Роль механізму доказування у забезпеченні реалізації права на судовий захист

Забезпечуючи правову охорону прав, свобод та інтересів, держа­ва одночасно гарантує можливість їх захисту у разі порушення, не­визнання чи оспорювання. Ці гарантії мають вияв в існуванні спе­ціально уповноважених органів, на які покладено функції здійснен­ня правосуддя або іншої діяльності, що пов’язана із захистом прав, та законодавчій регламентації відповідних засобів, за допомогою яких здійснюється правозахисна діяльність.

Механізм доказування та його структура значеності, інших юридичних перешкодах в реалізації права або за­конного інтересу в регулятивних матеріальних правовідносинах»^[140].

Право на судовий захист є складним явищем, щодо змісту якого висловлено різні думки. Верховний Суд зауважив, що суб’єктивне право на захист — це юридично закріплена можливість особи вико­ристати заходи правоохоронного характеру для поновлення пору­шеного права і припинення дій, які порушують це право. При цьому під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопо­рушника, внаслідок чого суб’єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов’язано з позбавленням мож­ливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково^[141]. Доктринальні характеристики права на судовий захист дуже різ­няться за застосовуваними підходами.

В ряді випадків визначення права на судовий захист констатує наявність можливості судового захисту, зокрема, «право на судовий захист має передбачати гарантовану державою можливість захи­стити порушене або оспорюване право в суді»^[142]; це «суб’єктивне право-гарантія, що полягає в сукупності можливостей захищати охоронювані законом об’єкти шляхом ефективного і справедливого правосуддя»^[143].

Доволі поширеним є його тлумачення як можливості звернення до суду. В цьому контексті право на судовий захист характеризу- ється як «комплексне правове поняття, що означає наявність мож­ливості у будь-якої особи скористатися чинним процесуальним по­рядком для захисту своїх (або у встановлених законом випадках — чужих) порушених прав, свобод та інтересів в органах судової влади»^[145]. О. В. Басай оперує терміном «принцип судового захисту цивільних прав та інтересів» і вважає, що цей принцип полягає в «забезпеченні на конституційному і галузевому рівнях особам, чиї права порушені, не визнаються чи оспорюються, можливості звер­нутись до суду за захистом і вимагати застосування заходів право­охоронного характеру з метою припинення порушення права чи відновлення порушеного права»^[146].

Можливість звернення до суду корелює з правом на позов, при цьому право на судовий захист часом безпосередньо ототожнюється із правом на позов^[147], однак таке тлумачення неодноразово піддава­лося критиці. Т. М. Кучер справедливо зауважила, що право на су­довий захист «включає у себе не тільки можливість захисту особою своїх суб’єктивних прав, свобод та інтересів, яка звертається до юрисдикційного органу з правовою вимогою, а й можливість вико­ристання іншими особами, які беруть участь у справі, процесуаль­них і матеріальних засобів для відстоювання своєї правоти, своїх інтересів, тобто можливість представлення своєї точки зору з дано­го питання, обґрунтування своєї правової позиції, оспорювання або визнання ти чи інших обставин, які зробили можливим звернення до суду з правовою вимогою»^[148].

Право на позов має винятково важливе значення у реалізації права на судовий захист. Як зазначив з цього приводу Верховний Суд, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалеж­но від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов’язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати вико­нання такого обов’язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчи­нення) від зобов’язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб’єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з’ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або від­мовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрун­тованість заявлених вимог^[150]. Право на позов належить до елементів права на судовий захист, однак звернення до суду є лише початковим етапом реалізації цього права, котре має більш складну природу і не вичерпується правомочністю на звернення до суду.

Згідно з іншим підходом право на судовий захист пропону­ється розглядати як право на доступ до правосуддя. На думку В. В. Комарова, «за своєю функціональною спрямованістю право на судовий захист зводиться до права на належне правосуддя, що має на увазі перш за все належні судові процедури (можна сказа­ти — справедливий судовий розгляд), що забезпечує відновлення порушеного або оспореного права, яке стало об’єктом судового процесу.

Розходження в наукових позиціях спостерігаються також щодо того, які елементи має право на судовий захист.

Зокрема, А. М. Ведерніков вбачає у його структурі дві складових:

«1) право на звернення до суду;

2) право на вирішення такого звернення в суді по суті, включаю­чи виконання ухваленого рішення і недопущення подібних пору­шень у майбутньому»^[154]. Ця точка зору значною мірою характеризує право на судовий захист, однак залишає поза увагою можливість оскарження судового рішення, внаслідок чого запропонована ха­рактеристика видається неповною.

Ю. О. Сульженко виділяє у праві на судовий захист три основні аспекти:

«1) право на звернення до суду;

2) право на захист у судових органах;

3) право на реалізацію порушеного (невизнаного) чи оскаржено­го права»^[155]. У цьому підході право на судовий захист тлумачиться крізь призму права на захист у судових органах, що є тавтологією. Окрім того, серед наведених ознак відсутні право на оскарження судового рішення та право на його виконання, а тому наведений підхід не відображає зміст права на судовий захист.

Інші правознавці вказують на сім структурних компонентів права на судовий захист:

«1) право на розгляд справи в тому суді і тим суддею, до підсудно­сті яких вона віднесена законом;

2) право на особисту участь при розгляді справи в суді;

3) право на справедливий, публічний і компетентний розгляд справи незалежним і неупередженим судом, з додержанням принципів змагальності і рівноправності сторін;

4) реалізація прийняттям судового акта, що має на увазі право його оскарження в вищестоящу судову інстанцію та усунен­ня судової помилки;

5) правомочність індивіда на використання рідної мови;

6) розгляд справи у розумний строк;

7) право на виконання судового акта, який набрав законної сили»^[156].

У перерахованих чинниках відображено деякі з основних поло­жень цивільного судочинства та певні елементи права на судо­вий захист, проте у цьому переліку відсутнє право на звернення до суду, без якого реалізація права на судовий захист неможлива.

Така різноманітність підходів і точок зору свідчить про те, що природа права на судовий захист доволі складна. Для визначення ролі і функцій механізму доказування у забезпеченні реалізації права на судовий захист необхідно з’ясувати його сутність.

Право на судовий захист — це гарантована Конституцією Украї­ни можливість звернутися до суду та одержати судове рішення у зв’язку з цим зверненням. Право на судовий захист можна ви­значити як право на звернення до спеціально уповноваженого ор­гану судової влади та вирішення ним справи на засадах верховен­ства права, справедливості, неупередженості та у відповідності до встановленої законом процедури. Зміст цього права утворюють де­кілька елементів, в яких механізм доказування є одним з основних функціональних вузлів.

Першим елементом, що ініціює реалізацію права на судовий за­хист, є звернення до суду, котрий відповідно до ч. 1 ст. 55 Конституції України є органом, який захищає права і свободи людини і громадя­нина. Як роз’яснено у рішенні Конституційного Суду України № 9-зп від 25 грудня 1997 року, ця норма означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.

Право на звернення до суду з метою захисту своїх прав, свобод чи законних інтересів надається кожній особі (ч. 1 ст. 4 ЦПК) і є по- чатковим етапом реалізації права на судовий захист, котре не могло б виконати свою функцію, якби його зміст становило лише звернення до суду. Як вірно зазначається у доктрині, «тільки в про­цесі розгляду справи суд встановлює дійсність порушення прав за­явника і конкретизує, яку саме норму закону слід застосувати з метою їх ефективного захисту. Без встановлення юридичних фактів та застосування правових норм, що регулюють спірні правовідноси­ни, без прийняття відповідним судовим органом владного акта — судового рішення, в якому іменем України закріплюється резуль­тат такого захисту, судовий захист відсутній»^[158].

У численних дослідженнях радянського періоду та в деяких су­часних наукових працях право на судовий захист розглядається у поєднанні двох елементів: права на звернення до суду і права на задоволення вимоги^[159], зокрема, зазначається, що «право на судовий захист основоположних прав і свобод людини та громадянина — це компетентне й безспірне визнання законності вимоги правового ха­рактеру, як правило, за допомогою державно-владного примусу від­повідних осіб до реального виконання юридичних обов’язків»^[160]. За­значені твердження видаються дискусійними з огляду на таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неуперед- жений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ (ч. 1 ст. 2 ЦПК), за результатами якого особі може бути відмовлено в за­доволенні позову повністю чи буде задоволена лише частина позов­них вимог. Підставою для звернення до суду в непоодиноких ви­падках є помилкові уявлення особи про наявність у неї певного права, порушення цього права; поширеними є випадки, коли особа, яка не помилилася щодо обставин порушення її права, отримує не­гативне для себе рішення в силу не доведення нею обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. У таких випадках особа, не дивлячись на недосягнення нею бажаного результату, реалізовує своє право на судовий захист, а суд виконує функцію здійснення правосуддя^[161]. Тому другим елементом права на судовий захист є право на розгляд і вирішення справи судом відповідно до закону; це право на судовий процес незалежно від його результатів, право на одержання законного і обґрунтованого судового рішення незалежно від його змісту.

Конституція України ст. 129 відносить до однієї з основних засад судочинства забезпечення права на апеляційний перегляд справи та касаційне оскарження судового рішення, а процесуальне законо­давство надає заінтересованим особам можливість перегляду судо­вого рішення в апеляційному та касаційному порядку, а також у зв’язку з нововиявленими або виключними обставинами. Щодо важливості права на апеляційний перегляд справи як складової права на судовий захист Верховний Суд зазначив, що порушені права можуть захищатись як у суді першої інстанції (при пред’яв­ленні позову), так і на наступних стадіях цивільного процесу, а саме при апеляційному перегляді. Ці стадії судового захисту є єди­ним цивільним процесом, завдання якого є справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушеного права^[162]. Таке ж значення мають касаційне оскарження судового рішення та його перегляд з інших передбачених законом підстав. У наукових працях цей елемент права на судовий захист називають правом на виправлення судових помилок^[163], на доступ до суду вищестоящої ін- станції^[164], на оскарження прийнятого судом рішення^[165]. З цих термі­нів найбільш вдалим видається останній, з приводу чого можна по­дати такі міркування.

Судова помилка — це результат відхилення діяльності суду від вимог процесуального закону, внаслідок чого судове рішення може визнаватися незаконним та/або необгрунтованим. Помилки суду мо­жуть виражатися, зокрема, «у неправильному встановленні фактич­них обставин цивільної справи; порушенні або неправильному засто­суванні норм матеріального або процесуального права»^[166]. Однак не в кожному випадку висновок особи щодо допущеної в судовому рішен­ні помилки є вірним: особа може мати хибні враження про порушен­ня, невизнання чи оспорювання її права, неправильно тлумачити норми матеріального чи процесуального права і вбачати судову по­милку там, де вона відсутня. Це не позбавляє таку особу можливості звернутися до суду вищестоящої інстанції з відповідною скаргою, проте така скарга може бути залишена без задоволення.

Крім того, право на судовий захист також реалізується у провад­женні по перегляду судових рішень у зв’язку з нововиявленими об­ставинами, коли необхідність такого перегляду визначається не до­пущеною судом помилкою, а, як вказував М. И. Штефан, «обстави­нами, які не були предметом судового розгляду з незалежних від суду та учасників справи причин, для встановлення можливого впливу на наслідки розгляду справи і скасування судових рішень, що не відповідають істині, правам та обов’язкам сторін»^[167]. Перегляд судового рішення у зв’язку з виключними обставинами (ч. 3 ст. 423 ЦПК) також пов’язаний не з судовою помилкою, яку належить ви­правити, а з настанням передбачених законом випадків, коли в умовах, що виникли і склалися після ухвалення судового рішення, воно перестало відповідати вимогам законності й обґрунтованості, хоча відповідало їм в момент ухвалення.

Що стосується запропонованого формулювання «право на доступ до суду вищестоящої інстанції», цей термін видається не зовсім вда­лим, оскільки, по-перше, право на доступ до суду конкретної ін­станції охоплюється правом на доступ до правосуддя; по-друге, пе­регляд рішень за нововиявленими обставинами може здійснювати­ся судом першої інстанції, тобто, доступ до суду вищестоящої інстанції в таких випадках відсутній. Тому доцільно називати цей елемент права на судовий захист правом на оскарження (перегляд) судового рішення.

На всіх зазначених етапах механізм судового доказування відіг­рає провідну роль: за винятком випадків визнання позову або ви­знання учасниками справи всіх її обставин, жодна цивільна справа не може бути розглянута і вирішена без доказування, жодне право не може бути захищеним лише в силу звернення до суду із заявою про його порушення без підтвердження обставин справи належни­ми і допустимими доказами. До моменту звернення до суду закла­даються передумови функціонування механізму доказування шля­хом збирання доказів і зазначення в заяві по суті справи доказів, що підтверджують кожну обставину, якою обґрунтовані вимоги по­зивача (заявника). Подаючи докази до суду, позивач (заявник) тим самим ініціює дію механізму доказування, котрий функціонує про­тягом всього часу з моменту відкриття провадження у справі до ухвалення рішення у ній; таким же чином механізм доказування реалізується при оскарженні (перегляді) судових рішень. Механізм доказування задіяний на всіх стадіях цивільного процесу і має без­посередній вплив на рух справи і результати її розгляду.

Завдяки функціонуванню механізму доказування факти пору­шення, невизнання чи оспорювання права стають встановленими, на підставі чого суд ухвалює рішення, котрим зобов’язує відповідну особу до вчинення певних дій або утримання від їх вчинення. Судо­ве правозастосування забезпечує реальний захист права, з приводу порушення, невизнання або оспорювання якого мало місце звер­нення до суду. Основою судового правозастосування виступають ре­зультати здійсненого у справі доказування, тому саме механізм до­казування має визначальний вплив на забезпечення реалізації права на судовий захист.

Ухвалення судового рішення і набрання ним законної сили без його виконання означало б не отримання, а лише декларацію судо­вого захисту. Усунення перешкод в реалізації права, відновлення порушеного права відбуваються не в силу вказівки в судовому рі­шенні на дії, які належить вчинити учасникам справи, а тільки внаслідок реального вчинення цих дій. Тому ще одним елементом права на судовий захист є право на виконання судового рішення. На цьому етапі механізм доказування не має безпосереднього про­яву, проте право на виконання судового рішення виникає завдяки доказуванню, здійсненому у справі (за винятком випадків визнан­ня позову або визнання всіх обставин справи її учасниками). Таким чином, без механізму доказування реалізація права на судовий за­хист була б неможливою, оскільки саме він формує основну діяль­ність суду і учасників справи.

Отже, механізм доказування є складовою механізму процесуаль­но-правового регулювання і виступає одним з основних засобів за­безпечення реалізації права на судовий захист, утворюючи для суду та учасників справи всі необхідні умови для встановлення об­ставин справи. Для досягнення цієї мети механізм доказування ви­користовує власні процесуально-правові засоби: права, обов’язки та повноваження суб’єктів доказування у зв’язку з доказовою діяльні­стю; процедури залучення доказів у справу, дослідження й оцінки доказів; строки та умови вчинення процесуальних дій, пов’язаних з доказуванням; вимоги до доказів. У функціональній дії механізму доказування всі його елементи та процесуально-правовий інстру­ментарій взаємодіють як одна цілісна система, завдяки якій припи­си норм цивільного процесуального права реалізуються у практич­ній діяльності суб’єктів доказування.

2.3.