НАРОДЖЕННЯ І ЗЛЕТ ЛЮДСЬКОГО ДУХУ: CBlflOMICTb ЧИ ІНСТИНКТ?

Дослідження різних часів і епох засвідчують, що народження людського духу відбулось у далекі до­історичні часи, коли свідомість ще мало чим від­різнилася від інстинкту й існувала як інстинктивна свідомість, або як усвідом­лений інстинкт.

Вчені зазначають органічний зв’язок свідомості й інстинкту і водночас наго­лошують на їх суттєву відмінність. Інстинкт, як відомо, є природженими склад­ними актами поведінки, що властиві тваринам даного виду і виникають як ре­акція на зовнішні й внутрішні подразнення. Інстинкти формувалися в процесі еволюції видів. Завдяки інстинкту кожна істота пристосовується до умов існу­вання. Інстинкти людини значною мірою підпорядковані її свідомій діяльності.

Свідомість має якісно іншу основу - соціальну. Вона формується на засадах діяльності і спілкування, що разом з тим не заперечує глибинного зв’язку з інстин­ктом як біологічним механізмом взаємодії індивіда з середовищем. Людям, як і тваринам, властиве біологічне почуття страху, радості, розгубленості тощо. Водночас людські почуття та якості не є прямим і безпосереднім продовженням тваринних. Вони мають якісно іншу - соціальну - основу, хоч прірви між людсь­ким і тваринним світом, ясна річ, не існує.

У філософських текстах Л.Фейербаха, Ф.Ніцше, А.Камю та інших відомих мислителів різних епох людина трактується як місток, що пов’язує Бога з усім живим і існуючим. Нерідко зазначений зв’язок перебільшується або навіть абсо­лютизується. Тоді духовність людини постає як безпосереднє продовження біо­логічної еволюції інстинкту. До речі, подібне тлумачення притаманне деяким організмічним теоріям. Інколи можна спостерігати зворотну абсолютизацію значення відмінностей між свідомістю та інстинктом до їх повного протистав­лення як різноякісних феноменів дійсності. Останнє спостерігається в працях вульгарних соціологів та деяких ортодоксальних марксистів.

Істина, мабуть, десь посередині.

Людська духовність сформувалась у процесі антропосоціогенезу на основі сус­пільної праці й спілкування індивідів. Дослідники доводять нерозривний зв’язок духовності з матеріальним носієм, трактують дух як функцію вищої нервової діяль­ності, головного мозку людини (Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. - М; 1972; Кликс Ф. Пробуждающееся мышление. - M., 1983). Щоправда, існує й інша точка зору. Релігійна філософія та різноманітні форми ідеалізму відокремлюють дух від матеріального носія і реального суб’єкта - суспільної людини - і тлумачать його як самостійну нематеріальну силу, що з самої себе чи з нічого творить матері­альну дійсність. Останнє пов’язується з визнанням існування Бога.

Досягнення науки, експериментальне вивчення психічних явищ та діяльності людини виявили нерозривний зв’язок людської психіки і довколишнього сере­довища, зумовленість її трудовою діяльністю. І хоч переконливого заперечення божественної суті духовного наука не дає (як вважав І.Кант, заперечення існу­вання Бога і його доведення мають однакову силу), все ж вона дозволяє підійти до пізнання духовного як реального, пояснюваного, а не містичного. Саме в цьому - привабливість наукового пояснення суті духовного. Його можна осяг­нути розумом, тоді як в релігійні обгрунтування слід лише вірити.

Взаємозв’язок духовного і навколишнього середовища здійснюється завдяки діяльності. Оскільки вона має історичний характер, історизм органічно входить в духовність: свідомість суспільної людини відтворює основні перипетії історії багатогранних людських стосунків, тобто дійсну історію людей, інколи відри­вається від них, летить на крилах фантазії у невідомі простори, знов і знов по­вертається до своєї основи, щоб, як античний герой, почерпнути з неї свіжі сили для нової подорожі у затуманені обрії майбутнього.

У ході історичного розвитку духовність за змістом стає більш соціальною. Соціальне в ній підпорядковує всі, навіть найвіддаленіші й непомітні зв’язки людського духу з аналогічними властивостями живої матерії. Нам здається, що ми живемо і мислимо інакше ніж весь тваринний світ. Проте це лише один бік істини. Другий же полягає в тому, що людська духовність своєрідно перелом­лює єдині закономірності, притаманні всій живій матерії як цілісності. Пара­доксально, але факт: духовність людини постає як соціальне явище і разом з тим як своєрідне продовження еволюції живого до рівня людського. Вона містить природне і соціальне, тваринне і людське, інстинктивне і усвідомлене. «Тварин­на» складова людської духовності вивчена недостатньо, соціальна - більш грун­товно. Хоча про повне осягнення феномена духовності поки не може бу~ч й мови.