Норма цивільного процесуального права, її характерні ознаки та межі дії

Норма права є первинним елементом будь-якого правового меха­нізму, адже правовим він стає в першу чергу тому, що процеси, в межах яких він діє, та використовувані ним засоби відображені у за­конодавчих положеннях.

У теорії права та інших галузях юридичної науки норма права традиційно визначається як правило поведінки. Такий підхід часто застосовується і до розкриття змісту цивільної процесуальної норми: це «встановлені державою загальнообов’язкові правила по­ведінки суб’єктів, спеціально уповноважених державою на здій­снення юрисдикційної діяльності, та інших учасників процесу»^[190], «встановлене державою загальнообов’язкове правило поведінки процедурного характеру, що регулює суспільні відносини, які скла­даються в сфері юрисдикційної та іншої охоронної діяльності упов-

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування новажених суб’єктів»^[191]. Норми цивільного процесуального права за­кріплюють конкретні правила та моделі необхідної або можливої поведінки, які утворюють оптимальний порядок здійснення право­суддя у цивільних справах.

Доктринальні дослідження пов’язують норми цивільного проце­суального права з тим, що вони «регулюють цивільні процесуальні дії та правовідносини, що складаються між судом та іншими учасни­ками процесу при здійсненні правосуддя у цивільних справах, забез­печені можливістю державного примусу чи іншими процесуальними засобами та спрямовані на правильний і швидкий розгляд судами цивільних справ»^[192]. Вони «формалізують абстрактний склад суб’єктів процесуальних правовідносин, їх відповідні орієнтири, відповідні юридичні факти, систему модельних процесуально-правових засобів. Виступаючи важливим типовим юридичним засобом, норма проце­суального права є в той же час особливою формою інституціалізації певної групи правових цілей і засобів, механізмом їх об’єднання в си­стемну регулятивну конструкцію»^[193]. Норми процесуального права «сприяють реалізації норм матеріального права шляхом перевірки і фіксації юридичних фактів, усунення сумнівів у наявності прав та обов’язків та уточнення їхнього змісту і обсягу, врахування інтересів інших осіб, забезпечують більшу визначеність матеріальних норм, їх захист та охорону. Подібне сприяння, як правило, є необхідним з огляду на значущість певного права та обов’язку, необхідність обме­ження сваволі при реалізації владних повноважень, забезпечення справедливості при притягненні до юридичної відповідальності, ви­рішенні спорів суб’єктів права з приводу їхніх прав та обов’язків»^[194].

Норми цивільного процесуального права мають всі загальні ознаки, властиві правовій нормі: державно-владний характер, фор­мальну визначеність в нормативно-правовому акті, загально­обов’язковість, відсутність конкретного персоніфікованого адреса­та, можливість застосування необмежену кількість разів, забезпе­чення заходами державного примусу. Водночас норми цивільного процесуального права характеризуються певними специфічними рисами, серед яких можна виділити такі:

1) особливий предмет регулювання. Призначенням цивільного процесуального права як сукупності відповідних правових норм є регулювання правовідносин між судом та іншими учасниками про­цесу.

2) системний характер норм цивільного процесуального права, який пояснюється у доктрині крізь призму того, що «при розгляді і вирішенні цивільних справ застосовується не окреме правило пове­дінки, а певна сукупність норм цивільного процесуального права»^[196]. Більш точно цю характерну рису можна визначити таким чином: норми цивільного процесуального права системно поєднані між собою і застосовуються послідовно у вигляді окремих стадій цивіль­ного судочинства, через які проходить цивільна справа з моменту відкриття у ній провадження до моменту ухвалення рішення по суті заявлених у ній вимог.

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування нізму доказування, в рамках якого норми цивільного процесуаль­ного права системно охоплюють численні складові доказової діяль­ності. Системна дія цих норм має місце також при вирішенні окре­мих процесуальних питань, зокрема, про забезпечення доказів до подання позову, що включає подання відповідної заяви, її розгляд судом та прийняття відповідного рішення. Окрім того, як зазнача­лося вище, системне поєднання норм цивільного процесуального права у доказуванні проявляється ще й у тому, що здійснення ба­гатьох доказових дій одночасно підпорядковується як нормам, що регулюють власне доказування, так і нормам, які встановлюють по­рядок ініціювання процесуальних процедур та оформлення їх ре­зультатів у цілому для цивільного судочинства;

3) процедурний характер норм цивільного процесуального права, який вони мають в силу того, що «основним змістовним еле­ментом в процесуальній нормі виступає правило (процедура)»^[197]. Це виявляється у «встановленні правила поведінки як складової ча­стини певної цілісної процедури реалізації того чи іншого дозволу або обов’язку»^[198]. Цивільний процес у цілому можна охарактеризу­вати як сукупність процедур, що передбачені законом для забезпе­чення здійснення правосуддя у цивільних справах. Кожен вид ді­яльності в рамках цивільного судочинства належить до тієї чи іншої процедури, яка врегульована нормами цивільного процесу­ального права, а тому, відповідно, їх характер є процедурним;

4) адресування приписів норм цивільного процесуального права в першу чергу суду як органу державної влади, наділеному повнова­женнями у сфері юрисдикційного правозастосування. Реалізація цих норм обумовлена здійсненням судом захисту прав, свобод та ін­тересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, тому їх адресатом завжди є суд. Численні норми цивільно­го процесуального права безпосередньо передбачають повноваження суду, спрямовані на досягнення завдань цивільного судочинства.

5) особливий порядок реалізації норм цивільного процесуально­го права, заснований не лише на волевиявленні учасників справи, а й на владних повноваженнях суду. У численних матеріальних правовідносинах відсутній такий учасник, як суб’єкт владних по­вноважень, в той час як у цивільних процесуальних правовідноси­нах суд є їх обов’язковим учасником. Реалізація деяких норм ци­вільного процесуального права ґрунтується на здійсненні процесу­альних прав та/або виконанні процесуальних обов’язків учасників справи та відповідних повноваженнях суду, в той час як деякі норми цивільного процесуального права реалізуються виключно судом (зокрема, оцінка доказів в порядку ст. 89 ЦПК). У кожній ци­вільній справі має місце поєднання двостороннього та односто­роннього впливу на реалізацію норм цивільного процесуального права, що також відрізняє ці норми від норм матеріального права;

6) особливості санкцій норм цивільного процесуального права. Як зазначається з цього приводу, «санкція процесуальної норми здебільшого не забезпечується можливістю застосування заходів безпосереднього примусу, а вказує на невигідні наслідки, створю­вані державним примусом у випадку невиконання припису, що мі­ститься в її диспозиції. Специфіка процесуальних санкцій ви­являється в таких наслідках, як скасування акту, ухваленого з по­рушенням цієї процесуальної норми, чи визнання недійсним акту, що не відповідає вимогам диспозиції норми»^[199].

Особливості норм цивільного процесуального права виявляють­ся також у межах їх дії. Будь-які норми права діють у часі, просторі та за колом осіб, що властиве і нормам цивільного процесуального права, однак вони мають власну специфіку у цьому контексті.

Що стосується дії правових норм у часі, у цілому існує три форми такої дії:

• постійна, розрахована на дію норми до тих пір, поки вона не буде скасована повністю або замінена на нову норму шляхом вик­ладення її у новій редакції. Більшість вітчизняних правових норм мають постійний характер і заздалегідь невідомий строк чинності;

•тимчасова, коли норма приймається для регулювання відно­син, які об’єктивно складаються у зв’язку з певною подією чи ста­ном і припиняються в силу завершення такої події (стану). Момент втрати чинності такої норми може бути конкретно визначеним у вигляді чітко встановленої дати або відносно визначеним, коли дія норми припиняється у зв’язку з закінченням події (стану) і відпо­відна дата заздалегідь невідома. У ЦПК нормами тимчасової дії є п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» (діє у період карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби), п. 15 розділу ХІІІ «Перехідні положення» (діє до дня початку функціонування Єдиної судової ін­формаційно-телекомунікаційної системи), п. 17 розділу ХІІІ «Пере­хідні положення» (діє до дня початку функціонування Єдиного дер­жавного реєстру виконавчих документів);

• зворотна. Норми зі зворотною силою дії можна віднести до ви­нятків, оскільки за правилом, закріпленим у ч. 1 ст. 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворот­ної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. З цього приводу Конституційний Суд Украї­ни роз’яснив: щодо юридичної відповідальності застосовується новий закон чи інший нормативно-правовий акт, що пом’якшує або скасо­вує відповідальність особи за вчинене правопорушення під час дії нормативно-правового акта, яким визначались поняття правопору­шення і відповідальність за нього (абзац 3 п. 2 рішення № 1-рп/99 від 09 лютого 1999 р.)^[200]. В інших випадках норма права підпорядко­вується принципу безпосередньої дії та поширюється на відносини, які виникли після набрання чинності цією нормою.

Дія норм цивільного процесуального права у часі характеризу­ється тим, що, по-перше, провадження у цивільних справах здій­снюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (ч. 3 ст. 3 ЦПК). Тобто, якщо на момент відкриття провадження у справі діяла одна норма, яка регулювала порядок вчинення певної процесуальної дії, однак на час вчинення цієї дії набрала чинності інша норма, засто­суванню підлягає ця остання норма, що є чинною на момент вчи- нення процесуальної дії. По-друге, закон, який встановлює нові обов’язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам судового процесу, чи обмежує їх використання, не має зворотної дії в часі (ч. 4 ст. 3 ЦПК). Таку дію матимуть лише норми, які пом’якшують або скасовують відповідальність за порушення, вчинене у період дії попередньої норми, наприклад, ст. 148 ЦПК у разі внесення у неї змін, що зменшать розмір штрафу за процесуальні порушення чи зловживання процесуальними правами. Однак норма, яка встанов­лює нові обов’язки, зменшує обсяг процесуальних прав чи скасовує певні права, діятиме лише щодо процесуальних дій, які вчиню­ються після набрання чинності цією нормою, і не матиме впливу на раніше вчинені процесуальні дії. Суд не може вимагати від учас­ника справи виконати новий процесуальний обов’язок щодо вже вчиненої дії чи відмінити результати її вчинення на підставі того, що нова норма скасувала право учасника справи, реалізація якого ініціювала вчинення цієї дії. Таким чином, норми цивільного про­цесуального права підпорядковуються принципу безпосередньої дії та зазвичай не мають зворотної дії у часі.

У цьому контексті виникла цікава ситуація, коли 30 березня 2020 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до дея­ких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення до­даткових соціальних та економічних гарантій у зв’язку з поширен­ням коронавірусної хвороби (COVID-19)» № 540-ІХ^[201]. Цей Закон до­повнив Розділ ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК пунктом 3, який автоматично продовжив процесуальні строки на період дії каранти­ну. Наприклад, якщо перебіг 30-денного строку на подання апеля­ційної скарги почався за 10 днів до початку карантину, розрахунок цього строку відбувався так: 10 днів загального строку на подання апеляційної скарги до початку карантину плюс строк тривалості карантину плюс 20 днів, що залишилися від загального строку на подання апеляційної скарги. Таким же чином розраховувалися усі інші процесуальні строки, включаючи строки подання доказів.

22 квітня 2020 року Касаційний цивільний суд у складі Верхов­ного Суду надав судам методичну інформацію щодо продовження процесуальних строків під час дії карантину, де у п. 2 вказано, що зазначені законодавчі зміни набули чинності з моменту опубліку­вання Закону № 540-ІХ, тобто з 02 квітня 2020 року. Проте, урахо­вуючи зміст статті 3 ЦПК України, а також те, що запропоновані зміни не встановлюють нових обов’язків, не скасовують і не зву-

Норми цивільного процесуального права як елемент механізму доказування жують прав учасників судового процесу, не обмежують їх викори­стання, вони мають зворотну силу, тобто поширюються на правовід­носини, пов’язані зі здійсненням судочинства у всіх справах, тобто тих, які вже знаходяться на розгляді в судах усіх інстанцій, так і тих, які будуть відкриті у подальшому. При цьому дата введення карантину на всій території України не має значення, якщо ци­вільні процесуальні правовідносини тривають^[202]. Отже, п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві положення» ЦПК став нормою зворотної дії для усіх процесуальних строків, перебіг яких почався до набрання чин­ності Законом № 540-ІХ, за умови, що відповідні цивільні процесу­альні правовідносини ще не припинилися.

Однак доволі швидко виявилося, що такий підхід має негатив­ний вплив на здійснення правосуддя у цивільних справах. У бага­тьох випадках процесуальна бездіяльність учасника справи (непо­дання доказів, неподання відзиву на позов, утримання від вчинен­ня інших дій, без яких повноцінний рух справи неможливий), коли інший учасник справи продовжував виявляти у ній активність, па­ралізувала подальше здійснення провадження у справі та фактич­но зупинила її розгляд. При цьому який-небудь вплив на бездіяль­ного учасника справи, як і заочний розгляд справи на підставі на­явних у ній доказів, не були можливими, адже процесуальний строк для вчинення відповідної дії ще не закінчився. А численні рішення, ухвалені у першій інстанції, не набирали законної сили, навіть якщо апеляційні скарги на такі рішення не подавалися.

На вирішення зазначеної проблеми 18 червня 2020 року було при­йнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії каран­тину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобіган­ня поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)»^[203], яким автома­тичне продовження строків замінене на їх поновлення на підставі заяви заінтересованої особи. Для процесуальних строків, які вже були автоматично продовжені, у п. 2 Прикінцевих та перехідних по­ложень Закону встановлено 20-денний строк тривалості після на­брання чинності цим Законом (Закон набрав чинності 17 липня 2020 року, відповідно, перебіг таких строків закінчився 7 серпня 2020 року — А. Ш.). Що стосується нових процесуальних строків, до них застосовується положення п. 3 Розділу ХІІ «Прикінцеві положен­ня» ЦПК у новій редакції. Суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов’язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), понов­лює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обме­женнями, впровадженими у зв’язку з карантином. Суд може понови­ти відповідний строк як до, так і після його закінчення. Ця норма більше не має зворотної дії і встановлює підставу для поновлення процесуальних строків — поважність причини пропуску та обумовле­ність її обмеженнями, що впроваджені у зв’язку з карантином.

Стосовно дії норм цивільного процесуального права у просторі, то вони належать до норм загальної дії та поширюються на всю те­риторію України. Порядок здійснення правосуддя в цілому та пра­вила вчинення кожної окремої процесуальної дії є загальними та однаковими для кожного і будь-якого суду, до спеціалізації якого віднесено розгляд цивільних справ, у будь-якому регіоні нашої дер­жави. Однак в умовах сьогодення частина території України є оку­пованою внаслідок збройної агресії Російської Федерації, що уне­можливлює здійснення правосуддя на відповідних територіях. У зв’язку з цим законом було змінено територіальну підсудність справ, що підсудні судам, розташованим на таких територіях. Ци­вільні справи, підсудні місцевим загальним судам, розташованим на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, розглядаються місцевими загальними судами м. Києва, що визна­чаються Апеляційним судом м. Києва; цивільні справи, підсудні за­гальним апеляційним судам, розташованим на території Автоном­ної Республіки Крим та міста Севастополя, розглядаються Апеля­ційним судом м. Києва (ч. 1 ст. 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимча­сово окупованій території України»)^[204]; територіальна підсудність справ, що підсудні судам, які знаходяться на тимчасово окупова­них територіях у Донецькій та Луганській областях, змінена шля­хом забезпечення їх розгляду іншими місцевими та апеляційними судами, що визначаються Головою Верховного Суду (ч. 1 ст. 1 Зако­ну України «Про здійснення правосуддя та кримінального провад­ження у зв’язку з проведенням антитерористичної операції»)^[205].

Дія норм цивільного процесуального права за колом осіб визна­чає суб’єктів, для яких ці норми є обов’язковими. До числа таких суб’єктів належать усі фізичні та юридичні особи України, а також держава в особі відповідних уповноважених органів. Дія норм ци­вільного процесуального права поширюється також на осіб без гро­мадянства, іноземців, іноземних юридичних осіб, іноземні держави (їх органи та посадові особи) та міжнародні організації. Однак зако­нами України та міжнародними договорами, згода на обов’язко­вість яких надана Верховною Радою України, можуть встановлюва­тися винятки, що стосуються процесуальних прав та обов’язків іно­земних осіб, зокрема, дипломатичні імунітети, в силу чого норми цивільного процесуального права застосовуються до таких осіб з певними винятками. Тому в цілому дія норм цивільного процесу­ального права за колом осіб є загальною, а в частині іноземних осіб — обмеженою встановленими законом винятками.

Як елемент механізму доказування норми цивільного процесуаль­ного права виступають правовим базисом його функціонування. Вони комплексно і всесторонньо охоплюють усі аспекти доказової діяльно­сті, утворюючи систему правил її здійснення. У спрямованості норм цивільного процесуального права щодо правового регулювання дока­зування можна виділити декілька важливих напрямів, на яких варто зупинитися більш детально. Також видається необхідним розглянути види норм цивільного процесуального права, які реалізуються при здійсненні доказових дій у цивільному судочинстві, що сприятиме по­вноті знань про цей елемент механізму доказування.

3.2.