Забезпечення доказів

Це самостійний різновид залучення доказів у справу, який по­лягає в оперативному вжитті заходів, спрямованих на одержання інформації, що міститься в доказах, та фіксацію цієї інформації, збереження доказу для його подальшого використання у справі.

По-перше, допит свідків. Потреба у забезпеченні доказів, які мі­стяться у показаннях свідків, зумовлюється тим, що об’єктивні об­ставини у майбутньому утруднять допит свідка (від’їзд у тривале відрядження чи на лікування до іншої країни, проживання в іншій країні) або можливість його допиту може бути повністю втрачена (дуже похилий вік, тяжкий стан невиліковної хвороби). Своєчасний допит такого свідка гарантує надання суду інформації, що відома свідку, збереження цієї інформації та її використання при встанов­ленні обставин справи.

По-друге, призначення експертизи. В порядку забезпечення до­казів експертиза призначається тоді, коли її об’єкт руйнується, змі­нюється, втрачає певні властивості, а тому можливість проведення експертизи цього об’єкта у майбутньому може бути нівельована або результати експертизи будуть частково чи повністю недостовірни­ми. Забезпечення доказів у такому випадку полягає в оперативно-

Реалізація механізму доказування на стадіях його функціонування му вилученні експертом інформації, що має значення для справи, та її фіксації, завдяки чому експерт у подальшому проаналізує цю інформацію і зробить висновки щодо неї.

По-третє, витребування доказів. Згідно з ч. 4 ст. 84 ЦПК суд може витребувати докази до подання позову як захід їх забезпечен­ня. При цьому процесуальний закон не містить чіткої відповіді на питання, як має обґрунтовуватися заява про витребування доказів шляхом їх забезпечення: підставами, визначеними у ст. 84 ЦПК для витребування доказів, або підставами, наведеними у ст. 116 ЦПК для забезпечення доказів, чи сукупністю зазначених підстав. У зв’язку з цим склалася дуже різна практика розгляду заяв про витребування доказів в порядку їх забезпечення. Деякі суди вва­жають достатнім обґрунтування, що доказ необхідний для подаль­шого подання позовної заяви, і задовольняють заяву без підтверд­ження факту самостійного вжиття заходів для одержання цього до­казу і наявності загрози його втрати^[751]. У багатьох випадках суди позитивно вирішують питання про витребування доказів як заходу їх забезпечення, посилаючись на неможливість їх самостійного одержання особою, яка подає клопотання, без урахування того, чи існує ризик втрати доказів^[752]. Інші суди визнають відсутність даних про самостійне вжиття заходів, спрямованих на одержання доказу, та причин, через які доказ може бути втрачений або його одержан­ня згодом стане неможливим чи утрудненим, підставою для відмо­ви у забезпеченні доказів шляхом їх витребування^[753]. Це свідчить про те, що процесуальному закону не вистачає чіткості у розмежу­ванні інститутів витребування доказів та забезпечення доказів шляхом їх витребування.

Основні відмінності між розглядуваними інститутами поля­гають у суб’єктах, які мають право ініціювати відповідну процеду­ру, та підставах її застосування. Витребування доказів здійснюєть­ся тоді, коли учасник справи не може самостійно одержати необхід­ний доказ, щодо якого не існує ризику втрати чи утруднення доступу до нього. Забезпечення доказів має місце тоді, коли такий ризик існує, незалежно від того, чи здатна заінтересована особа одержати цей доказ самостійно.

Виходячи з природи і функцій інституту забезпечення доказів, витребування доказів як захід їх забезпечення підлягає застосуван­ню тільки у випадках, коли доказ не може бути самостійно одержа­ний та одночасно існує загроза його втрати, унеможливлення чи ут­руднення одержання цього доказу в майбутньому, що може мати місце як до, так і після пред’явлення позову. Якщо заінтересована особа не має можливості самостійно одержати доказ, необхідний для підготовки позовної заяви (доказ містить інформацію, яка доз­воляє визначити відповідача у справі чи має значення для точності обґрунтування позовних вимог), при цьому не існує ризику втрати доказу або обставин, які утруднять чи унеможливлять його одер­жання в майбутньому, у цьому разі повинно йтися про витребуван­ня доказу, яке здійснюється до подання позову.

Посилання у ч. 4 ст. 84 ЦПК на витребування доказів як захід їх забезпечення у таких випадках утворює формальні підстави для відмови у задоволенні клопотання заінтересованої особи, яка не може обґрунтувати ризик втрати необхідного їй доказу. Однак без його витребування право цієї особи на судовий захист не буде по­вноцінно реалізованим, адже позовна заява, у якій відсутні дані щодо відповідача або обґрунтування позовних вимог, підлягає за­лишенню без руху. Це має негативний вплив не лише на функціо­нування механізму доказування, а й на доступ до правосуддя в ці­лому. Тому положення ч. 4 ст. 84 ЦПК слід уточнити, виклавши його у такій редакції: «Особа, яка може набути статус позивача, має право подати клопотання про витребування доказів до по­дання позову, в тому числі як захід їх забезпечення. Клопотання повинно відповідати вимогам частини другої цієї статті, а у разі витребування доказів як заходу їх забезпечення — також вимо­гам частини першої статті 116, статті 117 цього Кодексу.

По-четверте, огляд доказів, у тому числі за їх місцезнаходжен­ням. Призначенням цього способу забезпечення доказів є фіксація інформації, доступ до якої може бути втраченим у майбутньому через потенційну фізичну віддаленість доказу (вивіз об’єкта за межі території України), зміну інформації в силу волевиявлення людини (видалення інформації з веб-сторінки), зміну інформації з незалежних від волевиявлення людини причин (швидке псування чи руйнування об’єкта, внаслідок чого змінюються його якості і вла­стивості), повну втрату інформації (знищення об’єкта). Протокол огляду доказу та додані до нього малюнки, креслення, фотографії, відеозаписи тощо відтворюють інформацію, одержану станом на дату і час проведення огляду, що зумовлює можливість її подаль­шого використання для встановлення обставин справи.

По-п’яте, заборона вчиняти певні дії або зобов’язання вчинити певні дії щодо доказів. Для процедури забезпечення доказів ці спо­соби є новими та поки що малодослідженими, хоча у доктрині їх вже запропоновано вважати малоефективними, «адже за їх застосу­вання не виконується безпосередньо функція фіксації відомостей про факти та обставини»^[755]. Насправді зазначені способи цілком ко­релюють з метою інституту забезпечення доказів: наприклад, забо­рона знищення документації підприємства, строк зберігання якої закінчився і яка підлягає знищенню відповідно до внутрішніх пра­вил цього підприємства, спрямовується на збереження доказової ін­формації. З матеріалів судової практики вбачається, що спроби за­стосування цих способів забезпечення доказів уже вживаються, що­правда, заінтересовані особи часом помилково тлумачать зміст зобов’язання вчинити певні дії щодо доказів. Зокрема, позивач звернулася до суду із заявою про забезпечення доказів у спосіб до­ручення Стрийському міжрайонному бюро технічної інвентаризації провести інвентаризацію житлового будинку та складення техніч­ного паспорта на житловий будинок та зобов’язання власника бу­динку не чинити перешкод у проведенні технічної інвентаризації та допустити працівників Стрийського міжрайонного бюро техніч­ної інвентаризації для проведення технічної інвентаризації.

Перелік способів забезпечення доказів є невичерпним, ч. 2 ст. 116 ЦПК встановлює можливість застосування й інших способів, покладаючи їх визначення на суд. Подібні випадки поки що не зу­стрічалися у цивільних справах, змоделювати їх доволі складно, ос­кільки здається, що зобов’язання вчинити певні дії та заборона вчиняти певні дії щодо доказів охоплюють усі інші можливі способи забезпечення доказів.

Якщо заява про забезпечення доказів подається до подання по­зовної заяви, ч. 5 ст. 116 ЦПК встановлює десятиденний строк для подання останньої. Згідно з ч. 4 ст. 133 попередньої редакції ЦПК цей строк становив три дні, отже, наразі створені більш сприятливі умови для підготовки і подачі позовної заяви. Наслідки неподання позовної заяви у встановлений строк у попередньому і чинному процесуальному законодавстві визначені по-різному. У попередній період діяло правило, згідно з яким у такому разі особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, була зобов’язана відшкодувати су­дові витрати, а також збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів. В умовах сьогодення такі судові витрати і збитки відшкодо­вуються не лише у разі неподання позовної заяви у визначений за­коном строк, а й також у разі відмови у позові; окрім того, при непо­данні своєчасно позовної заяви, поверненні позовної заяви або від­мові у відкритті провадження суд скасовує ухвалу про вжиття заходів забезпечення доказів. Якщо ухвала про забезпечення дока­зів на момент її скасування була частково чи повністю виконана, отримані судом докази не можуть бути використані в іншій справі (ч. 5 ст. 116 ЦПК). Це правило перешкоджає появі штучних справ, у яких позивач не прагне захисту своїх прав чи інтересів, а заінтере­сований виключно в одержанні відсутніх у нього доказів для вико­ристання їх з якоюсь іншою метою, що є позитивним нововведен­ням процесуального закону.

У цілому правове регулювання інституту забезпечення доказів є достатньо повним і вичерпним. Однак на законодавчому рівні не­обхідно більш чітко розмежувати витребування доказів як захід їх забезпечення з витребуванням доказів, яке здійснюється до пред’явлення позову, коли відсутні підстави вважати, що засіб до­казування у майбутньому буде втрачений або його одержання буде утрудненим.

9.2.4.