ПОНЯТТЯ СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Людська праця має конкретно-історичний харак­тер. Вона охоплює найрізноманітніші сфери суспіль­ного життя й постає як суспільне виробництво - фор­ма взаємодії суспільства й природи, що спрямована на перетворення предметів природи та створення матеріальних і духовних продуктів відповідно до інтересів та потреб людей.

Суспільне виробництво має соціальний характер, тобто здійснюється за за­конами соціуму і об’єднаними зусиллями всіх дійових осіб та виконавців, вклю­чених в його систему. Саме соціум - його стан, рівень конкретно-історичного розвитку, особливості - визначає характер суспільного виробництва. Воно ж у свою чергу зумовлює характер соціуму. Найімовірніше може йти про взаємо­дію, в межах якої відбувається взаємодетерміиація двох складових: соціуму ви­робництвом (як умовою і способом його буття) і виробництва соціумом (як тим полем, на якому може розгортатись виробництво як суспільне). Рівень розвитку суспільного виробництва не може бути вищим за ті фундаментальні надбання, що визначають характер соціуму. Наприклад, первісна людина була не в змозі будувати виробництво на засадах приватної власності та за допомогою комп’ютерної техніки. їх на той час не було! Разом з тим виробництво виходить за межі наявного буття соціуму. Саме воно й розширює ці межі, створює нові надбання, що входять у соціум в статусі повноправних елементів і впливають на його характерні особливості.

Об’єднання зусиль рушійних сил - необхідна умова (а може, навіть і переду­мова) суспільного виробництва. Один у полі не воїн. Тільки спільними зусилля­ми людина змогла виграти боротьбу з чужою і злою природою й створити циві­лізацію. Саме поєднання людських зусиль на основі розподілу праці дало мо­гутній поштовх розвиткові виробництва й суспільного життя. Саме обмін зу­силлями (в межах розподільної єдності) дав змогу певним індивідам і соціаль­ним спільностям зосередитись на тих сферах діяльності, що постають як особ­ливі складові єдиного суспільного виробництва. Це в свою чергу дало імпульс до розвитку продуктивності праці й постало у якості могутнього чинника сус­пільно-історичного прогресу.

Суспільне виробництво не втрачає соціального характеру і тоді, коли йдеть­ся про працю конкретного індивіда, навіть при повній ізоляції його від соціу­му.Справа в тому, що індивід завжди діє людським способом, тобто як людина. Людське завжди притаманне індивідові, інакше він перестає бути людиною й стає звіром, як ті, хто катував людей в катівнях інквізиції, фашистських концен­траційних таборах чи сталінських гулагах. Крім того, ніколи не існує повної ізоляції людини від суспільства. Згадаймо Робінзона Крузо. Що дав автор своє­му герою, ізолюючи його від суспільства на двадцять вісім років, два місяці й дев’ятнадцять днів? Як відомо, покидаючи корабель, що тонув, Робінзон в одну скриню поклав харчі і що вважав за потрібне у цю хвилину. А далі він каже: «...Мене значно більше приваблювало інше, і перш за все робочі інструменти. Після довгих пошуків я знайшов ящик нашого теслі, і це була для мене дійсно дорогоцінна знахідка, яку б я не віддав на той час за ціле судно з золотом...» Автор наділив свого героя здоровим глуздом, спостережливістю, волею й працьо­витістю, тобто тими соціальними й духовними надбаннями, які виробила на той час людська цивілізація. Саме тому Крузо жив і працював людським, тобто сус­пільно-соціальним чином, зберіг людяність, олюднив природу, що оточувала його, соціалізував П’ятницю.

Суспільне виробництво має діяльний характер, специфічною ознакою якого є цілеспрямованість. Людина свідомо ставить перед собою певні цілі, розмірко­вує над засобами їх реалізації, розробляє програму дій шляхом вільного вибору можливостей і мотивів, співвідносить їх з результатами. Саме свідомим форму­ванням цілей, розробкою програми дій, створенням засобів праці людська ді­яльність принципово відрізняється від інстинктивної поведінки тварин.

Усі характерні риси суспільного виробництва притаманні всім народам неза­лежно від індивідуально-конкретних обставин, за яких воно здійснюється. Разом з тим кожен народ привносить в нього своє особливе та неповторне, завдяки чому досягає найвищих (класичних) результатів у тій чи іншій галузі, посідає певне місце в історії цивілізації на правах особливого культурно-історичного типу. На думку М.Данилевського, єврейська цивілізація досягла досконалості в галузі релігійної діяльності, грецька - у власне культурній, римська - політичній, романо-ґермансь- ка - політико-культурній (див.: Данилевский Н.Я. Россия и Европа. - M., 1991. - С.477-479). Цю ж думку розвивають сучасні західні соціальні філософи. Зокрема, вони вважають, що американська цивілізація дала світу науково-технічний про­грес, а Росія - пролетарську революцію. Суспільне виробництво має конкретно- історичний характер. Як підкреслює М.Данилевський, головний потік історії роз­починається двома джерелами на берегах давнього Нілу. Один - небесний, божес­твенний - через Єрусалим і Цареград сягає в незбуреній чистоті Києва й Москви. Другий - земний, людський - поділяється на два головні русла: культури й політи­ки, тече повз Афіни, Александрію, Рим у країни Європи і, збагачуючись новими, все більш буйними потоками, сягає Русі (Там же. - С.509).

Американський соціолог Олвін Тоффлер (н. 1928р.) у своїх відомих книгах «The eco-spasm. Report» (1980р.) та «Previews and Premises» (1983p.) позначає конкретно-історичний розвиток суспільного виробництва трьома хвилями.

За К.Марксом, світова історія суспільного виробництва здійснюється кіль­кома етапами, кожен з яких має свою форму власності, що загалом еволюціонує до усуспільнення.

Можна навести й інші підходи до визначення етапів, періодів, хвиль чи фор­мацій розвитку історії суспільного виробництва. Проте справа в іншому. Сус­пільне виробництво має історичний характер, і це - головне. Будь-який інший підхід спотворює його вигляд, отже, не дозволяє зазирнути в перспективу, виз­начити (хоча б і надзвичайно приблизно) горизонти майбутнього. Суспільне виробництво має складну, розгалужену й суперечливу архітектоніку (мал. 5). Його головними складовими є: матеріальне виробництво, духовне виробницт­во, виробництво потреб, форми спілкування, людини. Проте зазначені види ви­робництва, взаємопов’язані в системі суспільного виробництва. За К.Марксом, визначальний характер в зазначеній системі суспільного виробництва займає виробництво матеріальних благ. І хоч не всі суспільствознавці ставляться до цього прихильно, обгрунтована К.Марксом позиція довгий час була доміную­чою, особливо у варіанті марксизму ленінсько-сталінського типу.

Як відомо, абсолютизація будь-якої тези приводить до абсурду. Так сталося і з визначенням місця та ролі в суспільному житті матеріального виробництва. Послідовники К.Маркса підійшли до цього занадто прямолінійно: практично відкинувши значення інших чинників (скажімо, політичних, географічних, мо­ральних), вони беззаперечно наголошували на визначальній ролі в історії саме матеріального виробництва. Ф.Енгельс зробив відчайдушну спробу подолати так званий економічний детермінізм (саме йому належить зауваження про те, що якби К.Маркс ознайомився з працями своїх послідовників, він би сказав: «...Я не марксист!»), проте схема жорсткої й однозначної детермінації суспіль­но-історичного процесу економічним чинником залишилась майже незмінною. Ленінізм, а ще пізніше - сталінізм відшліфували її не тільки теоретично, а й прак­тично. Це викликало зворотну реакцію: недооцінку ролі матеріального вироб­ництва в суспільній історії. Нині економічні питання намагаються вирішити політичними засобами. Але ж ніщо з нічого не виникає. Хліб родить на полях, вугілля видобувають у шахтах, а сталь плавлять у конверторах або мартенівсь­ких печах. Все це - матеріальне виробництво, яке, звичайно, залежить і від інших (зокрема й політичних) чинників прогресу, в свою чергу, зумовлює їх, тобто постає рівнозначним чинником суспільного розвитку - і не більше.