ВЧИНОК САМОПІЗНАННЯ

Читання у собі самому.

Герой давньогрецького міфу Нарцис міг би прожити довге життя до глибокої старості, якби ніколи не побачив свого обличчя. Саме так пророкував його батькам мудрий сліпець Тіресій.

Гете вважав, що не знає себе, і добре, що Господь його береже від цього. Може, то наше щастя, що ми не знаємо себе, не навчилися себе бачити, адже така увага до власної персони могла б мати трагічні наслідки. Пізнавши себе, людина потім може не знати, куди від себе втікати, де сховатися.

Людина — "темна" істота, яка не знає ні свого походження, ні майбутньої дороги. Вона дуже мало знає про довкілля, а про саму себе — майже нічого. "Людина часто заплющує очі на ті обставини, які їй суперечать, але дають можливість висунути вперед свою обмежену, безпорадну особистість. І робиться це з великою впертістю. Як і в пізнанні зовнішнього світу, в самопізнанні також продовжується вічна самоомана: абсолютизація окремого, злиття свідомості й "техніки фантазії". Зрештою, людина живе у кіммерійських ночах умопогляду" (В.А.Роменець).

Наші пороки — погорда, скупість, розпуста — існують для того, щоби завадити інтимній розмові віч-на-віч із собою, як вважає Шефтсбері. "Великий фокус злодійства й розпусти, так само як святенництва і марновірства, полягає в тому, щоб тримати нас на значній відстані і в холодній відчуженості від себе..." Людина не може зазирнути в себе, не відчуває себе готовою до вчинку само-бачення і метушливо ховається, виключаючи можливість якої-небудь концентрації уваги на внутрішньому світі.

У сучасній психології послідовники К.Юнга використовують спеціальний термін, що позначає "темното двійника" кожної людини. Це тінь — сукупність уявлень про себе, котрі ми витісняємо із свідомості тому, що вони нам не до вподоби. Якщо людина має високу самооцінку, ідеалізуючи себе у власних очах, вона відкидає велику тінь. Особистісне зростання передбачає необхідність прийняття своєї тіні як необхідної реальності, встановлення з нею "дипломатичних" стосунків, поступове навчання баченню власних негативних рис. Тінь найнебезпечніша доти, доки ми її не визнаємо. Не бажаючи знати про її існування, людина проектує свої пороки на оточення, звинувачує його у власних вадах.

Зрозуміло, що самобачення не виникає само собою, не є природним даром чи приємним заняттям, якому легко навчитися. Шлях до себе — важке випробування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, терпіння. Ми зорієнтовані передусім на зовнішній світ, а до себе звертаємося тільки тоді, коли переживаємо щось дуже важливе, коли опиняємось у кризовому стані, в екзистенціальній ситуації.

"Пізнай самого себе", — було написано у храмі Аполлона в Дельфах. І людина пізнає, відчуваючи нескінченність цього наближення до істини, до своєї сутності. "Тільки людина — оскільки вона є особистістю — може піднестися над собою як живою істотою і, виходячи з одного центру немовби по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе" (М.Шелер).

Ані тварина, ані ангел, ані Бог не повинні бачити себе, вивчати себе стороннім оком. Вони не мають потреби у цьому, їхнє життя не залежить від низки вчинків, що наближують до самобачення, саморозуміння, самостворення. Тільки особистість перетворює власне буття у безперервний процес самоусвідомлення.

Пізнати себе — означає розділити себе на суб'єкт і об'єкт, стати водночас обома. Стародавні люди мали значне довір'я до внутрішньої бесіди, до монологу, спрямованого на себе, котрий називається у перекладі з латинської солілоквіею.

Мудра людина, філософ володіє цим мистецтвом солілоквії. Вона пишається, що найменш самотньою буває, коли залишається наодинці із собою. Людина ница, негідна ніколи не буває сама із собою, при собі. В неї не вистачає внутрішнього інтересу до себе, зацікавленості власним життям, тому вона не може стати товаришем самій собі.

Підтримання внутрішньої бесіди передбачає складне мистецтво самозречення, самоізоляції, вміння позбутися пристрастей. "Коли пристрасть — чи то в щасті, чи в стражданні, в стані переляку ("панічного" страху) чи в гніві, коханні й ненависті — настільки оволодіває нами, що ми в стані "екстазу" ніби "виходимо з себе" і втрачаємо з поля зору обмежуючу наше "Я" предметну дійсність, тоді наше "Я", наше "самобуття" ніби тоне, зникає у бурхливому потоці всеосяжного хаосу" (СЛ.Франк).

Закохана людина ніколи не буває на самоті із собою, тому що весь час вона уявляє собі об'єкт своєї пристрасті. Розмова із собою стає прагненням до іншого, усвідомленим чи не усвідомленим діалогом, зверненням, спробою порадитися, сподобатися, знайти розуміння. Таким чином і автор книжки постійно уявляє собі читача, що відбирає його у нього самого. І містик виявляється нездатним до справжньої зустрічі із собою, тому що розглядає привидів, природи яких усе одно не може зрозуміти. Шефтсбері наполягає на тому, що тільки людина здорового глузду, тільки мудрець або філософ мають можливість бесіди з собою.

Якщо сісти за стіл і почати відповідати собі на вічні питання "Хто я?", "Навіщо я живу?", "Чи ті люди зі мною поруч?", — а потім поставити перед собою дзеркало, то відповіді обов'язково почнуть змінюватися. Як цей феномен пояснити? Дзеркало не може не посилювати процес самобачення, воно допомагає зосередженню на собі, створюючи чітку межу між людиною і зовнішньою реальністю.

Буденне життя не передбачає вчинку самобачення. Ми фіксуємося на собі тільки в тому випадку, коли цього вже неможливо не зробити. Наприклад тоді, коли усталені норми перестають задовольняти і виникає потреба нового погляду на свою поведінку, коли гостро постає питання вибору. Чому неможливо повсякденно потроху вдивлятися у себе, спокійно коригуючи власні самопрояви? Можливо, саме тому, що навчитися бачити себе таким, яким ти насправді сьогодні є, приймати себе із смиренністю і терпінням можна лише у віці особистісної зрілості. Найчастіше ж ми уникаємо самопоглядів, відволікаємо себе від цієї важкої праці. Серед тилових способів утечі від себе — втеча до матеріальних благ, до володіння речами, титулами, владою, долями інших.

Віддзеркалення від світу речей.

Про абсурдність людського буття, замкненого в речовому світі, здавна пишуть філософи й поети. "Мандрівний" філософ Григорій Сковорода, за заповітом котрого на його могилі було зроблено напис "Світ ловив мене, але не впіймав", уважав ненаситний потяг до речового світу болотом. Прагнучи до будь-яких предметів, людина ніколи не насичується.

Поглинаючись предметним буттям, душа залишається спраглою. "Безглуздою є нескінченність предметного світу, абсурдним — потяг до його багатства, яке не дає завершеного вдоволення. Він і сам не має істинної завершеності, вимагає від людини нескінченно переступати якусь межу, долати нові відрізки простору й часу, оволодівати новими предметами. Жадоба набуття предметів поглиблює абсурдність людського існування, замкненість у речовому світі, втрачаються можливості вирватися з нього.

Око, що бачить тільки плоть, — це темне око. Стражденна людина мусить усвідомлювати неправду плоті. Сирени захоплюють людину своїм принадним співом, і вона наштовхується "на камінь спотикання й падіння" (В.А. Роменець).

Класичною вже можна вважати працю відомого сучасного вченого Е.Фромма "Мати чи бути?", проблематика якої перегукується з книжками Г.Марселя "Бути й мати" та Б.Штеєліна "Володіння і буття" і спрямована на аналіз двох головних способів існування людини.

Можливості самобачення визначаються полярними тенденціями — мати чи бути. Настанова на володіння — це обов'язково бачення своїх минулих успіхів, підтримка впевненості в собі з метою досягнення влади над оточенням, задоволення від безпеки. Настанова на буття передбачає безпосередню реакцію на кожну конкретну ситуацію, почуття любові до ближніх, незалежність, свободу, бажання єднання з іншими. Орієнтуючись на володіння, людина прив'язана до того, що було нагромаджено в минулому: до грошей, землі, слави, статусу, дітей, спогадів. Буття існує тут і зараз, сьогодні, і кожний його прояв — це творчий акт осягання буття і себе у ньому. Переживання любові, радості, істини відбувається не в часі, а тут і зараз, вічно, позачасно.

Бачення себе виявляється неможливим, якщо людина не хоче чи не вміє бачити довкілля, радіти буттю як такому, буттю тварин і рослин, річок і криниць, затишних хуторців і метушливих великих міст. Звернення до себе — це водночас і життя у безпосередньому злитті зі світом речей і живих істот, це внутрішнє зіткнення власного руху з рухом буття назустріч.

Як слушно зауважує видатний іспанський мораліст і філософ Б.Грасіан (XVII ст.), на відміну від тварин, кожна з яких перебуває в одному місці, в одній стихії, людині для її духовного розвитку потрібен увесь світ. Люди здебільшого втратили здатність дивуватися світу, вони ніби не бачать нічого нового, не замислюються над тим, що вони бачать. Буденність з її звичками заважає пізнанню і самопізнанню. Людині слід подивитись на світ так, ніби вона бачить його вперше, вдивитись у його чудеса, вразитись його досконалістю, насолодитись усім сущим, замилуватись неповторним театром світобудови.

Переважна орієнтація на зовнішню реальність із метою володіння, господарювання, панування, розпорошення себе в гонитві за речами заважає пильному погляду всередину себе, не дає можливості наблизитись до самобачення.

Усі знання про природу зовнішню потрібні людині для пізнання її власної природи, її життєвого призначення, індивідуального самовизначення, на думку колишнього ректора Київської братської школи К.Саковича. Зовнішній світ і заважає заглибленню у свою сутність, і сприяє цьому залежно від ставлення до нього. Якщо ми не використовуємо, а приймаємо з подивом і вдячністю, із спокійною довірою і терпінням усе, що нас оточує, ми навчаємось таким же чином ставитися до самих себе.

Людина з людиною.

М.Бубер слушно зауважив: "якщо ми любимо реальний світ, котрий ніколи не дасть себе знищити, любимо реально, у всій його жахливості, якщо ми тільки відважуємося стиснути його в обіймах нашого духу, — наші руки зустрінуть інші, котрі сплетуться з ними". Людина виявляє себе відносно іншої, продовжує себе в ній, вдивляється в іншу людину, як у дзеркало, готуючись до вчинку самобачення. її спонтанні, безпосередні прояви викликають щиру, відверту відповідь, котра не передбачає ніяких внутрішніх чи зовнішніх кордонів. Саме така сутнісна взаємодія спонукає до самозаглиблення, саморозуміння, самовдосконалення.

Ми, на жаль, досить часто спілкуємося формально, функціонально, виходячи з типових ролей, очікувань, стереотипів. Така взаємодія, без якої уявити собі суспільне життя чи спільну діяльність неможливо, не сприяє самобаченню. Нівелюючи інших, ми водночас нівелюємо й самих себе, перетворюючись на людину-автомат, лю-дину-дію. Вдале маніпулювання партнерами по життю обертається безоднею самотності, абсурдністю несвідомого існування.

Ставлення до іншого визначає і ставлення до себе, і ставлення до навколишнього світу. Яким має бути це ставлення, щоб сприяти заглибленню у себе, саморозумінню? Християнська традиція, котра, хочемо ми цього чи ні, постійно присутня у нашому колективному несвідомому, стверджує необхідність любові до ближнього як до самого себе. Це зовсім не легко: любити саме так, як себе, бажати ближнім добра, як собі. Прийняття себе, розуміння себе, любов до себе виявляються умовою любові до інших. А прийняття себе неможливе без справжнього самобачення, що не принижує і не ідеалізує. Людина, котра вважає, що вона любить інших, і водночас стверджує, що не може позитивно ставитися до самої себе, помиляється, її бажання приймаються нею за дійсність. Якщо немає цілісності у відкритому прийнятті своїх темних і світлих сторін, позитивних і негативних рис, продуктивних і хворобливих станів, немає і не може бути й позитивного ставлення до інших.

Самобачення за допомогою інших починається з того, що людина надає значення всьому, що відбувається з ближніми і з нею самою. Вона не оцінює, не відчуває ворожнечі чи захоплення, вона встановлює значення, виявляє суб'єктивну валентність, наближується до проникнення у суть речей. Вона приймає все, що відбувається, як стан безперервних модифікацій, як нескінченну динаміку саморуху буття.

"Слушно, що дитина говорить "Ти", ще не навчившись говорити "Я", однак на рівні особистісного буття, щоб пізнати таємницю "Ти" у всій її правді, необхідно по-справжньому вимовити "Я" (М.Бубер). Ця думка відомого сучасного філософа не втрачає глибини, якщо її прочитати також навпаки. Щоби пізнати таємницю "Я", треба вимовити "Ти" без самозахистів, без ілюзій та стереотипів. Вимовити це чарівне "Ти" як уперше в житті, нічого не згадуючи і не прогнозуючи, звільнившися від бажань і розрахунків, сприймаючи іншого як самоцінність буття у чистому вигляді, буття як такого.

Взаємодія з людьми не може бути позбавлена гостроти, колізійних моментів, більш-менш трагічної драматургії. Зіткнення інтересів, прагнень, потреб примушує людину шукати реальних засобів подолання внутрішнього конфлікту, котрий завжди певним чином відтворює конфлікт зовнішній. Так ситуативна форма вчинку самобачення поступово стає мотиваційною.

Проблема життя є проблемою видозмін, перетворень власної особистості й особистостей оточення. Ми не можемо весь час ставитись одне до одного константно, незмінно, переоцінки є неминучими. Ми дивимось новими очима на наших близьких, нам важко погодитись із тим, що вони не такі, як ми уявляли, як уважали колись. Наше ставлення модифікується, що стає передумовою нового бачення себе, своїх власних модифікацій, свого саморуху.

"Зміна може бути поліпшенням, надолужуванням, сходженням, але може бути і погіршенням, може бути зрадою... Тут ми стикаємося з одним із найтяжчих явищ людського життя — з розчаруванням у людях" (М.О.Бердяев). Бердяев зауважує, що зрада може бути результатом розвитку особистості, і з цим дуже важко погодитися. Збагачення особистості, її рух можуть породжувати розриви з людьми, з котрими раніш вона була тісно зв'язаною. Так, для Гете кожний роман із жінками ставав збагаченням, сприяючи його розвитку. І людина в такому контексті не може не сприйматися як знаряддя саморозвитку, котрий стає у чомусь вищим, більш значущим. Інша людина не має самостійної цінності, як не має її сам герой-коханець. Найціннішим стає ефемерний шлях зростання, збагачення, що виявляється завуальованою формою втечі від себе, втечі від вибору, від дійової форми вчинку самобачення.

Підкреслюючи значення інших людей для вчинку самобачення, слід наголосити й на небезпеці розчинення особистості в тих, хто є для неї значущими. Відповідальність цілком перекладається на близьких, а формою подяки стає безумовна відданість, бездоганна вірність. Втрачаючи відповідальність, необхідність самостійного вибору, людина втрачає й свободу індивідуально-неповторного розвитку. Вона вже не може відрізнити себе від того, кому належить. Якщо таке відношення сприймається нею як служіння, як місія, що потребує самопожертви, життя здається змістовним і корисним.

Цей дуже зручний засіб відчуження від себе свідчить про активне небажання зустрічі із собою віч-на-віч. Формою аналогічних утеч від тягаря самобачення є належність до тих чи тих груп, товариств, партій, організацій. Колективізм стає надійним гарантом нівелювання, редукції, нейтралізації себе в масі, в цілому. "Та ніжна поверхня особистісної сутності, що потребувала контакту з іншою сутністю, поступово мертвіє і втрачає чутливість" (М.Бубер).

Учинок не може здійснитися без вибору, а вибір ніколи не буває легким, особливо в міжлюдських стосунках. Поки вибір ще не зроблено, людина сприймає суперечності не так гостро, але після переходу до дій, коли вже нічого не повернути, внутрішні суперечності стають болісно гострими, а ставлення до самого себе — вкрай суперечливим. "Таким чином, множинність діяльностей приводить до множинності смислів "Я", перетинання діяльностей до вчинків, учинки — до конфліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу роботу самосвідомості" (В.В.Столін).

Етап післядії, коли дію завершено, а вчинок ще триває, передбачає необхідність пережити свою реакцію на зроблений вибір і, головне, на самого себе. Виникають мотиви провини, самопока-рання, очищення, самостворення.

Пізнаючи себе завдяки пізнанню інших, людина водночас починає розуміти людський рід як такий, відчувати себе його невід'ємною часткою. Ще Гоббс писав, що лише той осягає всю психологічну глибину своєї істоти, хто знаходить у ній усе людське. Продовжуючи пошуки Гоббса, Шефтсбері також наголошує на неможливості любити одного й водночас ненавидіти іншого. В одній людині — все людство, всі речі пов'язані між собою. Все набуває сенсу тільки у відношенні до загальнолюдського "універсального все-буття".

Людина пізнає себе в історії людства. Лише в історії, як підкреслює К.Ясперс, формується те, чим є людина по суті. Людина "вирвалась із природного процесу, який завжди залишається лише неусвідомленим повторенням незмінного; вона — істота, яка не може бути цілком пізнана як буття, а ще вільно вирішує, що вона є: людина — це дух, ситуація справжньої людини — її духовна ситуація" (К.Ясперс).

Вихід за межі себе.

Щоб бачити себе, людина виривається назовні; її свідомість стає самою свободою, що покидає внутрішнє життя, стаючи пориванням за власні межі. Тільки особистість на певному рівні розвитку, стадії зрілості може зазирнути за свої кордони, за границі сьогодення, своєї біографії, індивідуальних передбачень.

Якщо визнати, що реальний світ ніколи не можна цілком, до кінця усвідомити, якщо визнати його втаємниченість, чарівність, самодостатність, то стає зрозумілою фантастичність абсолютного, цілісного самобачення. Як підкреслює Сартр, саме Гуссерль у межах феноменологічного підходу відмовляється від розгляду пізнання як "обгризання" речі аж до самої субстанції. Гуссерль відроджує світ митців і пророків, що має на нас безпосередній емоційний вплив. Цей світ не розчиняється у свідомості, його речі мають власну могутність, свої чари. Людина приречена рватися за свої кордони, шукати себе в зіткненні з цим загадковим світом, що не асимілюється свідомістю, не може бути цілком нею засвоєним.

Пізнати себе — це водночас пізнати і дух, яким сповнюється кожна людина, пізнати те вічне, до якого вона прагне. Вдивляючись у себе, занурюючись у внутрішній світ, особистість може задихнутися від сумнівів чи відчаю. Єдиний шлях до себе — здіймання над свідомістю, пошук надсвідомого, відкриття своєї трансцендентності. Трансцензус — це нескінченний вихід за власні межі, це найвища свобода саморозвитку.

У структурі особистості, за Ютом, є специфічний компонент, що його називають самістю. Самість протиставляється персоні, що являє собою компроміс людини й суспільства, маску колективної психіки. Персона — це власне "Я" очима навколишнього середовища, тимчасом як самість — справжнє буття людини, її глибинна сутність, унікальний центр, навколо якого структуруються всі індиві-дуально-особистісні властивості. Персона може бути "соціальною шкірою", поверховою комунікативною роллю, тоді як самість — це найвища повнота людського єства, потаємна натура. Тільки геній, за Юнгом, дозволяє власній самості, тобто справжній особистості, прорости крізь маску особистості наносної.

Людина існує у світі, у своєму тілі, в душі, у дусі, вона має, як пише Б.Вышеславцев, власне несвідоме, особистість, долю й характер. Це й є її іманентність, тобто посейбічність. Моя душа, моє тіло, моя особистість не тотожні мені, хоч і приступні усвідомленню, і просякнуті тим, що зветься "Я", "моє". Крім іманентності, кожен із нас має і трансцендентність, тобто потойбічність. Самість — не тіло й не душа, не свідомість, не підсвідоме, не особистість і навіть не дух. Самість, за Вишеславцевим, є нескінченним виходом за межі себе (трансцензусом). Самість — це те абсолютно мудре, про що писав Геракліт; це богоподібна потойбічність.

Чимало сторінок індійської філософії присвячено відкриттю самості, Атмана — єдиного шляху самопізнання. Атман перекладається з санскриту як займенник "Я", у значенні "тіла", а також суб'єктивного психічного джерела життя, індивідуального буття, загальної першопричини всього сущого. Атман неможливо осягнути, він не має якихось конкретних ознак. Як життєву основу, суб'єктивне начало, Атман порівнюють із Брахманом, що є об'єктивною дійсністю.

Самість, яка має силу трансцендентності, переживається людиною насамперед як самість нескінченна і безсмертна. Самість має силу і свободу виходу за межі всього світу, за межі всього існуючого і навіть самого "Я". Східна філософія вважає саме трансцендентність найважливішою істиною та цінністю, а іманентність — ілюзією. Тому тілесне буття та існування сприймається як нещастя та обман. Навпаки, західний світогляд акцентує увагу передусім на іманентності, вважаючи її найвищою цінністю, а трансцендентність трактуючи як недолугу метафізику. Так існування стає важливішим за буття, так дієслово "мати" витискає дієслово "бути".

Серед знайомих кожному станів, що допомагають відчути можливість виходу за межі себе, слід згадати стан екстазу, пристрасті, емоційної жаги, коли кохання чи ненависть, щастя чи страждання виштовхують наше "Я" з предметного середовища, із звичної дійсності. Ми вже не відчуваємо свої рубежі, чіткі межі, що відокремлювали внутрішнє від зовнішнього. Стихія переживань лине бурхливим потоком, і людина відчуває сутнісну спорідненість, єдність себе і світу. Подібні стани, хоч вони і трапляються досить рідко, все ж свідчать про наявність передумов трансцендування. Справді, є щось у кожній людині, що виникає з темної нескінченності безпосереднього буття і сприяє відчуттю злиття, єдності окремої особистості й усього сущого.

Безпосереднє самобуття, як зауважує С.Франк, це особлива, нескінченна в собі, велика й багата за змістом реальність. І все ж цей всесвіт не може здійснити себе у власних межах. Саме тому він і не залишається у собі самому, він має потребу пошуку власного доповнення, йому необхідно притулитися до чогось іншого, приєднатися, примкнути й тільки так досягти головної мети існування, осягнути своє єство. Лише той збереже свою душу, хто віддасть чи загубить її заради іншого.

Дійсність — це те, що діє на нас. Пізнання неможливе без інтенції "почуття", "бажання", "інтересу". Ми не тільки пізнаємо той чи той предмет, але й відчуваємо його, цікавимося ним, відштовхуємо від себе. Ми сприймаємо зовнішнє, підкоряючи його собі, сперечаючись із ним, відокремлюючи себе від нього, зливаючись чи вступаючи в борню. Безпосереднє самобуття ніби випускає певні щупальці в зовнішній світ, відчуваючи зворотну дію.

Головні форми трансцендування, за Франком, це трансцендування в інше "Я", іншу самість, трансцендування у ставлення "Я — Ти", що є спрямованістю назовні; та трансцендування у реальність духу, що є трансцендуванням, яке спрямоване у власні глибини.

"Ти" дає про себе знати у ворожому чи лагідному погляді, суворості чи м'якості його зверненості на мене, в певних жестах, виразі обличчя тощо. "Ти" завжди щось загадкове, втаємничене, і його безпосередній духовний зміст не може не залишатися темним. Хоч би як добре ми когось собі уявляли, все одно ця людина постійно дивує нас чимось, чого неможливо, здавалось би, від неї чекати. "Таким чином, внутрішній зміст "ти" хоч у принципі почасти пізнаванний, але за своєю сутністю і у власній конкретній повноті залишається для нас усе ж недосяжним і незбагненним" (СЛ.Франк).

Виходячи за межі себе в напрямі іншого "Я", людина вступає у взаємообмін активністю, взаємодію, спілкування, що передбачає відвертість, відкритість себе для іншого. Відбувається справжнє диво трансцендування безпосереднього самобуття за власні межі, диво взаємного саморозкриття одне для одного. Людина ніби зустрічає і впізнає саму себе за межами свого "Я" — у несхожій на неї іншій людині. В завершеній, актуалізованій формі таке трансцендування відбувається у любові, коли буття для іншого і в іншому є за своєю сутністю буттям у собі та для себе.

Трансцендування у духовне буття не завжди усвідомлене, але людське життя неможливе без духовності. "У своїй істинній глибині, тобто у своєму справжньому єстві, душа є тим, що відкривається їй за її власними межами" (С.Л.Франк). Якби не було духовного буття з його завершеністю, міцністю, істинністю, нам залишалось би лише гірке усвідомлення власної суб'єктивності, нестійкості, безгрунтовності. Моральні цінності, естетична свідомість, переживання краси — все це значущі самі по собі реальності, що відтворюють якусь глибинну першооснову буття. Творчість у всіх сферах, де її можливо уявити, — це теж прорив у безпосередньому самобутгі, в суб'єктивному існуванні, трансцендування до істинної реальності.

Саме там, де людина намагається не помічати трансцендентну реальність, там, де вона живе тільки в собі й, виходячи з власних потреб, орієнтуючись на свою суб'єктивну сваволю, вона гине, стаючи іграшкою темних, руйнівних сил, які теж є трансцендентними. Темна пристрасть, що оволодіває нами, сприймається як вища цінність, про яку годі питати "навіщо?", "звідки?", "чому?". Саме тоді, коли трансцендентна сила ніби силоміць охоплює людину, вона вривається у замкнений внутрішній світ як ворожа, люта, нелюдська сила, що підкоряє, уярмлює. Навпаки, там, де душа добровільно розкрита для сприйняття духовного буття, там трансцендентна сила має інтимну, заспокійливу спорідненість із моїм особистим буттям.

Заглиблюючись у себе, я не можу не знайти свідомість, що існує давніше за мене, свідомість, котра збігається з істиною, є всеосяжною та всеохоплюючою. Кожна обмежена людська свідомість завжди є фрагментарною, мої особисті переживання — випадковими, облудними. Щоб подолати це обмеження, необхідно вступити в діалог з іншими людьми, знайти істину, що всіх об'єднує. Цю істину Платон називав ідеєю, Є.Трубецькой — Софією, а більшість мислителів — Богом.

Самопізнання як самостворення.

Пізнаючи себе, людина розв'язує важливе питання про наявність добра і зла у власній душі. Як уважав Шефтсбері, в індивідуальній душі водночас існують дві особи, одна з яких здійснює вчинки, а друга спостерігає, обвинувачує, повчає. Саме Шефтсбері належить ідея про особистий "суд інквізиції", дуже схожа на загальновідоме фрейдистське "супер-его". Постійне самоспостереження не може не бути й самовихованням. Пізнавши себе і дух, яким сповнюється людина, зрозумівши природу погорди, скупості та інших пороків, людина може зрозуміти й інших. Вимагаючи передусім від себе вчинків мудрості й милосердя, вона впливає на погляди й настрої оточення.

Окрема людина не в змозі змінити соціальні умови життя, які змушують декого вдаватися до саморуйнівних форм активності, протиправних дій. Але вивчаючи себе, відкриваючи своє справжнє єство, свою сутність, людина може поступово пізнати власні моральні риси, побачити у своїх глибинах щирість і доброзичливість, уміння співчувати й безкорисливо допомагати тим, хто цього потребує. Самовдосконалення починається з непомітного нікому самобачення, повсякденної уваги до власних індивідуальних особливостей, до своєї неповторності, до найважливішого життєвого призначення. Довіряти собі, стати, собі другом, досліджувати всі куточки своєї душі — саме так здійснюється самостворення.

Видатний іспанський філософ Грасіан наполягає на необхідності опанування своїх пристрастей, що допомагає виникненню вищої величі духу, вищої влади над собою, що дається людині у труднощах самопізнання. Як зрозуміти правду про себе, знайти можливість скинути маску, порівняти внутрішній і зовнішній плани поведінки? Лише діти, глибокі старики та психічно хворі дозволяють собі життя без масок, демонструючи тотожність внутрішнього й зовнішнього, не займаючись ні самопізнанням, ані самостворенням. Здорова, цілісна особистість досягає доброчинності, стає здатною до життєвих і творчих успіхів, коли вдосконалює розум і волю, поєднуючи розум із благою метою. Доброчинність, за Грасіаном, є "сонцем малого світу нашого", справжньою самодостатньою якістю людини, центром довершеності, зосередженням радощів. Небосхил Доброчинності — чиста совість.

Людина народжується твариною, а вмирає особистістю. її кінець приходить саме тоді, коли вона вже набула розсудливості й мудрості, коли зрозуміла своє призначення, коли дозріла й виблискує досконалістю, коли стає справді корисною своєму роду. Всі істоти слухняно виконують своє призначення, крім людини. Одна вона дуріє, і причина цієї хворі, як уважає Грасіан, у зайвій свободі, у вільній волі.

Нічого не знаючи про себе і про всесвіт, людина перебуває у стані невинності. Вона не переживає почуття провини, залишаючися необізнаною щодо моральності. Согрішивши, пізнавши гріх, людина соромиться, і саме провина й сором підштовхують її до самозаглиблення, стаючи інструментами самопізнання. Ректор Київської братської школи К.Сакович, автор книжки "Про душу", показує, як заглиблюються мотиви самопізнання перед лицем смерті. Жити означає пізнавати себе, творити себе, відчувати свою залежність від світу матеріального й вищого існування. Найвища нагорода людини

— досягнення загальнолюдського, а зупинка на цьому шляху стає найвищою карою.

Сакович є автором цікавої особистісної типології, створеної на грунті різних форм самопізнання і самовпливу. Найпростіші люди

— заспані й необачні — живуть серед насолод, нічого не знаючи про власну природу і не наближуючись до загальнолюдського. Інша група — це люди, які протягом життя не звертали необхідної уваги на самостворення, але перед лицем смерті в жалю, сумнівах і каятті залишають світ. Осягнувши власні недоліки, ці люди досягають, зрештою, благодаті. І, нарешті, найголовніша група — це люди, котрі все життя мужньо перемагають ворога, що проявляється як тілесні спокуси, тиск навколишнього середовища, намовляння, чортячі пастки. Усвідомлення власної тлінності стає найважливішим фактором самопізнання, пошуку сенсу життя, життєвого призначення.

Людині властивий природжений потяг до вічного життя, почуття власного безсмертя, індивідуальної нескінченності. Пізнаючи себе, роблячи мотив самостворення найголовнішим у житті, людина позбавляється страху смерті, наближуючись до закономірного фіналу мудро й спокійно. Шлях до себе стає її життєвим шляхом. Мудрість життя осягається через розуміння незбагненності єдності вічного й минущого, їхнього взаємовпливу, взаємопереходів.

Самопізнання, за Сковородою, є розкриттям своєї природи, знаходженням у собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Людина має поступово повертатися до себе, долаючи все, що є для неї випадковим, необов'язковим, зовнішнім. У потягах до зовнішнього виникає лише розбрат. Самопізнання є пізнанням найглибшого в бутті, "безодня душі осягає безодню вищого існування".

Чи є самопізнання експлікуванням того істинного, що є у кожної особи, тобто розкриттям уже готового змісту? Чи самостворення все ж передбачає вчинкову активність, за яку людина несе найвищу відповідальність? Узятися за свою долю, подолати в собі впертість і гординю, що заважають відчуттю голосу вищого, — це не тільки розгортання того, що було імпліцитним. Творчість завжди передбачає виникнення чогось зовсім нового. "Самопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між "ницим" і "піднесеним"), актом вибору, в якому людина через страждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення" (В.А.Роменець).

Сучасний термін "самоактуалізація", виходячи з відомої концепції А.Маслоу, є досить близьким до поняття експлікування внутрішньої природи, яка сама по собі несуперечлива, добра, гармонійна. Різні люди досягають різних рівнів самоактуалізації, виходячи з актуальних потреб, особливостей мотивації життєдіяльності. Якщо потреби нижчого рівня залишаються незадо волен ими, людина не може досягти наступної сходинки.

Самоактуалізовані особистості відповідають таким критеріям.

1. Вони сприймають реальність адекватніше, ніж інші, що сприяє комфортнішим взаєминам із нею. Вони існують ближче до реальності, до природи, краще розуміють інших людей, легше переносять двозначність та невизначеність.

2. Вони можуть сприймати себе і власні індивідуальні характеристики майже без почуття провини чи тривоги і, до того ж, можуть досить легко сприймати, розуміти, не засуджувати інших.

3. Вони демонструють справжню спонтанність як у думках, так і в поведінці, хоча дуже рідко поводяться всупереч усталеним нормам.

4. Вони проблемоцентричні, а не егоцентричні; розглядають себе в широкому соціальному контексті, визначаючи власну життєву місію.

5. У них є потреба в приватності, відокремленості, самотності, і тому вони можуть дивитися на життя досить уособлено, об'єктивно.

6. Вони відносно незалежні від своєї культури та середовища, але не намагаються це продемонструвати лише для того, щоб бути не такими, як інші.

7. Вони можуть глибоко розуміти най грунтовніш і життєві прояви, даючи об'єктивну оцінку тому, що вони бачили чи робили дуже давно.

8. Багато хто з них має містичний досвід типу глибокого переживання екстазу, відчуття безмежних обріїв, що відкриваються ним, переживання власної могутності й водночас безпорадності, що закінчується переконанням у тому, що сталося щось незвичайне.

9. Вони мають глибокі соціальні інтереси і співчувають людям, з якими ідентифікуються.

10. Вони здатні на дуже глибокі позитивні міжособові стосунки, найчастіше з невеликою кількістю індивідів.

11. Вони демократичні у своєму ставленні до інших, поважають усіх людей, незважаючи на расову, релігійну, класову належнісь.

12. Вони дуже добре розрізняють цілі й шляхи їх досягнення, віддаючи перевагу саме шляхам до бажаної мети.

13. У них добре почуття гумору, їхні жарти, як правило, не глумливі, а філософські.

14. Це дуже креативні, творчі люди, кожен на свій кшталт. Творчі здібності їх первинні, вони виходять з їхнього підсвідомого й тому сприяють створенню справді оригінальних, нових речей. Креативність проявляється у кожній сфері, котру самоактуалізована особистість обирає, чи то музику, чи то поезію, чи науку, чи винахідництво.

15. Вони вміють чинити опір зовнішнім соціалізуючим впливам, залишаючись незалежними і не копіюючи все, що їх оточує.

Самоактуалізована особистість, котра відповідає всім цим характеристикам, здатна відчувати любов до інших і викликати любов до себе найвищою мірою.

Заперечуючи Маслоу, В.Фрапкл вважає, що самоактуалізація не може бути кінцевим призначенням людини. Це навіть не первинне прагнення. Як і відчуття щастя, самоактуалізація є лише наслідком пошуку і здійснення смислу. Лише тією мірою, якою людина виявляється спроможною знайти головний сенс існування, вона й може здійснити себе, актуалізуватися. Якщо ж людина найперше шукає шляхів самоактуалізації, а не смислу, ця актуалізація втрачає всякий сенс.

Людина повинна знайти себе у значущій діяльності, в сутнісній праці, що допомагає їй відчути власне призначення. "Людина стає тим, що вона є, завдяки справі, яку вона робить своєю" (К.Ясперс).

Єдина ознака, яка справді відрізняє людину від тварини, як підкреслює С.Франк, це здатність додержуватися певної дистанції щодо самої себе, здатність залучати свою безпосередню самість до суду вищої інстанції, оцінювати й засуджувати її та всі її цілі. Особистість і є цією самістю. Таємниця особистості полягає саме в цій здатності підноситися над собою, бути по той бік самої себе.

Людина створює себе, дивлячись на себе з певної відстані. Вона виходить за межі себе, відчуваючи свою відповідальність перед оточенням, перед історичним часом, перед життям як таким. Чи може вона цілком самостійно обирати свій життєвий шлях? Чи знає вона, в якому напрямі й яким чином здійснювати самостворення? Безмежний волюнтаризм, напевно, не є найкращим проявом життєдіяльності.

Кожен із нас має найголовніше життєве призначення, свою місію у цьому світі, відтворює певний вищий задум - Божий задум, за теологічною термінологією. Цілком змінити цей задум неможливо, але від самої особистості залежить, чи зможе вона його здійснити, чи їй залишиться тільки створити пародію, карикатуру на своє призначення ( Є. Трубецькоії).

Бачити себе, слухати своє глибинне єство, відповідати власній природі, не суперечити своєму призначенню, бути гідним тієї ролі, яку пропонує доля, повсякчасно шукати справжній шлях до себе — саме так можна поступово наближатися до відображення своєї першосутності.