Принцип вільної оцінки доказів

Процес доказування одержує своє логічне завершення в оцінці доказів, результати якої стають фундаментом судового рішення. Принцип вільної оцінки доказів сформульований у ст. 89 ЦПК, від­повідно до якої суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконан­ням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпо­середньому дослідженні наявних у справі доказів.

Оцінка доказів — правовий інструмент, який дозволяє зробити висновки щодо здійсненого у справі доказування, підвести підсу­мок всього доказового матеріалу у співвідношенні кожної обстави­ни, яка має значення для справи, із поданими та дослідженими щодо неї доказами, та визначити, які обставини справи є встанов­леними. У сприйнятті сутності оцінки доказів наукова спільнота висловила три точки зору:

1) це діяльність мислення^[419];

2) це процесуальна діяльність^[420];

3) це одночасно розумова та процесуальна діяльність^[421].

Щоб визначити природу цієї діяльності та охарактеризувати принцип вільної оцінки доказів, необхідно проаналізувати, в чому полягає така оцінка і який зміст має внутрішнє переконання суду, покладене в її основу.

Процесуальний закон не розкриває поняття внутрішнього пере­конання суду, а лише визначає базис, на якому це переконання має ґрунтуватися, — всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослід­ження доказів у справі. Як слушно зазначає В. Я. Марчак, «процес формування внутрішнього переконання судді пов’язаний із безпе­рервними усуненнями сумнівів, які виникають при розгляді спра­ви»^[422]. Це твердження можна доповнити думкою Е. М. Мурадьян, що «переконання є продуктом критичного дослідження і приходить як результат подолання сумнівів»^[423]. Внутрішнє переконання суду не існує заздалегідь, а формується поступово протягом всього роз­гляду справи на основі дослідження доказів. Вивчаючи кожен доказ окремо та аналізуючи весь доказовий матеріал у його взає­мозв’язку, суддя відтворює обставини, які мають значення для справи, крізь призму їх доведеності^[424].

Внутрішнє переконання суду часто визначається як власне став­лення судді до своїх знань, рішень, дій, як тверде переконання, що ґрунтується на доскональному та кропіткому дослідженні всіх дока­зів у їх сукупності^[425]. «Це не несвідоме враження від «театральної гри сторін», яке не піддається контролю, а впевненість у правиль­ності правових висновків, які складають основу судового рішен- ня»^[426]. Ці твердження в цілому вірні, однак вони створюють розу­міння внутрішнього переконання суду в дуже загальному вигляді.

Згідно з баченням В. С. Анохіна, внутрішнє переконання — це «той ступінь ймовірності, за якого розважлива людина вважає, що факт, який доказується, є достовірним»^[427]. У цьому формулюванні не зовсім вдалим здається зв’язок з ймовірністю, тобто припущен-

Принципи доказування ням, що певний факт начебто достовірний, адже це свідчить про відсутність впевненості у висновках щодо цього факту. Переконан­ня — це чітко сформоване уявлення, яке виникає тоді, коли всі сум­ніви усунуто.

К. Б. Рижов тлумачить внутрішнє переконання як «психологіч­ний стан впевненості судді, який виникає в результаті дослідження й оцінки поданих у цивільній справі доказів та є передумовою ухва­лення судом рішення у справі»^[428]. Таке розуміння видається дещо спірним. Якщо до факторів, які впливають на формування внутрі­шнього переконання, включається не лише дослідження доказів, а й їх оцінка, то фактично внутрішнє переконання, на основі якого здійснюється оцінка доказів, розглядається як стан впевненості, який виникає в результаті оцінки доказів. Окрім того, вбачається не зовсім вірним розгляди внутрішнє переконання суду як переду­мову ухвалення рішення у справі. Безперечно, перш ніж суд ухва­лить рішення, він повинен позбутися будь-яких сумнівів щодо об­ставин справи та ступеня їх доведеності. Проте в судовому рішенні відображається не психологічний стан судді, не його впевненість у знаннях, одержаних щодо обставин справи, а результат оцінки до­казів, основою здійснення якої є внутрішнє переконання суду.

Т. С. Таранова вказує, що внутрішнє переконання судді «форму­ється з урахуванням знань матеріального і процесуального законо­давства з метою його застосування до встановлених фактичних об­ставин справи»^[429]. Не викликає сумнівів, що суддя протягом всього розгляду справи аналізує докази на предмет їх належності і допу­стимості, що дійсно потребує звернення до законодавчих положень. Однак внутрішнє переконання виникає у судді не завдяки знанню норм права, а внаслідок дослідження доказів у справі. Окрім того, воно є основою оцінки доказів, в результаті якої суд зможе зробити остаточні висновки про те, які обставини у справі встановлені, а не засобом, який застосовується до вже встановлених обставин справи.

На думку О. О. Папкової, внутрішнє переконання суду охоп­люється сукупністю питань, які ставить перед собою суддя перед ухваленням рішення (пронумеровано мною — А. Ш.):

«1) чи вірно визначені обставини, які мають значення для справи;

2) чи правильно встановлені належні й допустимі докази;

3) чи достатньо зібраних доказів;

4) чи досліджені зібрані у справі докази всебічно, повно, об’єктивно та безпосередньо;

5) чи досліджений взаємозв’язок доказів у їх сукупності;

6) чи правильно встановлені пошукові факти;

7) чи правильно застосований та розтлумачений закон;

8) чи правильно вирішена справа по суті;

9) чи все зроблено для правильного розгляду і вирішення справи»^[430].

У цьому переліку перераховано важливі питання, які належить розв’язати суду при ухваленні рішення, однак більшість з них по­стає перед судом за результатами здійсненої оцінки доказів при ви­рішенні справи по суті. Формування внутрішнього переконання, необхідного для оцінки доказів, безпосередньо відображають тіль­ки питання № 1 і 4, в той час як інші наведені чинники утворюють знання суду про обставини справи вже після оцінки доказів.

На прикладі розглянутих вище наукових підходів нескладно по­мітити, що внутрішнє переконання суду на перший погляд вида­ється начебто зрозумілим явищем, однак жодна із запропонованих характеристик не відображає його дійсний зміст.

По мірі дослідження доказів у суду з’являються певні уявлення щодо обставин справи. Після завершення її розгляду суд досягає ро­зуміння, які обставини дійсно мають значення для справи та чи були вони перевірені доказами шляхом їх всебічного, повного, об’єк­тивного та безпосереднього дослідження. Ці висновки утворюють внутрішнє переконання в тому, що судом було зроблено все, що потре­бувалося для розгляду цієї справи. Внутрішнє переконання судді — це впевненість у тому, що всі наявні у справі докази були всебічно, повно та об’єктивно дослідженні, жоден доказ не був безпідставно за­лишений без уваги, а зміст інформації, що міститься у доказах, був одержаний судом безпосередньо шляхом ознайомлення з ними.

Результати дослідження доказів у справі становлять об’єктивну сторону внутрішнього переконання суду, однак воно має також суб’єк­тивну сторону, яка пов’язана з особистістю судді. З цього приводу в наукових працях висловлено різні думки. Як обґрунтовує С. В. Ва­сильєв, «суб’єктивну сторону внутрішнього переконання складають такі важливі опорні площини, як культурний рівень, світоглядний рівень і правосвідомість»^[431]. К. І. Лельчицький відносить до суб’єктив­них ознак внутрішнього переконання «психічний стан людини у виг­ляді емоцій і почуттів та вольовий елемент»^[432]. Критично сприймаю­чи внутрішнє переконання суду як критерій оцінки доказів, І. Г. Мед- ведєв вказує на його емоційні та інтуїтивні елементи та

Принципи доказування «індивідуальний, а значить, довільний характер оцінки доказів за внутрішнім переконанням»^[433]. Звертаючи увагу на неможливість від- городження носіїв судової влади при здійсненні правосуддя від зов­нішнього впливу, В. С. Анохін бачить морально-етичний стан суддів «єдиним правильним виходом із проблеми можливості породження індивідуальних точок зору під впливом зовнішніх обставин»^[434].

В період між відкриттям провадження у справі та ухваленням у ній рішення суддя залишається членом суспільства, він не ізольо­ваний від спілкування з іншими людьми, від ознайомлення зі змі­стом публікацій в засобах масової інформації та інших джерел, які в той чи інший спосіб можуть впливати на його думки, враження і висновки щодо справи, яку він розглядає.

Певні уявлення про право має кожна людина, такі уявлення є частиною її загального світогляду. Правосвідомість виражає став­лення особи до закону і правопорядку, «може виступати знанням або незнанням конкретної норми права, різною мірою визнання ав­торитету державної влади, закону, діяльності правоохоронних ор­ганів в очах індивіда, солідарністю із діючими правовими заборо­нами та санкціями за їх порушення, чи, навпаки, негативним до них відношенням. Таким чином, у правосвідомості є своя точка зору на дійсність, особлива мова, система понять і категорій, специ­фічні критерії і способи оцінок, цілі і засоби їх здійснення»^[435]. «Правова реальність є виміром соціальної реальності у певних істо­ричних умовах і не може бути відділена від інших аспектів суспіль­ства, а правосвідомість є соціально-юридичним феноменом, фор­мою суспільної свідомості, яка формується через індивідуальну аси­міляцію загальних положень науки, моральності, права, характерних для певної епохи»^[436].

Звичайна, буденна правосвідомість так чи інакше властива кож­ному, вона випливає з елементарних знань про право та/або досві­ду людини в її повсякденному житті. Вона «виникає згідно повсяк­денних обставин життя, має емпіричний, поверхневий характер і обмежується засвоєнням соціально-правового досвіду людини чи окремої групи»^[437]. «Буденна правосвідомість часто не пов’язана із відчуттям присутності закону: ми поважаємо власність сусідів, тому що вона належить їм; ми їдемо по правій стороні дороги (у більшо­сті країн), тому що це розумно»^[438]. Коли ж йдеться про правосвідо­мість судді, її прийнято відносити до професійної (фахової), «яка ха­рактеризується високим ступенем усвідомлення та міцністю право­вих установок і ціннісних орієнтацій, прагненням до реалізації в житті досягнень юридичної думки і культури, принципів і цінно­стей права»^[439].

З однієї сторони, фахова правосвідомість засновується на глибо­ких знаннях у галузі права. Тому цілком вірною є думка, що «у про­фесійній правосвідомості переважають раціональні компоненти, ос­нову яких складають спеціалізовані знання про правові норми та принципи, уявлення про механізм правового регулювання. Знання суб’єктів правозастосовної діяльності, набуті шляхом отримання спе­ціальної освіти та в процесі реалізації юридичної діяльності, харак­теризуються своєю конкретністю та детальністю. На відміну від знань як компонента буденної правосвідомості вони не можуть бути обмежені загальними правовими уявленнями, звичками, міфами та стереотипами»^[440]. «Фахова правосвідомість юриста має відбивати правову дійсність у вигляді спеціальних юридичних знань, правових уявлень і почуттів, оціночних ставлень до права (здатність аналізу­вати, зіставляти та обирати) і практики його застосування»^[441]. В той же час, у фаховій правосвідомості право є цінністю та орієнтиром, вона включає не просто більш глибоке знання норм права та їх пози­тивне сприйняття, не дотримання закону в силу звички чи під загро­зою настання санкцій, а «солідарність з правовими приписами, розу­міння корисності, необхідності і справедливості їх реалізації»^[442].

Досліджуючи правосвідомість у вузькому аспекті суддівської ді­яльності, Ю. М. Грошевий включає до професійної правосвідомості

Принципи доказування судді «як систему правових ідей, що виражають інтереси суспіль­ства у сфері правосуддя, так і систему власних правових поглядів і переконань, оцінок про справедливість або несправедливість пра­вових норм, ефективність правового регулювання, відповідність правових приписів характеру суспільних відносин, які ця норма ре- гулюе. У знанні про право та особистих оцінках правових приписів у концентрованому вигляді виражається професійний досвід судді, одержаний як у результаті безпосередньої участі у вирішенні кри­мінальних справ, так і з інших джерел (досвід вищестоящих судів, вивчення правової літератури тощо). Правові уявлення судді, пов’язані в систему правових поглядів, активно впливають на його професійну діяльність, спонукають до правильного застосування закону і тому є однією з основ формування рішення, вільного від стороннього неправомірного впливу»^[443]. Хоча автор розглядає про­фесійну правосвідомість судді у кримінально-процесуальному аспекті, всі наведені тези є справедливими щодо фахової правосві­домості суддів в цілому. Правосвідомість судді виражає усвідомле­не прагнення діяти у строгій відповідності до закону, готовність сумлінно виконувати свої професійні обов’язки.

Отже, в основі об’єктивної сторони формування внутрішнього пе­реконання суду лежить всебічне, повне, об’єктивне та безпосереднє дослідження наявних у справі доказів. Суб’єктивна сторона внутрі­шнього переконання формується під впливом правосвідомості судді.

Оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, суд аналі­зує кожен доказ окремо та у співвідношенні з іншими наявними у справі доказами, спираючись на вимоги законодавства та оперуючи методами логіки. Тому оцінка доказів в першу чергу є діяльність мислення, яка не зводиться до виконання суто механічних дій. Проте ця діяльність відбувається не в довільній формі, не за крите­ріями, обраними самим суддею, а в порядку і процесуальній формі, що визначені законом. Виходячи з положень ст. 89 ЦПК, суд не по­винен заздалегідь розглядати жоден доказ як більш переконливий та має оцінювати кожен доказ з точки зору його належності, допу­стимості і достовірності, а в сукупності всіх доказів у справі оці­нюється їх достатність та взаємний зв’язок. Оцінюючи зібрані у справі докази в цілому та кожний доказ (групу однотипних дока­зів), суд повинен мотивувати відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Тому оцінка доказів одночасно є комплек­сом процесуальних дій, вчинення яких у поєднанні з мисленням спрямоване на вироблення однозначних висновків щодо кожного доказу окремо та всього доказового матеріалу у справі в цілому. Отже, оцінці доказів властива єдність мислення та процесуальних дій при її здійсненні.

Оцінка доказів здійснюється судом після завершення розгляду справи по суті і дослідження всіх доказів. Проте весь період руху цивільної справи з моменту відкриття провадження у ній до вида­лення суду в нарадчу кімнату також пов’язаний з певною оцінкою доказів, яка провадиться як судом, так і учасниками справи. Сторо­ни, треті особи, які заявляють самостійні вимоги щодо предмета спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо пред­мета спору, прагнуть переконати суд у правильності своєї позиції та одночасно піддати сумніву докази та аргументи інших учасників справи. Кожен з цих суб’єктів доказування аналізує наявні докази, порівнює свою позицію з доказовим потенціалом процесуальних су­перників, працює над посиленням власної аргументації та дає власне бачення щодо обставин справи в процесі судового розгляду і в своїй промові під час судових дебатів. Коли учасник справи за­являє про неналежність чи недопустимість доказу, це свідчить про аналіз доказового матеріалу, на підставі чого формуються такі мір­кування. Відповідач після отримання позовної заяви та доданих до неї документів може подати клопотання про забезпечення доказів, необхідних для обґрунтування його заперечень, що також є наслід­ком певної оцінки доказів, поданих позивачем.

Такого роду діяльність учасників справи дала підстави для появи теорії, згідно з якою вони також здійснюють оцінку дока­зів^[444]. Віднесення учасників справи до суб’єктів оцінки доказів по­яснюється тим, що для реалізації ними прав з доказування «не­обхідно осмислити відомості про факти, оцінити наявний фактич­ний матеріал, сформулювати висновки»^[445]. Деякі дослідники переконані, що участь в оцінці доказів беруть участь не тільки сто­рони та їх представники, а й також свідки та експерти^[446]. Проте чи відноситься оцінка доказів, здійснювана не судом, а іншими особа­ми, до оцінки доказів в розумінні ст. 89 ЦПК? Для вирішення цього питання необхідно окреслити властивості юридичної оцінки, ос­кільки оцінка доказів є її різновидом.

У правовій теорії до властивостей юридичної оцінки віднесено:

«а)оціночно-нормативний, загальнообов’язковий та державно- владний характер;

б) набуття юридичної сили, що прирівнюється до юридичної сили норми права;

в) наявність в оцінки статусу нормативного акта, хоча вона не є ним за своєю сутністю і природою»^[447].

Всі ці ознаки має судове рішення, яке набрало законної сили, а в ньому, власне, і відображені результати оцінки доказів. З на­бранням законної сили судове рішення набуває властивостей нор­мативного акта, що означає його обов’язковість для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підпри­ємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та грома­дян. Воно підлягає виконанню на всій території України, а у ви­падках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, — і за її межами (ч. 1 ст. 18 ЦПК).

Оцінка доказів, здійснена не судом, а учасниками справи, таких ознак не має. Суд може як врахувати міркування цих осіб щодо того чи іншого доказу, так і залишити їх без уваги; результати оцін­ки доказів, здійснені учасниками справи, не є обов’язковими, не мають юридичної сили та державно-владного характеру. Тому варто підтримати думку, що «здатність і можливість сторін виража­ти свої оціночні судження щодо предмета доказування в рамках розгляду цивільної справи у вигляді правової позиції, вираженої в позовній заяві та зустрічному позові, клопотань, реплік у судових дебатах, показаннях і поясненнях не можуть вважатися оцінкою доказів»^[448]. Термін «оцінка доказів» стосовно учасників справи вжи­вається умовно, як позначення певних розумових, аналітичних, по­рівняльних операцій, що здійснюються в процесі доказування, проте до оцінки доказів у її юридичному розумінні така діяльність мислення не відноситься^[449]. Вірною є теза, що «оскільки лише суд має право на здійснення правосуддя, а висновки оцінки доказів по­кладаються в основу судового рішення, єдиним суб’єктом поняття оцінки доказів у цивільному процесі може бути тільки суд»^[450]. Дій­сно, оскільки юридичні наслідки має лише оцінка доказів, здійсню- вана судом, він є єдиним суб’єктом цієї діяльності і, відповідно, ор­ганом, на який поширюється дія принципу вільної оцінки доказів.

Застосування прикметника «вільна» не означає відсутність зако­нодавчого впливу на оцінку доказів та надання суду повної свободи вибору, яким чином йому діяти. Процесуальний закон встановлює конкретні вимоги, які мають додержуватися судом при оцінці дока­зів, проте це не обмежує свободу суду в її здійсненні. Суд, будучи відповідно до ч. 1 ст. 124 Конституції України єдиним органом здій­снення правосуддя, не може діяти довільно, реалізація судами по­вноважень з розгляду і вирішення справ строго підпорядкована за­кону. Заслуговує на увагу твердження, що «суд вільний в оцінці до­казів, однак ця свобода потребує формальних обмежень з тим, щоб вона не перетворилася в основу для судового свавілля. Недопусти­мим є положення, за якого суд без будь-яких обмежень може зроби­ти висновок про наявність чи відсутність юридичного факту»^[451]. Оцінка доказів не може знаходитися за межами законодавчого ре­гулювання, проте вона здійснюється без будь-якого втручання з боку третіх осіб.

Вільна оцінка доказів означає, що ніхто, в тому числі вище­стоящий суд, не має права давати суду будь-які рекомендації чи вказівки щодо оцінки доказів у конкретній справі. Ніхто не має права втручатися у діяльність суду і вимагати від нього зробити ті чи інші висновки щодо доказів у справі. Зміст принципу вільної оцінки доказів в тому, що суд, керуючись законом, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням і вільний від будь-якого зов­нішнього впливу.