Принципи побудови і формування конституційного судочинства

Дослідження проблеми становлення і розвитку конституційного судочинства в Україні зумовлює необхідність розкриття найбільш загальних, стійких рис конституційного судочинства, які відтворюються у принципах конституційного судочинства.

Для з’ясування сутності терміна «принцип» та формулювання його змісту стосовно конституційного судочинства слід виходити з аналізу двох аспектів цієї проблеми. По-перше, філософського, що дасть змогу якнайповніше визначити підходи щодо формулювання загального поняття. По-друге, з сутності конституційного судочинства як правового явища. Такий двохаспектний підхід дасть змогу зробити конкретні висновки та сформулювати поняття «принципи конституційного судочинства», а також визначити перелік принципів.

З позицій філософії принцип визначають як основу, початок, керівну ідею або основне правило поведінки [48, с. 363]. У науковій юридичній літературі із загальнотеоретичних проблем розвитку кримінального права С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев визначили принципи як породження суб’єктивного сприйняття людиною об’єктивного світу, свого роду орієнтири взаємовідносин людини зі світом, які настільки глибоко увійшли в наше «я», що сприймаються як щось об’єктивне, існуюче поза межами нашої волі [76, с. 7].

Таке розуміння сутності принципів не суперечить філософському сприйняттю, але конкретизує його стосовно предмета тієї науки, у межах якої здійснюється науковий пошук. Зазначене підтверджує сформульована дослідниками теза про сутність принципів, особливостей діяльності правоохоронних органів. Зазначається, що принципи можуть виступати і як правові вимоги. На відміну від конкретних законодавчих приписів ці вимоги обов’язкові не тільки для органів, посадових осіб та громадян, які покликані дотримуватися та виконувати закони, а й для органів, які, здійснюючи правотворчу діяльність, і повинні спиратись на загальноприйняті демократичні вимоги або традиції в тій чи іншій сфері [50, с.

У теорії права принципами права називають основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивість права і мають вищу імперативну юридичну силу, тобто виступають як незаперечні вимоги, що висуваються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу. Принципи права називають ціннісним стрижнем правової матерії, своєрідним «вищим правом». Принципи права можуть бути прямо сформульовані в законодавчих актах чи виникати із загального змісту таких актів, зумовлювати тим самим напрями правотворчої, правозастосовної чи іншої юридичної діяльності [251, с. 258].

Спільним у всіх цих підходах є розуміння принципів як основи певного явища, правової матерії, поведінки. Відмінність полягає у «наповненні» цієї основи конкретним змістом, що залежить від специфіки певного явища чи поведінки, а також від методології наукового пошуку. Так, у загальнофілософському сприйнятті принцип формулюється як основа поведінки. З юридичного погляду під принципом розуміється правова основа, в якій відтворені ідеї права, цінності, і тому вони мають вищу юридичну силу.

Зазначені загальні положення застосовані до визначення поняття про принципи конституційного судочинства на підставі врахування специфіки конституційного судочинства. Ця специфіка полягає у такому.

Конституційне судочинство являє собою здійснення операцій з нормами конституційного права, пов’язаними із вирішенням правового конфлікту у формі юридичної справи. Воно здійснюється конкретним уповноваженим органом держави - Конституційним Судом України на користь зацікавлених у вирішенні правового конфлікту суб’єктів права. Операції з нормами конституційного права, які здійснює Конституційний Суд України, закріплюються у офіційних документах, форма яких визначена законом. При цьому здійснення таких операцій регулюється процесуально- процедурними нормами і забезпечується відповідними способами юридичної техніки. Конституційне судочинство являє собою процесуальну форму діяльності судової гілки влади з питань, віднесених до юрисдикції Конституційного Суду України, і повною мірою має відтворювати особливості функціонування цієї гілки влади.

Якщо звернутись до наукових позицій про місце органу конституційної юстиції у системі органів державної влади, то думку про віднесення Конституційного Суду до судової гілки підтримують Ж. І. Овсепян [156; 260, с. 165], М. В. Вітрук [30, с. 87]. Водночас існують погляди щодо наявності в Україні тенденції формування четвертої гілки влади - контрольно- наглядової - і віднесення до її сфери Конституційного Суду України (Ю. М. Тодика [279, с. 13-14], В. О. Гергелійник [40, с. 40-41]).

Не ставлячи за мету формулювання остаточного висновку про місце Конституційного Суду України в системі органів державної влади, оскільки це виходить за межі предмета дисертаційного дослідження, вбачається доцільним виходити зі змісту конституційних приписів, якими віднесено Конституційний Суд України до органів, що здійснюють судочинство, а будь-яка інша гілка влади, крім законодавчої, виконавчої і судової, не передбачена.

Специфіка конституційного судочинства проявляється і у стадійності конституційного судового провадження. При цьому стадії розташовані у певній послідовності, яка має бути дотримана. Конституційне судочинство здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції - Конституційним Судом України, який визначений як орган конституційного правосуддя. Він має також повноваження щодо тлумачення Конституції України та законів України.

Виходячи з зазначеного, можна сформулювати поняття принципів конституційного судочинства.

Принципи конституційного судочинства - основні ідеї, відтворені у нормах конституційного судового процесу, які визначають природу, сутність та зміст конституційного судочинства, його основне призначення щодо здійснення конституційного правосуддя Конституційним Судом України, а також тлумачення Конституції України та законів України.

Призначенням принципів конституційного судочинства є:

- здійснення узагальненого закріплення основ конституційного судового процесу;

- забезпечення однотипного формулювання конституційних процесуальних норм;

- забезпечення впливу на суспільні відносини шляхом встановлення засад вирішення правових конфліктів на підставі і в порядку, визначених нормами конституційного процесуального права.

Співвідношення принципів конституційного судочинства і норм конституційного процесуального права доцільно подати у вигляді таблиці 2.1.

Таблиця 2.1

Співвідношення принципів конституційного судочинства і норм конституційного процесуального права

Конституційне судочинство відмінне від процесу відправлення кримінального, цивільного, господарського, адміністративного судочинства. Основні відмінності полягають у тому, що воно:

- здійснюється на підставі та у спосіб, визначені нормативно -правовим актом вищої юридичної сили - Конституцією України, норми якої конкретизовані Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду України. Відправлення інших видів судочинства врегульоване законодавчими нормативно-правовими актами -

кодексами (Кодексом адміністративного судочинства України [83], Цивільним процесуальним кодексом України [303], Господарським процесуальним кодексом України [44], Кримінально-процесуальним

кодексом України [117]);

- підставою виникнення, зміни і припинення відносин у сфері відправлення конституційного судочинства є правовий конфлікт, визначений конституційними нормами.

- суб'єкти звернення до Конституційного Суду України визначені Основним Законом. Суб'єкти звернення до судів загальної юрисдикції, спеціалізованих судів визначені відповідними процесуальними нормативно- правовими актами - кодексами;

- процесуальна форма закінчення провадження у Конституційному Суді України визначена Конституцією України. Нею є рішення, виконання якого обов'язкове на території України (ст. 150 Конституції України). Рішення Конституційного Суду України мають остаточний та обов'язковий характер, оскарженню не підлягають на відміну від постанов, ухвал чи вироків судів іншої юрисдикції, які можуть бути оскаржені чи опротестовані у апеляційному чи касаційному порядку;

- рішення Конституційного Суду України можуть змінювати судову практику, яка не відповідає Основному Закону. Процес перевірки Конституційним Судом України конституційності нормативно-правового акта здійснюється безвідносно до конкретних кримінальних, цивільних, господарських чи адміністративних справ, розгляд яких належить до юрисдикції інших судів.

Водночас конституційне судочинство має і спільні з іншими формами відправлення правосуддя риси:

- є процесуальною формою відправлення правосуддя;

- пов'язане із вирішенням юридичної справи;

- його учасники зацікавлені у вирішенні справи;

- процесуальний порядок закріплюється у офіційних документах, форма яких визначена законом;

- здійснюється послідовно, стадійно.

Наявність у конституційного судочинства спільних та особливих із іншими формами відправлення правосуддя рис зумовлює потребу їх врахування при формулюванні принципів конституційного судочинства.

Так, наявність спільних рис зумовлює такі принципи конституційного судочинства, як:

- верховенство права;

-предметна визначеність;

- гласність;

- повний і всебічний розгляд справи;

- державна мова судочинства;

- процесуальна рівність сторін.

Ці принципи можна назвати загальними.

Особливі риси зумовлюють необхідність виділення таких принципів:

- дослідницька діяльність суддів і Конституційного Суду України;

- незалежність суддів і Конституційного Суду України;

- відправлення конституційного правосуддя тільки Конституційним Судом України;

- колегіальність;

- незмінність рішень.

Цю групу принципів доцільно назвати особливими.

Основні принципи діяльності Конституційного Суду України визначені статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України»: верховенство права, незалежність, колегіальність, рівноправність суддів, гласність, повний і всебічний розгляд справ, обґрунтованість прийнятих рішень. У порівнянні зі статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України» коло принципів конституційного судочинства стосується тільки здійснення конституційного судового процесу.

На першому місці постає принцип верховенства права. Виділення саме цього принципу зумовлене його невідривністю від концепції правової держави, однією з рис якої є конституційна юрисдикція [77, с. 172]. Принцип верховенства права є мега-принципом, який визначає вимоги до багатьох суспільних інститутів з метою забезпечення природних прав і свобод людини. Серед українських юристів існують такі уявлення щодо змісту цього принципу. Так, передусім принцип верховенства права означає, що позитивне право, яке створюється людьми, має ґрунтуватись на природному праві, яке обмежує державну владу, і є своєрідним фільтром позитивного права. Самостійного значення він набуває тоді, коли розрізняють закон і право. При цьому робиться важливий висновок про те, що поза лоном доктрини природного права цей принцип існувати не може. Науковці звертають увагу і на окремі аспекти цього принципу. Так, верховенство права розглядається як пріоритетність у суспільстві насамперед прав і свобод людини. Принцип верховенства права характеризується і як верховенство розуму та пов’язується з такими морально -правовими цінностями, як справедливість, свобода, добро, гуманізм. Важливим надбанням є уявлення про те, що цей принцип універсальний та загальний, хоча історично він розумівся тільки як спосіб обмеження державної влади і створення правової держави. Слушною є думка і про те, що єдиною справжньою силою забезпечення верховенства права може виступати тільки громадянське суспільство [55, с. 83-84].

Спільним для усіх зазначених наукових поглядів щодо сутності принципу верховенства права є його основа, яка випливає з природного права. Теоріями природного права, у свою чергу, встановлено, що закони держави не регулюють відносини, але здебільшого прагнуть наблизитися (збігтися) до конфігурацій правовідношення, що походить безпосередньо від морально-правових цінностей. Таке сприйняття змісту теорій природного права презентоване А. С. Довгертом, який вивчав проблему дії принципу верховенства права у сфері приватного права [55]. У конституційному праві зазначають залежність розуміння сутності принципу верховенства права від типу правої системи. Так, у країнах континентального права принцип верховенства права має здебільшого вираження верховенства закону в силу домінування юридичного позитивізму. Відтак переважає принцип законності, який ґрунтується на розумінні справедливого закону [273, с. 178].

Статтею 8 Конституції України, якою проголошено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права, визнається верховенство Конституції та принцип прямої дії її норм. Однак вони не вичерпують принципу верховенства права і не є самодостатніми для його розуміння [273, с. 178]. Зазначене можна повною мірою віднести до конституційного судочинства, адже захист Конституції України судом спеціальної юрисдикції сприяє реальним досягненням в очах народу пріоритетів демократії, людських цінностей, справедливості організації влади, над якою існує судовий контроль [246, с. 102]. Конституція України - єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, виражають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави. В усіх країнах конституція є однією з найбільш шанованих суспільних цінностей сучасності [172, с. 53, 56].

Забезпечення верховенства Конституції України є стрижнем усіх повноважень Конституційного Суду України. Захищаючи Конституцію, в якій відтворені морально-правові цінності, Суд захищає право і соціальні пріоритети: народ як джерело влади, права і свободи людини і громадянина, суверенітет і цілісність території, демократична влада і судовий контроль, рівність кожного громадянина перед законом та інші. Реалізація принципу верховенства права в конституційному судочинстві відкриває шлях до творчого, не бездумного застосування закону. Це не означає виправдання свавілля з боку Суду. Рішення Конституційного Суду, засновані на принципі верховенства права за змістом мають утверджувати права людини, не порушувати свободи і зміцнювати довіру не лише до самого Конституційного Суду, а й, у його особі, до усіх державних інституцій.

За рішенням Конституційного Суду України закони чи інші правові акти мають бути визнані неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України, або якщо була порушена встановлена в Основному Законі процедура їх розгляду, ухвалення або набрання чинності. Вони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішень про їх неконституційність. За зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України Конституційний Суд України має давати висновки про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів України, чи тих, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їхню обов’язковість. До компетенції Конституційного Суду належить також надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту [205, с. 410]. Ще одним напрямом діяльності Конституційного Суду України є офіційне тлумачення Конституції і законів України, що, по суті, є здійсненням функції нормативно-інтерпретаційної конституціоналізації правового порядку в державі. Характерною рисою цієї діяльності є те, що вона пов’язана з наявністю конфлікту або проблеми у застосуванні конституційних чи законодавчих норм суб’єктами права. Тому Суд у цих випадках, роз’яснюючи спірні правові норми, не тільки виконує роль тлумача, а ще й, виходячи з обов’язковості своїх рішень, створює умови для належного застосування зазначених норм різними органами державної влади [111].

Реалізація принципу верховенства права у процесі відправлення конституційного судочинства означає забезпечення рівності всіх перед

законом і судом, судовий захист конституційних прав і свобод людини і громадянина. Приймаючи рішення, Конституційний Суд кожного разу доводить, що без однакового застосування законів відповідно до норм і принципів Конституції України право взагалі втрачає свою регулюючу функцію, своє головне завдання упорядкування суспільних відносин, дотримання державою інтересів громадянина і людини. На сьогодні конституційне правосуддя є одним із визначальних чинників формування сучасної законодавчої системи, і критерієм її перевірки має бути верховенство права в конституційному порівнянні відповідності принципів і понять чинних законів та інших нормативно-правових актів засадам правового статусу громадянина, держави, суспільства [246, с. 102-103]. Зазначене стосується і повноваження Конституційного Суду України з надання висновку щодо законопроекту про внесення змін до Конституції України. Тільки за наявності висновку про відповідність законопроекту вимогам статей 157, 158 Конституції України, Верховна Рада розглядає

законопроект (ст. 159 Конституції України).

Про необхідність однакового застосування законів відповідно до норм і принципів Конституції свідчить, наприклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень пункту 12 частини першої статті 85 Конституції України у контексті положень частини четвертої статті 114, частин другої, третьої статті 115 Конституції України (справа про порядок припинення повноважень членів Кабінету Міністрів України) від 11 грудня 2007 року № 12-рп/2007 [228]. Народні депутати обґрунтовували необхідність офіційного тлумачення тим, що «вказаними нормами не визначено чіткого порядку і процедури звільнення з посад членів Кабінету Міністрів України та наслідків такого звільнення, тому при застосуванні цих положень виникають суперечності щодо їх правильного розуміння представниками різних політичних сил, які входять до складу Кабінету Міністрів України». У Рішенні Конституційний Суд вказав: «під положенням «звільнення зазначених осіб з посад» у пункті 12 частини першої статті 85 Конституції України в контексті положень частини четвертої статті 114, частин другої, третьої статті 115 Конституції України треба розуміти звільнення з посад як членів Кабінету Міністрів України, включаючи Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, так і Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення та радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України. Верховна Рада України може реалізувати своє повноваження щодо звільнення з посад Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України і без подання Президента України».

Показовим є приклад, коли до Конституційного Суду України звернулося Міністерство внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 39 Конституції України про завчасне сповіщення органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій (справа № 1-30/2001 від 19 квітня 2001 року). На думку Міністерства внутрішніх справ України, деякі організатори масових акцій термін «завчасно» трактують як такий, що передбачає «попереднє інформування відповідних органів про проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій». Перед Конституційним Судом була сформульована причина такого подання: Міністерством указувалось, що за певний період необхідно з’ясувати умови проведення масових акцій, їх відповідність чинному законодавству і визначити необхідність залучення певних сил та правопорядку тощо. У зв’язку з цим МВС України стверджувало, що має бути встановлений і «граничний» термін часу, до якого можливе подання повідомлень про наміри здійснити «певні заходи їх організаторами». Правова позиція Конституційного Суду не передбачала чіткої відповіді на поставлене запитання. У резолютивній частині Рішення було зазначене про те, що строки не повинні обмежувати передбачене статтею 39 Конституції України право громадян, а мають слугувати їх гарантією. Визначення конкретних строків завчасного сповіщення з урахуванням особливостей форм мирних зборів, їх масовості, місця, часу проведення тощо є предметом законодавчого регулювання [246, с. 109].

Реалізація принципу верховенства права в конституційному судочинстві пов’язана із проблемами формування політико-правового середовища в Україні. Зокрема, в Офіційній заяві Конституційного Суду України було зазначено про штучне створення ситуації навколо Суду, пов’язаної із багатоденними масовими заходами біля стін Суду, здійснення інших форм негативного впливу на його діяльність [167].

Похідною від принципу верховенства права постає законність. У теорії права законність визначають як: принцип права, принцип поведінки суб’єктів права, вимога діяльності органів держави та посадових осіб, вимога державного управління суспільством, принцип побудови системи нормативно-правових актів, режим соціально-політичного життя держави [273, с. 528-530]. У монографії «Теорія юридичного процесу» за загальною редакцією професора В. М. Горшеньова наводиться зміст соціалістичної законності. Виділення сутності цієї категорії дає змогу визначити законність як особливий режим, стан взаємовідносин держави і особи, який виражається у неухильному дотриманні усіма органами держави, громадськими організаціями, посадовими особами законів і заснованих на них нормативно-правових актів та гарантує здійснення усіма членами суспільства своїх прав і свобод [272, с. 47].

Зміст законності у конституційному судочинстві означає:

- при вирішенні справи Конституційним Судом усі учасники конституційного судового провадження зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Конституцією, Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду України;

- Конституційний Суд вирішує справи, керуючись Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»;

- Конституційний Суд не розглядає питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції;

- якщо правовий акт повністю або в окремих частинах не відповідає Конституції України, порушена встановлена Конституцією України процедура розгляду, ухвалення або набрання чинності, перевищені конституційні повноваження при прийнятті, Конституційний Суд приймає рішення щодо неконституційності правових актів повністю або частково.

Наступним загальним принципом визначено принцип предметної

визначеності. Його

наявність зумовлена дією принципу верховенства права

та гарантується законністю діяльності Конституційного Суду України. Дія цього принципу проявляється через визначення чинним законодавством предмета справ конституційної юрисдикції.

Серед загальних принципів зазначено принцип гласності. Його зміст означає, що розгляд справ Конституційним Судом відбувається відкрито. Гласність означає встановлений законом порядок розгляду справ у судах, за яким судове засідання здійснюється відкрито із наданням реальної можливості громадянам бути присутніми у залі судового засідання, стежити за процесом відправлення судочинства, за наявності бажання вести необхідні записи, а представникам засобів масової інформації фіксувати те, що відбувається у судовому засіданні з метою більш широкого оприлюднення змісту і результатів процесу [99, с. 171]. Саме про такий зміст принципу гласності зазначалось ще у 1980-х роках. Відповідні положення актуальні і сьогодні. Гласність і відкритість судового розгляду передбачені як принцип статтею 6 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 7 і 12 Кодексу адміністративного судочинства України.

Прямої норми, яка б розкривала сутність реалізації принципу гласності у процесі відправлення конституційного судочинства Закон України «Про Конституційний Суд України» не передбачає. Натомість наявність цього принципу визначена статтею 4 зазначеного закону, але як основний принцип діяльності Конституційного Суду України, що ширше за змістом, ніж у випадку, коли цей принцип є основою конституційного судового провадження. Особливості реалізації принципу гласності у конституційному судочинстві відтворені у нормах статей 50, 51, 63, 64, 67 Закону України «Про Конституційний Суд України», а також у параграфі 30 Регламенту Конституційного Суду України. Визначено, що всі питання, які потребують вирішення Конституційним Судом України, розглядаються на засіданнях Конституційного Суду, крім тих, що вирішуються на його пленарних засіданнях. Пленарне засідання повноважне, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду України.

Форми розгляду справ на пленарному засіданні Конституційного Суду визначені параграфом 30 Регламенту Конституційного Суду України. Передбачено дві форми - усні та письмові слухання. Усні здійснюються шляхом безпосереднього заслуховування на пленарному засіданні усіх учасників конституційного провадження, письмові - шляхом заслуховування та аналізу зібраних матеріалів, документів, необхідних для забезпечення об’єктивного і повного розгляду справи. Форма слухання визначається процесуальною ухвалою Конституційного Суду України.

Усні слухання є обов’язковими у випадках, коли для всебічного дослідження обставин справи та прийняття обґрунтованого рішення на пленарному засіданні Конституційного Суду України необхідно безпосередньо заслухати учасників конституційного провадження. Вони можуть проводитись також за клопотанням суб’єктів права на конституційне подання, конституційне звернення та органів, посадових осіб, конституційність правових актів яких оспорюється або потребує офіційного тлумачення.

Розгляд справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України, незалежно від форми слухання, проводиться відкрито. У разі коли розгляд справи на відкритому пленарному засіданні Конституційного Суду України може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, справа за ухвалою Конституційного Суду України розглядається на закритому пленарному засіданні.

Необхідно звернути увагу на ту обставину, що визначення права та обов’язку Конституційного Суду розглянути на закритому пленарному засіданні справу у разі, якщо розгляд у відкритому пленарному засіданні може призвести до розголошення державної або іншої таємниці, встановлене не Законом України «Про Конституційний Суд України», а Регламентом Конституційного Суду України. Хоча статтею 52 Закону України «Про Конституційний Суд України» і визначено, що порядок проведення пленарних засідань встановлюється не лише Законом України «Про Конституційний Суд України», а й актами Конституційного Суду України, що регламентують організацію його внутрішньої роботи, однак, спираючись на норму статті 92 Конституції України, пунктом 14 частини першої якої встановлено, що виключно законами визначається судочинство, доцільно запропонувати внесення змін до Закону України «Про Конституційний Суд України», доповнивши його статтею 52-1 «Форми розгляду справ на пленарному засіданні Конституційного Суду України».

Порядок прийняття рішень, висновків передбачає поіменне голосування шляхом опитування суддів Конституційного Суду. Рішення і висновки Конституційного Суду України мотивуються письмово, підписуються окремо суддями Конституційного Суду України, які голосували за їх прийняття і які голосували проти їх прийняття, та оприлюднюються. Вони є остаточними і не підлягають оскарженню. Окрема думка судді Конституційного Суду України, який підписав рішення чи висновок Конституційного Суду України, викладається суддею Конституційного Суду України у письмовій формі і додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України.

Рішення і висновки Конституційного Суду України підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, надання висновку. Вони офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання. Рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Судове провадження може завершитись і без прийняття остаточного рішення Конституційного Суду України у разі, коли у процесі пленарного засідання будуть виявлені підстави щодо відмови у відкритті конституційного провадження, передбачені статтею 45 Закону України «Про Конституційний Суд України»: 1) відсутність встановленого Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» права на конституційне подання, конституційне звернення; 2) невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; 3) непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні.

Російські вчені зазначають доцільність ширшого використання письмової форми конституційного судового провадження, особливо, якщо воно здійснюється з питань тлумачення Конституції, актів законодавства (В. О. Кряжков, Л. В. Лазарєв [118, с. 155]). Ця точка зору вбачається спірною, оскільки її реалізація передбачає здійснення більш глибокого аналізу в напрямі доцільності використання письмової форми із визначенням конкретних категорій справ, щодо яких така форма може бути застосована. Водночас можна було б розглянути питання про впровадження письмової форми конституційного судочинства у випадку розгляду Конституційним Судом України справ відповідно до пункту другого частини першої статті 150 Конституції України - офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Вбачається, запровадження письмової форми конституційного судочинства по цій категорії справ дасть змогу більш оперативно розглянути справу, вивільнивши час для розгляду тих питань, які викликають суспільний резонанс і потребують якнайскорішого вирішення.

Наступним загальним принципом визначено принцип повного і всебічного розгляду справи. Процедури, пов’язані із відправленням конституційного судочинства, спрямовані на забезпечення повного і всебічного розгляду справи відповідно до компетенції. Так, Регламентом Конституційного Суду України визначено порядок прийняття конституційних подань та конституційних звернень, їх попередня перевірка; попереднє вивчення питань, порушених у конституційному поданні чи конституційному зверненні; розподіл конституційних подань та конституційних звернень між колегіями суддів; вивчення порушених питань суддями-доповідачами; дослідження доказів; розгляд конституційних подань, конституційних звернень у Колегії суддів; порядок розгляду справи Конституційним Судом; підготовка питань до розгляду на пленарних засіданнях; розгляд справ на пленарному засіданні; порядок оформлення рішень Конституційного Суду за результатами розгляду.

Необхідно зазначити, що Законом України «Про Конституційний Суд України» не передбачено використання терміна «докази», однак статтею 54 визначено процесуальні права Колегії суддів Конституційного Суду під час підготовки справи, Конституційного Суду у процесі провадження у справі щодо витребування від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян і окремих громадян необхідних документів, матеріалів та інших відомостей, що стосуються справи; призначення експертизи та залучення експертів; виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи.

Водночас процедури щодо реалізації цих прав частково врегульовані Регламентом Конституційного Суду, а тому правове регулювання відповідних відносин потребує приведення у відповідність до статті 92 Конституції України.

Серед основоположних принципів судового процесу виділяють змагальність сторін. Змагальність означає однакову можливість сторін, користуючись наданими повноваженнями, доводити правоту. Реалізація цього принципу відбувається шляхом наявності права надання доказів сторонами, вчиненням інших процесуальних дій, спрямованих на доведення до відома суду фактичних обставин справи. Принцип змагальності сторін закріплений: у статі 7, частині першій статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України; статтею 10 Цивільного процесуального кодексу України; статтею 4-3 Господарського процесуального кодексу України; статтею 16-1 Кримінально-процесуального кодексу України.

У конституційному судочинстві принцип змагальності сторін практично не застосовується порівняно із цивільним, господарським, адміністративним процесом, процесом судового розгляду кримінальних справ. Так, у справах, пов’язаних із тлумаченням Конституції, законів України застосування принципу змагальності обмежене, оскільки складно визначити обидві сторони правового конфлікту, однак правові наслідки відсутності вирішення відповідного правового конфлікту негативні з позицій впливу на реалізацію прав і свобод громадян. Російські вчені більш категоричні. В. О. Кряжков, Л. В. Лазарєв вказують, що у справах про тлумачення змагальність виключається, оскільки сторони відсутні [118, с. 156].

Професор А. О. Селіванов зазначає про негативний вплив відсутності принципу змагальності сторін між учасниками конституційного судового провадження, що істотно знижує процесуальні можливості представника парламенту (як і інших учасників процесу) довести аргументацію і цінності права з питань, які розглядаються на відкритих засіданнях суду [246, с. 128].

Зазначене свідчить про необхідність суттєвого доопрацювання процесуальної частини Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою створення законодавчої регламентації запровадження принципу змагальності сторін. Більше того, вбачається, що зазначену пропозицію доцільно врахувати при підготовці нового нормативно -правового акта, який би врегульовував відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.

Враховуючи обмежений характер застосування принципу змагальності сторін, відповідно такий же характер має застосування принципу диспозитивності. Диспозитивність означає можливість сторін, третіх осіб, їх представників, органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, вільно розпоряджатись своїми правами щодо предмета спору. Так, Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» чітко визначено суб’єктів права на звернення до Конституційного Суду з конституційним поданням чи конституційним зверненням і не передбачено визначення сторін у справі. Про участь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, прокурора, органів державної влади, місцевого самоврядування як законних представників взагалі нічого не зазначено. Про недостатність врегулювання питання про процесуальну правосуб’єктність Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України вказував професор А. О. Селиванов [246, с. 126-128].

Наступним принципом визначено державну мову судочинства. Відправлення судочинства державною мовою передбачено статтею 7 Цивільного процесуального кодексу України, статтею 15 Кодексу адміністративного судочинства України. Статтею 3 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що мова судочинства визначається статтею 21 Закону України «Про мови в Українській РСР». Кримінально-процесуальним кодексом України визначено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості (ст. 19).

Згідно зі статтею 56 Закону України «Про Конституційний Суд України» у Конституційному Суді України провадження ведеться, рішення, ухвали приймаються, висновки надаються та оприлюднюються державною мовою. Учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою, мають право користуватися послугами перекладача. Про свої наміри користуватися послугами перекладача учасники конституційного провадження своєчасно повідомляють Конституційний Суд України. Отже, реалізація принципу державної мови передбачає: по -перше, використання державної мови при відправленні конституційного судочинства; по-друге, наявність у учасників конституційного провадження права користуватись послугами перекладача, якщо не володіють державою мовою.

Наступним принципом визначено принцип процесуальної рівності сторін. У загальному значенні принцип процесуальної рівності сторін означає використання сторонами рівних прав і можливостей щодо захисту своєї позиції. У конституційному судочинстві реалізація принципу процесуальної рівності сторін має особливості.

Сторонами конституційного провадження визначені суб’єкти права на конституційне подання, конституційне звернення, які звернулися до Конституційного Суду України; органи або посадові особи, якими були прийняті чи підписані правові акти, конституційність яких оспорюється (параграф 32 Регламенту Конституційного Суду України). Відповідно вести мову про процесуальну рівність сторін доцільно тоді, коли визначені сторони. Зокрема, розглядається справа, предметом якої є спір про конституційність певного нормативно-правового акта, тобто спір про право. Сторони мають право: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги; одержувати копії рішень, ухвал та інших документів, що є у справі; брати участь у пленарних засіданнях Суду; заявляти клопотання. Так, параграф 11 Регламенту Конституційного Суду встановлює право суб’єктів права на конституційне подання, конституційне звернення звернутись з проханням повідомити про стан розгляду справ. Відповіді на такі клопотання надають керівник Секретаріату Конституційного Суду України або його заступники за погодженням з суддею-доповідачем у відповідній справі. Суддя-доповідач у справі: вирішує питання щодо витребування від суб’єктів конституційного подання, конституційного звернення, відповідних органів, посадових осіб, громадян, зазначених у статті 19 Закону України «Про Конституційний Суд України», необхідних документів, матеріалів, інших відомостей, що стосуються справи; залучає для консультацій, проведення перевірок, дослідження документів відповідних спеціалістів; вносить пропозиції на засідання Колегії суддів питання щодо призначення експертизи у справі чи залучення до участі в конституційному провадженні експертів, виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом чи уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи (параграф 13 Регламенту Конституційного Суду України).

До повноважень Конституційного Суду належать не лише спори про право. Серед правових спорів як об’єкта конституційних процесуальних правовідносин виділений ще правовий конфлікт і спір про законність процедури. Враховуючи, що у випадку правового конфлікту, пов’язаного із необхідністю тлумачення Конституції, законів України, складно визначити сторону конфлікту, говорити про процесуальну рівність сторін можна тільки з позицій чіткої регламентації дій Конституційного Суду України щодо вирішення цього конфлікту. Отже, у такому разі доцільно виділяти саме Конституційний Суд як суб’єкт конституційних процесуальних правовідносин з вирішення правового конфлікту, пов’язаного із тлумаченням Конституції, законів України.

Одним із особливих принципів визначено принцип дослідницької діяльності суддів і Конституційного Суду України. Цей принцип становить основу формування доктрини конституційного судочинства, яка відтворюється у рішеннях, висновках єдиного органу конституційної юрисдикції.

Серед особливих принципів визначено принцип незалежності суддів і Конституційного Суду України. Як правильно зазначає М. В. Вітрук, існує прямий і зворотний зв’язок між незалежністю суддів у конституційному судочинстві і незалежністю конституційного суду. Незалежність конституційного суду гарантує незалежність його суддів і навпаки [30].

13 грудня 1985 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію про основні принципи незалежності судових органів. Згідно з цією резолюцією незалежність суддів і судових органів повинна бути проголошена, закріплена в конституційному та поточному законодавстві, а також забезпечена державою. При цьому держава зобов’язана надавати судовим органам відповідні кошти, що дасть їм змогу належно виконувати свої обов’язки. Крім цього, згідно з резолюцією усі державні органи та недержавні установи зобов’язані поважати незалежність судів і суддів і не втручатись у будь-якій формі у відправлення правосуддя. У той же час судові органи утворюють самокеровану систему, а судді повинні бути безсторонніми та підпорядковуватись у своїй діяльності тільки закону. Зрозуміло, що резолюція має характер рекомендаційний і не обов’язковий, але значення цієї резолюції у тому, що більшість держав - членів ООН погоджуються із положеннями резолюції, що сприймаються як орієнтири для більшості держав при проведенні їх внутрішньої і зовнішньої політики [3, с. 303].

Незалежність і недоторканність суддів в Україні гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції України).

Принцип незалежності суддів Конституційного Суду прямо встановлений статтею 27 Закону України «Про Конституційний Суд України». Ця стаття входить до норм Глави 4 «Гарантії діяльності суддів Конституційного Суду України». Зміст принципу незалежності, закріплений законодавчо, полягає у підкоренні суддів Конституційного Суду при здійсненні своїх повноважень лише Конституції, керування Законом України «Про Конституційний Суд України», іншими законами України, крім тих законів або їх окремих положень, що є предметом розгляду Конституційного Суду України. Серед гарантій діяльності суддів названі недоторканність особи судді (ст. 28), відповідне статусу суддів соціальне і побутове забезпечення (ст. 29). Важливою нормою щодо гарантування недоторканності суддів Конституційного Суду є норма частини другої статті 28 про те, що суддя Конституційного Суду України не може бути затриманий чи заарештований без згоди Верховної Ради України до винесення обвинувального вироку судом.

Доцільно посилити гарантії Конституційного Суду України нормою про те, що будь-які погрози чи тиск на суддів, а також втручання в діяльність Конституційного Суду несе за собою відповідальність. При цьому слід передбачити відповідний склад злочину саме у Кримінальному кодексі України, враховуючи високий ступінь суспільної небезпеки цього діяння. На сьогодні встановлено кримінальну відповідальність за посягання на життя Голови чи судді Конституційного Суду України. Санкцією відповідної статті 112 Кримінального кодексу України передбачено позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічне позбавлення волі. Крім того, діє стаття 364 Кримінального кодексу України, якою встановлено кримінальну відповідальність за погрозу вбивством, заподіяння шкоди здоров’ю, знищення або пошкодженням майна, а також викрадення або позбавлення волі Голови чи судді Конституційного Суду України. За такі дії частиною першою зазначеної статті передбачено позбавлення волі на строк до п’яти років.

У наукових дослідженнях серед гарантій особистої незалежності суддів додатково виділяють: порядок призначення і незмінність [40, с. 83]. Слід погодитись із наявністю такого елементу гарантій особистої незалежності суддів, як порядок призначення, оскільки він має бути таким, щоб виключати можливість будь-якого впливу на майбутні рішення судді. Питання щодо незмінності як гарантії особистої незалежності може розглядатись у контексті встановлення заборони щодо звільнення судді у результаті прийняття правосудного рішення, яке не відповідає політичній доцільності. Однак такий зміст гарантії незмінності відповідає недоторканності і тому навряд чи може бути врахований.

М. В. Вітрук вказує, що судді конституційного суду мають бути внутрішньо незалежні, а їх аргументація «за» і «проти» повинна виражати відповідну конституції правову позицію, вільну від політичних уподобань, кон’юнктури та життєвих обставин. Саме така позиція визначається компетентністю судді, його професійністю, особистими якостями, які дають змогу протистояти будь-якому відкритому чи прихованому тиску [30].

Зазначене положення відтворене у законодавствах окремих країн шляхом закріплення, зокрема, обов’язкової бездоганної репутації судді конституційного суду як умови обрання його на посаду (Росія, Білорусь, Болгарія, Вірменія, Литва, Росія, Узбекистан, Чехія), а також професійних вимог. Останніми, як правило, виступають наявність вищої юридичної освіти і тривалий стаж професійної юридичної діяльності. Цікавим є той факт, що серед країн СНД тільки у законодавстві Узбекистану не передбачено вимоги мати вищу юридичну освіту. Так, суддею органу конституційної юстиції може бути обраний громадянин Узбекистану з -поміж спеціалістів у галузі політики та права, якому притаманні високі моральні якості та необхідна кваліфікація (ст. 12 Закону про Конституційний суд Республіки Узбекистан 1995 р.) [98, с. 618; 60, с. 490]. У Вірменії передбачена вимога наявності вищої освіти без конкретизації щодо фахової юридичної.

Вимога професійності та заборона належності до будь-якої партії встановлена стосовно усього суддівського корпусу статтею 127 Конституції України. Конкретні вимоги до судді Конституційного Суду України передбачені статтею 16 Закону України «Про Конституційний Суд України»: а) досягнення на день призначення сорока років; б) наявність вищої юридичної освіти; в) наявність стажу практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше 10 років; г) володіння державною мовою; д) проживання в Україні протягом останніх двадцяти років. Цією ж статтею встановлено, що судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Такі ж саме заборони щодо суддів Конституційного суду Росії. Додатково ще встановлена заборона публічно висловлювати свою думку про питання, яке може стати чи вже стало предметом розгляду Конституційним судом [60, с. 490-491].

Окремі науковці визначають доцільність законодавчого закріплення наявності у певної кількості суддів Конституційного Суду наукових ступенів (В. О. Гергелійник), мотивуючи необхідністю серйозної теоретичної підготовки рішень [40, с. 74-75]. При цьому наводиться приклад Конституції Білорусії, у статті 166 якої встановлено обов’язок судді Конституційного суду мати вчений ступінь. Однак уже у Законі про Конституційний суд стосовно наявності вченого ступеня застосовано слово «як правило» [98, с. 224, 233].

Існуючий порядок призначення суддів Конституційного Суду України передбачає пропорційне представництво у Конституційному Суді суддів, яких висувають на посади Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України (по шість суддів). Як зазначає Г. О. Мурашин, така чисельність суддів є оптимальною. На підтвердження оптимальності чисельності вчений наводить дані про кількість суддів конституційних судів у різних країнах. Так, Конституційний суд Югославії налічує 7 суддів, Румунії, Словенії, Монголії - по 9, Словаччини, Чехії - по 10, Бразилії, Угорщини - по 11, Іспанії, Болгарії, Польщі - по 12, Португалії, Греції - по 13, Італії - 15, Німеччини - 16, Росії - 19. Тобто відсутня залежність від чисельності населення відповідної країни та прагнення до непарної кількості суддів. Г. О. Мурашин вказує, що наявна чисельність суддів у Конституційному Суді України має забезпечувати роботу колегій суддів, комісій (постійних і тимчасових), його пленарних та інших засідань [205, с. 411].

Незалежність Конституційного Суду проявляється у організаційному, фінансовому, матеріально-технічному та іншому аспектах його діяльності. Слід погодитись із Б. С. Ебзеєвим, який зазначав стосовно Конституційного суду Російської Федерації, що однією з найкращих гарантій його діяльності є усвідомлення суспільством соціальної значущості та корисності діяльності. Конституційний суд спроможний виконати своє призначення лише в умовах розуміння суспільством соціальної значущості Конституції [320, с. 135]. Таке твердження повною мірою можна віднести до Конституційного Суду України, оскільки на процес формування Суду, прийняття рішень впливають і політичні процеси, що відбуваються у суспільстві. Наразі складно повною мірою забезпечити незалежність Конституційного Суду України від політичного впливу. Повинна бути не лише законодавча основа незалежності Конституційного Суду і його суддів. Має бути розуміння суспільством, політиками його високого призначення гарантувати конституційний правопорядок, захищати Конституцію і тим самим - бути дієвим механізмом побудови в Україні правової держави.

Принцип відправлення конституційного судочинства тільки Конституційним Судом України передбачений Основним Законом нашої держави - Конституцією України. Так, статтею 147 Конституції України визначено, що єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України.

Серед принципів визначено принцип колегіальності. Цей принцип віднесений до особливих принципів конституційного судочинства, оскільки чинне законодавство передбачає при відправленні інших форм правосуддя прийняття суддею одноособового рішення, хоча б він діяв як суд. Так, статтею 23 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що всі адміністративні справи у суді першої інстанції, крім окремих випадків, вирішуються суддею одноособово.

Сутність принципу колегіальності полягає у тому, що розгляд справ та прийняття по них рішень Конституційним Судом України здійснюється не одноособово суддею, а колегіально. Окремі науковці висловлюють окремі застереження щодо дії принципу колегіальності при прийнятті рішень. Так, О. О. Бєлкін зазначає, що колегіальність порушує логіку судового рішення, натомість персональний розгляд конституційних спорів тільки підвищив би відповідальність кожного судді за прийняте рішення [17, с. 81-82]. Така точка зору вважається спірною, враховуючи суспільну, наукову, юридичну значущість рішень, прийнятих конституційним судом будь -якої держави і Україна не є винятком. Крім того, у процесі прийняття рішення по конкретній справі Конституційний Суд розглядає норми актів різної галузевої належності, що також вимагає її колегіального розгляду фахівцями різних напрямів юриспруденції.

Принцип колегіальності прямо передбачений статтею 4 Закону України «Про Конституційний Суд України». Механізм його реалізації встановлений іншими статтями зазначеного закону - статтями 47-49, якими визначено порядок утворення колегій суддів Конституційного Суду та їх повноваження.

Інколи у наукових дослідженнях проблем діяльності Конституційного Суду України серед принципів виділяють усність, хоча при цьому і зазначають наявність окремих відхилень від нього (1. С. Назарова [143]). У процесі відправлення конституційного судочинства реалізація

Конституційним Судом України принципу усності обмежена, оскільки наявні права і обов’язки Суду розглядати справи письмово чи у закритому режимі, якщо на це є підстави.

Серед особливостей принципів конституційного судочинства слід виділити відсутність перегляду (оскарження) рішень, прийнятих Конституційним Судом України, - принцип незмінності рішень. Однак щодо цього принципу висловлюються критичні застереження. Зокрема, про необхідність постановки питання щодо перегляду рішень (правових позицій) Конституційного Суду України наголошував професор А. О. Селіванов. При цьому такий перегляд може бути за умов, які повинні бути закріплені як виключна ситуація, передбачена у Законі України «Про Конституційний Суд України». Обґрунтовуючи доцільність цієї пропозиції, вказувалось на наявність зміни життєвих реалій, наслідком яких є необхідність відступу від раніше сформульованих правових позицій. У такому разі уточнення раніше сформульованих правових позицій не означає скасування вже прийнятого рішення і не призводить до перегляду в цілому практики Конституційного Суду [246, с. 117-118].

Проведений аналіз теоретичних аспектів визначення переліку принципів конституційного судочинства та практичних проблем їх реалізації дає змогу сформулювати такі висновки:

- виділені дві групи принципів: загальні та особливі. До загальних віднесені ті, на засадах яких засновані будь-які форми правосуддя, до особливих - ті, які характерні тільки для конституційного правосуддя (судочинства);

- доцільно вдосконалити правове регулювання відносин у процесі відправлення конституційного судочинства за такими напрямами: забезпечення реалізації принципів змагальності та диспозитивності, дослідження доказів, форми розгляду справ на пленарному засіданні Конституційного Суду, перегляд рішень.

1.4.