Розумовий аспект доказування та його взаємодія з процесуальним аспектом
Доказування не зводиться лише до виконання певних дій, а включає також процеси мислення при дослідженні й оцінці доказів, аргументацію, умовиводи, висування тез, міркувань, обґрунтувань і заперечень.
Дуже влучним видається твердження, що «судове доказування є «свого роду «місцем зустрічі» логіки та юридичної діяльності»[46]. Встановлення обставин справи, здійснюване шляхом доказування, поєднує розумову (логічну) і процесуальну (практичну) діяльність його суб’єктів, при цьому кожна зі сторін цієї діяльності — лише практична чи лише розумова — поодинці, окремо від іншої, не може забезпечити досягнення процесуального результату у вигляді встановлення обставини справи.Ця особливість пояснюється, з однієї сторони, тим, що «знання про обставини справи отримуються внаслідок вчинення процесуальних дій, на основі яких шляхом логічних висновків одержується нове знання, що розкриває причинну обумовленість явищ та зв’язок між ними»[47]. Однак процесуальні дії не лише слугують основою для подальшого розумового опрацювання інформації, що міститься в доказах, та формування умовиводів щодо неї. Процесуальні дії і самі зумовлюються осмисленням відповідних аспектів, у зв’язку з якими має місце їх вчинення. Наприклад, заявляючи клопотання про забезпечення доказів шляхом допиту свідка, учасник справи повинен обґрунтувати, чим пояснюється така потреба, чому у майбутньому допит цього свідка стане утрудненим або неможливим, а суд, приймаючи рішення по суті такого клопотання, має про-
Концепція доказування у цивільному процесі аналізувати наведене обґрунтування і зробити висновок, чи потребуються показання цього свідка для встановлення обставин справи і чи дійсно цей доказ повинен бути забезпечений. Тобто, кожна процесуальна дія має не лише практичну сторону (в контексті наведеного прикладу: подання клопотання — розгляд клопотання судом — прийняття рішення по суті клопотання), а й розумовий (логічний) компонент.
Точка зору про взаємодію процесуальної і розумової діяльності в доказуванні широко підтримується у доктрині[48], хоча деякі науковці вважають доказування суто процесуальною діяльністю. Зокрема, Н. О. Рязанцева розуміє під ним «регламентовану в певний порядок процесуальну діяльність зі збирання, витребування (для адвокатів і прокурорів) і надання суду доказів суб’єктами, що за цивільним процесуальним законодавством вправі надавати докази в конкретній справі на різних стадіях її розгляду»[49]. У цьому визначенні доказування фактично зводиться до наповнення справи доказами, що відображає лише одну із його стадій у цивільному судочинстві, однак далеко не всі його складові. В. В. Комаров вважає судовим доказуванням «процесуальну діяльність сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, яка за своєю суттю зводиться до обґрунтування обставин цивільної справи та спрямована на встановлення цих обставин і вирішення спору між сторонами по суті»[50]. Ця дефініція хоч і пов’язує доказування з процесуальною діяльністю, одночасно вказує на обґрунтування обставин справи шляхом доказування, тобто, на розумовий аспект цієї діяльності. Обґрунтування в цьому випадку полягає в поясненні існування певної обставини справи за допомогою доказу, котрий містить інформацію про цю обставину, що вочевидь належить до результатів мислення, а не суто процесуальних дій.
Встановлення обставин справи судом відбувається не в силу факту залучення доказів у справу, а в результаті дослідження інформації, одержаної з доказів, із застосуванням, в тому числі, логічних методів аналізу та синтезу. Учасники справи, обґрунтовуючи доказами свої вимоги і заперечення, з однієї сторони, підпорядко- вуються нормам закону, з іншої — логіці свого мислення[51]. На підставі дослідження та оцінки доказів формуються висновки суду про те, чи є встановленою та чи інша обставина справи. Процеси мислення не регулюються нормами права, однак якщо висновки суду в рішенні не відповідатимуть встановленим обставинам справи, таке рішення підлягатиме скасуванню або зміні.
Роль логічних процесів у судовому доказуванні буде більш глибоко досліджена пізніше, після розгляду усіх процесуальних особливостей доказової діяльності. Однак вже на цьому етапі не викликає сумнівів, що доказування є багатогранним явищем, в якому розумовий і прикладний елементи знаходяться у стані нерозривного зв’язку та постійної взаємодії.Виділити в доказуванні суто розумову діяльність, яка була б повністю незалежною від процесуальної, неможливо, оскільки аргументи, міркування, обґрунтування учасників справи спираються на результати процесуальної діяльності з подання і дослідження доказів, висновки суду щодо встановлення певної обставини — на результати дослідження й оцінки доказів. І навпаки, будь-яка практична дія в доказуванні пов’язана з мисленням: подаючи клопотання про витребування доказів, учасник справи повинен обґрунтувати потребу в цих доказах та неможливість їх одержання без сприяння суду; відхиляючи доказ як неналежний, суд аналізує предмет доказування і встановлює відсутність в ньому факту, який міг би бути підтверджений цим доказом, тощо. Окремі види діяльності в доказуванні не можуть охопити всі його риси, пояснити сутність взаємозв’язків між процесуальною дією та логікою мислення учасників справи і судді та формуванням умовиводів і висновків. Доказування поєднує практичні начала та процеси мислення, які неможливо відділити одне від одного.
Діалектична взаємодія у доказуванні процесуального (практичного) і розумового (логічного) аспектів, їх взаємний вплив і взаємна залежність свідчать, що найбільш обґрунтованою з усіх наявних концепцій доказування видається теорія, яка пов’язує його з категорією «пізнання», що дозволяє осягнути всі процеси, які відбуваються при встановленні обставин цивільної справи.
1.2.3.