Доказування як різновид пізнання

Термін «пізнання» не застосовується у процесуальному законі, однак широко вживається у доктрині. Існує чимало наукових праць, котрі розкривають різні аспекти пізнавальної діяльності у цивільно­му судочинстві, специфіку процесів мислення та відображення, особ-

Концепція доказування у цивільному процесі ливості сприйняття інформації та фактори, що впливають на пізнан­ня.

У загальному розумінні пізнавати означає «осягати розумом явища об’єктивної дійсності, одержувати істинне уявлення про кого-, що-небудь»^[52]. Пізнання — це процес одержання, набуття знань, який засновується на сприйнятті певної інформації, її усві­домленні та осмисленні. Юридичне пізнання, як обґрунтовує Ю. П. Боруленков, це «послідовне вчинення певних дій суб’єкта на шляху до досягнення наміченого результату — етапів процесу, які слід розглядати як підсистеми дій певної спрямованості, які зале­жать від типових правових ситуацій»^[53].

Специфіку судового пізнання пояснила Т. В. Сахнова: «це діа­лектична єдність логічної і практичної діяльності. Особливість в тому, що діяльність, яка становить зміст судового пізнання, підпо­рядкована юридичним вимогам і протікає в цивільній процесуаль­ній формі. Змістом судового пізнання охоплюється не кожна логіч­на діяльність, а та, що пов’язана з правовою кваліфікацією феноме­нів, що пізнаються (доказів, обставин). Практична діяльність не існує в судовому пізнанні інакше, ніж у формі процесуальної діяль­ності. Спрямованість судового пізнання задається задачами ци­вільного судочинства»^[54].

Щодо характеру судового пізнання у наукових колах висловлено два основних підходи. В той час як філософські науки виділяють наукове і буденне (повсякденне, звичайне) пізнання, у процесуаль­ній доктрині судове пізнання розглядається як різновид наукового або самостійний різновид пізнання.

Перша точка зору була комплексно обґрунтована у радянський період, до її прибічників належала, зокрема, Л. А Ванеєва^[55]. Однак інші дослідники дійшли висновку, що специфіка наукового пізнан­ня, його об’єкт і характерні риси не притаманні пізнанню судово­му^[56]. При порівнянні наукового пізнання з судовим пізнанням І. В. Решетнікова звернула увагу на такі відмінності:

«1) наукове пізнання характеризується об’єктивністю, що про­являється у прагненні зазначити дійсні причини, властивості, за­кономірності, незалежно від того, чи підтверджують вони думку са­мого дослідника. Неоднорідний склад суб’єктів цивільного процесу­ального доказування, багато з яких мають матеріально-правову заінтересованість в результатах розгляду справи, ставить під сум­нів наявність об’єктивності, в усякому разі у тій формі, у якій вона прийнята у філософії;

2) науковому пізнанню властива толерантність — здатність при­йняти чужу думку, яка краще узгоджується з фактами. Стосовно цивільного процесуального доказування було б більш вірно сказати «вимушеність прийняти думку». Суд змушений зробити це, не див­лячись на своє особисте ставлення (співчуття і, навпаки, непри­язнь). Інші суб’єкти змушені підкоритися рішенню суду;

3) наукове пізнання засноване на доведеності як вимозі нічого не приймати на віру, піддаючи все неупередженому розсуду логіки й експерименту. Це положення значною мірою співпадає з цивіль­ним процесуальним доказуванням, однак наявність в законі пра­вових презумпцій, правил про недопустимість деяких доказів під­креслює обмеженість можливостей перевірки. Специфіка цивіль­ного процесуального доказування визначена законом, який встановлює обмеження в доказуванні;

4) для наукового пізнання характерні точність і визначеність, що виявляється у прагненні формулювати теорії і гіпотези в ясних термінах, які не допускають неоднозначного тлумачення. Певною мірою під це можна підвести характер судового рішення, що ухва­люється у справі, та формування іншими суб’єктами своїх правових позицій.

5) науковому пізнанню властива систематичність, яка виража­ється у прагненні приводити наукові знання у певний порядок. Си­стемність цивільного процесуального доказування не співпадає з науковим пізнанням за предметом діяльності. Суб’єкти доказуван­ня приводять у систему не наукові знання, а докази, що підтверд­жують обставини, які мають значення для справи. Порядок такої діяльності підпорядкований не об’єктивним, а правовим законам;

6) наукове пізнання вирізняється динамізмом, котрий виража­ється у постійному прагненні оновлювати наукові теорії і методи. В межах судового розгляду динамізм обмежений часовими рамка­ми: набранням судовим рішенням законної сили»^[57].

Цей перелік можна доповнити ще декількома ознаками науко­вого пізнання, котрі не збігаються з особливостями судового пізнан­ня. Наукове пізнання має в основі свободу наукової творчості, що виражається, зокрема, у вільному виборі теми і напрямів, інстру­ментів і засобів дослідження, в той час як судове пізнання обмеже­не обставинами конкретної справи і не може виходити за рамки цих обставин. Науковому пізнанню притаманна множинність його суб’єктів: одну і ту ж тему можуть одночасно і незалежно один від одного розробляти різні дослідники. Судове пізнання має конкрет­но визначений склад його суб’єктів і не допускає можливості одно­часного дослідження доказів у справі та встановлення її обставин різними судами.

З тим, що пізнання у правозастосовній діяльності не відповідає ознакам наукового пізнання, погодилося чимало сучасних право­знавців. «Пізнання у правозастосуванні підпорядковане строго практичним задачам — встановленню фактичних обставин, інфор­мація про які необхідна для ухвалення правозастосовного рішення, тому пізнання у правозастосуванні не має на меті відкривати які- небудь закономірності, а також давати наукове пояснення тим чи іншим явищам і фактам дійсності»^[58].

Досягнення завдань цивільного судочинства з розгляду і вирі­шення цивільних справ потребує набуття судом точних, повних і ви­черпних знань про юридичні факти, на підставі яких виникли, змі­нилися чи припинилися правовідносини між учасниками справи по­зовного провадження, та те, чи мало місце порушення, оспорювання або невизнання права однієї особи іншою особою; про наявність права вимоги у наказному провадженні; про наявність юридичних фактів у справах окремого провадження. Судове пізнання не спря­мовується на розвиток існуючих теорій чи вироблення нових, його мета — формування знань про обставини справи, тому судове пі­знання має суто прикладний характер. В цьому контексті розкри­ваються такі важливі риси доказування як різновиду пізнання, як вибірковість і підпорядкування конкретній меті: доказування у ци- вільних справах призначене для встановлення не всіх обставин, які мали місце у дійсності, а лише тих, які мають юридичне значення, тобто, утворюють для суду можливість здійснити правову кваліфіка­цію та визначити норму права, яка підлягає застосуванню^[60].

М. А. Вікут обґрунтовувала, що судове пізнання є спеціальним (юридичним) пізнанням, яке у конкретизованій формі відноситься до професійного^[61]. Ця точка зору видається цілком вірною: судове пізнання належить до сфери юридичної діяльності, яка здійснюєть­ся у визначеній законом формі та із застосуванням передбачених законом засобів, підпорядкована завданням цивільного судочин­ства та обмежена встановленими законом рамками. Судове пізнан­ня є різновидом юридичного пізнання, котре має місце при здій­сненні правосуддя у справах спеціально уповноваженим на це ор­ганом судової влади.

Феномен пізнання оцінюється в процесуальній доктрині по-різ­ному, деякі учені відокремлюють судове доказування від судового пізнання за суб’єктним складом. Так, М. Д. Олегов обґрунтовує, що «судове пізнання є виключно діяльністю суду, спрямованою на от­римання ним знань про обставини, які мають значення для спра­ви, в той час як доказування є діяльністю учасників справи з пере­конання суду в існуванні певних юридичних фактів»^[62]. Подібні су­дження висловлюють й інші науковці.

Зокрема, Т. С. Таранова розуміє судове пізнання як «з’ясування судом обставин справи, яке відбувається в процесі збирання, до­слідження й оцінки доказів судом» і доказування учасників справи як подання доказів, їх дослідження й оцінку^[63]. В буквальному сенсі, відмінність між запропонованими поняттями тільки в тому, що учасники справи подають докази, а суд їх збирає, адже досліджен­ня й оцінка доказів у цьому підході включені і до пізнавальної, і до доказової діяльності. Однак цього вочевидь недостатньо для того, щоб стверджувати, що судове пізнання і доказування є різними явищами та мають різних суб’єктів.

На переконання О. О. Нахової, судове доказування і судове пі­знання є «різними видами процесуальної діяльності, які диферен­ціюються за змістом, метою та суб’єктним складом». Судове пізнан­ня тлумачиться як «пізнавальна діяльність суду, спрямована на до­сягнення знання про фактичні обставини спірних матеріальних

Концепція доказування у цивільному процесі правовідносин та їх кваліфікацію, що має на меті встановлення іс­тини у розглядуваній справі». Під судовим доказуванням учена ро­зуміє «діяльність учасників справи, спрямовану на виконання обов’язків з доказування наявності чи відсутності у дійсності фак­тів, які мають значення для справи, метою якої є переконання суду в наявності зазначених фактів у дійсності»^[64]. У цій позиції доказу­вання, здійснюване учасниками справи, ототожнене з поданням до­казів та виконанням тягаря доказування. При цьому не враховано, що учасники справи мають процесуальні права у доказуванні, зо­крема, право брати участь у дослідженні доказів, що виходить за межі діяльності, яка описана у наведеному вище твердженні як ха­рактеристика доказування.

Дещо модифікований підхід запропонувала Г. Л. Осокіна, на думку якої «пізнання завжди передує доказуванню; суб’єктами до­казування є учасники справи, їх представники, прокурор, органи державної влади, органи місцевого самоврядування; суд є суб’єктом пізнання (діяльності із встановлення дійсних обставин справи та їх юридичної кваліфікації) до моменту його видалення у нарадчу кім­нату і лише в нарадчій кімнаті, приступивши до складання підсум­кового процесуального документа, суд стає суб’єктом доказування як логічної розумової діяльності»^[65]. Розділити цю точку зору не ви­дається за можливе, виходячи з такого.

По-перше, зведення доказування до суто логічної діяльності ви­дається глибоко помилковим. Ця тенденція спостерігається в ряді інших наукових праць, що буде детально розглянуто далі, однак розумові операції не охоплюють такі важливі складові доказуван­ня, як процесуальні дії з подання та інших форм залучення доказів у справу. За відсутності відповідних доказів будь-які тези й аргу­менти не матимуть ніякого значення для вирішення справи, навіть якщо вони будуть бездоганними з точки зору логіки.

По-друге, суб’єктами пізнання поряд з судом є учасники справи. Вони не лише подають докази, але й беруть участь в їх досліджен­ні, здійснюють свого роду вивчення доказового матеріалу. Аналіз наявних у справі доказів може спрямовуватися на те, щоб порівня­ти свою позицію з позицією процесуального опонента, в непоодино­ких випадках сторона після пізнання доказів протилежної сторони коректує власну позицію, готує додаткові обґрунтування й аргумен­ти; задає відповідні запитання свідкові протилежної сторони, ана- лізує розбіжності у відповідях свідка у порівнянні з показаннями інших свідків у справі і може вказувати на них суду тощо. Все це було б неможливим, якби діяльність учасників справи зводилася виключно до подання доказів на підтвердження фактів, яким об­ґрунтовуються їх вимоги й заперечення.

По-третє, протягом всього розгляду справи суд є суб’єктом лише не пізнання у розумінні, викладеному Г. Л. Осокіною, адже процесуальний закон передбачає вчинення судом процесуальних дій шляхом вирішення питання про забезпечення доказів (ст. 116 ЦПК), здійснення допиту свідка (ч. 8 ст. 230 ЦПК), допиту сторін, третіх осіб і їх представників як свідків (ст. 234 ЦПК), постановлен- ня запитань експерту (ч. 3 ст. 239 ЦПК) тощо. Такі дії суду не охо­плюються процесом пізнання у відриві від доказування.

У доказуванні неможливо виокремити суто практичні аспекти, які не були б пов’язані з мисленням, аналізом, умовиводами, як і суто ло­гічні процеси, котрі не потребували б звернення до доказів і/або ре­зультатів їх дослідження. Спроби штучно розділити доказування на окремі складові не відповідають його природі. Доказування є не набо­ром окремих самостійних компонентів, а поєднанням різної за приро­дою діяльності в одне комплексне явище — різновид пізнання.

Пізнавальна діяльність у будь-якій сфері має дві складових: чуттєву та логічну. Пізнання виражається у сприйнятті певної ін­формації за допомогою зору, слуху, інших органів чуття (чуттєвий аспект), внаслідок чого у суб’єкта пізнання виникають уявлення про цю інформацію та гіпотези щодо неї, котрі після їх перевірки відповідними засобами та методами породжують висновки про іс­тинність чи хибність цих гіпотез (логічний аспект). Тобто, пізнання у його загальному розумінні полягає у сприйнятті інформації, її аналізі та перевірці, на підставі чого формуються висновки по суті цієї інформації.

Судове пізнання є різновидом практичного юридичного пізнан­ня, котре здійснюється у визначених законом межах та умовах, з додержанням встановлених законом вимог. Воно протікає виключ­но у процесуальній формі, в рамках якої здійснюється реалізація повноважень суду, реалізація прав та виконання обов’язків учасни­ків процесу, що спрямовані на встановлення обставин справи. Су­дове пізнання забезпечує рух від початкового припущення про факти, викладені в заявах по суті справи, до встановлення кожної обставини справи і формування на цій основі загального знання про всі юридично значимі для неї дії і події.

Як і будь-яке інше правове явище, судове пізнання має власні елементи, особливості, що його характеризують. У доктрині з цього приводу сформувалися різні точки зору.

В. Д. Андрійцьо вказав на такі ознаки судового пізнання:

«1) об’єкт, яким виступають обставини цивільної справи;

2) відносна новизна знань, отриманих внаслідок пізнання, при цьому ознака новизни отримуваних знань є відносною щодо тих суб’єктів, які виступають суб’єктами доказування;

3) оперування специфічними засобами пізнання — інформацією, що отримана з належних, допустимих та достовірних доказів;

4) здійснення у визначеній законом процесуальній формі;

5) істотне обмеження можливості здійснити повторне підтверд­ження висунутої тези певними формальними умовами, які сформульовані з метою недопущення зловживань у цій сфері;

6) наявність часових рамок, обмежених процесуальними строками;

7) оформлення результатів пізнання у передбаченій законом формі;

8) суб’єкти, котрими виступають не будь-які особи, а тільки ті, які володіють процесуальним статусом, що зобов’язує встановлюва­ти обставини справи»^[66].

На думку С. Ф. Афанасьєва, основними елементами судового пі­знання є його предмет та поетапність, яка охоплює «правильне ви­значення судом юридично значимих обставин; встановлення судом обставин, які мають значення для справи, шляхом доказування; синтез судом логічно правильних висновків у розглядуваній справі, у відповідності до фактичних обставин, на основі об’єктивного до­слідження і вільної оцінки доказів»^[67].

О. О. Грабовська виділяє «об’єкт пізнання — факти та обстави­ни, які підлягають доказуванню учасниками справи та встановлен­ню судом, а також докази; суб’єктів пізнання, якими є суд та учас­ники справи (особи, які беруть участь у справі, а також певною мірою експерти та спеціалісти); мету пізнання, яка є різною для кожного з суб’єктів пізнання в силу різного процесуального стано­вища, різної природи юридичної заінтересованості»^[68].

Згідно з позицією Т. В. Сахнової, судове пізнання має такі елементи: «1) об’єкт — дійсні матеріально-правові відносини, що існують (або не існують) між сторонами в судовому спорі, дійсні права та обов’язки сторін, обумовлені наявністю (або відсутністю) пев­них матеріальних правовідносин;

2) загальна мета, якою є істина в правосудді (істинність методів досягнення істинного результату та істинність самого результа­ту — мети цивілістичного процесу);

3) суб’єкти, до яких належать суд та учасники справи;

4) предмет — все те, що необхідно встановити для правильного розгляду і вирішення цивільної справи»^[69].

Кожна з наведених точок зору по-своєму вірна, однак для фор­мування висновку щодо елементів судового пізнання слід вислови­ти певні уточнення.

Здійснення у визначеній законом процесуальній формі безумов­но властиве судовому пізнанню, що було обґрунтовано вище, проте цей аспект є умовою його здійснення, а не його елементом. Такі риси, як поетапність, оперування специфічними засобами, оформ­лення результатів пізнання у передбаченій законом формі та обме­жених процесуальними строками, характеризують процесуальну форму, в межах якої здійснюється доказування, і також не нале­жать до елементів пізнання. Виділення об’єкта і предмета дослід­ження властиве науковому пізнанню, зокрема, у правових науках, де об’єктом виступають певні правовідносини, а предметом — пра­вове регулювання тих чи інших аспектів, пов’язаних з цими право­відносинами. Судове пізнання має інше призначення у порівнянні з науковим, воно спрямовується не на дослідження правовідносин, що розглядаються судом, а на встановлення обставин, покладених в основу заявлених у справі вимог і заперечень. З усіх висловлених пропозицій найбільш слушною видається та, що запропонована О. О. Грабовською, оскільки саме така елементна будова — об’єкт, суб’єкти і мета — властива судовому пізнанню. Щодо змісту за­значених елементів слід зауважити таке.

Об’єктом судового пізнання є те, що встановлюється у цивільній справі, а саме, її обставини. З цією метою здійснюється дослідження доказів, що наявні у справі, при цьому самі докази виступають про­цесуальним засобом встановлення відповідних обставин, а не об’єк­том пізнання. Окрім того, судове пізнання сфокусоване не лише на обставинах справи, які доказуються, але й на тих, що встановлю­ються шляхом визнання їх загальновідомими чи на інших підста­вах, визначених законом. Таким чином, об’єкт судового пізнання охоплює усі обставини у справі незалежно від способів їх встанов­лення: і ті, що встановлюються шляхом доказування, і ті, що ви­знаються встановленими в порядку, передбаченому законом.

Коло суб’єктів судового пізнання складають особи, які здійсню­ють пізнавальну діяльність щодо обставин справи, у зв’язку з чим

Концепція доказування у цивільному процесі вони наділені повноваженнями або процесуальними правами у цій сфері. Таким суб’єктом у першу чергу є суд, котрий з усіх наявних у справі даних здійснює реконструкцію значимих для справи дій і подій та виводить підсумкове знання про них. Виконуючи перед­бачене законом повноваження на встановлення обставин цивільної справи, суд сприймає інформацію, пов’язану з цими обставинами, і формує висновки щодо неї. До суб’єктів судового пізнання нале­жать також учасники справи і їх процесуальні представники. Вони мають процесуальні права досліджувати докази, ознайомлюються в такий спосіб з інформацією, що міститься у доказах, виробляють на цій основі певні висновки щодо обставин справи та використовують ці висновки у своїй процесуальній діяльності у справі.

Що стосується спеціаліста, його функції обмеженні наданням суду консультацій або технічної допомоги, що буде детально висвіт­лено далі. Навіть коли така допомога полягає у сприянні суду в одержанні інформації, яку містить доказ, спеціаліст здійснює свою діяльність не задля того, щоб самостійно ознайомитися з цією ін­формацією, а виключно з метою, щоб цю інформацію міг сприйняти суд. Спеціаліст має право звертати увагу суду на характерні обста­вини чи особливості доказів (ч. 4 ст. 74 ЦПК), наприклад, на те, що дані про розміщення інформації, зазначені на веб-сайті, та відпо­відні метадані відрізняються, однак він не наділяється правом брати участь у дослідженні інших доказів, щодо яких суд не потре­бує допомоги, а також правом висловлювати свої доводи і міркуван­ня щодо обставин справи. Спеціаліст не здійснює пізнання обста­вин справи, а тому не належить до суб’єктів судового пізнання.

Підставою залучення у справу експерта є потреба у застосуван­ні спеціальних знань для з’ясування певних обставин справи. Експерт надає суду висновок щодо інформації, яку суд не може са­мостійно проаналізувати, а у деяких випадках навіть сприйняти через відсутність у нього відповідних наукових, технічних або інших знань, які належать до спеціальних. Не дивлячись на те, що експерт має право ознайомлюватися з матеріалами справи, бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосують­ся предмета і об’єктів дослідження, заявляти клопотання про опи­тування учасників справи та свідків (ч. 6 ст. 72 ЦПК), його діяль­ність не відноситься до судового пізнання. Хоча у ч. 2 ст. 102 ЦПК зазначено, що предметом висновку експерта може бути дослід­ження обставин, які входять до предмета доказування, більш вірно це питання вирішене у ст. 1 Закону України «Про судову експертизу»^[70], відповідно до якої експерт досліджує не обставини справи, а певні об’єкти, явища чи процеси. У своєму висновку він дає відповіді не по суті обставин справи, а по суті об’єктів, явищ чи процесів, що пов’язані з цими обставинами. Задача експерта по­лягає в тому, щоб дати суду інформацію, яку суд, не будучи носієм спеціальних знань, зможе зрозуміти і проаналізувати та зробити на цій основі висновок, чи є відповідна обставина справи встанов­леною. Сам експерт виступає не суб’єктом пізнання, а джерелом інформації, з використанням якої здійснюється пізнання.

Отже, до суб’єктів судового пізнання належать суд, учасники справи та їх процесуальні представники.

Мета судового пізнання визначається тим результатом, на до­сягнення якого спрямовується пізнавальна діяльність. Вона не ди­ференціюється в залежності від юридичної заінтересованості у ре­зультатах розгляду справи і залежить не від інтересів кожного з суб’єктів пізнання, а зумовлюється інтересами правосуддя. Метою судового пізнання є досягнення повних і всебічних знань про обста­вини справи у їх взаємному зв’язку і співвідношенні, що є основою правозастосування у цивільних справах.

Судовому пізнанню властиві дві форми: безпосередня та опосе­редкована, детальний аналіз яких утворить більш глибоке розумін­ня досліджуваного явища.

1.2.4.