Вчинок як діалог і монолог.

Вчинок психологічно і морально зрілої особистості завжди передбачає в своїй основі відношення до іншої людини як до такої ж особистості, як до цілі, а не як до засобу: "інший — завжди мета і цінність не менша, ніж ти сам, а тому, вчиняючи, нічого не чекай взамін".

Нікого не можна примусити не тільки діяти певним чином, але й, тим більше, робити це з любов'ю, розмірковував І.Кант. А те, що людина не любить, вона робить убого чи взагалі ухиляється від дії за допомогою софістичних вивертів. Але коли справа торкається виконання обов'язку, а не просто уявлення про нього, коли мова йде про суб'єктивну основу дії, що насамперед визначає те, як вчинить людина (на відміну від об'єктивної сторони, котра диктує, як вона повинна вчинити), то саме любов, що вільно включає волю іншої людини у свої "максими", необхідно доповнює недосконалість людської натури і примушує до того, що розум визначає як закон.

У стародавні часи психологія людей була природно орієнтована на "рівний обмін дарами". Вони вірили, що "отримуючи від іншого, ти отримуєш тим самим частку його самого, яка, так би мовити, проникає в тебе". Оскільки окремий індивід був розчинений у масі, весь рід був відповідальний за вчинки кожного із своїх членів.

Такий первісний "егоальтруїзм", помножений на кругову відповідальність, проходив через звички стародавніх людей, знаходив відбиток у їхньому душевному житті, звичаях, віруваннях. Мабуть, тільки такий дух міг допомогти нашим предкам вистояти у боротьбі зі стихією, а головне — стати людьми.

Таким чином, людина як суспільна істота певною мірою природно приречена вчиняти, з самого початку схильна до вчинку. Адже тільки здійснюючи самостійні відповідальні вчинки, зорієнтовані на благо інших як на своє благо, людина може пройти унікальний шлях морально-психологічного розвитку, шлях творення себе самої.

Однак не завжди те, що людина вважає для себе вчинком, визнається іншими як вчинок. Буває і навпаки. Оточення вихваляє сміливця, що врятував дитину від загибелі, а як на нього, то це далеко не вчинок, а досить проста і не ризикована справа. Отже, слід розрізняти вчинок "для себе" і вчинок "для інших".

Ось як розв'язував цю непросту проблему Г.Гегель: 1) суб'єкт повинен знати і хотіти вчинку — "право наміру"; 2) суб'єкт має також право на те, щоб особливість змісту у вчинку не була б для нього зовнішньою, але містила б дійсну особливість суб'єкта, його потреби, інтереси і цілі, які, наче об'єднані в одній меті, складають його благо, — "право блага".

Тобто, щоб визнати ту чи іншу дію вчинком, недостатньо зовнішньої, навіть дуже компетентної, оцінки. Потрібно ще, аби "автор" цієї дії бажав саме вчинити, а не "виконати замовлення" ззовні, щоб він усвідомлював і переживав її саме як вчинкову дію, як намір і благо для себе.

З іншого боку, якщо вчинок оцінюється оточенням у цілому негативно, тобто коли індивідуальна і колективна оцінки розходяться між собою, варто враховувати право суб'єкта на визнання своєї провини лише за те, що складало його намір, належало саме йому.

Оскільки вчинок зачіпає безпосередньо наявне буття, зазначав Г.Гегель, остільки те, що належить мені, є формальним у тому розумінні, що зовнішнє наявне буття самостійне також і по відношенню до суб'єкта. Ця зовнішність може спотворити вчинок суб'єкта і виявити дещо інше, ніж те, що в цьому вчинку містилося. Хоча усі зміни як такі, оскільки вони покладені діяльністю суб'єкта, є його справою, однак тільки через це він ще не визнає їх своїм вчинком, але визнає своїм лише те наявне буття в дії, яке містилося в його знанні та волі, тільки те, що було його наміром, було тим, що йому належало.

Проте і роль суспільства, оточення по відношенню до вчинку та його суб'єкта не повинна зводитись лише до споглядально-оцін-кової функції.

Соціально-психологічний аспект вчинкової активності можна спробувати пояснити через поняття "діяння" — активності, завдяки якій особистість більш чи менш цілеспрямовано робить свій внесок у розвиток інших людей, тобто здійснює вчинок заради розвитку, вдосконалення, покращення того, що існує в довколишньому середовищі, у психіці та особистості "партнерів по життю". За думкою авторів концепції "особистісних внесків" А.В.ІІетровського та В.А.Летровського, їхня сутність полягає у "тих реальних смислових перетвореннях, дійових змінах інтелектуальної та афективно-споживацької сфер особистості іншої людини, які виробляє діяльність людини чи її участь у спільній діяльності. Інобуття індивіда в інших людях — це не статичний відбиток. Мова йде про "продовження себе в іншому". Тут схоплюється найважливіша особливість особистості (якщо вона дійсно особистість) — отримати друге життя в інших людях..."

Проте варто зразу ж зазначити, що різні "внески" мають різне розвивальне значення для іншої людини. Саме тоді, коли цей "внесок" є результатом вчинкового діяння, та ще й націленого на допомогу конкретному індивідові у його боротьбі з перешкодами, що трапляються на шляху розвитку, він максимальною мірою може сприяти перетворенню внутрішнього світу іншої людини, водночас наближаючи "автора" такого вчинку до безсмертя.

Остання думка є дуже важливою. Адже не слід забувати про "автора" вчинку з його власними потребами саморозвитку. Що б людина не робила, вона робить це заради якоїсь зі своїх потреб. Це положення певним чином хрестоматійне. Однак довгий час у психологічній науці радянського періоду основною системоутворюючою потребою людини вважали потребу самопожертви заради інших, колективістську спрямованість. Всіляко "оспівувалася" велич людини, яка всю себе віддає служінню суспільству, все, що має, вкладає в інших і в цьому знаходить "внутрішнє психологічне виправдання свого існування".

Яскраву ілюстрацію ненавмисної деіндивідуалізації людини знаходимо в Антуана де Сент-Екзюпері: "Цивілізація тримається на тому, що вона вимагає від людей, а не на тому, що вона їм постачає... Творити — це, можливо, і збитися у танці. Або навскіс ударити по каменю різцем. То не важливо, до чого приведуть твої жести. Це зусилля уявляється тобі безплідним, тобі, сліпцю, що уткнувся в нього носом. Але відступи трохи назад. Подивися з відстані на життя міського кварталу. Ти побачиш тепер гарячий порив і золотавий пил роботи. І ти вже більше не помічаєш невдалих, невправних рухів. Бо цей народ, що схилився над роботою, хоче він цього чи ні, споруджує палаци чи водоймища, чи великі висячі сади. Його творіння неодмінно народжуються з чарівництва його пальців... Народжуються рівною мірою від тих, чиї рухи невдалі, і від тих, кому вони вдалися, бо неможливо розділяти людину, і якщо ти будеш рятувати тільки великих скульпторів, у тебе не буде великих скульпторів... Помилка одного, удача іншого — не турбуй себе цією справою. Плідним є тільки велике співробітництво одного за допомогою іншого".

Пафос великого єднання, злиття у загальному процесі творення справді має право на існування. Але надто вже убогою і обмеженою, невиразною і спрощеною зображується тут окрема людина, якій відмовлено у найголовнішому — почутті власної гідності, значущості, нетотожності з іншими, індивідуальності.

Служіння суспільству, народу, здатність віддати своє життя за ідеали гуманізму тощо справді визначають людину високого рівня духовного розвитку. Проте ця ж людина перетворюється лише на "гвинтик" соціального процесу, деіндивідуалізується, якщо турбота про суспільний добробут перекреслює мотивацію саморозвитку, самовдосконалення, самоактуалізації, витискає у підсвідоме природну відповідальність перед собою за власний розвиток, за реалізацію смислу власного життя як цінності.

Ще чекає на свого дослідника проблема визначення тих втрат, яких зазнає людство, нерідко переслідуючи оригінальне, нестандартне, індивідуальне на догоду загальноприйнятому, типовому, звичному.

Отже, у природному зв'язку з вчинками "для інших", які опосередковано рано чи пізно стають вчинками "для себе", повинні розглядатися "самовчинки" — такі діяння, що мають за мету робити "внески" в самого себе, які безпосередньо спрямовані на власне "Я", власну психіку, душу, дух, їх творення, розвиток і вдосконалення, спираючись при цьому на зовнішнє соціальне оточення як необхідну умову і певний засіб досягнення своїх цілей.

Тут, очевидно, доцільно висунути головну проблему — вчинку як діалогу. Вчинок — це відношення, яке передбачає взаємність, співучасть. При цьому ролі учасників учинкового акту можуть розподілятися по-різному. Хтось може бути ініціатором вчинку, а хтось його виконавцем або тільки спостерігачем. В іншому випадку мова може йти про паралельність вчинкових дій у їхній спрямованості на спільний об'єкт, тобто про вчинкове співавторство. Нерідко можна спостерігати односпрямований вчинок, коли суб'єкт А вчиняє по відношенню до суб'єкта />, а останній з тих чи інших причин не відповідає йому "вчинковою взаємністю".

Зрозуміло, що особливу цінність являють собою такі способи взаємодії, які будуються на взаємовчинковій активності, коли спостерігається своєрідний вчинковий діалог, учасники якого вчиняють один відносно одного не за принципом "ти — мені, я — тобі", а на основі почуття спонтанної взаємності, коли інший для мене не може бути нічим іншим, ніж мета і цінність, і дорівнює в цьому мені самому.

У співучинку зникає відчуття дії, залишається лише відношення взаєморозвитку, взаємозбагачення, єднання зі світом, прилучення до вічності, тобто відчуття сутнісного існування. Ось чому вчиняти "легко". "Адже сутнісний акт пов'язаний з припиненням усіх часткових дій, а значить і всіх — лише їхнього обмеженістю зумовлених — відчуттів дій..." — влучно зазначає М.Бубер.

Кожний своєю активністю має створювати "вчинкове середовище" для інших. Вчинок можна виховувати тільки вчинком. Так вважав СЛ.Рубінштейн, з'ясувавши непересічне значення такого способу й рівня психічної, душевної і духовної активності людини.

Психологічні відмінності людей у проявах вчинкової активності.

Вчинок як універсальний засіб самовиявлення, самовдосконалення, самотворення і самоствердження людини в суспільстві у певному розумінні може розглядатися як притаманний будь-якій людині, соціальній групі і будь-якій культурі, відбиваючи в собі специфіку і загальний рівень свого суб'єкта.

Онтологічний підхід передбачає відповідь на питання про специфічні особливості вчинків і про те, наскільки поширені прояви вчинкової активності серед дітей та дорослих, чоловіків та жінок, серед людей різних професій, з різним рівнем культури, освіти, людей віруючих і невіруючих, фізично здорових і хворих тощо.

Так, для кожної вікової групи існують певні критерії, за якими та чи інша дія визнається як вчинок. Якщо дошкільник, перемагаючи свій дитячий егоцентризм, все ж таки ділиться чимось із ближнім — це для його рівня є вчинок. Для дорослої ж людини така поведінка повинна визначатися як моральна норма, порушення якої так чи інакше засуджується оточенням. Підліток може зважитися на героїчний вчинок заради товариша, але залишитися байдужим до батьків, що розраховують на його допомогу, на здатність поступитися власними інтересами і т.ін.

Вчинковий потенціал по-різному розподіляється у психосоці-альному просторі функцій та ролей, які відіграє людина залежно від суб'єктивної значущості кожної з них у конкретній ситуації життєдіяльності.

Так, коваль-розбійник у "Дубровеькому" О.С.Пушкіпа безжалісно спалює стряпчих у будинку, де вони замкнені, і він же під час пожежі лізе на дах, ризикуючи життям, аби врятувати кішку, щоб "не загинула даремно божа твар". Найбільш очікуваними від жінки, яка народила дитину, є вчинки, пов'язані з доглядом за немовлям. Закохані теж досить вибірково виявляють вчинкову активність — переважно одне до одного: всі інші ролі на певний час втрачають свою вчинкову потенцію. Військова людина шукає можливості вчинити на рівні бойового подвигу. Вчений мріє віддати життя пошуку істини. Лікареві, за клятвою Гіппократа, належить бути готовим до вчинку, щоб за будь-яких умов допомогти хворій людині.

Кожна релігія виголошує свою "вчинкову програму", дотримання якої дає підставу віруючій людині розраховувати на відповідну психологічну підтримку і захист вищих сил.

Навіть в антисоціальних угрупованнях існує своя "вчинкова мораль", переймаючись якою, новачок нарощує необхідний йому "злодійський статус", а досвідчений злочинець утримує лідерську позицію.

Цікаво також поставити питання про те, чи існує залежність між проявами вчинкової активності та психологічними властивостями людини. Звичайно, про пряму залежність не може бути й мови. Проте людина психічно здорова, вольова, чутлива, емпатійна і водночас емоційно стійка, інтелектуально розвинена, творча, діяльна, внутрішньо організована і цілеспрямована є більш психологічно готовою до вчинку, ніж тривожна, закомплексована, дисгармонійна, а також неуважна, несприйнятлива до проблем інших, злопам'ятна, безвольна і т.ін.

Можливо, холерик як більш активний тип потенційно здатний здійснити за своє життя більшу кількість вчинків, ніж, скажімо, флегматик. Проте останній може вчинити раз, але настільки суттєво, що цей один учинок може коштувати багатьох інших.

Інтернальний тип людини, зорієнтованої відшукувати причини своїх успіхів та невдач у собі, слід припустити, має більше психологічних шансів, аби відзначитись у вчинках, ніж екстернальний або ж той, хто пов'язує успіхи з власною активністю, а причини невдач відшукує в обставинах, що склалися, в інших людях тощо.

Якщо спробувати узагальнити, то вчинки в істинному розумінні цього слова не є "реальністю", що кожного дня "дається нам у відчутті". І це зрозуміло. Адже кожний вчинок є свідченням якісного перетворення, що сталося в житті людини, в її розвитку. Ціна вчинку дуже висока, а наслідком може бути як злет до взірця, так і обструкція, як суспільне визнання, винагорода, так і негативні санкції та лише посмертна реабілітація. "Людина з сильними переконаннями, котра нехтує впливом юрби, скоріше виняток, ніж правило, — зазначав Е. Фромм. — Вона викликає захоплення наступних поколінь, але, як правило, є посміховиськом в очах своїх сучасників". Тому зважитися на вчинок — справа нелегка, що потребує неабиякої мужності, високорозвиненої потреби в самоактуалізації.

За підрахунками А.Маслоу, люди, що здатні й схильні до самоактуалізації, складають близько одного відсотка населення, являючи собою зразок найбільш психічно здорових представників людства, що максимальною мірою уособлюють те, що є істотним, власне людським, найкращим у людині.

Що ж це за "одинаки" у психологічному розумінні? Що то за люди, яким поталанило бути носіями потенціалу самоактуалізації, а отже і вчинкового потенціалу в його граничних значеннях? На думку А.Маслоу, це ті, в кого більш адекватне сприйняття дійсності, вільне від впливу ситуативних потреб, стереотипів, більш адекватна оцінка себе та інших. Для них характерна спонтанність проявів, простота і природність, відсутність штучних захисних форм поведінки (але є захищеність від негативних зовнішніх впливів, фруст-руючих факторів), гумористичне ставлення до життя, автономність, незалежність від оточення і водночас почуття єдності з людством, демократичність у стосунках, готовність учитися в інших, стійкі внутрішні моральні норми, гостре відчуття добра і зла, дружба з тими, хто виявляє схильність до самоактуалізації, зайнятість, як правило, не собою, а своєю життєвою місією, орієнтація на універсальні, "вічні" цінності та ін.

Коли йдеться про вчинок, у нашій уяві формується образ дії, як правило, спонтанної, тобто довільної, добровільної, самостійної.

Мій вчинок не повинен залежати від сторонньої мети, зазначав Й.Г.Фіхте, проголошуючи ідею моральної спонтанності вчинку. Не мета визначає зміст веління, а, навпаки, безпосередній зміст веління визначає мету.

"Творчому суб'єктові властиве відношення до спонтанного стану як до потаємної, притаманної лише йому діяльності, автономної та вільної у розумінні свободи від зовнішніх та внутрішніх, непідвладних його контролю впливів", — вважає Дж. Морено, відомий своєю психодраматичною методикою і "Театром спонтанності".

Підготовка до вчинку може більш чи менш цілеспрямовано здійснюватися досить довгий час, іноді все життя. Але підготовку не слід змішувати з самим учинком хоча б на тій підставі, що, як стверджував Фіхте, тільки "совість скеровує вчинки", а совісна людина є від природи скромна і не мислить про вчинок як такий, керуючись поняттям про добро, а не про славу. Крім того, як правило, ситуація вчинку є нестандартною, а отже її розв'язання передбачає не тільки моральні чесноти, а й відповідний рівень саморегуляції, здатність орієнтуватись у часі і просторі як фізичному, так і соціопсихічному (стосунків, відносин, ставлень, чекань тощо).

Цікаво з цього приводу ще раз звернутися до результатів Дж.Морено, який своїми розробками проблеми вивільнення спонтанної суб'єктивності передбачив ідеї трансперсональної психології А.Маслоу. "В результаті тестування великої кількості людей ми переконалися, — пише Дж.Морено, — що їхня здатність до спонтанної діяльності не однакова. Існує певний талант до спонтанної творчості. Є люди, спонтанність яких значно вища, ніж в інших, так само як є люди, які виявляються більш здібними по відношенню до якихось видів діяльності."

Вчинок не має сенсу, якщо він не розв'язує конфлікту. Оскільки ж конфлікт спеціально не створюється "автором" учинку як самоціль чи засіб для самореалізації, остільки вчинкова активність за своєю природою тяжіє до "позитивної" спонтанності, що не слід плутати з імпульсивністю, реактивністю, імпровізацією і т.ін. Отже, здатність до вчинку визначається "коефіцієнтом спонтанності", мірою вільного виявлення своєї індивідуальності.

Правомірність і доцільність введення поняття "здатності до вчинку" — як такого, що дає змогу продовжити диференціацію проявів вчинкової активності, підкріплюються також результатами дослідження Е.Фроммом феномена "свободи вибору". "Певні люди, — зазначає він, — не вільні вирішувати на користь добра, оскільки в структурі їхнього характеру втрачена здатність діяти у відповідності з добром. Деякі втратили також здатність вирішувати на користь зла, оскільки структура їхнього характеру втратила потребу у злі...

У більшості людей, однак, ми маємо справу зі схильностями, що суперечать одна одній, які збалансовані таким чином, що вони можуть вибирати. Те, як вони діють, залежить від сили тих чи інших суперечливих схильностей їхнього характеру".

Найбільш загальними, як відомо, є схильності раціонального та ірраціонального порядку, кожна з яких може переважити у виборі напряму активності, даючи змогу утвердитися вчинку або ж протилежній формі прояву.

Різновиди та рівні вчинкової активності.

Розглядаючи прояви вчинкової активності з точки зору самої людини та її оточення, варто підкреслити аспект, що стосується рівня, якісної специфіки тих чи інших вчинків. Певним чином має право на існування ототожнення самого процесу життєдіяльності зі вчинком. Адже, як відомо, кожна якісна зміна в процесі розвитку людини здійснюється не без проблем, а нерідко й досить драматично. За свідченням С.Грофа, у перинатальній фазі (ще до народження) дитина вже отримує досвід досить сильних як позитивних (космічної єдності), так і негативних (муки пекла) переживань. Сам акт народження теж дається дитині нелегко. А надалі в процесі психічного розвитку кожне новоутворення стає в повному розумінні завоюванням особистості, що виборюється часом у безкомпромісному двобої з оточенням і з самою собою.

Отже, варто виділити такий різновид вчинкової активності, який пов'язаний з розвитком людини як біопсихосоціальної істоти, розглядаючи, зокрема, перехід від біологічного рівня саморегуляції до психічного, а від нього — до соціального як своєрідні вчинки саморозвитку, як ініціативні суб'єктно спричинені форми самотворення людським індивідом себе в онтогенезі. І не біда, що не завжди і не зразу така активність є усвідомленою і цілеспрямованою. Важливо, що вона завжди доцільна (бо спрямована на більш досконале і якісно нове), гранично внутрішньо вмотивована (бо ніхто так не може хотіти розвиватися, як я сам), відповідальна (бо не-зворотна), максимально творча (бо спонтанна) і т.ін.

Тут варто врахувати ідею Фіхте про несвідому творчу діяльність "Я", вважаючи надзвичайно важливим твердження про те, що свідомість передбачає несвідому діяльність, що діяльність, у межах якої виникає свідомість, не може бути свідомою. "Свідомість дійсного світу випливає з потреби діяння, а не навпаки — потреба діяння з усвідомлення світу. Ця потреба є первісною, усвідомлення світу є похідним". Людина як "Я" — безумовно своє власне творіння. Природного самого по собі недостатньо, тому людина мусить створювати себе, що найбільш відповідає її природі. Розум слугує великій меті: він реалізує можливість вибору в самостворенні особистості, в подоланні всього того, що нав'язується їй іззовні. А отже, варто припустити, що "спочатку був учинок", а вже потім його усвідомлене здійснення.

Що ж стосується усвідомлення, то на певному рівні розвитку людина як досить зрілий суб'єкт власної життєдіяльності, особистість і індивідуальність може й повинна ставити свій власний розвиток і досконалість собі за мету і свідомо досягати її. О.М.Леонтьєв писав: "Особистість людини породжується в її діяльності, яка здійснює її зв'язки зі світом. Перші активні Й свідомі вчинки — ось початок особистості. Становлення її проходить у напруженій внутрішній роботі, коли людина неначе постійно розв'язує задачу "чому в меті бути" і, трапляється, відриває від себе те, що виявляється. Згадайте А.П.Чехова, котрий краплю за краплею "вичавлював із себе раба".

Своєрідним проявом учинкової активності є перехід від психофізичного стану спання до стану неспання. Тут може йти мова про групу суттєвих критеріїв, за якими розрізняються вчинки: суб'єктність — об'єктність, активність — пасивність, свідомість — несвідомість і, певною мірою, осудність — нестямність — непритомність тощо. На думку Л.Бінсвангера, суб'єкт не може бути іншим, ніж у русі угору. Зупиняючись у своєму русі "до неба", суб'єкт гине. Суб'єкт, кінець кінцем, — це вибір "прокинутися". "Людина, яка спить, є життєва функція, яка не спить, — творець своєї історії..."

Проте відомо, що інколи вчинком стає акт "пасивної активності" — недіяння, що не тотожне бездіяльності, котра грунтується на байдужості, психологічній виключеності з ситуації.

В одних випадках про вчинок іде мова вже на підставі того, що людина у своїй поведінці виявила певну відмінність від стандарту властивих для неї дій, переборола погану звичку, проявила витримку, не піддалася спокусі тощо. Отже, дія отримує значення вчинку, якщо людина долає себе, підпорядковуючись своїм чи суспільним вимогам. І чим складніше це зробити, тим ціна, рівень вчинку вищі. Одна річ — кинути палити, вживати алкоголь чи наркотики людині, яка тільки-но почала прилучатися до цих сумнівних цінностей, і зовсім інше — тому, хто має певний стаж і відповідну психічну й фізичну залежність від них. Дуже важко буває позбутися якоїсь характерологічної вади (ревнивість, нестриманість, грубість, боягузливість тощо), і людину, якій це вдається зробити власними силами, поважають саме за те, що вона здійснила вчинок по відношенню до себе.

"Сучасна людина відчуває себе впевнено, багато і ясно там, де її принципово немає в автономному світі культурної галузі та іманентного їй закону творчості, але невпевнено, вбого й неясно, де вона має з собою справу, де вона є центром походження вчинку, в дійсному єдиному житті, тобто ми впевнено вчиняємо тоді, коли вчиняємо не від себе, а як перейняті іманентною необхідністю смислу тієї чи іншої культурної галузі, шлях від посилки до висновку звершується свято й безгрішно, бо на цьому шляху мене самого нема..." — зазначав М.М.Бахтін.

Життя, присвячене людям, важливій справі, результати якої "замовлені" суспільством, принесення себе в жертву заради спасіння інших — вчинки, одні з яких можуть підноситись до рівня подвигу, інші отримати менші регалії, але всі вони за своєю сутністю є такими, що позитивно оцінюються з точки зору критеріїв, визначених і визнаних певною групою, конкретним суспільством, людством узагалі.

Тобто можна говорити про так звані очікувані вчинки, здійснення яких вітається, як правило, більшою частиною певного суспільства, і за їх здійснення передбачається відповідна винагорода (моральна, матеріальна). Добре відомим є й алгоритм здійснення таких вчинків.

Інша річ — вчинки, що виявляють суперечності людини з суспільством, його нормами і цінностями. Тут можлива досить проста типологія вчинків, що спрямовуються на руйнування існуючого, на створення нового або ж передбачають певні варіанти залежно від нагальної потреби, кінцевої мети, можливостей і т.ін. За характером такі вчинки можуть бути еволюційні, реформативні і революційні, такі, що здійснюються індивідуально, без залучення співви-конавців, співавторів, і такі, що передбачають "соратників", з якими можна розділити відповідальність у разі невдачі.

Залежно від мотивації вчинки можуть мати різне спрямування у просторі й часі. Так, виділяються вчинки, що здійснюються за моделлю "тут і тепер". їхня особливість полягає в тому, щоб перетворити, змінити існуючу ситуацію шляхом її вдосконалення, поліпшення того, що є, доведенням його до необхідного рівня без наміру переглянути самі основи цієї ситуації і без того, щоб поширювати отриманий досвід, вимоги, нормативи на інші ситуації, що існують паралельно. Вчинок, зорієнтований у минуле чи майбутнє у відповідності з моделлю "там і тоді", є найбільш ризикованим, бо людина, яка його здійснює, найменшою мірою може розраховувати на розуміння та підтримку і досить часто стає предметом критики, переслідування тощо. Проте за умови досягнення успіху — морально-психологічні "дивіденди" найбільші, особливо якщо такий вчинок сприяє наближенню бажаного майбутнього.

Отже, вчинки можна розрізняти і за критерієм продуктивності, враховуючи закономірність: чим більший ризик і чим більша самовідданість, тим більший вчинковий ефект, тим сильніша і глибша вчинкова післядія.

Розглядаючи питання про рівні й типи вчинкової активності, слід звернутися до проблеми генезису найбільш суттєвих складових вчинку. Адже дихотомічний підхід і в цьому питанні віддаляє нас від реальності. Не може бути двох психологічно ідентичних вчинків, хоча "статистичний" результат буде схожий.

Справа в тому, що залежність від ситуації, усвідомленість мотиву і ступінь оволодіння засобами вчинкової дії, рішучість у переході від намагання до дії і здатність довести розпочате до кінця, самокритичність в оцінці здійсненого вчинку і сміливість у тому, щоб узяти всю відповідальність за вчинене на себе, — дуже різняться у людей, утворюючи відповідні типологічні групи.

Так, аби вчинити, одному потрібна певна підтримка у тому, щоб звільнитися від ситуативної залежності, укріпити самоідентич-ність, самодостатність. Іншому, який, навпаки, характеризується майже абсолютною незалежністю, самостійністю, потрібно допомогти перейти від інтуїтивного відчуття своєї правоти до усвідомленого мотиву, переконання.

? люди, яким найгірше дається у житті все те, що пов'язане з виконанням, практичною реалізацією наміченого. Отже, для здійснення вчинку вони потребують відповідного виду психологічної підтримки, що дає змогу долати бар'єри ефективного виконавства: укріпити волю, впевненість у собі, зменшити неуважність, непослідовність, неточність, несвоєчасність і т.ін.

Вчинкова активність за своїми проявами є досить різноякісна і різнорівнева; вона може лише незначним чином відрізнятися від простої дії, а може підноситися до рівня героїчного подвигу, в якому дія як така зникає, трансформуючись у відношення подяки й подиву, поваги й захоплення.

Кожний вчинок, як і людина, котра вчиняє, є неповторним як з боку інших, так і самого "автора".

Саме через вчинок стверджується найбільш гуманний рівень людського співіснування — у вчинку людина віддає все одразу і, віддавши все, бажала б дати ще, бо, вчиняючи, вона максимальною мірою розвивається як суб'єкт, особистість та індивідуальність, як соціальна істота, яка може задовольнити свій рівень домагань, втішитися своєю самооцінкою, лише ствердившись у ролі творця себе самої і умов свого існування, — творця, відповідального за результати своїх творінь.

онтогенетичні визначення вчинку

Онтологічне узагальнення феноменів вчинковості наближає нас до розуміння людського життя як вчинку, як процесу свідомого, відповідального творення індивідом свого життєвого світу і себе в ньому за законами істини, добра, любові й краси.

М.М.Бахтін, з'ясовуючи архітектоніку вчинку, зазначав, що "все життя в цілому може бути розглянуте як певний складний вчинок", як "буття-подія". "... Я вчиняю всім своїм життям, кожний окремий акт і переживання є моментом мого життя-вчинення", — писав він.

Отже, життя як учинок може відбутися лише за умови, що кожний його прояв, кожний вольовий акт, кожне переживання, кожна думка кінець кінцем будуть формою реалізації вчинкового принципу.

Вчинок зачаття і вчинок народження.

Традиційно відлік часу життя людини починається з моменту ЇЇ народження. Проте за даними сучасної науки психічне життя в його елементарних проявах притаманне дитині ще до народження. Якщо ж не обмежуватись лише біологічним рівнем розгляду, а віддати належне психологічній та соціальній детермінації розвитку людського індивіда, то доцільно аналіз цього питання розпочинати з факту не біологічного, а психо-соціального, а ще конкретніше — з моменту, коли майбутні батьки більш чи менш свідомо приймають спільне рішення про те, щоб у них народилася дитина.

Як психологічно оцінити цей вихідний момент в історії життя людського індивіда і чи є він справді суттєвим, доленосним для нього? Чи є тут місце вчинку і потреба в ньому?

Відомо, що ситуації, в яких приймається таке рішення, бувають дуже несхожими одна на одну. Одні з них можна визначити як сприятливі, інші — несприятливі. В одних випадках ситуація надає можливості вільного вибору, в інших зумовлює цей вибір іззовні.

Наприклад, буває так, що право вирішення бере на себе одна із сторін: чоловік чи жінка вирішує мати дитину і наполягає на своєму, не дістаючи внутрішньої згоди від "партнера".

Нерідко проблема народження дитини не актуалізується взагалі, розчиняється у генералізованому духовно-сексуальному або ж просто сексуальному почутті, потязі, екстазі і розв'язується сама по собі, але ж за різними, далеко не завжди сприятливими для дитини сценаріями.

Досить типовою є ситуація, коли рішення про народження дитини її майбутнім батькам навіюється або ж нав'язується ззовні. Так, бабуся з дідусем, що зачекалися онуків, можуть спровокувати таке рішення у молодих.

Зовнішнім фактором нерідко виступає бажання подружжя отримати квартиру більшу, ніж на двох. Нерідко молоде подружжя, яке хоче мати дитину, утримується від цього через різні обставини: обмежені матеріальні можливості, необхідність завершення навчання тощо.

Ревнива жінка чи ревнивий чоловік може наполягати на народженні дитини, маючи собі на меті застерегтися таким чином від невірності.

В окремих випадках лікарі пропонують жінкам народити дитину, щоб позбутися тих чи інших хвороб.

На жаль, не можна замовчати і тих випадків, коли народження дитини стає побічним наслідком злого наміру, агресивного акту насильства, підступності тощо.

Як би там не було, людина, що досягла необхідного рівня фізичної, психічної та соціальної зрілості, стикається з проблемою відтворення себе в подібних. І для кожного більшою чи меншою мірою виникає необхідність визначитися до ситуації, а саме: підкоритися їй або протистояти в мотиваційному виборі.

При цьому критерієм норми слід вважати внутрішній, спонтанний з точки зору емоційності і водночас свідомо зважений позитивний мотиваційний вибір щодо народження дитини, не зумовлений зовнішніми чинниками, що виключає ставлення до неї як до засобу розв'язання своїх життєвих проблем, усунення комплексів, прояву захисних реакцій тощо.

Означений мотиваційний вибір повинен мати головною своєю спонукою відношення до майбутньої дитини як до самоцінної істоти і як до мети, досягнути яку можливо лише на основі почуття любові й глибокої творчої самовіддачі. "Якщо правда, що істинна любов робить поетом, то це значить, що вона робить творцем і, отже, підносить на нові ступені буття, де втілюються нові ідеї, смисли, цінності", — зазначає Б. IJ. Вышеславцев.

Любовне творення живого має набути значення глибинного мотиву, що спонукає до високого рівня духовно-тілесної самоакту-алізації, яка, в свою чергу, досягаючи екстатичного загострення, породжує у майбутніх батьків якісно нове смислове поле життєтворчості, відчуття нового життєвого простору і нового часового виміру буття.

Такого роду і такого рівня людська активність відповідає визначенню вчинку в його найбільш суттєвих характеристиках.

Чому саме спільний вчинок як любовно-творча, а отже, вища форма психосоціальної активності повинен започатковувати нове життя? Для цього існують більш ніж серйозні підстави.

Нове життя — це якісно новий рівень буття. Якщо ж ідеться про нове людське життя, то тут до його зачинателів ставляться і відповідні вимоги як до представників роду людського.

Велика мета в принципі повинна досягатися відповідними засобами. Як відомо, ще Платон зобразив Ерос у різних іпостасях. Так, насамперед, Ерос — це статевий потяг, прагнення до продовження роду. Ерос як поезія (творчість) є породження "дітей Гомера і Гезіода" і "царственне мистецтво" — політика, що творить державу. Ерос — це, крім того, ще й філософія, споглядання ідей.

Отже, навіть внутрішня мотивація зачаття може будуватися на різних рівнях того, що ми розуміємо під поняттям "любов" і поняттям "творчість".

Започаткування нового життя, таким чином, може відбуватися попри будь-яку вчинковість з її любовно-творчим пафосом або задовольнятися лише біологічними детермінаціями. Спричинене лише статевим потягом, не одухотворене вчинковою романтикою лю-бовотворення, високими морально-естетичними почуттями і не пережите розумом і серцем як воістину космічна подія, таке започаткування закладає "нелюдський проект" майбутньої людини, розриваючи чи порушуючи вчинковий зв'язок поколінь.

І навпаки: ідея, шо переростає в мотивацію зачаття, має стати рушійною силою вчинкової активності. Майбутні батьки, усвідомлюючи свою високу місію, стимулюють у собі все найкраще і обмежують будь-які свої уподобання та дії, що можуть зашкодити їхній майбутній дитині.

Вчинкова активність визначається високим рівнем заінтересованості, а отже, внутрішньої моральної відповідальності її "автора" за отриманий результат. У конкретному випадку мова йде про те, що саме вчинкове породження нового життя дає найбільші гарантії здорового і повноцінного біопсихосоціального розвитку дитини як до ЇЇ народження, так і після нього.

Якщо зародження нового життя відбулося внаслідок біопсихо-соціальної вчинкової активності чоловіка й жінки, це дає підставу вважати, що за інших рівних умов пренатальний розвиток їхньої дитини буде відбуватися без порушення природних законів, а отже на основі вчинкового принципу самотворення живого.

Тим більше що сучасна генетика пропонує як реальний варіант — розглядати біологічне дозрівання не просто як необхідний фактор, що створює морфофізіологічні передумови психічного розвитку.

На думку дослідників у цій галузі науки, існує достатньо підстав вважати, що генотип містить у згорнутому вигляді інформацію про людину як представника виду, а також програму його індивідуального розвитку, що генотипічні впливи суттєво визначають не тільки стабільність розвитку, а й зміни, що відбуваються з віком, характер прояву сензитивних періодів, а також специфіку реагування на різного роду впливи середовища.

Тим самим, з одного боку, певною мірою спростовується войовнича нещодавно критика положень 3.Фрейда чи К.Юнга про несвідоме як глибинну детермінанту, що суттєво визначає тенденції психічного розвитку людини. З іншого боку, індивід починає визнаватися суб'єктом свого власного життя як вчинку не з моменту досягнення соціальної зрілості, а з моменту започаткування цього життя.

Яскравою ілюстрацією залученості, причетності індивіда вже на пренатальній стадії розвитку до того, шо з ним відбувається, можуть виступити дослідження відомого вченого С.Грофа. За його свідченням, вже тут дитина активно "переживає" дуже сильні й контрастні емоції: до початку пологової активності — блаженної гармонії зі світом, космічної єдності; коли ж відбувається пологова активність, "переживання" дитини сягають рівня передсмертних мук.

Тобто вже на стадії біологічного чи психобіологічного розвитку організм не є просто "формою існування білкових тіл", а є певного рівня суб'єктом, онтологічно відповідальним за самотворення, самозбереження, від активності якого, від здатності протистояти і вистояти значною мірою залежить сам факт його народження на світ. Ось чому народження визначається як вчинок.

Сили для такого вчинку дитина отримує, як зазначалося, у вчинку зачаття — своєрідній біопсихосоціальній формі активності, заключний етап якої (післядія, новоутворене смислове поле) "матеріалізується" у зародку нового життя як нового простору для реалізації вчинкового принципу буття.

Вчинок самоствердження.

Розвиток людського індивіда після народження характеризується передусім кардинальною зміною ситуації його життєдіяльності. Основною ознакою цієї ситуації є нездатність дитини самостійно існувати без допомоги і піклування дорослого, тобто біопсихічна залежність від середовища, в яке вона потрапила.

В якому ж напрямі розвивається її активність і в чому полягає вчинковий характер цієї активності?

Оскільки можливість існування залежить від участі іншої людини (і це є об'єктивний факт), життєве завдання новонародженого полягає в тому, щоб зробити його фактом суб'єктивним, якісно змінивши спосіб взаємодії з оточенням, тобто перейти з психобіологічного на психосоціальний рівень функціонування і розпочати, таким чином, "вчинкову одіссею" самоствердження себе як людини.

Для такого переходу існують певні передумови. По-перше, інтен-ція, глибинна іманентна спрямованість на те, щоб стати людиною, і тільки людиною. По-друге, безконечна потенція самовдосконалення, а отже "незалежності" як "свободи для", в якій людина може порівнюватися лише з Богом (людина приписує Богові те, чого вона ще не досягла). По-третє, самодостатність: людина більшою мірою залежить від самої себе, ніж від будь-чого іншого.

Подібно до того, писав Гегель, як у відношенні живого все ідеальним чином уже міститься у зародку і породжується ним самим, а не будь-якою чужою силою, так само й усі особливі форми живого духу повинні випливати з його поняття як із свого зародку. У зародку, пояснює він, міститься все, але не реально, а ідеальним способом, як зачаток, здатність, можливість, але не дійсність. Розвиток при цьому мислиться як перетворення можливості в дійсність.

За період пренатального розвитку нарощується певний постак-туальний потенціал психічної активності у вигляді індивідуального досвіду автономного функціонування, про що, зокрема, свідчить можливість встановлення опосередкованого контакту з плодом і вироблення у нього елементарних умовних рефлексів. Останнім часом, як відомо, набуває розвитку пренатальна педагогіка. Виявляється, що діти у дво-трирічному віці вирізняють як найулюбленіші саме ті казки, які їм читали до народження.

Отже, новонароджений, з'явившись на світ, здавалося би, гранично непридатним для самостійного існування в ньому і потрапивши в соціальне середовище, вирішує для себе не більше не менше як проблему ствердження у статусі людини як біопсихо-соціальної істоти.

Виявляється, що свій життєвий шлях людський індивід починає з розв'язання основної смисложиттєвої проблеми, яка начебто повинна підбивати підсумок життєвого шляху як вчинку на етапі післядії. Саме з розв'язання, а не розв'язування. Йдеться про те, що сам факт народження слід розуміти дійсно як післядію, як результат спільних зусиль трьох суб'єктів, кожний з яких і разом з іншими двома внутрішньо причетні до цього таїнства народження нової людини, в чому і полягає глибинний смисл початку життя як учинку.

Наступний етап розвитку після народження характеризується, як відомо, дивовижною активністю дитини у виявленні своїх потенцій в оволодінні якостями психосоціальної істоти.

Дошкільне дитинство, як свідчить психологічна наука, за темпами соціалізації в багато разів перевершує всі наступні періоди онтогенезу. Причому не можна назвати навіть найперші фази цього етапу адаптацією чи пристосуванням.

Про свої потреби немовля заявляє настійливо і безкомпромісно, а саме криком, наче впевнене в тому, що від зовнішнього світу воно має право вимагати задоволення своїх потреб і що самостійність цього світу по відношенню до нього як людини — мізерна.

З першого подиху дитина активно, ініціативно опановує психо-соціальні цінності та засоби. У неї відсутня свідома мотивація саморозвитку, самовдосконалення. Проте вона тут генетично не тільки неможлива, але й недоцільна. Адже процес становлення має свою — зворотну — логіку розгортання порівняно з процесом розвитку того, що "сталося".

Чи не дивно, що дитина з самого початку стверджує свою абсолютну психосоціальну компетентність? Вона спонтанно відчуває, яка людина хороша, а яка погана. Вона терпіти не може, коли її повчають чи дисциплінують. Вона все знає і все може!

Не випадково Гегель підкреслював, що на етапі "дитини" актуалізується суперечність "суб'єктивної всезагальності", тобто принципової можливості "стати всім", "осягнути себе в своїй власній самостійності".

При найпершій нагоді, коли дитина трохи розбереться "хто є хто" і "що є що", ми почуємо погордливе "Я сам!" Здатність виявляти своє "Я" —- це знову ж таки здатність протистояти світові як "мені підпорядкованому", "залежному від мене".

Творча уява, з якою, наприклад, відомі представники феноменологічної психології пов'язують сутність людської свідомості, є для дитини найприроднішою здатністю.

Отже, етап післядії у ранньому онтогенезі переходить в етап дії, а вчинок народження — у вчинок самоствердження.

За своєю природою останній здійснюється не без участі дорослих — батьків, педагогів, оточення, які також повинні будувати свою зустрічну активність як вчинкову, створювати вчинкове середовище.

Вчинок самоствердження, що розглядається в контексті індивідуального життя як вчинку, охоплює вік дитинства, отроцтва і юності.

Традиційно вважається, що в дошкільному віці дитина повинна грати і повинна хотіти грати. Молодший школяр повинен учитися і хотіти вчитися, а підліток нібито — спілкуватися чи займатися суспільно корисною діяльністю. Юнак повинен обирати свій шлях у житті і т.п.

Констатація подібного роду генетичної "обов'язковості" виходить із факту обумовленості розвитку переважно зовнішніми факторами. Психологічна реальність має дещо інший смисл.

Дошкільник хоче не грати, а перетворювати ситуацію у відповідності зі своєю уявою, щоб ствердити іманентну для нього психологічну позицію "джерела і рушія всього, що існує".

Молодший школяр психологічно тяжіє не до учіння, а до того, щоб діяти на основі довільності, бути свідомим виконавцем того, що хочеться, а не тішитися лише можливостями фантазування, некерованою з боку власної свідомості та волі "мимовільною грою психічних сил".

Підліток бажає не спілкуватися, а відчувати себе суб'єктом прийняття рішень, особливо тих, що стосуються його особисто.

Юнак вважає для себе найсуттєвішим протистояти оточенню у поглядах на ідеали життя, на його смисл і тим самоствердитись.

Отже, сутність вчинку самоствердження полягає в тому, щоб ініціативно, через творче протистояння оточенню ствердитись у статусі людини, реалізувати закладену інтенцію через нарощування потенціалів людського способу існування.

Життєвим простором, на якому розгортається процес самоствердження, є простір буденності, в якому ще не діють вимоги обов'язкового творення істини, краси і добра, вимоги героїчного. Вони тут лише даності, те, з чого складається середовище, на терені якого дитина стверджує себе у статусі людини.

Саме тому і виникають непорозуміння між батьками і дітьми, дорослим і молодим поколіннями: шо має смисл для одних, абсолютно безглузде для інших. Так, якщо доросла людина моральним вчинком стверджує чи творить новий моральний закон, то підліток чи юнак творить себе, використовуючи і цей закон, і алгоритм його творення, нічого не створюючи, окрім себе, за що отримує несправедливі й образливі епітети "трутень", "паразит" і т.п.

Вчинок самовизначення.

Діяльнісна вчинкова парадигма вичерпується наприкінці юнацького віку і трансформується в парадигму мотиваційну, а на зміну вчинкові самоствердження приходить вчинок самовизначення.

Молода людина протягом більш ніж десяти років може здійснювати означений вид учинкової активності.

Все починається із суттєвої зміни умов життєдіяльності, що виявляється передусім у відриві (повному чи неповному) від батьківської сім'ї, у необхідності самостійно визначатися у своїх життєвих цілях і цінностях, здійснювати свідомий вибір життєвого шляху.

Самовизначитись — означає теоретично відповісти собі самому на запитання "хто я є?", "що я хочу?", "що я можу?" і практично пересвідчитись у правильності цих відповідей.

Відповідь на кожне із запитань вимагає неабияких емоційних, інтелектуальних і вольових витрат, власної ініціативи, активності, сміливості, стійкості, мужності тощо. Адже мова йде про відкриття через самопізнання своїх загальнолюдських, особливих та індивідуальних властивостей, якостей, про з'ясування глибинних потягів і спрямувань своєї душі, про оцінку своїх здатностей і здібностей.

Саме на цьому етапі шляхом поглибленого (не тільки теоретичного, а й практичного) самопізнання нерідко небезболісно долається дитяче розуміння себе як субстанції, а світу — як акциденції; приходить усвідомлення того, що світ незалежний від людини і що треба протистояти йому. Молода людина повинна визнати самостійність світу як умову мати те, що вона хоче мати для самої себе. Тому саме в цей період відбувається цілеспрямоване оволодіння професійними знаннями, уміннями, які необхідні для реалізації обраного життєвого мотиву.

Відповіді на три означених вище запитання можуть звучати по-різному і не завжди розкривати істину в її досяжній глибині. Проте важливо, щоб на перше запитання першою була відповідь "я — людина", в яку б вкладалося розуміння людського як такого, що несе в собі всі рівні космічного буття: фізичного, хімічного, біологічного, психічного (що підноситься в своєму розвитку до рівня свідомого), душевного, духовного — як мікрокосмосу, малого світу, зв'язаного зі світом великим і з іншими людьми, які є носіями подібних властивостей.

На друге запитання важливо, щоб перелік відповідей зрештою очолило прагнення добра і любові як єдино можлива основа реальної внутрішньої свободи людини, котра підносить ЇЇ над усім іншим, вимушеним підпорядковуватися зовнішній детермінації, а не голосу істинного, доброго і прекрасного, що звучить із глибин нашого серця.

Відповідь на третє запитання може бути визнана успішною, якщо здатність творити свій життєвий світ і себе в цьому світі виявиться найсуттєвішою ознакою того, що ми можемо.

Отже, бути людиною — означає прагнути до вільного творення на основі пізнання істини, почуття краси, добра й любові, що тотожне поняттю "вчиняти".

Вчинок самовизначення, таким чином, має за мету дійти до визначення себе як істоти, що приречена на вчинок істини, краси і добра, на вчинок любові, що тяжіє вчиняти, що не може не вчиняти, якщо вона людина.