ВЧИНОК ПОВЕРНЕННЯ ДО БУДЕННОСТІ

Людина — дитя свободи.

Видатний російський філософ І.О.Ільїп писав: "Поки людина має свободу, вона мало думає про неї. Вона дихає, живе й насолоджується нею; вона безпосередньо пливе в її легкому потоці.

Вирвавшись із цупких лап буденності, занурившись у пошуки істини, добра та краси, зважившись на самопізнання і самоспоглядання, людина повертається на круги своя, опиняється всередині повсякденності. Але духовні мандри невпізнанно перетворили її, й навколишня дійсність постає в новому світлі. Кожна побутова дрібниця набуває, окрім звичного, ще й іншого, вищого сенсу. Буденні клопоти обертаються великотрудною самореалізацією, виконанням свого призначення. Конкретне включає в себе, втілює абсолютне.

Коли обиватель, занурений у природне буття, відчуває себе натуральним, таким, що відповідає нормам та очікуванням, він вільний. Вільний від потреби самостійно приймати рішення, боротися за їх здійснення, оцінювати досягнуті результати і ставити нові цілі. Він вільний настільки, наскільки ситуативний, наскільки підпорядкований життєвому потокові, що несе його. Проте це свобода не одного, а багатьох, це свобода деіндивідуалізована.

Повертаючись до буденності на новому витку свого розвитку, людина, яка здобула себе як самоцінність, зовсім по-новому відчуває всю повноту свого існування. її свобода стає трансцендентною, стає значущішою за її існування, її буття, у свободі криється одна з великих таємниць світу.

Ця нова свобода далеко не завжди є легкою й приємною. Вона багато чого вимагає від особистості, звалюючи їй на плечі майже непосильний тягар відповідальності геть за все. Саме тому свобода породжує страждання, і варто лише ненадовго, лише частково відмовитися від неї, як суб'єктивно стає легше, страждання зменшуються. "Свобода не є легкою, як гадають її вороги, що зводять на неї наклепи, свобода трудна, вона важкий тягар. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити собі життя" (М.О.Бердяев).

Величезна маса людей зовсім не любить свободу, не готова до неї. Тому можна вслід за М.Бердяевым сказати, що свобода не демократична. Вона аристократична, вона для обраних. На етапі повернення до буденності, післядії, підбиття підсумків пройденого шляху свобода дедалі більше й більше індивідуалізується. Ставлення до свободи стає однією з характеристик особистісної своєрідності. Все родове, громадське протилежне свободі. Рід у певному розумінні ворог і поневолювач особистості, це середовище необхідності, а не свободи. Боротьба за свою власну, індивідуальну свободу є боротьбою проти влади родового над людиною, є виходом за межі буденності.

Коли насправді відчувається перший ковток свободи? Коли закінчено боротьбу мотивів, зроблено вибір, прийнято рішення. Хоч би яким важким був обраний шлях, рух ним усе-таки легший, виз-наченіший, ясніший від постійних вагань, сумнівів і тривог попереднього етапу вчинкової активності. "Свобода є моя незалежність і визначуваність моєї особистості ізсередини, і свобода є моя творча сила, не вибір між поставленим переді мною добром і злом, а моє творення добра і зла" (М.О.Бердяев).

Свобода завжди несе із собою творчість, новизну. Повернувшись до буденності, вільна людина вже не скута громадським страхом перед усім незнайомим, новим, незнаним. Вона прагне нового, творить його, втілює в життя. Свободі нерідко протиставляють істину, але нав'язаної, привнесеної силоміць істини не буває.

На перший погляд може здатися, що вільна людина не може не бути індивідуалістом. Проте, ізолювавшись від усіх, замкнувшись у собі, ніхто не стає вільнішим. Намагання сховатись від світу з його буденною суєтою, відгородитись від повсякденних проблем і створити собі елізіум для високого мистецтва, як неодноразово демонструвала історія, приречені на невдачу. Істинна свобода не замикає, а розмикає, розкриває в людині універсум, сповнює її переживанням реальної нескінченності.

Ідея свободи первинніша за ідею досконалості, бо не можна прийняти нав'язаної, примусової досконалості. Коли людина вільна, вона готова до будь-яких несподіванок, її не страшить майбутнє, їй доступне переживання справжньої пристрасті та життя в усіх його проявах, включаючи й повсякденно-абсурдні.

Свобода може бути безжальною, вона породжує страждання і трагізм життя. Справжня трагедія — це трагедія свободи, а не фатуму. Конфлікт жалості й свободи, за М.Бердяєвим, є конфліктом спускання вниз і сходження вгору. Жалість може призвести до відмови від свободи. Свобода може призвести до безжальності. Рухаючись висхідним шляхом, підносячись до Бога, людина здобуває духовну силу, творить найвищі цінності. Але вона пам'ятає й про тих, хто залишився далеко внизу, про духовно слабких і починає спускатися вниз, аби допомогти їм. Не можна просто рости, відокремлюючись від світу, знімаючи із себе відповідальність за інших. Кожний відповідає за всіх. Свобода не означає зняття відповідальності за ближніх.

Чи можна жертвувати любов'ю в ім'я свободи? Що це за любов, яка вимагає такої жертви? Той дар свободи, який дано людині, що вийшла з буденності і на новому витку саморозвитку повернулася до неї, є водночас і дар діяльної, перетворюючої любові. Не можна не погодитися з Є.М. Трубецьким, що "тільки щодо істоти вільної любов може проявитися у всій своїй повноті".

Ставши вільною, людина виявляється здатною самостійно, не оглядаючись на звичаї, традиції, групові норми, оцінювати й розрізняти. Свобода може вести людину і шляхом добра, і шляхом зла. Етика є насамперед філософією свободи, виявляючись нерідко філософією трагедії. Законослухняний обиватель захищений від трагедій своєю колективною нормативністю. Трагічний герой завжди виходить за межі ходульних чеснот, перед ним відкривається безодня буття, багатомірність проявів трансцендентного. Збагнута як творча сила, свобода означає вибір між добром і злом, що стоять перед людиною, позаяк без такого вибору немає і бути не може морального життя.

Моральне життя складається з парадоксів, у яких добро і зло переплітаються і переходять одне в одне. В опущеному гріховному світі царює буденність, примушуюча людину соціальність. У тому новому життєвому світі, що його будує оновлена людина, яка пізнала істину, добро, красу, яка піднеслася над потоком природно-історичного та душевного життя, соціальний терор уже є неможливим. У глибині своїй моральне не може залежати від соціального.

"Духовне... життя зовсім не є протилежним життю душевному й тілесному й зовсім не заперечує його, а означає перехід їх до іншого плану буття, набрання ними щонайвищої якісності, рух до висот, до того, що є над-життя, над-природа, над-буття, над-Божество. "Життя" може стати для нас символом найвищої цінності, найвищого добра, але й сама цінність, саме добро є символ справжнього буття, і саме буття є лише символ останньої таємниці... Проблема етики пов'язана з загадкою про людину. Етика й повинна бути вченням про призначення та покликання людини, і вона насамперед повинна пізнати, що є людина, звідки вона прийшла і куди вона йде" (М.О.Бердяев).

Свобода є самовизначення. Але яким би не був мій вибір, моє життя неминуче забарвлене тією значущою ідеєю, тією головною цінністю, яку я стверджую або заперечую. Мені дано, заздалегідь накреслено, визначено здійснити певну місію, виявити задум Божий щодо мене, відповідати йому.

Так неминуче виникає питання про відношення Бога й людини, про співвідношення божественної Й людської свободи. М. Бердяев уважає, що традиційне теологічне вчення про світотворення та гріхопадіння усе перетворює на божественну комедію, на гру Бога із самим собою. Походження зла пояснюється звичайно свободою, якою Бог наділив створіння і якою воно зловжило. Але це доволі поверхове пояснення, яке не дає змоги збагнути природу зла. "Свободу, через яку створіння схиляється до зла, створіння не від себе має, воно дістало її від Бога, тобто врешті-решт свобода детермінована Богом. Свобода є фатальний дар, який робить фатальною долю людини" (М.О.Бердяев).

Сам факт гріха є засвідченням свободи, її наочним проявом і доказом. Свобода допускається як реальна можливість здійснити вибір, у тому числі й гріховний. Свобода дає змогу оглянутися на пройдене і так чи інакше його оцінити.

Гріховна свобода створіння, як зазначає Є.М.Трубецькой, нібито несумісна з думкою про Бога-любов, і, однак, саме в любові, в її повноті, в її найвищому прояві ми знайдемо виправдання людської свободи. Божественна любов хоче мати в людині не покірний автомат, а рівного, дружнього співрозмовника, вільного співробітника, співучасника творчого акту.

Людину, яка перебувала в райській гармонії, в буденній невинності, було попереджено про те, що плоди з дерева пізнання добра і зла смертельні. Але вона знехтувала райську цілісність, зажадавши страждань, трагедії справжнього життя, щоб випробувати свою долю до краю. Вона могла живитися з дерева життя і жити вічним життям, вегетативним та несвідомим. "Пізнання народилося зі свободи, з темних надр ірраціонального. І людина віддала перевагу гіркоті розрізнення та смерті перед райським життям у невинності й незнанні" (М.О. Бердяев).

Пізнання — це завжди втрата пасивності, безпосередньої стихійності та несвідомості.

В генезисі духу слідом за М.Бердяєвим можна виділити три стадії: первісну стихію, райську досвідому цілісність, яка не зазнала свободи та рефлексії; рефлексію, оцінку, свободу вибору; і цілісність та повноту після свободи, рефлексії й оцінки, надсвідому цілісність і повноту. В житті людини наявність усіх трьох стадій цілком не обов'язкова, крім того, вони не завжди настають у строгій послідовності. Втеча від природності, натуральності буденності, пристрасне, хворобливе осягання істини, добра, краси, своєї місії на землі, свого призначення приводить до останньої цілісності та повноти в новій буденності, що інакше розуміється й переживається.

Справжня свобода не є свободою виконання зовнішніх для людини норм та законів, вона є свободою творчості, свободою творення нового. Людина на етапі повернення до буденності як воістину вільна істота є творцем цінностей і смислів, вона не тільки підкоряється моральному імперативові, але творить його, творить добро.

Повернення до себе як вихід до нового творення.

Буденне життя не існує саме по собі як певна сфера і спосіб життя. Воно виникає в результаті процесів "уповсякденнювання"(термін Маиса Вебера), яким протистоять процеси "долання повсякденності". Повсякденне — це звичне, впорядковане, близьке. Відповідно не повсякденне існує як незвичне, перебуваюче поза звичайним порядком, далеке.

Поведінка людини не є жорстко фіксована на відміну від поведінки тварини з її інстинктами та генетичною програмою. Тому, вписуючись у повсякденність, людина відповідно до своєї природи винаходить намічений лише вельми приблизно порядок, створює свій життєвий світ. Звикаючи до навколишнього, освоюючи близький простір, вона поступово перетворює навички на знання й уміння, які багаторазово відтворюються і втілюються у матеріальних предметах. Це стосується харчування, одягу, розподілу часу та багато чого іншого — усього того, що належить світові близькому Й знайомому, світові, в якому людина вільно орієнтується.

На межах добре знайомого світу на нас чатує незнане й несподіване, ваблячи і лякаючи водночас. Важливою ознакою повсякденного, як уважає Б.Вальденфельс, — учений, що працює в річищі традицій феноменологічної філософії, є незвичайність, із якою ми стикаємося в момент виникнення, перетворення, небезпеки знищення усталеного порядку, народження, хвороби і смерті.

"Людина... існує... ніби на порозі між буденним і незвичайним, які співвідносяться одне з одним як передній і задній плани, як лицьова й зворотна сторони" (Б.Вальденфельс). Повсякденні вчинки здійснюються щодня, прориваючись крізь "упорядковану метушню" свят. Тікаючи від повсякденності, намагаючись подолати профанне задля сакрального, людина все одно неминуче повертається до буднів. Проте на новому рівні розвитку буденність уже не поглинає її остаточно, не розчиняє в собі. Радше навпаки, людина намагається видозмінити, вдосконалити, подолати буденність, розхитати усталені підвалини.

Обмежене, замкнене в самому собі повсякденне існування протиставляється істинному життю та істинному світові, де місцеві провінційні порядки повільно й неухильно розмиваються. Подолавши ситуативність, витримавши муки боротьби мотивів, виконавши необхідні для досягнення мети дії, людина нарешті може усвідомити свій шлях, озирнутися назад, зробити потрібні висновки. Порядок, що існував первісно, на рівні вчинку буденності, поступається місцем новому порядку, який передбачає можливість та необхідність творити.

Низхідний рух уповсякденнювання, тобто обживання, освоєння традицій та закріплення норм, здобуття надійних знань і навичок, на новому витку особистісного зростання постійно поєднується з протилежним, висхідним процесом долання повсякденності. Поза-повсякденне (за формулюванням Б.Вальденфельса) означає інше, що переливається барвами. Незвичайне з'являється в процесах творення, в інноваціях, що торують собі шлях за допомогою відхилень, аутсайдерства, незвичайності та екстравагантності.

Таємниця творчості є таємницею свободи. Творчість лише й виявляється можливою з бездонної свободи, яка досягається на етапі повернення до буденності. Здійснивши вчинки істини, добра, краси, вчинок екзистенції та вчинок самопізнання, людина виявляється готовою відповідати своєму творчому покликанню. Щоб жити гідно й не бути приниженим та розчавленим соціальною буденністю, слід у творчому піднесенні уявити інший, кращий світ, вирватися із зачарованого кола повсякденності.

"Творчий акт для мене завжди був трансцендуванням, виходом за межу іманентної дійсності, проривом свободи через необхідність, — пише М.Бердяев. — У певному розумінні можна було б сказати, що любов до творчості є нелюбов до "світу", неможливість залишитися в межах цього "світу". Тому творчість включає есхатологічний момент. Творчий акт є настання кінця цього світу, початок іншого світу".

Ще в процесі освоєння вчинку самопізнання людина відкриває потойбічне, трансцендентне, дивуючись зі свого власного існування. Вона ставить себе у відношення щодо світу, нескінченності, життя і смерті, щодо Бога, вона запитує себе про те, звідки вона й куди йде, навіщо вона на цьому світі. Повертаючись до буденності, людина відчуває в собі сили цю буденність змінити відповідно до нових, вистражданих цінностей та проявлених творчих обдаровань.

"Творчість завжди є самоподоланням, виходом з-поза меж свого замкненого особистого буття" (М.О.Бердяев). Творець у своїй творчості забуває про свою особистість, про себе, зрікається себе. І хоча творчий акт — дуже особиста, найбільш особиста діяльність, це водночас і забуття особистості, індивідуальна жертовність. Творець забуває про спасіння, для нього важливими є насамперед цінності надлюдські.

М.Бердяев вважає, що людина, яка стає на шлях самовдосконалювання, може виявитися втраченою для творчості. На його думку, творчість пов'язана з недосконалістю. Що більше, досконалість може бути несприятливою для творчості. Якби Пушкін кинувся в аскезу та самоспасіння, то він, імовірно, перестав би бути великим поетом. Ідучи за цією логікою, доводиться визнати, що ставлення до себе не може бути творчим, що самотворення у чомусь істотно поступається малюванню картин або створенню симфоній.

Творчість досконалої людської особистості, творчість власного життя — не менш героїчний шлях, ніж шлях генія. Творчий шлях — шлях здійснення усієї можливої повноти життя. Хоча, поза сумнівом, творчість у певному розумінні стоїть "по той бік добра і зла", творчість може бути і злою та злочинною. Справді, існує трагічний конфлікт творчості й особистої досконалості. Великий композитор може бути в повсякденності бездіяльним гульвісою, нікчемою з нікчем. Творчий геній дано людині ні за що, він не пов'язаний ні зі старанністю, ні з моральними зусиллями. Головне для творця — бути вірним собі, відповідати своєму дарові, виражати, виявляти, являти його світові попри все.

Трагедія творчості — у вічній невідповідності між задумом і його втіленням. Творчий задум завжди незрівнянно вищий за реальний твір, творчість — це не стільки об'єктивація у конечному, в продукті, скільки розкриття нескінченного, політ у нескінченність, не об'єктивація, а трансцендування (М.О.Бердяев). Творчість має дві різні сторони: внутрішню і зовнішню. Первісний, внутрішній творчий акт — це інтуїція, задум, передчуття відкриття. Вторинний, зовнішній творчий акт пов'язаний із реалізацією продуктів творчості, зверненням їх до світу, до людей.

Судячи з усього, людей, які досягли лише первинного щабля творчості, більше, ніж тих, хто освоює і один і другий. Творче палання, екстаз, вихід за межі себе, відчуття небаченої свободи не завжди завершується створенням нового життя, нового буття. Написана книга — це бліда копія задуманого, охолоджений, погашений вогонь, адаптований до потреб соціуму, спотворений важкістю обраної форми втілення, умертвлений намаганням зупинити мить.

Творчий акт відбувається в часі, але спрямований він до вічного, до вічних цінностей, вічної істини, вічної правди, вічної краси. І в цьому творчість також неминуче трагічна, бо хоче вічності й вічного, а створює тимчасове й тлінне. Творчий акт — це завжди втеча від влади часу, піднесення догори, до божественного.

Буденність прямо протилежна творчості. Як сказав би М.Бердяев, творчість є перемогою над хіттю життя. Нудьга, що її ми інколи відчуваємо, є показником браку творчості. Все нетворче не може не бути нудним. Навіть добро є смертельно нудним, якщо воно нормативне, не творче. Лише творче палання, ерос божественного перемагає хіть і злі пристрасті.

Творчість перемагає і страх. Людина, яка творить, перестає бути тремтячим створінням. Натхнення звільняє від страхів, серед них і від глибинного, майже неусвідомлюваного страху смерті, оскільки людина, яка творить, прилучається до вічності. Щоправда, повертаючись до буденного життя, завершивши свій твір, митець знову може опинитися в полоні у страхів, особливо коли його опановує самовдоволення, жадоба слави, коли він обожнює свою творчість. "Людина тікає від жорстокої нудьги одноманітних і звичайних обов'язків лише для того, щоб зустрітися віч-на-віч із тривогами та внутрішнім напруженням "творення" (Т. де Шарден).

Творення істини або краси є внутрішньою мукою, яка позбавляє того, хто на це зважується, безтурботного життя. Творчій людині доводиться розпрощатися не лише зі спокоєм і відпочинком. їй треба вміти постійно розставатися із застарілими, вже непридатними формами свого досвіду, навичок, мислення, здійснення вчинків. Зупинок для насолоди не передбачено. "Треба знову й знову переростати самого себе, відриватися від себе, постійно залишаючи за спиною найулюбленіші задуми... Тих, хто правильно підставляє свої вітрила диханню Землі, підхоплює така течія, яка несе їх усе далі у відкрите море" (Т. де Шарден).

Бог створив людину за своїм образом і подобою, тобто творцем. Ми не можемо повноцінно жити, не творячи. Сутність душі є творчість, як формулює Б.П.Вышеславцев. Сказати "уява" значить сказати "творчість". Правда творчості інакша, ніж істина пізнання. Відповідності до дійсності не треба, бо ми шукаємо й бажаємо того, що ще не дійсність і, може, нею не стане. Істинно цінне та святе можна передчути, вгадати, а не видумати або зробити.

У творчості завжди є непоясненне "одкровення", "голос із неба". "Но лишь божественный глагол до слуха чуткого коснется", людина квапиться зафіксувати, увічнити, донести почуте. "Істинна творчість завжди є Логос (смисл), що набуває плоті, є втілення, перетворення та воскресіння" (Б.П.Вишеславцев). У цьому зв'язку М.Бердяев і називає природу, творчого акту шлюбною. Людина не може черпати матеріал для творчості із самої себе, він міститься у створенному Богом світі. Від Бога виходить поклик, аби люина здійснила творчий акт, справдила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій поклик.

Пробудження творчої енергії людини, яка, як блудний син, повертається додому, до буденності, є внутрішнім визволенням. Творчість — це сходження, вона йде від світу до Бога, висхідною лінією до вічності. Якби все життя людське могло перетворитися на суцільний творчий акт, то, на думку Бердяева, не було б більше часу, не було б майбутнього, а був би рух поза часом, у позачасовому бутті. Буття, підпорядковане часові, є неповноцінне буття, царство буденності. На новому витку розвитку людина, яка творить, опиняється поза часовою детермінацією, вона виходить із часу в напрямі до вічності.

Для етики творчості боротьба зі злом передбачає не подолання його або знищення, а творче перетворення злого на добре. Етика творчості виходить від особистості, але спрямована вона не на особистість, а на світ, який потребує привнесення нового, індивідуально вистражданого, досконалішого. Що ж сприяє перетворенню злих пристрастей на творчі? Ерос, кохання, любов — ось універсальна енергія життя, що дає людині сили творити, бути щедрою та жертовною.

Від унікальності до вищого єднання.

Оновлена людина, що повернулась до буденності, виривається з холодного, чужого, абсурдного світу, світу небуття до світу любові, тобто до світу справжнього, істинного, реального буття. У цьому світі саме любов рухає сонце й світила, як зауважив іще великий Данте. Прагнучи задовольнити найглибшу, на думку Е.Фромма, потребу — потребу подолати свою відчуженість, визволитися з полону самотності, людина шукає можливості єднання, злиття, перетворення.

"Ерос людини за суттю своєю є жадоба повноти життя,, у цьому полягає гарантія того, що вона одвічно звернена до Христа, який є повнота, тобто надмір життя, воскресіння, перемога над смертю, утілення всіх цінностей" (Б.П.Вышеславцев). Що саме в людині гідне називатися образом і подобою Божою? Середньовічний мислитель Григорій Нисський на перше місце висуває здатність особи любити, позаяк Бог є любов і людина є любов. Де немає любові, там спотворено всі риси образу Божого. Любов справді є великою силою, що сприяє вдосконаленню роду людського. Можна повторити вслід за Фроммом, що без любові людство йе могло б проіснувати ані дня.

Любов завжди активна; попри всі перепони вона досягає, хоча б подумки, об'єкта "і береться за свою незриму, але святу і найжиттєстверднішу з усіх можливих справ — стверджує існування об'єкта. Поміркуйте про те, що значить любити мистецтво або батьківщину: це значить ані на мить не сумніватися в їхньому праві на існування; це значить усвідомлювати та щосекундно підтверджувати їхнє право на існування" (Х.Ортега-і-Гассет).

За суттю своєю любов не має жодного відношення до буденності. Тільки вільна людина, що повернулася до самої себе, готова творити нову повсякденність, виявляється здатною пізнати любов, жити нею, створювати завдяки їй нові світи. Глибоку рацію має М.Бердяев, коли твердить, що любов — явище несоціальне та позасоціальне, вона ніяк не пов'язана із суспільством і родом. Це явище винятково особисте й пов'язане виключно з особистістю. Основною властивістю справжнього буття і справжньої любові є свобода. І водночас тільки любов задовольняє загальну екзистенціальну потребу єднання.

Істинна любов є трагічною і болісною, як болісною є свобода, як тяжкою є творчість, як болючим є будь-яке прагнення до пошуку загальнолюдського. Трагічним є й осягання своєї єдності з іншими як основи духовного взаємозбагачення, а не протиставлення себе їм як унікального та неповторного.

"Любов є зліт догори, до вічності, та спускання вниз, у час, де вона зазнає тління і наражається на смерть. У любові є змішання двох начал — небесного й земного, вічного й тимчасового, Афродіти Небесної і Афродіти простонародної" (М.О.Бердяев).

Любов долає стихію роду, випадає із соціальної буденності, звільняється від влади суспільства. Любов є феномен особистий, сім'я ж — феномен соціальний. У цьому також нездоланний трагізм любові в цьому світі.

Справжня любов приходить у цей світ зі світу іншого. Вона є певна даність. "Істинна любов, народжена в потаємних глибинах людини, очевидно, не може померти" (Х.Ортега-і-Гассет). Вона помирає, якщо народилася з непорозуміння, і тоді це найпевніше є плід власної фантазії, псевдолюбов.

X.Ортега-і-Гассет зіставляє любовні історії Стендаля і Шато-бріана, людей, щедро наділених величезною творчою силою, які постійно витрачали свою душевну енергію на те, щоб кого-небудь полюбити. ("Цікаво, що лише творчо безплідні люди переконані, що до науки, мистецтва чи політики слід ставитися серйозно, а любовні історії зневажати, як щось нице й пусте". — Х.Ортега-і-Гассет). Стендаль оточував жінок неослабною увагою і не здобув кохання жодної жінки. На цьому сумному, але зовсім не унікальному досвіді й будується його відома теорія вигаданого кохання з її ефектом кристалізації. Стендаль був певен, що кохання "створюється" і помирає. І те, й інше властиве псевдокоханню. Натомість Шатобріан, покоряючи, здавалося, не докладав жодних зусиль. Проте жінки, зустрівши його у двадцять років, продовжували й у вісімдесят зберігати кохання до генія.

Цей різновид кохання, за якого людина раз і назавжди розчиняється в іншій людині, Стендалеві був невідомий. Тому й переконував він інших, що кохання завжди з часом підупадає, хоча насправді все буває якраз навпаки. Навіть розлука не в змозі щось із цим подіяти. Обставини можуть позбавити кохання живильного середовища, воно марнітиме, але людина завжди відчуватиме нерозривний зв'язок із тим, кого вона кохала. "Такою є найвища, найпевніша ознака справжнього кохання: ніби перебувати поруч із коханим, бути в спілкуванні тіснішому, близькості потаємнішій, ніж просторова. Це значить перебувати в істинно життєвому контакті... бути онтологічно разом із коханим, вірним його мінливій долі" (Х.Ортега-і-Гассет).

Енергія любові являє собою деякий нескінченний універсум, невичерпний якісно й кількісно. Подібно до Трійці — Отець, Син, Дух Святий — Любов, Істина та Краса є щонайбільшими цінностями, або енергіями, нероздільними, але відмінними одна від одної. Любов у цій трійці постає як інтегруюча сила, що протидіє силам хаосу, створює вищий порядок в універсумі (П.О.Сорокін).

Справжня любов не може бути любов'ю до чогось відстороненого, загального, вона завжди індивідуальна й конкретна. Любов до ідеї, а не до живої істоти може стати жорстокою, фанатичною, нелюдяною. Істинна любов до конкретних живих людей не може бути принесена в жертву в ім'я любові до людини чи людства як абстрактної ідеї. "Гуманістична любов, оскільки вона знає лише любов до "дальнього" і не знає любові до "ближнього", є омана і лжа" (Бердяев).

Серед численних проявів трансцендентного, що до них наближується в міру внутрішнього зростання людина, любов стає одним із найсильніших. "У любовному пориві людина виривається за межі свого "Я": це, може, найкраще, що придумала Природа, щоб усі ми мали можливість у подоланні себе рухатися до чогось іншого. Не його вабить до мене, а мене до нього" (Х.Ортега-і-Гассет).

Загадка відношення "я — ти" споконвіку бентежить найкращі уми людства. Любов є чимось чудесним, якимось таїнством насамперед у зв'язку з чудом конституювання поряд із моїм безпосереднім самобуттям безумовно незалежного та самоцінного самобуття "ти", буття іншого. Любов за своєю суттю не є просто почуття, просто емоційне ставлення до іншого; "первинний сенс феномена любові полягає в тому, що вона є актуалізоване, завершене трансцендування до "ти" як справжньої, я-подібної, в собі й для себе сущої реальності, відкриття й убачання "ти" як такого роду реальності та здобуття в ньому онтологічної опорної точки для мене" (СЛ.Фрашс). Людина немовби вилазить із власної шкіри, входячи в іншого, переноситься в нього, залишаючись собою, певніше, вперше по-справжньому віднаходячи себе.

"Ти" в цьому відношенні виявляється не просто моїм набутком, реальністю для мене. Інша людина зовсім не стає моїм володінням. Я пізнаю її ізсередини у всій "її інакшості та єдиності; і це пізнання є тим самим і визнанням" (Франк). Любов не засліплює, навпаки, вона вперше відкриває очі, робить людину видющою. Полюбивши, людина осягає іншого в його реальному глибинному осередку, як особистість.

Багато сперечаються про відношення між любов'ю (коханням) — еросом і любов'ю (коханням) — агапе. Концепція любові-еросу припускає, що суб'єкт, який не любить себе, власного его, не може любити й нікого іншого. Тому, щоб бути альтруїстом, немає потреби транс це нду вати, відмовляючись від свого "Я". Бажано просто усвідомлювати свої інтереси. Ерос є бажання, знемога, відчуття нестачі. Згідно з М. Бердяевым, до любові-еросу входить і жалість, інакше вона робиться демонічною та нищівною. Любов-ерос спрямована не на саму людину, а на божественне в ній. Ця любов не може не входити як складова частина до справжньої любові, бо в любові завжди є здатність до захвату і порив угору, до божественної висоти.

На противагу еросові агапе не домагається від об'єкта визнання і вільно, безкорисливо виливає себе. Вона незбагненна, непроникна й незрозуміла для егоцентричної холодної особистості раціональної вдачі. Проникливий ерос обирає свій об'єкт за його чесноти, непрониклива ж агапе творить своєю любов'ю чесноти обранця. Ця творча любов на перший погляд здається невмотивованою. Насправді ж будь-яка людська любов поєднує і ерос, і агапе, вона незмірно складніша за будь-які схеми й типології.

Основна відмінність між людьми — це відмінність між тими, кому дано любити, і тими, хто ще не готовий до цієї вкрай важливої місії. Любов за самою своєю суттю здатна стати врівні зі смертю, заперечувати її, перемагати її. Любов завжди є творчістю нового життя, проривом до безсмертя. Учинок любові — це завжди вчинкове примноження світів як розподіл на неповторні людські існування.

Любов'ю можна назвати самодостатню діяльність, спрямовану на той чи той об'єкт. Ця діяльність завжди відбувається в напрямі до людини, яку люблять. У самій природі любові закладено потребу людини долати межі свого "Я" у прагненні до того, що вона любить (X. Ортега-і-Гассет).

Зріла любов є зв'язок, який передбачає збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Це дійова сила в людині, що руйнує перешкоди, об'єднує з іншими, допомагає долати самотність і відчуження та разом із тим дає змогу залишатися собою, зберігати свою цілісність. Любов передбачає діяльну заклопотаність життям і благополуччям того, кого ми любимо. Люблять те, над чим трудяться, а трудяться над тим, що люблять (Е.Фромм).

Життя людини визначається не лише любов'ю до живих істот, це ще й любов до вищих цінностей, до правди, істини, краси, любов до універсуму. "Там, де починається любов, там кінчається байдужість, кволість, екстенсивність: людина напружується й зосереджується, її увага й інтерес концентруються на одному змісті, саме на коханій людині, тут вона стає інтенсивною, душа її починає ніби розпікатися й палати. Улюблений зміст — чи то людина, чи колекція картин, чи музика, чи улюблені гори — стає живим центром душі, найважливішим у житті, головним предметом її" (І.О.Іль-їн).

Любов дає людині, як зазначав іще Платон, і душевне багатство, і душевну бідність одночасно. Багатство пов'язане з тим, що людина знайшла скарб свого життя, яким володіє і який носить у собі, що дає відчуття сили, щастя, підвищеного інтересу до життя та вдячності за все це. Бідність же переживається у зв'язку з тим, що людині не може не здаватися, ніби вона ніколи не володіє своїм скарбом до решти, а поза ним вона є вбога, сумна, самотня.

Здійснюючи вчинок повернення до буденності, людина приходить від учинку відособленого, замкненого до комунікативного. "Людина перебуває постійно поза самою собою. Саме проектуючи себе та втрачаючи себе зовні, вона існує як людина" (Ж.-П.Сартр). Вона досягає нового рівня розвитку, лише домагаючись трансцендентних цілей.

Людина існує настільки, наскільки вона себе здійснює. Тут береться до уваги тільки реальність, а не мрії, плани, прожекти. Людина "являє собою... не що інше, як сукупність своїх учинків, не що інше, як власне життя" (Сартр). Вона відповідальна не лише за свою індивідуальність, але й за всіх людей.

Яскравим прикладом виконання місії такої відповідальності був і є Альберт Швейцер, відомий учений та громадський діяч, який 30-річним покинув викладання в Страсбурзькому університеті, гру на органі та літературну працю, щоб здобути медичну освіту й поїхати лікарем до глухого району Екваторіальної Африки, де й провів понад півстоліття.

Його етика благоговіння перед життям є етикою безмежної відповідальності за всіх і за все. В основі її — любов, яка об'єднує і співчуття, і радість, і взаємне прагнення. Кожна людина повинна крихту свого життя віддати іншим людям, творячи добро.