Вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття.

Не піддаючи сумніву специфічність вчинкового рівня активності для людини як суспільної істоти, варто замислитися, які форми прояву сущого становлять собою те, що у своєму подальшому розвитку набуде рівня людської вчинковості.

"знімає", у філософському розумінні цього слова, прояви активності нижчих рівнів розвитку буття. Саме тому "дозволяється" говорити про свідомість, діяльність, суб'єктивність, а отже і вчинковість, у широкому і вузькому їх значенні.

Вдаючись до такого способу міркування, дослідник розраховує на те, щоб шляхом гносеологічної редукції від вищого до нижчого з'ясувати природу, логіку виникнення і, на підставі цього, тенденцію розвитку явища, що вивчається.

За іншою філософською інтерпретацією можна говорити про сублімацію (перетворення) як рух від нижчого до вищого через систему категорій буття і відповідну ієрархію цінностей. Проте кінцева формула залишається та ж сама: вище являє собою якісно нове утворення, в якому зникає те, що є нижчим, і водночас зберігається. Отже, і тут мова йде про зняття як перехід нижчого у вище, наприклад, фізичного в хімічне, хімічного в біологічне, біологічного у психічне, психічного в духовне...

Якщо нагадати основні критерії, за якими визначається вчинок, то найголовніший з них — це творення нового. За цим критерієм, у його найбільш широкому розумінні, суб'єктами вчинкової активності можуть бути визнані Всесвіт, природа, дух, людство, людина тощо.

Справді, природа — великий творець, і це не тільки метафора. Перетворення, які відбуваються на рівні неживого і живого світів, вражають своєю новизною, оригінальністю, неповторністю, естетичною вишуканістю і стосунковою гармонійністю.

Можливо, ми, люди, суб'єктивізуємо і антропологізуємо довколишній природний світ, але чи не він є нашим великим Учителем, чи не він дає взірці творчого, морального і прекрасного?!

Справді, заглибившись у наукові дискусії, можна надто раціонально і тим самим не досить об'єктивно оцінити, наприклад, факт виникнення живого з неживого.

Психологізація, одухотворення природи не є оригінальними в історії науки. Це, можна сказати, — "вічна" тема, до якої поверталися мислителі всіх часів, зокрема, у різних парадигмах віталізму.

Якщо визнати прийнятим діалектичне пояснення природних процесів, в основі розгортання і розвитку яких лежать закони єдності і боротьби протилежностей, заперечення заперечення і переходу кількісних змін у якісні, то, знову ж таки у широкому розумінні, досить важко уявити собі боротьбу за життєвий простір у просторі неживого без елементів "внутрішнього обурення" надмірною протидією з одного чи іншого боку. Адже йде боротьба за буття, яка ніколи не обходиться без емоцій, без волі і без мислення в їх най ширшому розумінні як регуляторів взаємодії сущого з сущим, що саме в такий спосіб утверджують своє існування.

Отже, якщо, подолавши недосконалість нашої людської чутливості і обмеженість чуйності, уважно і небезсторонньо прислухатись і придивитись до того, що відбувається вже на самих нижніх, за нашими мірками, поверхах природного світу, то навіть там ми заніміло постанемо перед таїнством "екстатичних переживань" того, що започатковує нове, перемагає у боротьбі за існування, за право на буття, що Вчиняє, і заклякнемо від жаху, перейнявшись "муками" того, що не встояло у цій боротьбі, що не змогло піднестися до Вчинку і "страждає" від приреченості на вічне небуття.

Світ живої природи дає нам безмежну кількість прикладів, які ми не можемо не оцінити як такі, що дуже схожі на наші вчинки і, більше того, на які здатна далеко не кожна людина.

Наприклад, відомо, що у випадках, коли для морських велетнів

— китів — у місцях їхнього мешкання не вистачає їжі, певна їх частина викидається на берег і гине, щоб зберегти життя іншим. До такої ж добровільної самопожертви вдаються сухопутні тварини

— антилопи. Якщо їх кількість починає переважати можливості задоволення потреби стада в їжі, то певна частина його відділяється і з високої кручі кидається у прірву.

Нас по-справжньому дивують випадки, коли дельфіни рятують потопаючих, коли якась птаха б'ється до смерті, захищаючи своїх пташенят, коли пес, якого господарі не взяли з собою у літак, кілька років чекає їх повернення на аеродромі...

Серед людей подібні та інші, більш високі у моральному розумінні вчинки широко представлені в різного роду літературних джерелах, хоча в реальному житті пересічної людини "зустрічі" зі справжніми вчинками відбуваються не так уже й часто. Навіть уважні до взірців поведінки підлітки, як свідчить проведене нами опитування, у своїй більшості не можуть навести прикладів власне вчинкової поведінки людей з їх оточення.

Водночас в історії людства неважко знайти приклади таких вчинків, на які не спроможні "брати наші менші".

Так, в історії деяких народів існувала, а подекуди існує й зараз традиція, за якою "проблема старих людей" розв'язується дуже просто — шляхом убивства. У 1.1.Мечникова знаходимо, що, зокрема, в Меланезії був поширений звичай закопувати живими старих людей, які вже не можуть виконувати роботу. На Вогненній Землі, коли виникала загроза голоду, старих жінок з'їдали раніше, ніж собак.

Якщо у примітивних народів продовжують діяти закони виживання, притаманні тваринному світові, то вже ні під які закони природи не можна підвести, наприклад, те, що коїлося за часів рабства, інквізиції, що виявляло себе у численних війнах, проявах геноциду, ідеології фашизму, а також в актах тероризму, вандалізму,. в жахливих "шоу" кук-клукс-клану й т.ін.

Екстаз творіння, духовно-тілесний екстаз, екстатичне почуття, спричинене здійснюваним і здійсненим вчинком, що утверджує існування, належність до буття, як і муки нетворіння, невчинковості, що по суті своїй є рухом у небуття, привертають людину до істини, якій "нині і прісно і во віки віків" була вірною природа — жива й нежива.

Отже, якщо розглядати вчинок у широкому розумінні цього слова, то реально прийти до висновку про нього як про універсальний механізм самовідтворення буття всього сущого. Інша річ, що на різних його рівнях вчинковість набуває різноманітних форм і змістів.

Так і в історії людства діє вчинковий принцип, за яким відбувається його розвиток. Усяке ж відхилення від дотримання цього принципу є порушенням універсального закону розвитку матеріального і духовного світів у їхній єдності, що неминуче викликає гальмування процесу суспільного розвитку і може призвести людство до загибелі.

Вчинок як єдність індивідуально-психологічного, суспільно-історичного та логічного.

Вчинок, як і будь-яка інша одиниця буття, підпорядковується ідеї становлення, перебуває у постійному розвитку, набуваючи нових якостей і виявляючи себе в нових формах. Це стосується генези вчинку в історії людської культури і генетичних його трансформацій в індивідуальному житті людини.

Поєднує ці генетичні вектори логіка вчинку — те, що становить його внутрішню сутність, джерело і рушійну силу саморозвитку.

Аналіз історії людського суспільства дає змогу певним чином з'ясувати цю логіку і дійти до визначення вчинку як процесу вивільнення людини від зовнішніх детермінацій і зумовленостей, від фатальної визначеності ситуацією існування.

Вчинок — це і засіб, і мета історичного поступу людства. Від вчинку, через учинок, до вчинку — саме такою вбачається логіка духовно-психологічного розвитку людської цивілізації. Проте можна стверджувати, що і логіка розвитку конкретної особистості має таку ж "формулу життя".

Так, первісна людина, як і мала дитина, виявляє величезну залежність від ситуації. Обидві включені в цю ситуацію попри власну волю й бажання, розчинені в ній. Рушійні сили будь-якої своєї активності така людина знаходить зовні і вимушена коритися їм. У неї не існує вибору для вчинку, а отже, відповідальності за себе перед собою. її право дорівнює обов'язкові підпорядковуватися зовнішнім вимогам.

З часом в історії виникає (вже як результат рефлексії такої "сваволі ситуативного") ідея фатуму разом з уявленням про визначеність. Платон і вське вчення про анамнез (пригадування) як звернення до минулого та арістотелівське вчення про ентелехію (доцільність) як звернення до майбутнього — обидва грунтуються на ідеї споконвічної визначеності. Імпліцитно все майбутнє існує в сучасному, а сучасне в минулому. Ціль закодована в індивіді, і він у вчинкові приходить до самого себе, до вихідної точки. Вчинок на грунті фаталізму споконвічно і остаточно закодовано. Уникнути визначеності не можна.

Подібну ситуацію спостерігаємо і на ранніх стадіях розвитку людського індивіда, жорстко обмеженого різного роду табу, відтинком між "можна" і "не можна".

Авторство, ініціатива полягають лише в тому, щоб з'ясувати, що саме визначено, що можна і не можна робити, і беззаперечно підкорятися вимогам ситуації.

На тлі фаталістичної психології породжується уявлення про магічний зв'язок усього з усім. Магічні знаки і різноманітні ритуальні дії, пов'язані з ними, є підтвердженням існування сил, що володарюють над людиною.

Отже, тут вчинок з його мотивацією, дією і післядією є ще ситуативним, він визначається ситуацією і підпорядковується її вимогам.

Ситуативний етап в історичному розвитку вчинковості завершується й позначається колізією, в основі якої — протиставлення, поляризація двох світів, двох способів життя — гріховного і святого, людського і божественного, тілесного і духовного. Вчиняти — означає тягнутися від гріховності до святості, котрі як критерії все-таки визначені ззовні.

Для дитини колізійна ситуація визначається дуже схожими із вищенаведеними критеріями неслухняності і слухняності. Про слухняну не випадково кажуть: "свята" дитина, "золота" дитина, підкреслюючи максимальну відповідність її поведінки заданим нормам.

В епоху Відродження основна суперечність історичного розвитку вчинку полягала у намаганні визначитися щодо залежності і незалежності ситуації від людини. Цікаво зазначити, що саме так сформулювати основну суперечність цього історичного періоду можна було лише на основі кардинальної переорієнтації стосовно рушійних сил людської поведінки, які вже вбачалися не в фаталістичному впливі ситуації, а в тому, що людина сама собі покладає свою долю. Тут починається мотиваційна епоха історичного становлення вчинку.

В історії індивідуальної вчинковості теж спостерігається період, коли до того слухняна дитина раптом заявляє "я сама", стверджуючи тим самим початок періоду, коли дії і вчинки дедалі виразніше знаходять своє джерело і рушійну силу в ній самій, а не у зовнішніх стимулах. Цей період у розвитку дитини варто теж назвати "епохою відродження", бо саме в цей час людський індивід уперше свідомо розриває пута ситуативної залежності на шляху утвердження самості, самобутності.

Мотиваційна парадигма у будь-якому вимірі — в історії людини чи історії всього людства — означає, що на певному етапі розвитку згідно з його логікою виникають необхідність і можливість, право і обов'язок самовизначення у виборі стратегії і тактики вчинкових Дій.

В історії людства прийняття рішення як особливий принцип мотиваційного рівня становлення вчинку охоплює XVII ст. й період Просвітництва.

В історії індивідуального життя — це теж роки навчання, "просвітництва", коли включається у розвиток вчинкова здатність до прийняття рішень на основі власного мотиваційного вибору.

Не випадково проблема дії постає в психології саме XIX і XX ст. Адже це історичний період, який важко асоціювати з чимось іншим, ніж активна, творча, перетворююча, революційна дія. Наче величезний потенціал, накопичений попередньою історією, повинен був за якимось внутрішнім законом "вибухнути", перетворивши людство в суцільно невтомного "виробника суспільного продукту".

Людський індивід, досягаючи зрілого віку, претендує насамперед на визначення його як "діяча", що стверджується у своїй здатності діяти, творити, виробляти, втілюватись у продукті.

Нова епоха в історичному розвитку вчинку визначається переживанням суперечності між дією і смислом, намаганням осмислити вдієне, скоєне, дати йому оцінку і притягти до суду історії все хибне, неправедне, злочинне. Проте акція історичного самосуду і самопокарання не вичерпує і, зрештою, не визначає сутності вчинкової післядії.

Завершальним акордом, що підбиває проміжний підсумок процесу історичного становлення вчинку, є досягнення суспільством, що розвивається, стану катарсису, внутрішнього очищення. Це досягається шляхом усвідомлення суспільством своїх істинних Цінностей і з'ясування справжнього смислу свого суспільного буття.

Саме катаре и ч не переживання як спосіб зворотного зв'язку закладає основу для вироблення нового настановлення на вчинок, створює духовне підґрунтя наступного вчинкового проекту історичного поступу людства.

"За плодами своїми" пізнає себе і людина, підбиваючи підсумки свого життєвого шляху. І тут ми спостерігаємо драматизм самозві-тування з його катарсичним "епілогом", що стає основою, духовним підґрунтям вчинкового "заспіву" для тих, хто розпочинає свій життєвий шлях.

Отже, історія індивідуального життя людини й історія суспільного розвитку, маючи свою специфіку, підпорядковуються єдиній логіці становлення вчинку в його найзагальнішому визначенні.

Проте індивідуальне життя не тільки співвідноситься, але й протистоїть соціальному. Так, свого часу протиставлялося природне і соціальне в людині. Ж.-Ж.Руссо, І.Кант, Г.Сковорода, пов'язуючи з природним те чисте, що є в людині, вимагали захистити її від нездорових впливів суспільства, соціальних деформацій. Пізніше З.Фрейд, В.Райх, КЛоренц та інші також зосереджували увагу на антагонізмі індивіда і суспільства, розглядаючи останнє не інакше як вороже оточення, що несе в собі небезпеку психічних захворювань. Отже, вчинити — за таких умов означає протидіяти тискові суспільного оточення, відстоюючи свою природну чистоту і досконалість.

Інші, не менш видатні психологи "вмонтовують" соціальне в природне, обстоюючи пріоритет соціального в людині. "Колективне несвідоме", "архетипи" К.Юнга оприроднюють соціальну детермінацію психічного розвитку людини та її поведінки. В такій інтерпретації вчинок передбачає, навпаки, узгодження індивідуального і соціального через інтеграцію свідомого й несвідомого в самій людині.

Певний пізнавальний інтерес щодо виявлення індивідуально-психологічних і суспільно-історичних джерел вчинковості становить ідея пасіонарності, розвинута Л.М.Гумільовим. Сутність цієї ідеї полягає в тому, що джерелом виникнення і рушійною силою розвитку етносів є накопичення "критичної маси" пасіонарних особистостей — людей, здатних на самозречення, схильних до "антиінстинк-тивної" поведінки. "Пасіонарії" — акумулятори і носії вольової енергії, енергії вчинку, що "виробляється" суспільством, в якому нарощується екологічний, політичний, ідеологічний, економічний дисбаланс, зростає напруження, поглиблюється криза, дизадаптація тощо. Саме завдяки діяльності цих людей, до яких належать революціонери, винахідники, проповідники та ін., суспільство оновлюється, виліковується від своїх хвороб, відновлює баланс із середовищем і гармонію з самим собою.

"Енергетичний" підхід до пояснення джерел і рушійних сил, що лежать в основі розвитку людської цивілізації, пропонує також Тейяр де Шарден, коли говорить про "радіальну" енергію еволюції ноосфери, називаючи її ще "натиском свідомості".

Проте і в першому, і у другому випадку мова йде не про розвиток і набуття досконалості через вчинення, а скоріше про психічний захист людини, збереження того, що в ній є здорового і позитивного від природи, про відновлення енергетичної рівноваги.

Конкуруючі парадигми біопсихічної та соціопсихічної детермінації вчинкової активності людини знімаються в ідеї самостворюючої причинності (В.А.Роменець), до якої об'єктивно підводять історико-психологічну думку наукові праці СЛ.Рубінштейна, М.Г.Ярошевсь-кого, а перед ними — В.В.Зеньківського.

Це ідея самопізнання і створення людиною себе самої і світу, в якому вона існує, через вихід у трансцендентне, потойбічне, надсвідоме, надійди від уальне і повернення у посейбічне, проникнення в індивідуальне, одухотворення його і, знову ж таки, самозбагачення через неповторне життя як учинок, як єдину в своєму роді подію. Людина, яка відповідально вчиняє, за таких умов дійсно опиняється в центрі історичного процесу, рухаючи його шляхом свого самопізнання і самотворення.

Отже, саме у такому напрямі бачиться принципова можливість продуктивного поєднання індивідуального (психологічного), історичного (соціального) і логічного (вчинкового) аспектів єдиного процесу становлення світу людиною.

Головні суперечності вчинку.

Заглиблення у природу вчинкової активності розкриває її суперечливу сутність. З одного боку, як вже не раз зазначалося, людське життя і життя суспільства розгортаються у відповідності з логікою вчинку — через подолання залежності від ситуації до осмислення результатів учинення, що створює нову ситуацію, з якої починається нова "вчинкова одіссея". У зв'язку з цим виникає слушне питання щодо співвідношення об'єктивного та суб'єктивного у вчинку.

Якщо визнати, що вчинковий принцип об'єктивно визначає стратегічну траєкторію життя людини, то до чого зводиться тоді роль самої людини?

В історії філософської думки це питання виникало неодноразово, і відповідь на нього була різна — залежно від світоглядних уявлень того чи іншого автора. Так, Георгій Кониський, узагальнюючи етичні уявлення про вчинок, дійшов висновку про дві причини, що лежать в його основі: внутрішню і зовнішню. Перша міститься в людині. Друга пов'язується з поняттям Бога, що діє потаємно чи явно по відношенню до суб'єкта: прямо через його волю або через різні об'єкти, через ангелів, через людей, які впливають своїми діями — силою, подарунками, образами, різними висловлюваннями, переконаннями та ін. Не відкидається також вплив зірок та інших об'єктів.

Такий поділ не є атавізмом і насьогодні. Люди віруючі нерідко прямо пов'язують будь-які свої вчинки з "велінням Бога", отримуючи таким чином можливість через абсолютизацію етичного моменту ("Ти зобов'язаний, тому що ти зобов'язаний") зняти з себе "тягар свободи", а отже, бути психологічно захищеними, не відчувати надто гостро особисту відповідальність за скоєне. Тим більше, що досить покаятися у своїх гріхах — і можна отримати "прощення господнє".

Сучасна наука дещо інакше інтерпретує співвідношення об'єктивного і суб'єктивного у вчинку. Індивід у своєму житті справді підпорядковується об'єктивним законам буття як такого. Проте це підпорядкування, по-перше, здійснюється не прямо і безпосередньо, а опосередковується активністю людини як суб'єкта власної життєдіяльності. Ніяка зовнішня детермінація сама собою не може спричинити вчинкову активність, якщо не стане мотивом, не суб'єкти візується.

Проте рівень такого роду вчинковості слід визначити як початковий. Дійсний вчинок у своїй детермінації є незалежним від зовнішніх причин і навіть протистоїть їм. Суб'єктивне як мотив істинно вчинкової дії у знятому вигляді утримує в собі об'єктивне як умову, але не причину дії. Суб'єкт об'єктивується у вчинку, трансформуючи таким чином об'єктивне, вносить до нього нові змісти й форми, а отже розвиває, збагачує його.

Виходячи з такого розуміння суб'єктивного та об'єктивного можна з'ясувати суперечність внутрішнього і зовнішнього у вчинку.

Сутність цієї суперечності полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона дійсно вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші.

Нерідко буває так, що оточуючі оцінюють той чи інший по-ведінковий прояв як вчинок, а для самого "автора" це — звична дія. Буває і навпаки, коли людина по-справжньому вчиняє, перевершує себе, а оточуючі цього не помічають, вважаючи такий вияв досить традиційним, самоочевидним, невчинковим.

В історії чимало і таких випадків, коли героїзм виявляли одні, а ордени отримували інші.

Існують вчинки, які взагалі можуть не виявляти себе зовні, наприклад, коли внаслідок напруженої внутрішньої боротьби з самим собою індивід кардинально змінює свою життєву позицію, ставлення до себе чи до оточуючих, до справи, що уявлялася найголовнішою у житті тощо. Це, наприклад, вчинки умовчання, утримання, внутрішньої незгоди, це і клятва собі.

Такого роду вчинки здійснюються у суб'єктивному просторі і там структуруються на внутрішнє і зовнішнє з усіма суперечностями, що можуть виникати між ними.

Внутрішнє у вчинку нерідко ототожнюється з суб'єктивним, проте варто розрізняти ці поняття. Внутрішнє, як і зовнішнє, — об'єктивна реальність, специфічною для якої є наявність в її структурі суб'єктного ядра, котрому ми даємо назви "Я", "самість", "особистість", "індивідуальність", підкреслюючи особливо суттєву для людини здатність до свідомого здійснення вчинку.

Саме тут і виникає нова проблема — усвідомлюваності вчинкової активності її "автором" і "виконавцем" та її довільності. Навряд чи варто сперечатися, що рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії та післядії може бути далеко не однаковим у різних людей і навіть в однієї людини. Факторів, що впливають на цей рівень, можна налічити нескінченну кількість. Проте, узагальнюючи, можна сказати, що не останнє місце в їх переліку займають такі, як рівень розвитку психіки людини, стан, в якому вона перебуває, зовнішні умови, наявність засобів, досвід вчинкової діяльності і рівень складності вчинку, на який вона зважилась.

Інколи людині просто не вистачає часу для осмислення ситуації чи обгрунтованого вибору мотиву. Можуть підводити характерологічні вади: самовпевненість, нетерплячість і т.ін.

Але ці фактори можуть поступатися більш могутнім. Мова йде про той вплив, який здійснює на вчинкову активність людини її несвідоме. Чи можна, наприклад, не брати до уваги те, що людина, у якої через ті чи інші причини актуалізується комплекс неповноцінності або "спрацює" захисний механізм, може вчинити навіть усупереч власній свідомості, позиції, переконанню.

Різного роду "необережні", "ненавмисні", "випадкові" вчинки, "автори" яких ставали злочинцями чи героями, далеко не завжди мали своєю причиною простий збіг обставин. Нерідко на вчинок виводить інтуїція, підштовхує моральна звичка, провокує фіксована установка тощо.

Тому реально припустити, що і на етапі зародження вчинку і в процесі його здійснення свідоме, підсвідоме, несвідоме і надсвідоме активно взаємодіють — коли синхронно, коли всупереч одне одному.

Саме ця суперечність встановлює межі винагороди і відповідальності людини за вчинене нею. Не можна карати за те, що вдієне в стані афекту. Не варто також переоцінювати чесноти людини, яка здійснила гарний вчинок, проте сама не розуміє його сенсу.

Справжній вчинок, як правило, характеризується також суперечністю раціонального та емоціонального.

З одного боку, вчинок, здійснений автоматично, на емоційно-імпульсивній основі, "за покликанням серця", може бути досить ефективним і високо оцінюватися за моральними мірками суспільства, але може втрачати в ціні за критеріями евристичності, креатив-ності і, що не менш важливо, в плані його розвивального значення для особистості.

З іншого боку, вчинок не можна запланувати, запрограмувати, раціонально прорахувавши його наслідки для себе й для інших.

Напередвизначеність вчинку — нонсенс. Вчинити означає, говорячи словами Канта, "зважитися на стрибок" від реального й існуючого до того, чого ще немає. І тільки практика вчинення може вивести нас за межі світу, який ми чуттєво сприймаємо "тут і тепер".

Тут потрібні відвага, героїчний ентузіазм, які не вкладаються в раціональну логіку і тяжіють до логіки почуттів і емоцій, ба навіть до ірраціональної логіки (в її позитивному тлумаченні), яка включається саме тоді, коли ризик розототожнення з собою досягає межі, коли опиняєшся на порозі двох світів, коли прилучаєшся до трансцендентного і коли значущість, цінність того, що я хочу ствердити своїм вчинком, перевершує страх перед незворотністю, неможливістю повернутися у вихідну позицію, "перевчинити".

Вчинок, як писав М.М. Бахтін, — "більш ніж раціональне — він відповідальне". Тільки "відповідальна залученість" людини як суб'єкта, що сам зробив свій вибір і зайняв тим самим своє "єдине місце у бутті", є свідченням вчинковості, життя як учинку.

Світ учинку — це світ принципово людського "не-алібі в бутті". В цьому виявляються і своєрідний пафос вільного самоствердження, і трагедія самообмеження. Адже вибір одного з можливих варіантів перекреслює всі інші. Саме тому така висока ціна відповідальності, і так принципово важлива особиста практична включеність індивіда як суб'єкта у кожний акт свого життя як неповторного і незворотного вчинку.

Тут знаходить собі місце суперечність між прагненням людини до універсального вираження і можливістю прояву його у певній, скінченній індивідуалізованій формі. Розв'язується ця суперечність через вчинкове проникнення в свою сутність, з'ясування своєї принципової рівності. Універсуму і можливості протистояти йому в своїй індивідуально неповторній визначеності, можливості обирати власний шлях і творити свій життєвий світ і себе в цьому світі за своїми власними законами.

Людина дивиться на Бога тими ж самими очима, якими Бог дивиться на людину. Цей афоризм Г.Сковороди підносить людського індивіда на рівень Творця.

"Свідомість людини... перетворюється... в свідомість світу; світ усвідомлює себе через людину", — стверджує СЛ.Рубінштейн, наділяючи людину статусом "усередині буття світу", і теж ставить її на божественний рівень.

Пізнати себе, продовжує і поглиблює зазначену ідею В.А.Роме-нець, означає пізнати в собі, через свою індивідуальність Вселюдське, а потім, на основі цього вищого осягнення, пізнати своє буття, факт свого буття, щоб довідатися про своє існування через знаходження його смислу.

Самопізнання людини і самопізнання світу, самотворення людини і самотворення світу — один процес, що здійснюється через вчинок як універсальний механізм самовідтворення буття. Людина є свідомим носієм цього механізму, і тому саме на її долю випадає висока місія й на неї лягає висока відповідальність як на причину і творця нових форм буття.

Проте вчинок і здійснює, й не здійснює призначення, життєву мету людини. Розв'язання суперечності універсальності та індивідуальності знаходить вихід у перманентності вчинкової активності, через перехід від одного вчинку до іншого. Причому тут діє подвійна детермінаційна логіка.

Прагнучи ствердитись у своїй універсальності, людина вчиняє "вшир", намагаючись вичерпати через пізнання і творення весь вміст буття. Саме цим пояснюються феномен мотивації налситуатив-ної активності, ірраціональні прагнення до порушення рівноваги, внутрішнє неприйняття моделі пристосування, дивне намагання людини постійно вийти за межі адаптації з оточенням і досягнутої гармонії з самою собою.

Вчинковому рухові "вшир" протистоїть (і приєднується до нього) рух "углиб" буття. Кожний наступний вчинок людини відрізняється від попереднього рівнем проникнення у неповторну сутність речей, у сутність свого індивідуального буття. Це вчинки самопізнання і самотворення, перший з яких констатує факт індивідуального буття як такого через з'ясування своєї нетотожності з середовищем, оточенням, ситуацією, а останній губиться у безмежних глибинах трансцендентного.

Рух "ушир" і "вглиб" буття має свої перехрестя, на яких відбувається взаємоперехід індивідуального в універсальне. Так, сягаючи глибин індивідуальної сутності, людина відкриває в собі універсальне, належність до "єдиного". Опановуючи різні сфери універсуму, вона стверджується у своїй індивідуальності, неповторності, новобуттєвості. Отже, осягнуте самопізнанням і стверджене через вчинок індивідуальне трансформується в універсальне, суттєво і сутнісно примножуючи його. Саме у такий спосіб людина як суб'єкт вчинку включається в детермінаційно-причинний ряд саморуху, саморозвитку буття, набуваючи тим самим трансцендентних визначень і ознак.