у зв’язку із наявністю практичної потреби «охопити єдиним поняттям досить різноманіт­ні передумови виникнення та перетворення конкретних правових взаємовідносин між людьми, тобто у безпосередньому взаємозв’яз­ку з формуванням та розвитком правових відносин»^[455]. Норма права закріплює загальну модель поведінки, як єдину можливу, так і варіативну, коли відповідним суб’єктам надається вибір між певними діями.

Як вірно зауважує О. Г. Мельник, «загальне правило, сфор­мульоване у нормі під умовою «якщо», стає правилом поведінки конкретних індивідів, які отримали статус суб’єктів правового від­ношення, а не звичайних учасників соціальних зв’язків. Саме ж відношення надається цим суб’єктам у вигляді правових можливо­стей, які відрізняються від можливостей неправового характеру тим, що знаходяться під юрисдикцією держави»^[457]. Юридичні факти забезпечують дію норм права у конкретних правовідносинах щодо конкретних суб’єктів, переводять загальні абстракті приписи пра­вової норми у стан їх безпосередньої реалізації. Модель правовідно­син, що описана у нормі права і може бути реалізована на практиці необмежену кількість разів, перетворюється у реальні правовідно­сини завдяки юридичним фактам.

Що стосується процесуальних юридичних фактів, у науці ци­вільного процесуального права було вироблено дещо різні підходи до пояснення їх сутності.

В. В. Ярков дає їм таку характеристику: «це реальні життєві об­ставини; закріплені в нормах права; є достовірними чи можуть бути дефектними, в тому числі й судовими помилками; породжують конкретні правові наслідки з урахуванням диспозитивного харак-

Роль процесуальних юридичних фактів у механізмі доказування теру процесуальних прав; пізнання і фіксація здійснені у відповід­ній правовій формі»^[458].

М. О. Іванова описує властивості юридичних фактів у цивільно­му процесуальному праві так: «це конкретна життєва обставина, що виражена назовні та реально існує певний період часу; це обста­вина, передбачена нормою цивільного процесуального права, котра визначає юридичні властивості цієї обставини; юридичний факт мі­стить інформацію про певний стан виду суспільних відносин; на­явність цих обставин, опосередкована волевиявленням хоча б одно­го із встановлених суб’єктів, породжує певні правові наслідки»^[459].

На думку С. В. Кімчинської, процесуальний юридичний факт — «конкретна життєва обставина, змодельована в нормі цивільного процесуального права, яка призводить до виникнення, зміни чи припинення цивільних процесуальних правовідносин з дотриман­ням завдань цивільного судочинства»^[460].

О. Г. Братель спершу пропонував розуміти досліджуване явище як «певні життєві обставини, дії або бездіяльність суб’єктів цивіль­ного процесу, які призводять до процедурних наслідків та з якими норми права пов’язують виникнення, зміну або припинення ци­вільних процесуальних правовідносин»^[461]. Однак пізніше учений уточнив свою позицію, обґрунтувавши, що процесуальний юридич­ний факт — це «обумовлені життєвими обставинами, емоційно-по- ведінковими проявами чи нормативно-правовими приписами дії чи бездіяльність суб’єктів цивільного процесу (інших осіб, що присутні в залі судового засідання), що призводять до процедурних наслід­ків і з якими норми цивільного процесуального права пов’язують виникнення, зміну, припинення і належне функціонування ци­вільних процесуальних правовідносин»^[462].

Не погоджуючись з тим, що процесуальний юридичний факт по­роджується життєвими обставинами, М. А. Рожкова вважає ним «реальну дію (бездіяльність) учасника судового процесу, з правовою моделлю якої процесуальне право пов’язує певні процедурні на- слідки та фактичне здійснення якої тягне відповідні наслідки сто­совно елементарних процесуальних відношень чи складних проце­суальних відносин»^[463].

Як вбачається із наведених точок зору, процесуальні юридичні факти, як і численні інші категорії цивільного процесуального права, мають відмінності у доктринальних тлумаченнях. А тому для з’ясування їх сутності слід встановити, що саме відноситься до них, обставини чи дії (бездіяльність), які наслідки здатні бути по­родженими під їх впливом, які види процесуальних юридичних фактів існують у цивільному процесі та механізмі доказування. Це дозволить сформувати підсумкове знання про сутність процесуаль­них юридичних фактів та їх вплив на механізм доказування.

Якщо спиратися на розуміння юридичного факту як певних життєвих обставин, ними можна назвати умови, сформовані під впливом того чи іншого явища, події або їх сукупності. Події, при­родні та інші явища (воєнні дії, стихійні лиха, суспільні заворушен­ня, епідемії, пожежі, транспортні пригоди тощо) породжують появу обставин, утворюють умови, які починають існувати у реальній дій­сності та, будучи передбаченими у нормі права, здійснюють вплив на виникнення, зміну або припинення правовідносин. Різного роду події впливають на реальну дійсність та життєдіяльність людей у цілому, проте одна і та ж подія може по-різному позначитися на кожних окремих правовідносинах чи не вплинути на них взагалі. Для сфери процесуально-правового регулювання важливим є не настання події, яка призвела до формування якихось обставин, а ті фактичні дії, що вчинюються відповідною особою у зв’язку з цією подією. Подія може слугувати передумовою для подальших дій, однак самостійного юридичного значення вона не має.

На розвиток зазначеної тези можна навести позицію таджицько­го ученого С. Ш. Болтуєва: «події, що відбуваються як натурально- природнє явище, безсумнівно мають об’єктивний характер. І на перший погляд може здатися, що їх поява в орбіті діяльності суб’єк­тів правовідносин не залежить від їх волі та волевиявлення, події відбуваються без будь-якого втручання людини у природні законо­мірності. Однак вони набувають юридичного значення лише в тому випадку, коли конкретні суб’єкти правовідносин пов’язують своє ді­яння (дію чи бездіяльність) з цими подіями»^[464].

До висновку, що події як такі байдужі праву, дійшли і українсь­кі вчені О. В. Батанов та Н. В. Бровченко. На їх переконання, «події набувають правового значення в результаті застосування правової норми, тобто здійснення юридичних дій (вольових і свідомих), у ре­зультаті яких вони набувають тієї чи іншої ролі в правовому регу­люванні»^[465]. Схожу думку висловлює О. Г. Братель, відзначаючи, що «юридичні факти-події як обставини, незалежні від волі людини, не можуть розглядатися як самостійні процесуальні юридичні факти: події набувають значення тільки в поєднанні з процесуаль­ними діями, а отже не мають ознак самостійних процесуальних фактів, які здатні спричиняти настання процесуальних наслід- ків»^[466].

Вже стало класичним обґрунтування віднесення подій до складу процесуальних юридичних фактів тим, що «така подія як смерть позивача чи відповідача є тією обставиною, яка тягне зупинення чи закриття провадження у справі, процесуальне правонаступницт- во»^[467]. Дійсно, якщо правовідносини у справі не допускають право- наступництва, вони припиняються внаслідок смерті фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, яка була стороною у справі. Однак ці та інші події не можуть породжувати процедурні наслідки авто­матично, в силу самого їх настання: цивільні процесуальні право­відносини припиняються не з моменту смерті або оголошення по­мерлою фізичної особи чи ліквідації юридичної особи, яка були сто­роною у справі, а з моменту винесення ухвали суду про закриття провадження у справі^[468]. Цьому передує дія заінтересованої особи з подання заяви про закриття провадження у справі, обґрунтована відповідною подією. Тобто, події набувають значення для цивільно­го процесу лише тоді, коли відповідний суб’єкт пов’язує з ними свою діяльність.

Інший різновид обставин, який прийнято вважати підставою ви­никнення, зміни та припинення цивільних процесуальних право- відносин, це юридичний стан — явище, яке виникає незалежно від волевиявлення особи і триває протягом певного періоду часу. Юри­дичний стан тлумачиться у доктрині як «не вольове явище дійсно­сті, що триває впродовж певного часового періоду та здатне «нако­пичувати» з часом ознаки, сукупність яких робить можливим та не­обхідним правове регулювання відносин, спричинених тим чи іншим станом»^[469]; «встановлені нормами права чи передбачені в правових моделях юридично значимі властивості або система вла­стивостей людини, які у певний момент чи період часу обумовлю­ють виникнення та/або вирішення чи можливість виникнення та/або зміни правової ситуації»^[470].

У цивільному судочинстві до юридичних станів відносяться, зо­крема, перебування учасника справи на альтернативній (невій­ськовій) службі не за місцем проживання або на строковій військо­вій службі; захворювання учасника справи, що виключає можли­вість явки до суду протягом тривалого часу; перебування учасника справи у довгостроковому службовому відрядженні. Ці юридичні стани можуть впливати на хід судового розгляду справи, проте ухвала про зупинення провадження у справі виноситься тільки тоді, коли в розпорядження суду будуть надані документи, які підт­верджують неможливість явки особи до суду через захворювання, перебування на військовій службі чи у відрядженні. Тобто, лише фактичні дії з подання відповідних доказів можуть пов’язати юри­дичний стан із настанням певних процедурних наслідків.

Як і події, юридичні стани не здатні самостійно впливати на цивільні процесуальні правовідносини. Варто підтримати думку, що «факти, які позбавлені вольової складової та знаходяться за межами контролю сторони правовідносин, слід розглядати як пе­редумови виникнення певних правових наслідків»^[471]. Події та стани набувають значення для цивільного процесу лише у взає­мозв’язку з діями, які вчинює відповідний суб’єкт на основі цих подій чи станів. Вони слугують підґрунтям для вчинення заінте­ресованими особами відповідних процесуальних дій, однак проце­суальними юридичними фактами є не події чи стани, а виражена назовні діяльність.

Процесуальні юридичні факти мають ряд ознак, сукупність яких дозволяє глибше осягнути їх сутність. До характерних рис процесуальних юридичних фактів належать:

1) соціальна змістовність. Процесуальними юридичними факта­ми можуть бути лише ті дії, що пов’язані з інтересами правосуддя та мають відношення до прав, обов’язків та інтересів учасників су­дового процесу, повноважень суду у цивільному судочинстві. Від­сутність зв’язку із соціальною дійсністю, відсутність значимості для певних правовідносин означає неналежність дії до юридичних фак­тів. Соціально-змістовний аспект процесуальних юридичних фак­тів полягає в тому, що їх призначенням є приведення в дію норм цивільного процесуального права, що необхідно для функціонуван­ня цивільної процесуальної форми, в якій відбувається доказуван­ня. У механізмі доказування цивільні процесуальні юридичні факти забезпечують перехід від законодавчо закріпленої можливо­сті здійснення доказової діяльності у справі до реального здійснен­ня процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків суб’єктів доказування, що має безпосередній вплив на ефективність судового захисту прав, свобод та інтересів;

2) об’єктивованість, зовнішній вираз. Почуття, емоції, думки особи не відносяться до юридичних фактів, оскільки не здатні само­стійно впливати на правовідносини, учасником яких є ця особа. Зо­крема, намір подати доказ, заяву про витребування чи забезпечен­ня доказів не утворює цивільний процесуальний юридичний факт. Ним є лише конкретна виражена назовні діяльність, яка виступає результатом волевиявлення відповідного суб’єкта і виявляється у його фактичній поведінці;

3) нормативність. До процесуальних юридичних фактів відно­сяться лише ті дії, правові моделі яких згадуються у процесуально­му законі безпосередньо або виводиться з його положень. Правові моделі дій здебільшого передбачаються у процесуальному законі безпосередньо, як і правові моделі деяких видів бездіяльності — не­подання витребуваних судом письмових чи речових доказів; ухи­лення учасника справи від подання експертам необхідних матеріа­лів тощо. Процесуальні юридичні факти можуть також утворювати­ся внаслідок не вчинення передбачених законом дій або вчинення дій всупереч приписам норм цивільного процесуального права;

4) конкретність, індивідуальність. Процесуальний закон визна­чає перелік дій, які можуть вчинюватися в процесі доказування у цивільному судочинстві, та коло осіб, яким надане право вчинюва­ти такі дії, або на яких покладено тягар їх вчинення, або які мають повноваження на їх вчинення. Будучи передбаченими у процесу­альній нормі у вигляді правової моделі, за умови їх здійснення ці дії стають конкретними, набувають індивідуального характеру. Процесуальна бездіяльність також є конкретною, оскільки вихо­дить від певного суб’єкта, має спрямованість і зміст у вигляді утри­мання від вчинення конкретної дії, сукупності дій, а в окремих ви­падках і всього комплексу дій, передбачених цивільним процесу­альним законом для цього суб’єкта^[472];

5) здатність породжувати передбачені законом наслідки. Будь- який процесуальний юридичний факт слугує причиною настання певних наслідків, однак їх виникнення не є обов’язковим та неми­нучим. В. В. Ярков пов’язує цю особливість з диспозитивним харак­тером процесуальних прав. Учений відмічає, що «у багатьох випад­ках учасник процесу сам вирішує, вчиняти йому відповідну дію чи ні; сторона сама визначає, чи оскаржувати процесуальний акт, чи виступати з тим чи іншим клопотанням»^[473]. Дійсно, змагальні заса­ди цивільного судочинства зумовлюють для кожного учасника справи самостійне формування власної процесуальної діяльності, виявлення в ній ініціативи чи не здійснення її. Тому смислова кон­струкція «вчинення дії породжує наслідок, не вчинення дії не по­роджує наслідок» є до певної міри вірною. Наприклад, факт перебу­вання учасника справи у довгостроковому службовому відрядженні породить процесуальний наслідок у вигляді зупинення проваджен­ня у справі (п. 3 ч. 1 ст. 252 ЦПК) тільки тоді, коли ця особа надасть суду належне підтвердження неможливості явки до суду через зна­ходження в іншій місцевості. За відсутності відповідних документів як доказів направлення особи у відрядження і тривалості цього від­рядження провадження у справі зупинене не буде. Однак при зве­денні настання наслідків виключно до вчинення чи не вчинення дії не враховано ту обставину, що дія, вчинена заінтересованою осо­бою в межах реалізації її процесуальних прав, не завжди має своїм наслідком процедурний результат, передбачений законом. Зокре­ма, подання заяви про забезпечення доказів може призвести як до їх забезпечення, якщо вимога заявника буде визнана обґрунтова­ною, так і до відмови у їх забезпеченні, коли суд дійде висновку, що докази є неналежними до справи або подання цих доказів не стане утрудненим чи неможливим без їх забезпечення. Тому ознакою процесуальних юридичних фактів є не виклик передбачених зако­ном процедурних наслідків, а здатність їх породжувати, яка зале­жить не тільки від реалізації особою своїх процесуальних прав, а й від конкретних обставин справи.

Як згадувалося вище, процесуальні юридичні факти здійснюють усі форми впливу на цивільні процесуальні правовідносини. Це безпосередньо позначається на функціонуванні механізму доказу­вання, дія якого починається у момент виникнення цивільних про­цесуальних правовідносин, розвивається по мірі їх розвитку, транс­формується внаслідок їх зміни та завершується у зв’язку з їх припи­ненням. Процесуальні юридичні факти забезпечують рух процесу по справі до досягнення завдань цивільного судочинства. Саме за­вдяки ним здійснюється перехід від наданої законом можливості здійснювати доказову діяльність до реалізації процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків суб’єктів доказування, здій­снення повноважень суду. Існує декілька видів процесуальних юридичних фактів, характеристика яких дозволить осягнути спе­цифіку їх впливу на механізм доказування.

6.2.