ВЧИНОК ЕКЗИСТЕНЦІЇ

Буття у злитті зі світом.

На певному рівні розвитку особистості, зростання суб'єктності людина починає усвідомлювати, що її буття є єдиною справжньою реальністю. Вона намагається осягнути те нерозчленоване ціле, яким є буття-у-світі, буття-з-іншими.

Людська істота на відміну від тварини, наприклад, усвідомлює власну автономію, своєрідність, відчуженість відносно того, що є для неї зовнішнім, "не своїм". Чому я живу саме зараз, у цей історичний час? Чому маю саме таку індивідуальну історію, таку родину? Чому місце народження — саме ця країна? Все це склалося випадково, незалежно від волі суб'єкта життєдіяльності, від його вчинкової активності. Людина "закинута у всесвіт" (Гайдеггер), і її завдання — якимось чином поставитися до власного буття, зрозуміти його, знайти глибинний сенс існування.

Людина і світ торкаються одне одного, знаходяться десь поруч. Я маю справу з чимось, турбуюсь про щось, розглядаю, планую, здійснюю, обговорюю наслідки своїх дій, коригую задуми. Все це різні види "торкання" людини і світу. Людина не може існувати поза світом, відокремлено від нього. Але й світ неможливий сам по собі, окремо від людини. Хіба світ — це тільки будинки, люди, зірки, рослини й тварини? Світ — це передусім спосіб буття, існування особистості. Світ — це світ людини, людський світ узагалі, повсякденне буття, спілкування, взаємовплив суб'єкта й об'єкта.

Взаємодія людини зі світом перетворює все, до чого вона торкається, на речі, які призначені для чогось, зручні. Спосіб буття речі

— це й є зручність, призначеність для якихось цілей. Папір, олівець, підручник, аудиторія, бібліотека — все це інструменти для навчання. Весь навколишній світ завдяки взаємодії з ним людини стає зручним для неї, домірним людині, олюдненим.

Співвіднесеність людини і речей, що її оточують, можна зрозуміти не теоретично, а лише в процесі практичного використовування цих речей. Я читаю книжку, розуміючи її призначеність для певних цілей (як джерела інформації, що конче потрібна чи то для складання іспиту, чи для глибинного розуміння цікавої й важливої для мене проблеми). Я роблю нотатки, щось підкреслюю, і моя книжка стає для мене зручнішою. Практичне ставлення до речі є і способом її пізнання. У той самий час пізнання речі становить форму практичного ставлення до неї.

Першоджерелом смислового значення світу є людина з її внутрішнім досвідом, діяльністю, свідомістю. Ми пізнаємо світ за законами власної суб'єктивності, яку ніколи неможливо винести за дужки. Завдяки безперервному вируванню буття створюється новий всесвіт, котрий має корені у глибинах кожного з нас. Сенс світу народжується тільки з людиною, з її свідомістю (Сартр). Людина

— це істота, поява якої зумовлює існування світу.

Як стверджував В.Соловйов, "у світі немає голої матеріальності, у ньому все запалене, натхненне, здатне не тільки бути, а й насолоджуватись буттям".

Для розуміння феноменології вчинку екзистенції, вчинку існування, буття у злитті зі світом доцільна саме онтологічна постановка проблеми світу людини, розглядуваного як царина її суб'єктної активності, як соціокультурний феномен, що репрезентує і людину, і світ. Категорія "життєвий світ" набула психологічного статусу завдяки працям С.Л.Рубінштейна, котрий розвинув ідеї про світ, який не збігається з буттям, про роль іншого, філософію вчинку. "Світ", згідно з Рубінштейном, — це специфічна, надбудовна іпостась буття, притаманна людині. В онтологічній площині буття постає як світ людини, зорганізована ієрархія різних способів її існування.

Життєвий світ як спосіб структурування зовнішнього світу відповідно до внутрішнього і внутрішнього відповідно до зовнішнього об'еднує сутність та існування, глибинне й позірно-зовнішнє, незмінне та скороминуще.

Людина перебуває в оточенні таємничої, загадкової дійсності, котра не дається у готовому вигляді, а потребує активного привнесення себе для створення буденного життєвого світу. Чи особистість з її планами та настановами, ненаситними потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, в якому людина бачить зовнішній світ? Чи довколишня дійсність, стосунки чужих та близьких, ворогів та друзів, матеріальна й моральна стимуляція творять свій фільтр світосприйняття? Коли йдеться про послідовні етапи життєвого шляху, більш значущою здається навколишня дійсність, зовнішня детермінація. Коли ж розглядається стала, зріла особистісна структура, наголос переноситься усередину, і саме вчинкова суб'єктна активність стає головним фільтром, що змінює зовнішню дійсність.

Відокремити в життєвому світі як продукті, результаті вчинку екзистенції соціальне від біологічного, зовнішнє від внутрішнього, індивідуальне від суспільного досить важко. Це цілісна модель уні-версуму, пряма й зворотна проекції внутрішнього й зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена й у кожному відображенні змінювана реальність.

Людина з'являється у світі, її "закинуто у світ", вона починає існувати, щось робити, щось відчувати, про щось думати, чогось бажати, тобто жити. Згодом вона відчуває здатність до вільного самовиявлення у власній світопобудові. Вона хоче бачити свій мікрокосм таким, а не іншим. Емоційна натура будує життєвий світ, орієнтуючись передусім на тональності власних відчуттів. Не пройнята почуттям людина розумового типу розробляє схеми, виношує ідеї, пояснювальні моделі, а все зовнішнє для неї — лише сировина для спонтанних інтерпретацій.

Протягом індивідуального життя форми інтерпретації світу, природно, видозмінюються, інколи дуже різко, частіше — майже непомітно.

Здійснюючи акт творчої самодіяльності, формуючи свій неповторний світ, вибудовуючи власне життя, особистість описує об'єктивну дійсність за допомогою різних перцептивних, вербальних, міфологічних, символічних мов, які заломлені крізь призму індивідуально-психологічної своєрідності й набули специфічних обрисів відповідно до культурно-історичного контексту. У життєвому свпі співіснують не реальні фізичні чи психічні об'єкти в їхній взаємодії, а форми їхнього тлумачення. Саме тому навіть дуже близькі одне одному люди, які прожили поруч багато років, існують далеко не в тотожних світах.

Ми наділяємо зовнішнє середовище власними ціннісними орієнтирами, надаємо більшої чи меншої значущості фактам і подіям, речам та способам їхнього функціонування. Ми проектуємо назовні, об'єктивуємо скороминущі цілі та глобальні життєві задуми. Вчинок створення власного всесвіту є результатом саморозвитку, саморуху суб'єкта життєдіяльності, небайдужого, небезстороннього ставлення до дійсності й себе в ній.

Час людського буття.

Оскільки реальність для кожної людини своя, є відносно автономною й суб'єктивною, а все, що для неї дороге й неприйнятне, значиме й байдуже, виступає фільтром для вибіркового, акцентованого відображення довкілля, час у такому світі співвідноситься з тривалістю життя й очікуваною самореа-лізацією, відпущеною мірою прояву себе.

Людина не є конгломератом мотивів, потреб, настанов, характерологічних властивостей чи рис темпераменту, які можна вивчати у штучних, лабораторних умовах. Вона існує у реальному плині життєдіяльності, всередині унікального й неповторного життя. Розуміння особистості як суб'єкта життєтворчості є розумінням ЇЇ ставлення до часу життя, реальних можливостей набуття нею дійсної вчинкової активності й свободи.

Для визначення часу, співвіднесеного з людиною та її буттям, Гайдеггер пропонує поняття "тимчасовість". Час як тимчасовість — це саме той час, який людина відчуває, переживає, до якого не може ставитися безсторонньо. Час як психологічний факт, внутрішній досвід людської душі був відомий ще Августину, згідно з поглядами якого минуле й майбутнє співіснують у теперішньому. Людина повинна бути готовою до смерті кожної миті, до того, що ЇЇ душа має зустрітися з Творцем. Час у християнському розумінні стає суттєвою частиною духовного життя, невід'ємною рисою свідомості.

Серед особливостей психологічного часу слід назвати передусім переживання його конечності, обмеженості рамками життя. Час починається з моменту народження людини Й закінчується з її смертю. Він неухильно прямує до останньої миті, і далеко не завжди усвідомлене ставлення до смерті змінює міру самовизначення, сприяє виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, трансцендентного, абсолютного.

Однією з характеристик психологічного часу є його непослідовність, неможливість чіткого, векторного руху з минулого через сьогодення у майбутнє. Людина постійно виходить зі стану спокою, нерухомості чи то у власне минуле, чи в майбутнє, чи в теперішнє. Індивід водночас бачить плин життя у всіх його напрямах, вдивляється в минуле і майбутнє. Якщо немає постійної роботи з пам'яттю, її змістом, не може бути й реальних життєвих перспектив.

Минуле — це не тільки те, що відокремилося від теперішнього, але й те, що переходить у теперішнє, визначає його. В оволодінні минулим, як вважає Бергсон, треба шукати ключ до свободи й творчості. Тварини не можуть переживати себе в часі, усвідомлювати своє минуле. Людина ж має безперервну мелодію внутрішнього життя, котра звучить від початку до кінця нашого свідомого існування. Саме цю мелодію й слід, за Бергсоном, називати особистістю. Людина обтяжена матеріальністю, з якою повинна боротися, тому що остання гальмує творчі потенції. Матеріальність протистоїть індивідуальності, вона "ворожа" їй, оскільки являє собою вимоги теперішнього, котре завжди зовнішнє.

Здійснюючи вчинок екзистенції, усвідомлюючи власне злиття з буттям, вибудовуючи свій життєвий світ, людина охоплює минуле, теперішнє і майбутнє як єдине ціле, де минуле не залишається позаду, а триває, майбутнє не сховане, а передчувається. Повторне переживання, вчування в якусь значущу подію минулого об'єктивно впливає на гармонізацію особистісного розвитку, хід подальшого життя.

Поки людина існує, її минуле не є для неї тим, що цілком пішло з теперішнього. Остаточно закінченим, справді минулим воно може стати тільки тоді, коли людина вмирає. А до того часу кожна подія стає минулим лише як щось "буваюче", щось невикінчене, що має зв'язок із сьогоденням. Минуле повертається до нас протягом усього життя, воно "буває", триває, й тільки смерть робить його насправді минувшим, завершеним, скінченним.

Саме таке розуміння минулого дає змогу в новому світлі побачити етап учинкової післядії, коли підсумок пережитого, зробленого стає передчуттям майбутнього. Дію завершено, але її наслідки, її справжній драматизм ще буде оцінюватися знов і знов. Той ракурс, у якому ми бачимо наші вчинки й наше минуле, залежить від теперішнього стану. Інколи минуле уявляється ніби з глибокого яру, а інколи те саме минуле — ніби з високої гори. Все, що стає минулим, не зникає з нашого життя, не втрачає впливу на його хід, інколи навіть набуваючи більшої ваги, ніж тоді, коли воно було актуальним.

Екзистенціальна філософія наголошує на значущості у психологічному часі людини передусім майбутнього. Гайдеггер навіть уживає поняття "тимчасовість" і "майбутнє" як синонімічні. Чому саме майбутнє є пріоритетним порівняно з минулим і теперішнім? Гайдеггер пояснює це тим, що майбутнє несе людині її єдину потаємну можливість — смерть, яка означає завершення часового існування. Світ можливого, бажаного, очікуваного, світ, якого можна дістатися і який є водночас неосяжним, імовірним та фантастичним, не може не впливати на теперішню оцінку реальних життєвих обставин, складнощів та проблем. Планування і передчуття, пророкування і ворожіння певним чином структурують майбутнє, наближуючи чи відштовхуючи його, сприяючи чи заважаючи адекватному відношенню мети й засобу її досягнення.

На відміну від фізичного часу, байдужого до плину подій, психологічний час якісно неповторний; він стає людською долею, детермінуючи весь життєвий шлях. Цей час неможливо розглядати поза такими поняттями, як народження, смерть, любов, спокутування. Акцентуючи увагу на людському майбутньому, дослідники цієї проблеми розглядають майбутнє у зв'язку з такими екзистенціалами, як "рішучість", "проект", "надія", що підкреслює активний, особистісний характер часу, його зв'язок з напруженими пошуками сенсу життя, значення індивідуального існування.

На різних рівнях часового існування людини можна простежити численні модифікації часової детермінації життєдіяльності. Різно-масштабність часів задає різну ритміку життєвих процесів, яка не виключає творення особистістю єдиної системної хроноструктури. При розв'язанні складних завдань просторово-часового співвіднесення індивідом себе з дійсністю біологічний час, час людського організму перебудовується і перетворюється у відповідності до цілого спектра ритмів соціально-історичного часу, часу культури. Одиницями відліку біологічного часу вважають час зміни популяцій, тривалість їхнього життя, час існування окремої особи, генерації, виду. До соціальних детермінант відносять час людської історії, доби, етносу, час соціальних груп і прошарків, родини тощо.

Час людського існування, формування життєвого світу можна звести до часу фізичного як глибинної форми буття матерії. Неправильно було б ототожнювати його і з часом соціально-історичним, який відрізняється повторюваністю, послідовністю, тривалістю, каузальністю. Не збігається психологічний час і з часом біологічним, індивід ним, який має ситуативний масштаб і польову орієнтацію. Будучи й організмом, і суспільною істотою, й неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних часах, певним чином віддзеркалюючи, інтегруючи властивості кожного з них.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез біологічного й соціального часів, у яких розгортається людське життя. Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми називаємо психологічним часом. Психологічний час тим більш не збігається з часом фізичним, чим активнішим є процес суб'єктивного відображення дійсності з його емоційністю, небезсторонністю, динамізмом, континуальністю.

Залежно від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить своє існування у світі, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну долю або заперечує її, прагне самовдосконалення або вибудовує дедалі складніші психологічні захисти.

Психологічний час завжди асиметричний; простий, лінійний детермінізм для нього неприйнятний, тому що практично неможливо досягти симетрії стосовно особистісно значущих подій минулого та майбутнього, встановити актуальні причинно-наслідкові залежності між тим, що було, та тим, що буде. Ми творимо свій світ шляхом "структурування свого життєвого простору" (КЛевін) у відповідності до значення, якого надаємо різним складовим довколишнього світу, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними пріоритетами та перспективами. Згорненість минулого й майбутнього в сучасному творить смислове поле життя, всередині динамічної структури якого й здійснюється самореалізація.

Минуще й вічне.

Важливим визначенням екзистенції є вихід за межі існування, можливість прагнення до чогось найбільш значущого, абсолютного, трансцендентного. У життєвому світі, який виникає як результат учинку екзистенції, людина існує у психологічному часі, що минає. Минає дитинство, юність, зрілість, минає час страждань і випробувань, минає радісна мить натхнення і взаємності. Але є ще Істина, Справедливість, Добро, Бог, Краса, Любов. Ці найголовніші, вищі цінності, незалежно від того, як кожна людина їх називає, не можуть не впливати на розвиток особистості, символізуючи вічне, неминуще.

У життєвому досвіді кожної людини є ситуації, коли вона відчуває відкритість позамежному, потойбічному, чомусь більшому, ніж вона сама. Це може бути прозріння під упливом переживання важких випробувань чи, навпаки, відчуття себе часткою космічної безодні, мудрої й гармонійної, в результаті занурення у стан щасливої закоханості. Такі відчуття знайомі матері відразу після народження дитини. Вони виникають і в митця, якому здається, що він — тільки слухняне знаряддя в руках Вищої Сили. До них приводить також стан релігійного екстазу, особливо після виснажливого посту. Інколи просто перебування десь на природі, в горах, на березі моря, в лісі допомагає відчути свою глибоку спорідненість з усім, що тебе оточує, з прекрасним і вічним, що залишиться тут і тоді, коли тебе вже давно на цьому світі не буде.

Згадаймо Сковороду, який цінував буття саме як минуще. Все, що існує в часі, він називав тінню, не істин ним, однак визнавав, що минуще є для людини єдиною реальністю, яку треба покласти на фунт вічного, щоби вона засяяла всіма барвами життя. "Тисячу тіней кидає яблуня, так і єдина Божа людина — в тисячі наших життів, адже це тисяча образів минущого. Скорботі минущого, мимо-плинній тіні Сковорода протиставляє віру у незнищенність кращого в людині. Минуще стосується світу тіней і лише сприяє поверненню людини до самої себе. Минаюче вказує своєю минущістю, що в його основі є постійне, вічно існуюче. Все наше зникає, а місце тіні займає вічність" (В.А.Роменець).

Минуще, якщо його розглядати поза вічним, стає абсурдним, випадковим, поверховим, нецікавим. Вічне, яке ніяк не втілюється у повсякденному житті, не зіставляється з минущим, стає абстрактним, нереальним, штучним і тому теж нецікавим. Минуще завжди починається у вічному, являє собою якусь частку вічного, втілює вічне, розвиває його. Вічне непомітно, неявно присутнє у найско-роминущому, в буденному, звичайному. Людина, яка у вирі життя пам'ятає про унікальність кожної його миті, яка постійно прагне до вічних цінностей, до внесення їх у сферу тимчасового, с кором и ну що го, крок за кроком наближується до самої себе, стає вільною.

Від часів пізнього середньовіччя побутує християнська легенда про Агасфера, "Вічного жида". Коли знесилений тягарем хреста Ісус ішов на Голгофу й потребував відпочити, Агасфер, що стояв серед натовпу, мовив: "Іди, іди", за що й був покараний — йому назавше було відмовлено у вічному — у спокої могили. Вік у вік приречений Агасфер мандрувати світом, чекаючи на друге пришестя Христа, котрий один може позбавити його набридлого безсмертя. Як зазначає С.С.Аверінцев, Агасфер — "це ворог Христа, але водночас свідок про Христа, грішник, який вражає таємничим прокляттям і лякає самим своїм виглядом як привид і лихе знамення, проте через саме прокляття співвіднесений з Христом, з котрим неодмінно повинен зустрітися ще у "цьому світі", а в каятті й наверненні здатний перетворитися на добре знамення для цілого світу. Структурний принцип легенди — подвійний парадокс, коли темне й світле двічі міняються місцями: безсмертя, жадана мета людських зусиль, у даному разі обертається прокляттям, а прокляття — ласкою (шансом спокути)".

Ця легенда має безліч літературних утілень. Нові й нові тлумачення, які вік у вік змінюють одне одного, свідчать про одвічність проблеми, про відсутність остаточного, абсолютного рішення, про необхідність усередині кожного індивідуального життя починати свій, окремий пошук. Чи потрібне життя, яким нема чого дорожити, позаяк воно все одно не матиме ні кінця ні краю? Чим є для мене вічне і минуще, виходячи із сьогоднішнього розуміння конечності власного існування?

Багатозначна варіація на задану тему подана нашим сучасником — аргентинським письменником Хорхе Луїсом Борхесом. Герой його оповіді, воєнний трибун римського легіону, вирушає на Захід у пошуках міста Безсмертних і після важких випробувань, які ледве не коштували йому життя, досягає мети. Місто виявляється безмежним, потворним і безглуздим, його перенасичена симетрією архітектура не викликає нічого, крім жаху й огиди. Люди, що побудували цей загублений у пустелі карколомний лабіринт, видаються римлянинові жорстокими Й примітивними троглодитами. Вони живуть у печерах, харчуються зміями, у своєму дикунстві наївні як діти, оскільки не відчувають ні до кого співчуття. Навчені досвідом історії, вони відмовилися від будь-яких моральних і раціональних критеріїв, їх не цікавить ні чужа, ні власна доля.

"Життя Безсмертного порожнє; крім людини, всі живі істоти безсмертні, оскільки не знають про смерть; а відчувати себе Безсмертним — божественно, жахливо, незбагненно для розуму". Борхес наголошує: "смерть (або згадка про смерть) сповнює людей піднесеними почуттями й робить життя цінним. Відчуваючи себе істотами недовговічними, люди й поводять себе відповідно; кожне вчинене діяння може виявитися останнім".

У житті, яке не є істинним, яке спрямоване на завдання сьогодення, як вважає К'єркегор, зникає здатність синтезу минущого й вічного. Людське існування — драма, що свідчить про боротьбу за внесення вічних цінностей у знайому кожному буденність. Треба повернутися до методу Сократа, бути, як і він, "збуджувачем душ". Свобода передбачає можливість залишатися собою, пам'ятаючи про вічне, не відчуваючи залежності від вимог соціуму, суспільної думки, очікувань родини. А рабство є капітуляцією перед минущим, перед примарним світом, про який Сковорода писав як про нарум'янену мавпу, а ще — прикрашену труну.

Суттєвою рисою людського існування є туга, туга за абсолютним буттям, туга за вічними цінностями, за Богом. Саме ця туга є джерелом активності, спрямованої на пошуки істинного, справжнього буття, на наближення до вічного. Але більшість людей, шукаючи повноту, загрузає у дрібницях.

Людина не може знайти себе у чуттєвих насолодах, хтивих бажаннях. К'єркегор аналізує долю Дон Жуана, намагаючись показати вічну незадоволеність тих, хто шукає примарний ідеал земного кохання. Його Дон Жуан прагне великого кохання і повсякчас утомлюється черговими розчаруваннями, тужить за ідеалом і пересичується ритуалом чуттєвих утіх. Це трагічна постать, образ надломлений, принижений, хоч і "чуттєво геніальний". Чуттєве кохання за своєю природою, як вважає К'єркегор, не може бути істинним, тому що це любов не до однієї людини, а до всіх, це спокуса.

Людина не може відшукати себе й у праці задля своїх рідних, суспільства, сучасників. Вона розчиняє себе в численних обов'язках, функціях, дорученнях, завданнях, втрачаючи власне індивідуальне життя у всій його неповторності. Людина страждає, совість її неспокійна, і єдиний вихід — зрозуміти своє призначення, знайти істину, яка була б власною істиною, знайти ідею, заради якої можна було б жити.

За К'єркегором, існує тільки одна сила, котра здатна об'єднати пошматоване людське "Я", це любов до Бога. Ми знаходимо сенс життя, коли починаємо вірити в Бога, і ця віра стає одкровенням. Людина тільки тоді й живе істинним життям, коли вона намагається реалізувати вічне в скороминущому, осяяна Божою благодаттю. Усвідомлення безодні між минущим і вічним є водночас усвідомленням істини про безмежність відстані між реальною, гріховною, буденною людиною і Богом, між реальним та ідеальним "Я". Що може бути більш значущим, ніж шлях над цією безоднею?

Існувати — значить бути відповідальним.

Учинок екзистенції завжди здійснюється у певному часі й просторі. Коли виникає життєвий світ особистості, довколишня дійсність неминуче здобуває не тільки привнесений особистістю час, але й простір, яким виступають відносини, що відображають моральні цінності, актуальні особистісні смисли. Моральний ракурс визначає міру гуманності, людяності ставлення до довкілля, інших людей та себе. Одиницею виміру простору життєвого світу є відносини, які відображають особистісні рубежі, моральні межі, а одиницею виміру часу — індивідуальний ступінь самореалізації.

У психологічному просторі є полюси добра та зла, позитивного та негативного, між якими постійно здійснюється обмінна взаємодія, яка творить енергетичний потенціал, що конденсує як заряди особистісного зростання, поступу, вдосконалення, так і невротичні захисти, агресивні прояви, панічні реакції. Формування цього простору передбачає слідом за первинною, дифузною, нерозчленованою цілісністю появу дедалі жорсткішої й визначенішої позитивно-негативної структури, яка забарвлює всіх і все в чорно-білу гаму. В процесі подальшого особистісного зростання ця подвійна структура ускладнюється, збагачується дедалі новими відтінками й нарешті, з досягненням особистісної зрілості, переростає необхідність полюсного бачення дійсності з точки зору світла та пітьми, грішного та праведного. Така зінтегрована, "постдовільна" цілісність і забезпечує справжню особистісну свободу.

Чи можна уявити собі людське буття, позбавлене спокус, гріхів, каяття, злетів та падінь? Як зрозуміти, що таке добро, якщо його не порівнювати зі злом? Чи можлива внутрішня боротьба, муки зростання, коли нема з чим у собі боротися? Позитивний особистісний потенціал співіснує разом із потенціалом негативним, що його К.Юнг називав "тінню". "Звичайно все негативне проектується на інших, на зовнішній світ. Якщо людина у змозі побачити власну Тінь і витерпіти це знання про неї, завдання, хоч і в незначній частині, вирішене: вловлено, принаймні, особистісне несвідоме". Тінь нагадує людині про її безпорадність та безсилля: "...У камерах серця мешкають злі духи крові, раптового гніву та чуттєвих пристрастей".

За 71 де Шарденом, своїм існуванням Пекло нічого не порушує і не пошкоджує у Божественному Середовищі, але викликає в ньому дещо величне й нове, вносить якийсь відтінок серйозності, об'єм та глибину, котрих без нього не було б. Енергія Зла не може завдати шкідливої дії; спокуси та гріхи перетворюються на добро й примушують полум'я любові горіти ще яскравіше. "Вершина якнайкраще вимірюється безоднею, над якою вона здіймається".

Зріла, творча особистість, яка справді відповідає за себе і свої вчинки, вільна від оцінної взаємодії з оточенням. Вона сприймає людей такими, які вони є, і любить їх з усіма їхніми позитивними якостями та недоліками. Вона бачить своє реальне, а не ідеалізоване "Я" і приймає його, не пишаючись і не жалкуючи. її ставлення до світу можна назвати реалістичним, воно не потребує поділу на фіш не й праведне, на світло й пітьму.

Навіщо вчинкова активність людині, котра живе в гіпотетичному світі абсолютного Добра? "Парадокс добра і зла, основний парадокс етики, — як указує М. О.Бердяев, — полягає в тому, що добро передбачає існування зла і пофебує допущення зла". Доки існує їх розрізнення, обов'язковою стає взаємодія, зіткнення протилежних начал, боротьба, що відбувається у душі кожної людини, кофа й спонукає до розвитку, морального вдосконалення. Абсолютне добро передбачається, за Бердяєвим, у Царстві Божому, а поза ним "абсолютне добро, що не допускає існування зла, є завжди тиранія, царство великого інквізитора й антихриста". В гіпотетичному світі суцільного добра людина стає "автоматом добра", позбавляється суб'єктності, не має свободи самопроявів, не здійснює моральних виборів.

Загальнофілософська проблема буття у світі взаємодії добра і зла перетворюється у психологічній науці в проблему амбівалентності духовного й тілесного, їхньої ролі в детермінації вчинкової активності. Життєвий світ особистості сфуктурується згідно із законами співіснування добра та зла, їхнього протиборства, що створює силові потоки, енергетичні вихори небайдужості, вибірковості, унікальності задумів та їхньої реалізації. Вчинкова післядія передбачає безперервне зіставлення душі й тіла, своїх та чужих, допустимого та забороненого. Людина будує життєвий світ, відштовхуючись від цих суперечностей, обираючи власний спосіб розв'язання конфліктів.

Як добро — зло є полюсами морального простору, так і свобода — відповідальність певним чином його характеризують, виявляють його якісні властивості. Відповідальність можна назвати смисловим центром психологічного простору, який створює особистість, будуючи и життєвий світ. Відповідальність задає міру автономії, незалежності від сподівань, ціннісних відносин, думки оточення. Існує чимало варіантів особистісної несвободи, зокрема несвобода егоцентризму, несамостійності, ціннісних ілюзій. Щоб життєвий світ міг удосконалюватися, а особистість — розвиватися, міра свободи має ставати дедалі більшою. Свобода щонайтісніше пов'язана з розвитком, творчим ставленням до життя, суб'єктним рівнем детермінації життєдіяльності.

"Існувати, — за Ж.-П.Сартром, — це завжди "брати на себе" своє буття, тобто завжди бути відповідальним за нього, а не отримувати його ззовні як факт чи камінь". Відповідальність не суперечить свободі, вона є її логічним наслідком, що об'єднує низку вчинків у життєвий шлях людини, її біографію.

Відкрите ставлення до себе зумовлює й відкрите ставлення до світу, сприяючи природному зростанню відповідальності щодо навколишнього середовища, історії, культури, кожної людини, власного життя, його унікального призначення. Розширюючи чи звужуючи мережу значущих взаємин, роблячи свій психологічний простір дедалі відкритішим чи більш замкненим, людина прискорює чи вповільнює своє особистісне зростання, сприяє чи заважає гармонізації світоутворення. Межі життєвого світу можуть бути більш-менш визначеними, прозорими чи непрозорими. Творча, здорова особистість відкрита для контактів, тимчасом особистість невротична замикається у собі, заглиблюється у власні комплекси.

Як збільшується відкритість психологічного простору? Людині необхідно досягти свободи від тиску життєвих обставин, власної незалежності, якої не буває, доки людина не відчуває відповідальності за все, що з нею відбувається. Відповідальність передбачає необхідність збереження індивідуальної своєрідності, нетотожності кожного життєвого світу, зрозумілого і незрозумілого, схожого на власний і зовсім протилежного, приємного й такого, що викликає антипатію. Якщо припустити, що у взаєминах людей існувала б тільки симпатія й не було б їй противаги, то світ звівся б до однієї крапки, до однорідної маси, невиразної фігури тотожності, як зауважує М. Фуко. Саме антипатія зберігає ізоляцію речей одна від одної, заважає їхньому злиттю, уподібненню, сприяє самозбереженню неповторності. Постійна рівновага симпатії та антипатії допомагає речам бути схожими, але не тотожними, наближуватись, але не поглинати одна одну.

кщо психологічний простір, у якому живе особистість, невід-критий, замкнений, то й відповідальність ніби зменшується, стає зовнішньою. Особистість схиляється до типових форм активності, що повторюються і майже не залежать від її намірів. Вона зберігає порядок, не хоче новацій, чітко виконує чужі доручення. Зміщення у бік зовнішнього веде до інфантилізації, несамостійності суджень і поведінки, конформної залежності від випадкових упливів, "флюгери ості", непостійності. Характер життєдіяльності такої людини на поверховий погляд справляє враження спритності, вміння триматися на плаву, пристосованості до мінливих обставин, а по суті вона радше пасивно-адаптивна, мотиви вчинків неглибокі, недостатньо ієрархізовані, продиктовані випадковими обставинами, необхідністю задоволення повсякденних потреб. Особиста несвобода, яка виявляється у невираженій вибірковості, звичній безвідповідальності, пошуках відволікаючих розрад, дає змогу не зважати на страждання інших, виносити за дужки чиїсь проблеми.

Людина із закритим, замкненим психологічним простором подібна до екстернала — індивіда із зовнішнім локусом контролю, який приписує відповідальність за все, що коїться, зовнішнім причинам (іншим людям, обставинам, випадку, везінню, долі). Як відомо, екстернали досить підозріливі й агресивні, догматичні й авторитарні, натомість інтернали, які вважають себе господарями своєї долі й беруть на себе відповідальність за те, що відбувається, послідовні, емоційно стабільні, комунікабельні й сердечні. У них немає причин для того, щоби ховатися від оточення; їхній психологічний простір досить стабільний і структурований, він не втрачає індивідуальної своєрідності внаслідок надмірної відкритості.

Будуючи власний всесвіт, людина стає й архітектором психологічного простору, не пасивно копіюючи, а творчо перетворюючи існуючі нормативні системи. Чимало дослідників, найяскравішим із яких і досі залишається Ніцше, намагалися розв'язати антиномію: мораль чи свобода. Аргументація зводилася до того, що традиційна мораль, іззовні приписуючи людині всілякі заборони та обмеження, може спиратися лише на презумпцію несвободи. Звідси логічним є висновок Ніцше на користь свободи, в тому числі й свободи від моралі. Згідно з Ніцше, людина стверджує свою свободу в поодинокому протистоянні світу, спираючись лише на себе, а мораль є колективним егоїзмом тих, хто слабкий.

Але існують різні варіанти психологічного простору, що ускладнюються зі зростанням суб'єктності, урізноманітненням учинкової активності. Так, простір егоцентричний переростає у конформний, потім у нормативний, релятивний і, нарешті, в суб'єктний, у межах якого антиномії моралі чи свободи вже не існує.

Площини добра — зла, відкритості — замкненості, свободи — залежності взаємодіють насамперед завдяки відповідальності, котра є морально-аксіологічним еквівалентом суб'єктивності.

Трагізм абсолютного розставання та ідея вічного повернення.

"Смертні — це люди. Вони звуться смертними, тому що в силах помирати. Померти, виходить: бути здатним до смерті як такої. Тільки людина вмирає. Тварина здихає. У неї немає смерті ні попереду, ні позаду. Смерть це ковчег Ніщо — тобто того, шо ні в якому відношенні ніколи не є чимось усього тільки сущим, але що все ж має місце, і навіть — як таємниця самого буття. Смерть як ковчег Ніщо зберігає в собі істотність буття" (Гайдеггер). Буденність — це завжди незавершеність, неповнота. Доки людина існує, її буття не є завершеним, цілим, повним. Таке незавершене життя — тільки можливість. Ми ніколи не охоплюємо все суще в його абсолютній сукупності, блукаючи в повсякденних турботах, на поверхні звичайного, тутешнього. Ми дозволяємо собі цілком загубитись у сущому, відштовхуючи від себе жах, що вказує на присутність Ніщо. Під час жаху не залишається нічого для опори, нас захльостує тільки Ніщо, коли вже немає здатності мови, коли земля вислизає з-під ніг.

"У світлій ночі страхітливого Ніщо вперше досягається елементарне розкриття сущого як такого: розкривається, що воно є суще, а не Ніщо" (Гайдеггер). Власну завершеність людське буття набуває разом із своїм кінцем, із завершеністю життя, зі смертю.

Смерть — це те, що чекає кожну людину, це найпотаємніша можливість людського існування. Людина може піти на смерть заради іншої, дорогої для неї людської істоти, але вона не може взагалі взяти на себе смерть іншого, вмерти за нього. Інший все одно повинен буде вмерти, коли прийде його час. Смерть — це завжди "моя смерть", як зауважує Гайдеггер, це те, що завжди є моїм. Можливість смерті не має випадкового характеру в процесі людського буття. Людина знає про цю можливість, про можливість не бути, про плин часу, який поглине всіх і кожного.

Страх смерті — це страх, що виникає у зв'язку з найпотаємнішою можливістю людини, яка є тільки її власною можливістю і не має відношення ні до кого іншого, можливістю, котру не можна подолати. Людина намагається маскувати своє знання про смерть, вона ховається від жаху, тривожності, незатишності свого існування, ховається "утечею" від "істинного буття до смерті". Тільки знання про свою смертність звільняє людину від загубленості в інших, їхніх потребах, прагненнях, вимогах.

"Неістинне буття до смерті" — це повсякденне існування, де смерть розглядається як звична, рядова подія, шо постійно трапляється й тому не заслуговує на особливу увагу. Про смерть говорять у безособовій формі: хтось, десь, колись вмирає, але смерть ніби нікого не стосується, ні до кого не має прямого відношення. У повсякденному житті якось маскується той факт, що вмирає кожна людина. Буденність намагається забути про смерть, вона робить вигляд, що її це не стосується, що головне — не порушити спокій та безтурботність. Роздуми про смерть стають у даному контексті свідченням полохливості, невпевненості в собі, у власному існуванні.

Буденне існування інтерпретує страх смерті як слабкість і приписує демонструвати байдужість та спокій перед обличчям смерті. Таким чином здійснюється втеча від цієї крайньої можливості існування. Модус байдужості до смерті нівелює усвідомлення людиною специфіки свого буття, тобто вчинок не досягає етапу післядії, коли підсумок зробленого стає основою нових кроків уперед.

"Бігти від смерті" — це означає хоч і погоджуватись із тим, що смерть є неминучою для кожної людини, але ніби обминати питання про власну смерть, не думати про неї, забути її, спокійно чи навіть байдуже ставитися до неї, не помічати, що вона стає реальністю в кожний момент, коли завгодно.

"Істинне буття до смерті" дає людині змогу звільнитися від нівелюючих її взаємин з оточенням. Зрозумівши, що смерть є її власною неминучою можливістю, людина ніби "звільняє себе для неї", стає заздалегідь вільною для смерті. Коли людина здатна прийняти власну смертність, її життя перестає бути тільки чимось фізіологічним, воно відкривається для створення історії, справжньої біографії. Якщо не відбувається зустріч із Ніщо, не може відбутись і зустріч із буттям, неможливим стає вчинок екзистенції.

Бути самим собою — це й мати жагучу, вільну від ілюзій, жахаючу свободу до смерті. В модусі істинного буття смерть є "есенціально належною" людському життю. Страх смерті є сутністю нашого існування, і тому потрібно прийняти його, відчути можливості вибору кінця як визначення свободи. Переживання нашої екзистенції як "буття-до-смерті" звільняє нас від неавтентичного життя.

Ми відчуваємо себе посеред сущого у цілому, коли вривається, "бере туга". "Глибока туга, що блукає в безоднях нашого буття як глухий туман, змішує всі речі, людей і тебе самого разом із ними в одну купу якоїсь дивовижної байдужості" (Гайдеггер). Іншу можливість такого відкриття таїть радість від близькості людського буття, будь-якої людини. Саме такі настрої ставлять нас перед сущим у цілому і приховують Ніщо. Дуже рідко, лише на мить, теж настрій — настрій жаху, трохи відкриває це Ніщо.

Кожному знайомий цей страх небуття, страждання від розуміння, відчуття обмеженості, лімітованості власного перебування на цьому світі, коли в найщасливіші часи раптово усвідомлюєш, що все це колись скінчиться назавжди, що нічого не залишиться тут, на землі.

Абстрактна смерть не може зрівнятися за значущістю з моєю власною, персональною, емоційно сповненою жахом смертю, яка загрожує поглинути все найдорожче: кохання, сподівання, бажання, мрії. Збагнувши все це в темряві й самотності ночі, пише К.Юнг, людина відчуває страх. Страх, який накриває її задушливим рядном. І тоді вона починає шукати ширму, за яку можна сховати цей тяжкий страх, сховати насамперед від себе. Однією з типових ширм стає прагнення встигнути виявити себе, прагнення з'єднання з іншою людиною. Таке прагнення може структуруватися у формі сексу. Можливо, Дон Жуану як нікому іншому був знайомий отой жах небуття, жах примусового припинення існування просто з плином часу. Він змагався не стільки з реальними суперниками, скільки з цим невблаганним часом, що завжди веде до сумного фіналу.

Якщо зазирнути в минуле, яке певним чином зберігається в колективному несвідомому, можна знайти подібне ставлення до смерті серед представників доби Відродження. Саме тоді могутності, непереможності смерті протиставлялася не менш всепоглинаюча, непереможна Венера. Жити тут і тепер, насолоджуватися "ось-бут-тям", ловити момент, утішатися миттю потягу — так людина цієї епохи змагається з часом, відштовхуючи трагізм абсолютного розставання.

В епоху раннього Середньовіччя смерть намагалися приборкати тим, що людина заздалегідь готувалася до останнього часу, довідувалася про день власної кончини шляхом усіляких передчуттів, видінь, знамень, знаків. І сьогодні є люди, які вивчають тлумачення сновидінь, прислуховуються до передбачень астрологів, звертаються до ворожок, гнані страхом бути захопленими смертю раптово, зненацька, без передбачень та передчуттів. Страх може стати нестерпним, коли смерть з'являється несподівано. Зменшити його означає постійно готуватися до страшної зустрічі, бути чуйним і уважним.

Саме з того часу, коли смерть стала забороненою темою, як у наш час фізіологізації, баналізації одвічної проблеми, коли людина почала соромитися розмовляти про цю найважливішу подію у житті кожного, саме з цього часу, як гадають дослідники, страх смерті став найгострішим, набув нестерпних розмірів. Смерть уже не сприймається як щось природне, вона стає катастрофою, агресивним втручанням у життєві плани. Тривога перед наближенням смерті переходить поріг невимовного.

У межах грузинської школи настанови вивчається специфічно людська, базисна настанова на існування. її головна детермінанта — ставлення людини до смерті, до конечності буття. Ця настанова розглядається як певний континуум, один полюс якого базується на повному усвідомленні й прийнятті фінальності, а другий — на її негації, запереченні. Як зазначає Д. Узнадзе, обмеженість, фіналь-ність буття, якщо вона усвідомлена, ставить людину перед необхідністю самореал ізації, здійснення свого одиничного й унікального життя. Суб'єктивний фактор домінує порівняно із ситуаційним, що виявляється у трансценденції "Я", високій селективності й автономії. Якщо й виникає неприйняття фінальності, ситуаційний фактор неминуче домінує, і поведінка будується згідно з випадковими мотивами, а відповідальність перед власним існуванням знижується. Зростають конформізм, психічний автоматизм, відчуженість "Я", екзистенціальний вакуум.

Учинок екзистенції передбачає постійне розв'язання вічної проблеми: проблеми тлінності й нескінченності існування. Життя і час не мають ні початку, ні кінця. Спадає на думку ніцшеанське "одвічне повертання того ж самого", безперервне вмирання й безперервне народжування світу, в якому немає нічого вічного, крім самої вічності, крім нескінченного плину й неспокою. Все те, що повертається, згідно з Ніцше, є граничним наближенням світу становлення до світу буття. Космічний закон повертання регулює плин часу, є необхідною ланкою у "колі повертання", де минуле переливається у потенційне майбутнє, а майбутнє набуває ґрунтовності й непохитності минулого.

У життя поступово приходять, а у смерть поступово відходять, якщо користатися словами давньокитайського філософа Ян Чжу. Ріка часу вічна й невпинна, автономна від людини й існує усередині неї, в ядрі особистості, в епіцентрі долі. Кожна людина починає шукати своє рішення вічного питання: питання про співвідношення часу й вічності, про можливості перемоги над смертоносним часом. Циклічність часу не суперечить його поступальності, а загальність поєднується з одиничністю, унікальністю. Знаючи про свою смертність, людина все одно розвиває особисті відчуття безперервності й сталості, створює індивідуальну концепцію символічного безсмертя. Історія народу, етнокультурна інформація, що й донині зберігається у казках і переказах, міфології й демонології, похоронній обрядовості, звичних ритуалах, допомагає сприймати смерть не як припинення існування, а радше як перехід в інакший стан, і посмертне життя — як продовження реального (чи то в пам'яті рідних, чи в продуктах праці, творах, чи в безперервному циклі природного розвитку й взаємоперетворення).

В екзистенціальній ситуації особистість прозріває, звільняючись від випадкових, неорганічних або віджилих форм взаємодії із зовнішнім світом, з людським оточенням. Зіткнення зі смертю змінює міру самовизначення, вимагає виходу за межі себе, за обрій конкретної життєвої позиції, у бік вищого, абсолютного, трансцендентного. Ми багаторазово визначаємо своє ставлення до майбутнього відходу, душевну й духовну готовність до цього. Народна міфологія, у якій смерть ніколи не виступає як суцільна, остаточна руйнація, абсолютне'розставання, але завжди як інакший, новий початок, чергова варіація життєвої повноти й доцільності, творить умови для вчинкової активності. Смерть звільняє від суєтності та необов'язковості, привносячи інакший масштаб, особливі ціннісні виміри, формуючи діяльно-творче ставлення до себе і до власного життя.